Християнство готів

«Тим часом Валент відійшов від істинної католицької віри і за­хопився облудою аріанської єресі. Тому він послав священиків-єре- тиків із недобрими переконаннями, чим долучив готів до числа тих, хто сповідував цю помилкову доктрину.

Потім єпископ Ульфіла придумав готські літери й переклав но­вою мовою Старий і Новий Завіти. Оскільки готи мали літери й закон, вони створили на власний штиб церкви, дотримуючись, від­повідно до Арія, доктрини про неєдиносутність. Вони вірили, що Син був менш значним, аніж Отець, і йшов слідом за Ним. Вони по­діляли думку, що Святий Дух не був Господом і не випливав із сутно­сті Отця, а був сотворений Сином; що Святий Дух мав служити й підпорядковуватися їм обом — і Отцю, і Сину. Вони стверджували, що була одна іпостась та одна сутність Отця, інша була Сином, і, на­решті, ще інша — Святим Духом, і таким чином вони не поклоняли­ся єдиному Богу і Господу відповідно до Святого Письма, а мали трьох різних богів. Вони утвердили це затяте богохульство на довгі часи і сповідували його протягом правління королів упродовж 213 років. Зрештою, дбаючи про спасіння, вони відкинули свої помил­ки і, з ласки Христа, об’єдналися з католицькою вірою»^[28].

Так коротко описує історію поширення християнської релігії серед готського населення середньовічний історик. Хоч насправді, звичайно, все було набагато складніше.

У середині III ст. готи здійснили низку зухвалих наскоків на Ма­лу Азію. їм приписують зруйнування одного з семи чудес світу — храму Артеміди в Ефесі. Поверталися варвари з багатою здобиччю та безліччю рабів, чимало з яких на той час уже були християнами. У 264 р. серед інших рабів у Дакію з Каппадокії, тоді ще грецької провінції, вивезли діда і бабусю Ульфіли. їхній видатний нащадок народився в 311 р.

Ульфіла вмів говорити й писати грецькою, тож представники готської еліти часто брали його з собою в посольські місії як товма­ча. Саме під час таких подорожей він багато довідався про навко­лишній світ і звичаї інших племен, навчився римського етикету. У міру зростання довіри готських конунгів до молодого товмача, Ульфіла, онук рабів, дедалі вище піднімався щаблями суспільної іє­рархії. У 20-х рр. IV ст. на молодого варвара, який чудово володів кількома мовами, звернула увагу одна з наймогутніших осіб Імпе­рії — єпископ Нікомедійський Євсевій. Родич імператорської сім’ї, вигадливий інтриган, він був фактичним духовним главою Східно­го Риму, користуючись у Константинополі величезною владою. Од­не погано: Євсевій сповідував аріанство.

У ті часи суперечка щодо істинної віри точилася між прихиль­никами двох проповідників — Атанасія й Арія. Останній наполягав на верховенстві Бога-Отця, Атанасій же доводив рівну святість усі­єї Святої Трійці. І тільки після втручання імператора Константина, за вірою — язичника, версію Арія було на Соборі відкинуто. Євсе­вій, послідовник Арія, вважав своїм обов’язком поширювати «іс­тинну» віру серед варварських племен, рятуючи їх від геєнни огнен­ної. Розуміючи, що варварам — з їхнім багатобожжям та суворою ієрархією в межах пантеону — буде важко усвідомити, яким чином Бога-Отця, Сина і Святого Духа можна вважати рівноправними, та ще й, окрім того, єдиним божеством, Євсевій мав саме аріанську версію за набагато доступнішу для розуміння (до речі, він таки не помилився). Відтак єпископ запропонував молодому дияконові готського священика Феофана прийняти на себе хрест і напоумити варварів.

На той час уже відбувся поділ готського народу на остроготів і везиготів (про причини цього — трохи згодом). Оскільки Ульфіла, був родом із Дакії, він проповідував там само, серед племені везиго­тів. Остроготи якийсь час залишалися позбавленими християнсь­ких проповідей, та зрештою наприкінці IV ст. нова ідея опанувала й цей народ. Спочатку готи сприймали проповіді Ульфіли як епічні сказання, до яких були вельми прихильні й які самі вміли складати. Оповідачем Ульфіла виявився вправним, мовами він володів, ми­стецтва знав, тож провадити просвітницьку діяльність серед неви­багливих мешканців готських поселень, котрі, окрім пісень скаль­дів, нічого більше не чули, Ульфілі не становило труднощів. Спочатку християнство поширилося серед нижчих, малоосвічених верств готського населення. Вищі готи, голови родів та їхні спадко­ємці, жерці зі своїми сім’ями, воєначальники з воїнами довго не піддавалися впливу нової віри, залишаючись вірними послідовни­ками предків... Та й у поселеннях мирно співіснували християнські родини та язичницька більшість. Більше того, археологічні дані за­свідчують, що навіть своїх померлих вони ховали поруч, щоправда, відповідно до належних ритуалів. Поряд з урнами із прахом помер­лих у черняхівських похованнях знаходять трупоположення, якнай- певніше, — за християнським звичаєм. Крім того, християни на зе­млях Західної Готії споруджували в поселеннях храми. Здебільшого це була традиційна видовжена споруда, де вони збиралися для мо­литви. Зважаючи на ці дані, на початковому етапі поширення хри­стиянської віри релігійних чвар між поселенцями не виникало.

Однак готська знать, небезпідставно остерігаючися цілковитого розчинення самобутності народу в хвилях християнської рівності, а також побоюючися помсти предковічних богів, не могла довго тер­піти таке вільнодумство. Князь Атанаріх першим розпочав гоніння проти християн. Він особисто об’їжджав села, переконував одно­племінників повернутися до асгардського пантеону, возив із собою ідола, змушуючи тих, хто вагалися, до жертвоприношень.

він відіграв величезну роль. Але, попри всі його поважні діяння, спроба «зупинити вітер» здобула йому лиху славу в літописах се­редньовічних істориків, геть усіх — ревних католиків.

Репресії Атанаріха чинили деякий вплив на населення, оскіль­ки далеко не всі готи були прихильниками історії про Сина людсь­кого. Готи-християни, розуміючи, що перетворюються у вигнанців серед власного народу, а нова віра наражає їх на небезпеку накласти головою, звернулися до імператора Констанція, сина Константина, з проханням надати їм притулок на землях Імперії. Після отриман­ня найвищої згоди, Ульфіла, як свого часу Мойсей, повів свій народ. Тільки йти їм довелося не пустелею, а через болота й ліси Придунав’я. Християнська частина готського населення рушила в Мезію, що її імператор милостиво надав наверненим у християнство готам, аби ті жили на цих землях та боронили їх. Це сталося на по­чатку 50-х рр. IV ст. Якийсь час безіменна держава залишалася чи­мось на кшталт козацької вольниці, куди міг утекти будь-хто, гно­блений жорстокою владою Атанаріха, й отримати духовну розраду. Пізніше християнська республіка Ульфіли дістала назву Малої Го- тії. Втім, влада в Малій Готії була одноосібною, хоч державу й очо­лювала духовна особа. Згодом владу успадкували нащадки Ульфіли.

На зорі християнства, в його «романтичний» період, тобто між мучеництвом і боротьбою за владу, основним прагненням новона- вернених був потяг до знань. Вони радо долучалися до таємниць Святого Письма, а отже, і до грамоти. Але для вивчення складних, найчастіше абстрактних понять, якими рясніло Святе Письмо, мо­жливостей готського рунічного письма явно бракувало. Тож праг­нучи зробити священні тексти доступнішими, Ульфіла наважився ввести в готське письмо нові букви. Спираючись на грецький алфа­віт і римські літери, він створив своєрідний гібрид, що ліг в основу нової готської писемності.

клад Святого Письма готською мовою. У цій праці Ульфіла проде­монстрував дивовижну старанність і сумлінність, причому його аріанські погляди ніяк не вплинули на точність перекладу: єпископ перекладав біблійні тексти дослівно, зберігаючи стиль грецького оригіналу, навіть на шкоду готській стилістиці.

Переклад Ульфіли мав надзвичайну популярність: ним користу­валися варвари, які населяли всю Європу. На початку VI ст. при дворі Теодоріха Великого щонайкращі майстри виготовили навди­вовижу гарну книгу — розкішний манускрипт невеликого формату (19,5 см завдовжки і 25 см заввишки ), писаний на багряному пер­гаменті срібним (а подекуди — й золотим) чорнилом. Можливо, цей примірник Святого Письма призначався самому Теодоріхові. Здавалося б, навіть саме провидіння оберігало це видання, оскіль­ки воно дійшло до наших днів — і є нині чи не єдиним зразком гот­ської літератури. Адже після того як імперія готів повалилася, рев­ні католики знищили все, що нагадувало про великий народ. Усі книжки були або спалені, або змиті (адже пергамент коштував досить дорого), і на сторінках палімпсестів^[29] понаписували «пра­вильні духовні тексти».

Фрагмент великої книги Біблії, що дійшов до наших днів, нази­вається Codex Argenteus («Срібний кодекс»). Нині він зберігається в університеті м.Уписали (Швеція). Цей примірник містить Чотири- євангеліє, виконане, як уже зазначалося, на пурпуровому пергаменті срібним, а подекуди золотим чорнилом. Від первісних 336 сторінок залишилося 188, причому один листок було виявлено зовсім недав­но — у 1970 р. Євангелія розміщені в так званій західній послідовно­сті (Матвій, Іван, Лука, Марко), як і в інших рукописах старола- тинської Біблії. Перших три рядки кожного з Євангелій написані золотими буквами, що надає «Срібному кодексу» виняткової краси.

Історія існування цієї книги рясніє небезпечними пригодами. Що відбувалося зі «Срібним кодексом» упродовж першої тисячі ро­ків після виготовлення лишається таємницею. У середині XVI ст. Ан­тоны Моріллон, секретар кардинала Гранвеллі, виявив рукопис у бі­бліотеці монастиря Верден, що на річці Рур, у Вестфалії. Він переписав «Господню Молитву» й кілька інших уривків, які згодом разом з іншими переписаними віршами видав Арнольд Меркатор, син відомого картографа Герхарда Меркатора. Двоє бельгійських учених — Георг Кассандер і Корнелій Boyrepc, дізнавшися про руко­пис, привернули до нього увагу наукових кіл, а імператор Рудольф II, великий поціновувач творів мистецтва і старовинних рукописів, до­правив «Срібний кодекс» до свого улюбленого замку Градчани у Пра­зі. У 1648 р., в останній рік Тридцятилітньої війни, книгу — серед ін­ших трофеїв — було передано у Стокгольм. Там її подарували молодій королеві Швеції Крістіні. У 1654 р. після зречення прави­тельки престолу її королівський учений-бібліотекар, данець Ісаак Воссій, придбав цей рукопис і вирушив з ним на батьківщину. На­решті книзі пощастило: на неї натрапив фахівець. Дядько Воссія Франциск Юній (син богослова періоду Реформації з таким самим ім’ям) досконало вивчив давні тевтонські мови. У тому, що племін­ник надав йому для вивчення цей унікальний документ, Юній вбачав перст долі. На основі транскрипції, яку зробив учений на ім’я Дер- рер, Франциск Юній підготував перше друковане видання версії Євангелій Ульфіли. Однак іще до того як це видання побачило світ, «Срібний кодекс» знову змінив власника. У 1662 р. його купив вер­ховний канцлер Швеції граф Магнус Габріель де ла Гарді, один із найвідоміших шведських аристократів, покровитель мистецтв. До­рогоцінний рукопис мало не загинув, коли корабель, який віз його назад до Швеції, під час сильного шторму огинав один з островів у затоці Зейдер-Зе, але якісне упакування врятувало кодекс від соло­ної води. Подальша подорож — уже на іншому кораблі — минула вдало. У 1669 р., цілком усвідомлюючи історичну цінність рукопи­су, де ла Гарді передав його бібліотеці університету м.Уппсали. При цьому він замовив придворному ковалеві розкішний срібний оклад ручної роботи. У бібліотеці рукопис став предметом глибокого вив­чення, і в наступні роки вийшло кілька видань «Срібного кодексу». У XIX ст. бездоганне з філологічної точки зору видання з чудовим факсиміле підготував А. Уппстрем.

Пізніше історія рукопису потрапляє у площину історичного де­тективу. У 20-х рр. XIX ст. зі «Срібного кодексу» було викрадено два десятки аркушів. Зловмисник, безсумнівно, належав до наукової еліти, оскільки добре усвідомлював справжню цінність цих шматків пергаменту. Коли крадіжку розкрили, наукове товариство впало у відчай: знайти злодія так і не вдалося. Однак у 1857 р. сталася неспо­діванка: університет отримав листа від якогось добродія, де повідо­млялося, що в нього є дещо цікаве для вчених. За вказаною в листі адресою спеціалісти здибали старого, який був уже при смерті. Він сповістив їм, що є тим самим таємничим злодієм, який украв кілька листків «Срібного кодексу». Покаявшись, любитель старожитно- стей повернув університету вкрадене, а тоді щасливо упокоївся.

У 1927 р. до 450-річчя університету м.Уппсали вийшло мону­ментальне факсимільне видання «Срібного кодексу». Група фото­графів, використовуючи найпрогресивніші на той час методи, ство­рила комплект репродукцій усіх аркушів рукопису, які читати навіть легше, аніж потемнілий пергамент оригіналу. Автори видан­ня, професор Otto фон Фрізен та доктор Андерс Грапе (тоді — бі­бліотекар університету), доповнили його результатами дослідження палеографічних особливостей «Срібного кодексу» та переказом йо­го пригод впродовж століть.

У 1970 р. романтична історія видатного документу поповнилася ще однією подією. Під час реставрації капели св. Афри в Шпе- єрському соборі (Австрія) єпархіальний архівіст доктор Франц Хаффнер виявив у дерев’яному релікварії листок — як з’ясувалося, з Codex Argenteus. Листок містив закінчення Євангелія від Марка.

На початку XX ст. у селищі Шейх-Абад — у Єгипті, неподалік від стародавньої Антиної, — знайшли фрагмент пергаменту з двомов­ного готсько-латинського рукопису. Він датувався VI ст. і містив по­гано збережені уривки з кількох віршів останніх глав Євангелія від Луки. На жаль, цей фрагмент було знищено в 1945 р. річковою во­дою, що потрапила крізь непомічену течу до підземного сховища в Гіссені, де зберігалися старожитності в роки Другої світової війни.

Такою є історія творіння Ульфіли. Помер єпископ у 381р. (за ін­шими даними — в 383 р.). Готській державі судилося пережити ще один стрімкий злет — і через два століття остаточно зникнути.

4.