КОМПЛЕКТУВАННЯ ТА ЧИСЕЛЬНІСТЬ ВІЙСЬКА

Стародавні кельти не мали постійного війська на зразок македонського або римського. Але для час­тини населення війна була основним заняттям, що ви­дно на матеріалі кельтських поховань.

Суспільство стародавніх кельтів ніколи не мало соці­альної рівності. Знать зосередила в своїх руках значні ма­теріальні ресурси, насамперед у вигляді худоби та золота, їй, відповідно, належала й уся повнота влади. Цезар явно перебільшує, зазначаючи, що становище простих людей у кельтів нічим не відрізнялося від становища рабів. Те, що ми знаємо про кельтську соціальну організацію

Кельтський воїн в уявленнях ранньомодерної Європи Англійська гравюра поч. XVII ст

Наконечники стріл

Завіст, Чехія.

Il—І ст. до н е.

останніх століть до н. е., свідчить про значне поширення відносин особистої залежності. Внаслідок боргів і тяж­ких натуральних поборів більшість вільного населення вимушена була шукати собі покровителів в особі пред­ставників знаті. Ставши амбактами (кельтське «ото­чуючі»), представники нижчого суспільного прошарку мали віддано служити своєму знатному патрону.

«[Солдурії] користуються усіма життєвими благами спільно з тими, чиїй дружбі вони себе присвятили; але якщо цих останніх спіткає насильницька смерть, то солдурії розділяють їхню долю або самі позбавляють себе життя; і досі не пам’ятають жодного такого солдурія, який би відмовився померти в разі загибелі того, хто став його другом».

Caesar, ПІ, 22

^,Brunaux J.-L., Lambot В.

Armement et guerre chez les Gauloise. 450-52 av. J.-C.

P, 1987,

P. 39, 45.

Уявлення про вірність солдурія пов’язують з архаїчним індоєвропейським ритуалом devotio. Його сутність поляга­ла в тому, що певна особа присвячувала свою долю боже­ству, наприклад, заради здобуття перемоги у битві. Солдурії теж присвячували своє життя, але не божеству, а вождю¹. Тож природно, що озброєні загони солдуріїв були мобіль­ною військовою силою, яка підтримувала владу вождя у мирний час і становила кістяк його війська під час бойо­вих дій. Вірність дружинників, як і решти наближених до ва­тажка, забезпечувалася щедрими роздачами золота й інших цінностей, а також влаштуванням урочистих бенкетів, що були невід’ємною частиною кельтської військової культури: ^{[2] [3]}

14

Трофейні кельтські щити

з орнаментованою поверхнею та відзнаки загонів у вигляді фігур тварин

Тріумфальна арка римського часу Оранж, Франція.

27 р н. е.

Вважається, що порядок розташування учасників кельтської воїнської трапези став прообразом слав­нозвісного Круглого столу лицарів короля Артура. Основною стравою під час бенкету був кабан, варений у казані або печений на рожні, а кульмінаційним момен­том події було визначення того, хто мав право ділити тушу. Цим священним правом наділяли найхоробрішого або найбільш знатного з присутніх, який розподіляв шматки між співтрапезниками відповідно до їхнього соціального статусу. Йому ж діставалася найкраща час­тина м’яса — так звана «порція чемпіона», що вважало­ся найвищим ступенем суспільної пошани. Нерідко за право отримати «порцію чемпіона» між воїнами спала­хували криваві бійки і, як повідомляє Афіней, бенкети кельтської знаті часом завершувалися смертельними двобоями. Про це ж розповідає й середньовічна ірланд­ська сага «Оповідь про кабана Мак Дато». Суттєвим

Ірландські саги — переважно прозові літературні твори, записані в ірланд­ських монастирях упродовж VII—XVI ст. Хоча ірландські саги зазнали значного впливу християнської культури, вважається, що в їх основі лежить усна язич­ницька традиція кельтів. Саги містять величезний масив інформації про куль­туру, релігійно-міфологічні уявлення, суспільний устрій язичницької Ірландії. Оскільки ця інформація нерідко знаходить близькі паралелі в описах стародавніх кельтів античними авторами, її використовують для історичних реконструк­цій культури європейських кельтів. Для дослідження військової справи особливу цінність має цикл саг про Кухуліна — видатного героя, образ якого становить своєрідний архетип знатного кельтського воїна.

Фрагмент кельтського кольчужного плетіння Швейцарія. Il ст. до н. е.

Наконечники списів та піхви мечів, прикрашені орнаментом

і недоступним для більшості населення привілеєм вій­ськового прошарку була можливість споживати серед­земноморське вино.

Значні кошти також витрачалися на утримування бардів, професійних співаків. Вони прославляли подви­ги й чесноти свого патрона у такий, наприклад, спосіб:

«[До римлян прийшов] посол царя аллоброгів Бітуїта, у розкішному вбранні, за ним слідували воїни зі списами, пишно вдягнені, і собаки, адже тамтешні варвари охороняються також і собаками. За ним ішов музика, який на вар­варський кшталт оспівував славетне походження й багатство царя Бітуїта, потім аллоброгів, а потім і самого посла.»

Appian, Celtica, ПІ, XII

Більшість збройних конфліктів, у яких доводилося брати участь стародавнім кельтам, являли собою дріб­ні сутички й грабіжницькі напади з метою захоплення рабів та худоби. Для організації грабіжницького рейду, так само як і для захисту від нього необхідна була по­рівняно невелика кількість воїнів. Цю потребу цілком задовольняли військові ватажки із їхніми дружинами. Але в разі великомасштабної міжплемінної війни або переселення племені військовий обов’язок покладався на всіх общинників, незалежно від соціального статусу. Одне кельтське плем’я могло виставити до 2—3 тисяч бійців. Зазвичай кілька племен були об’єднані у вождів- CTBO — племінний союз, який проводив спільну зовніш­ню політику й за необхідності міг виставити у кілька ра­зів більший контингент. Римський військовий теоретик Вегецій зазначає, що кельти та інші європейські варвари

Церемоніальні предмети озброєння

Залізний шолом з рогами (Лондон, кінець І ст. до н е. — початок І ст. н. е.) та бронзовий щит з емалевими вставками (Беттерсі, І ст. н. е.) були вкинуті до р. Темзи як вотивні дари.

зазвичай збирають військо у 6 тис. воїнів¹ — під цю кіль­кість була підігнана й чисельність римського легіону І—III ст. Однак уже в І ст. до н. е. Юлію Цезарю під час його військової кампанії у Галлії доводилося стикатися з «мегаоб’єднаннями» гельветів, арвернів, бойїв, едуїв та ін.

Характерною особливістю комплектування кельт­ського війська було залучення жінок до військової спра­ви. Грецькі та римські автори повідомляють, що жінки та діти нерідко розташовувалися в тилу кельтського вій­ська для підтримування бойового духу. Однак відомі ви­падки, коли жінки могли очолювати потужні військові сили племінних об’єднань. За часів імператора Нерона лютим ворогом римлян була Боудікка, королева брит­тів, яка за нанесені їй образи відповіла імперії кілько­ма вдалими виправами вглиб римської Британії. Лише ціною надзвичайного напруження зусиль римлянам удалося розгромити Боудікку, яка особисто, на бойовій колісниці, вела війська в останню битву. Не менш про­мовистий приклад кельтської воїтельки — Ономаріс, знатної жінки епохи кельтської експансії. За легендою, вона всупереч нерішучості вождів-чоловіків змогла са­мостійно організувати військовий похід, захопила землі за Дунаєм і правила там як цариця².

¹ Vegetius, II, І

²∏OΛU3H.

Стратегемы.

СПб., 2002,

С. 576.