Судця Атанаріх

Село, одне з багатьох, розкинулося обабіч невеликої річки. Ко­лись інші люди жили тут, іншою мовою розмовляли. Точнісінько так обробляли вони цю землю, тамували спрагу цією водою, спожива­ли плоди своєї праці, й достоту так двійко волів тягнули важкий плуг.

Ось і оранка в розпалі, та й день уже полудня дістався — і, зда­ється, завмер, випромінюючи спеку.

Аж раптом — перестук коліс, кінське іржання, лемент:

— їдуть, їдуть!..

Іде Атанаріх, виблискуючи золотими прикрасами, сам ніби по­лудень, здаля його видно. Слідом дружина виступає. Весело їм, так, наче лоскоче їх хтось. Оточений воїнами віз грюкотить старою ґрунтовою дорогою, колеса, обкуті залізом, б’ють у пересохлу зем­лю. На возі стоїть ідол, дивиться сонно й байдужо. Лице ідола вима­зане жиром і кров’ю; мав Доннар нині спожиток.

Збіглися діти подивитися на це чудесне видовище. Коло дверей мазанок поставали жінки. Тільки оратай на близькому полі навіть голови не повернув — не до того йому.

Зупинився віз із ідолом. Дружинники пропустили з-поміж себе жерця. Вийшов старець у довгому білому вбранні з обляпаними кров’ю широкими рукавами. В руках ніс велику дерев’яну таріль, а на ній — м’ясо. Як же розкішно воно пахне! Від нього тягне димком, і добре просмаженою цибулькою, і дивовижними прянощами. Здриг­нулися ніздрі у дружинників Атанаріхових — добре хоч близько сто­яли. Потекла слинка в дітлахів, які в куряві, коло кінських ніг, крутили­ся. Підніс старець над головою таріль із м’ясом і привселюдно присвятив цю жертву Доннарові, щоб дав той у добру пору дощ — на врожай. А після того оселі сільські обносити жертовним почали.

Під’їдуть із возом до господи та й зупиняться перед входом: клич, жінко, хазяїна!

Прийде хазяїн, руки від землі аж чорні.

— Чого тобі, князю, навіщо від роботи відриваєш?

— Зрада, брате мій, зачаїлася в серцях готів, от я й хочу випро­бувати тебе.

— Випробовуй, — мовить йому везигот, — хай так...

І подасть йому жрець м’яса жертовного, від ідола. Погляне вези­гот на Доннара, вклониться йому, віддасть шану князеві й жерцю, а тоді м’ясо прийме й хвалу отчим богам вознесе. Від того заясніє обличчя Атанаріхове, розгладиться на його чолі зморшка поміж кру­глими густими бровами.

І покотиться віз, гуркочучи, до наступного житла: клич-но госпо­даря, жінко...

Наче свято якесь зійшло на поселення вкупі з грізним Атанаріхом. Звичайно, були в селі й християни. Двох із тих, що сповідували нову віру, ще раніше, тільки-но стало відомо, що їде Атанаріх і везе ідола, селяни вмовили разом із родинами піти якомога далі, вище за течією річки, аж у болота. Добре хоч, що їхні спорожнілі оселі уваги не при­вертали. Тільки на околиці села знайшлося четверо упертюхів — троє чоловіків, а з ними жінка, сестра одного з них. Ті просто в обличчя Ата- наріхові заявили: так, вірують у Бога Єдиного, тож м’яса жертовного від ідола не споживатимуть. І краще вмерти їм, аніж віри своєї зректи­ся, відступитися. Багато чого говорили вони, та хто б їх слухав!

Повертався Атанаріх з ідолом Доннара, наче з військового похо­ду. Полонених за возом гнав. Одного хлопчину, з сиріт, князь до се­бе в сідло взяв, іншого воїнові своєму доручив. Тулиться дитина до вершника, мовчки тулиться, і вже люба вона Атанаріхові, мов рідна.

Вмираючи, батько Атанаріха взяв із сина велику клятву: щоби не ступала його нога на землю роменську поки віку. Син на цій клятві міцно стояв, ще й інших змушував.

А як то було Атанаріхові, коли вступив він у село, де, казали, в ро- мейську віру навернулися всі поголовно, ще й храм свій посеред ву­лиці поставили?! Хто запитав у князя, що за камінь йому на серце ліг? Утікали від нього, наче від зачумленого, тільки калюжі розбризкува­ли. Від нього втікали й від Доннарового благословення — так, ніби батьки їхні не приймали цього благословення як найдорожчого дару.

Гнівно гупав із небес божественний молот, погрожуючи ринути з височіні й голови безумцям порозбивати. Якийсь дружинник кинув­ся наздоганяти втікачів, схопив котрогось із них за волосся й пово­лік за собою. Жбурнув у грязюку під ноги князевого коня — маєш, володарю, бодай одного для розмови!

Стоїть дурний запроданець на всіх чотирьох, ліктями вперся в землю, пальці на потилиці схрестив. Звелів йому Атанаріх обличчя підвести: мовляв, не валяйся в багнюці, не свиня!

Підкорився.

Виявилося, то хлопець років п’ятнадцяти, на щоках прищі, губи смикаються.

— Чого тікав? — запитав його Атанаріх, ледь стримуючи лють. — Ми ж бо не вороги. Князь до вас навідався, ще й почастунок привіз.

Мовчить.

Атанаріх затрясся, за мечем потягнувся, та вмить схаменувся.

А хлопець раптом вимовив крізь сльози:

— Прости, князю.

І схлипнув.

Атанаріх одразу його простив.

Уклонився хлопець Доннарові, взяв м’яса жертовного, зробив усе, як йому звеліли, а тоді відійшов убік, повалився в траву й заплакав.

Атанаріх до нього підійшов, ногою штурхнув.

— А навіщо вони всі в той будинок побігли?

Юнак повернув до князя набрякле від сліз обличчя.

— У храм побігли, від тебе рятуються.

Атанаріхові ніздрі роздулися.

— Як це вони рятуватися надумали?

— То ж храм, — хлопчина аж очі від здивування вирячив. — Пра­во прихистку...

Розреготався тоді Атанаріх.

— Цю халупу за храм не вважаю.

І запитав, чи всі, хто в ромейську віру навернувся, в тому «храмі» зібралися. Юнак кивнув.

— От і добре, — мовив Атанаріх, — що нікого в околиці виловлю­вати не доведеться...

І до дружинників повернувся. Звелів хмизу набрати, сухої соло­ми, яка де-не-де в хліві трапиться, та довкола храму обкласти. Ті здогадалися, що в князя на думці, селом розбіглися, гигикаючи. Молоді в Атанаріха дружинники. Буває, як вовченята бавляться. Та й сам Атанаріх віднедавна в літа увійшов, йому ще й тридцяти не­має.

Коли храм заходилися в’язанками обкладати, дощ ущух. До впо­доби прийшлася, виходить, Доннару князева задумка. З храму до­линуло жалюгідне й скиглення. Хіба ж то спів?

Князь безжально махнув рукою дружинникам, щоб підпалювали.

Зайнялося дружно, тріскіт здійнявся такий, що потонуло в ньому скиглення.

Полум’я сягнуло небес. Вогонь так і поривався лизнути язиком веселку, що горіла іншим, холодним світлом. Крики незабаром стих­ли, лиш полум’я стугоніло. Та ще хлопчина скімлив, згорнувшись клубком у траві, наче жалюгідне щеня^[XXIII].

2.