КНЯЖІ РОЗДОРИ ОСЛАБИЛИ ВОЛИНЬ.

Не виключено, що Із’яслав, лишаючи собі Волинь, своїм намісником у Володимирі посадив брата Володи­мира, якого в 1148 р. замінив старший за Нього Свято- полк, що досі був у Новгороді.

Із'яслав Мстиславич — загрожений з боку Юрія і галицького Володимирка, що досі сидів мирно — став організувати собі допомогу серед таких споріднених з ним закордонних володарів, як: угорський король

Гейза П., польський князь Болеслав Кучерявий, чеський король Володислав II. Поміч Із’яславові надіслали угор­ський король і польський князь. Але союзники Із’ясла- ва, що з ним стояли в “Чемерине на Олыче”, не мали охоти битися і запропонували своє посередництво для замирення ворогуючих сторін. Хоч це не було понутру Із’яславові, але він, не маючи іншого виходу з цього не­передбаченого положення, пристав на переговори, і за­жадав від Юрія, щоб признав йому Волинь і Новгород. Юрій не хотів вирішувати цієї справи, поки при Із’яславові лишатимуться союзники. Поляки й угри радо покористувалися нагодою, та й відійшли. Тим ча­сом Юрій, замість продовжувати переговори, зрадливо використав відхід Із’яславських союзників — і продов­жував війну, щоб прогнати Із’яслава з Волині. Сини Юрія, Андрій і Ростислав, почали облогу Із’яславового брата Володимира в Луцьку, а галицький Володимир- ко став коло Полонна (тепер с.

Порушником умови став Юрій, що не дуже то спі­шився виконувати зобов’язання супроти Із’яслава г справі Новгороду. Із’яслав задумав розправитись з Юрієм, закликав поляків і чехів та ще цієї ж самої весни зайняв Погоринню Гліба Юрієвича, а потім по­садив у Дорогобужі свого сина Мстислава і несподівано з’явився на Київщині, де з’єдналися з ним чорні клобуки. Заскочений наступом Із’яслава, Юрій не мав іншого ви­ходу, як тільки лишати “матір руських городів", рятую­чись перед загрозою полону. Із’яслав, покликуючи на княжий престіл досі озлобленого на нього дядька В’ячеслава Мономаховича, побільшив свої сили його полком та задумав розправитися з Володимирком. Але похід проти нього не відбувся, бо Володимирко вже йшов на Київ помагати Юрієві,що несподівано появив­ся під Києвом. Заскочений Із’яслав мусів без бою пода­тися на Волинь, а В’ячеслав — до свого Вишгорода. Володимирко, вертаючись в Галичину, по дорозі зайняв південну частину Погорині з Шумськом, Тихомлем, Ви- гошевом і Гнойницею, та Бужськ, а в Дорогобужі поса­див Юрієвого сина Мстислава. Пробував також обляга­ти Белз, але угорський король Ґейза II. напав на Сянік і почав нищити околиці Перемищини і це спонукало галицького князя занехати облогу. Небезпеку Із’ясла- вових союзників вдалося Володимиркові відвернути да­рунками дорадникам Ґейзи, що намовили свого короля на мирову.

Юрій, зайнявши Київ, віддав Турово-Пинщину і північну частину Погорині свому синові Андрієві, що за місце осідку вибрав Пересопницю, догіднішу за Дорогобуж, — щоб слідкувати за ворожими рухами

Із’яслава, та на випадок потреби загамувати його похід на Київ. Другим важним стратегічним пунктом для за­хисту Києва був Білгород, де осів другий Юріїв син — Борис.

винами, насварив Андрія за це, що ні він з братом, !ні їх батько в Києві не знали, яке лихо скоїлося їм від Із'яслава, та вернулися в Галичину. Починаючи з Мичська, всі міста Київщини і Волині, що лежали на шляху Володимиркового відступу, мусіли заплатити йому данину, побоюючись загрози бути взятими його військом “на щит”. Його похід на Київ дав тим разом нагоду вже Із’яславові остаточно і твердо засісти на ки­ївському престолі, яким правив спільно з В’ячеславом. Можливо, що в той час Святополк став відогравати на Волині вже самостійнішу ролю, хоч ця самостійність і не мала бути дуже велика, бо небезпека з боку Юрія Долгорукого і його свата Володимидка не перестала існувати.

Юрій, закликавши половців на поміч, продовжував боротьбу з Із’яславом, мавши теж по свойому боці Оле­говичів і Володимирка. Із’яслав розбив Юрієве військо над р. Стугною та задумав розплатитися ще й з Воло- димирком; одначе зимою 1151/2 р. він завернув з похо­ду на Галичину. Весною 1152 р. Із’яслав з київськими, волинськими і чорноклобуцькими полками рушив на Володимирка, а з півдня насувало на поміч військо ко­роля Ґейзи. Обидва союзники перейшли Сян під Пере­мишлем і знищили військо галицького князя. Володи- мирко втік до Перемишля і став просити Ґейзу, щоб той не видавав його в руки Із’яслава. Підкуплені дорадни­ки короля відограли і цим разом свою ролю на користь Володимирка. Із’яслав, хоч і нерадо, але пристав на мир. Володимирко присягнув, що віддасть йому забрані горо­ди південної Погорині і Бужськ. Але присяга Володи­мирка була нещира.

В 1154 р. помер Святополк Мстиславич, що сидів у Володимирі, і на його місце мав піти Із’яславів

ЗО

син — Ярослав, що в той час перебував у Луцьку. Але ще не вспів він посісти володимирського престола, як умер його батько Із’яслав (+13 листопада 1154). Лі­тописець каже “що ’’плакася по нем вся Руская земля и вси Чернии Клобуци, и яко по цари и господине своем, найпаче же яко по отци.” Це римоване свідчен­ня з поетичною закраскою таїть у собі признання осо­бистих вартостей і заслуг енергійного та безперечно та­лановитого князя - державника; він мав пошану й під­тримку серед широких мас, що прагнули спокою в краю. Державницький змисл волинського боярства вирішив про це, що Волинь стояла вірно при Із’яславові в його боротьбі з Юрієм Долгоруким.

Назначений Із’яславом Ростислав Мстиславич на становище співправителя на київському престолі, після скорої смерті В’ячеслава, став самотійним князем, але незабаром оступився з Києва Із’яславові Давидовиче- ві. Ще за Ростислава наступила зміна в обеаді володи- миро-волинського престола. Замість Ярослава Із’ясла- вича, у Володимирі осівся його дядько Володимир Мстиславич. Після поразки Ростислава, Ярославів брат — Мстислав Із’яславич оставив Переяслав і з сім’єю пе­реїхав до Луцька. Обидва брати домовилися, що Луцьк залишатиметься для Ярослава, а Мстислав перейде до Дорогобужа на Погоринь Одначе недовго довелося по­бувати Мстиславові на Погррині. Київ відбив 1155 р. від Із’яслава Давидовича Юрій Долгорукий, що був непри­язно настроєний до Із’яславичів та хотів прогнати їх з Волині. Спершу зайняв Погориню Мстислава, а потім, з допоміжними силами Володимира Мстиславича воло­димирського і Ярослава Осьмомисла галицького пішов війною на Ярослава та став облягати Луцьк (1155 р.).

що для нього Юрій ще рік тому намагався відібрати Луцьк від Із’яславичів.

В 1157 р. ‘Мстислав Із’яславич виступив проти Во­лодимира Мстиславича та прогнав його з Володимира. Той спочатку подався до Перемишля, а незабаром на Угорщину по допомогу до Ґейзи II., що був одружений з його сестрою. Володимирову пригоду Юрій Долгору­кий задумав використати для свого братанича Володи­мира Андрієвича, що від 1153 р. володів своїм уділом — Берестейщиною. Щоб придбати для нього Волинь, Юрій рушив з військом власним, своїх синів і зятя Ярослава Осьмомисла галицького та берендичами на Волинь. Почалася облога волинської столиці Володи­мира. В той же час Володимир Андрієвич підступив під Червен, але черв’яни зустріли його вороже. Володимир — ранений стрілою — “іповеле воевати много” околиці Червена, вернувся зо соромом до Юрія під Володимир. Володимирці вели завзятий бій та не думали піддавати­ся. Юрій — побачивши, що нічого не осягне облогою Володимира, яка продовжувалася 10 день — подався назад до Києва. Волинське боярство стояло твердо при Із’яславичах та свою ненависть до Долгорукого вияв­ляло дошкульним наступом на запілля його війська під час відступу з-під Володимира. Переслідування суздальського ворога Мстислав закінчив пограбленням Погорині, яку Долгорукий згодом надав Володимиро­ві Андрієвичеві, що мусів задовольнитися нею замість Волині, а Берестейщина — відірвана в 1088 р. від Воли­ні — вернулася до уділу волинських князів.

Мстиславова перемога над Юрієм закріпила Волинь за Із'яславичами. З того часу вона починає поступово виокремлюватися в самостійне князівство.

Ростислав, осівши вдруге на київському престолі, мабуть незабаром надав Мстиславові Білгород, Треполь і Торчеськ. Цей факт, треба думати, був посередньою причиною зудару з Юрієм Ярославичем пинським, що його облягав у Пинську, через Юрієві зазіхання на Бе­рестейщину. Сам Мстислав одначе не Намагався присво­ювати чужі волості. Зате не переставав він піддержува­ти свого дядька — київського князя Ростислава, що його в 1161 р. усунув з Києва Із’яслав Давидович, при­вівши з собою половців. Ростиславові, що його Із’яслав продовжував три тижні облягати в Білгороді, поспішив на відбій Мстислав зо своїми волинцями і чорнокло- буцькою кіннотою та вирішив долю київського престо­ла. Під Білгородом згинув від чориоклобуцької шаблі Ізя’слав Давидович, а тоді на кілька літ настав мир між князями.

По смерті Ростислава Мстиславича (1157 р.) на київський престіл було покликано популярного на всіх

руських землях Мстислава Із'яславича. Князі що Мстислав намагатиметься втримати згоду між ними, щоб об’єднати всі сили проти спільної Небезпеки, — по­ловців. Водночас сподівалися мати від нього й особисті користі. В 1168 р. вони дійсно пішли у половецькі степи під його проводом, погромили половців і цим приборка­ли на деякий час їхні хижацькі напади, а за рік відбув­ся похід для охорони купецьких валок, що йшли на Україну із сходу й півдня. Але внезабарі внаслідок інтриг Андрія Боголюбського злагода між князями знов перейшла в чвари. Вони стали домагатися наді­лення кращих або теж нових волостей. З тієї ж причи­ни на короткий час захиталася братня згода між Мстиславом і Ярославом, що перебував у Луцьку та до­магався для себе волинського уділу.

знали

Удар для Мстислава прийшов ненадійно. В той час, коли він вислав значну кількість війська на поміч свойому синові Романові до Новгорода, на Київ сунуло військо невдоволених князів під проводом Мстислава — сина Андрія Боголюбського. Між цими князями були чотири Ростиславичі смоленські, Гліб з Переяслава, два сини Святослава Олеговича чернігівського, та дорого- бузький Князь Володимир Андрієвич. Мстислав про­бував захищатися, але через зраду своїх чорнокло- буцьких союзників мусів залишити Київ напасникам і відступити на Волинь. Напасники зайняли Київ (8 бе­резня 1169 р.) і з нечуваним варварством знищили його, виконуючи волю Андрія Боголюбського. За участь Во­лодимира Андрієвича в погромі і нищенні Києва Мстислав Із’яславич відплатився понищенням його по- горинської волості, південну частину якої, з Шумськом та іншими городами, прилучив назад до Волині.

З початком 1170 р. Мстислав дістав допомогу від Святополка турівського, свого брата Ярослава та га­лицького Ярослава Осьмомисла, приєднав до себе час­тину чорних клобуків, і з цими силами рушив на Київ та прогнав звідтіля Гліба Юрієвича. Одначе під на­тиском союзних військ Мстислава Андрієвича — зрад­ливо опущений галицьким воєводою — Мстислав, не маючи певности щодо тривкости союзу з чорними кло­буками, залишив Київ і знов вернувся на Волинь, де не­забаром помер, маючи несповна 40 літ.

Перед смертю Мстислав заключив був договір зо своїм братом Ярославом, згідно з яким поділено Волинь на дві частини: східня з Луцьком — для Ярослава і його нащадків, а західня з Володимиром належала до ди­настії Мстислава. Володимирську волость Мстислав по­ділив між чотирьох синів: Роман отримав Володимир, Веволод — Белз, Святослав — Червен і Бужськ, а най­молодший Володимир дістав Берестя. Роман, як тіль­ки довідався про смерть свого батька, поспішив негайно до Володимира. Однак історичні джерела довший час не подають про його діяльність жодних вісток. Зате по смерті Мстислава голоснішою стає діяльність Романо- еого дядька Ярослава, що тримав луцьку волость.

По смерті Володимира Андрієвича (1170 р.) Ярослав Із’яславич поширив свою луцьку волость на Дорого- бужчину. Цікаво, що коли в 1171 р. з волі Андрія Bo- голюбського на київському престолі сидів Володимир Мстиславич, в той час Ярослав луцький став киринити проти галицького Ярослава Осьмомисла, одруженого з сетрою Андрія Боголюбського. Поминаючи родинні відносини Ярослава Осьмомисла і його сина Володи­мира, як-не-як є важним цей факт, що син Осьмомисла зо своєю матір’ю Ольгою Юрієвною з’явився на дворі луцького Ярослава, що для нього мав добиватися во­лости таки в його ж батька, Осьмомисла. Але Осьмомисл не брав собі до серця справи, що Ярослав шукав волости для його сина. Найнявши за три тисячі гривень поля­ків, наслав їх на луцьку волость, де вони знищили якісь два приграничні городки, а після такого вступу Осьмо­мисл зажадав від Ярослава Із’яславича, щоб він пе­рестав устрявати в справи його сина. Ярослав луцький побоявся Осьмомисла та й відіслав його сина й Ольгу Юрієвну до її брата Михалка, що сидів тоді в Торчеську. Ярослав луцький, хоч нібито й був прихильний до Андрія Боголюбського, то все таки аж до 1173 р., не ма­ючи ні воєнної сили, ні цього значення серед князів, що його старший брат Мстислав, не переставав мріяти про київський пре стіл, так само як і багато інших тодішніх князів. Обидва зо Святославом Всеволодовичем черні­гівським мали вони навіть довірочну угоду, що коли б котрийсь із них посів київський престіл, тоді пом’ятати- ме й про другого та наділить його доброю волостю. Але

в 1173 р. в час походу Андрія Боголюбського проти Ростиславичів, що прогнали Андрієвого брата Всеволо­да з Києва, Ярослав “со всею Волынскою землею” був по стороні Андрія. Щойно під час облоги Вишгорода Ростиславичі перемовили його на свій бік, обіцяючи по­садити його на великокняжому престолі. Ярослав від­ступив від облоги; це навело паніку на Андрієвих со­юзників та допомогло Ростиславичам зовсім розгроми­ти військо Андрія, обчислюване на 50,000 людей. Згід­но з умовою, Ростиславичі вибрали Ярослава за вели­кого князя (1174 р.), а волості київської землі загарбали для себе.

Князювання Ярослава в Києві було коротке. Свя­тослав Всеволодович не забарився пригадати йому дав­ню взаємоумову та вигнав Ярослава з Києва. Святослав одначе не думав займати Київ для себе і з награбова­ним добром вернувся в Чернігівщину, забираючи з со­бою жінку Ярослава і його молодшого сина. Ярослав, вернувшись до Києва, підозрівав киян у сприянні Свя­тославові, тому “попрода вьсь Кыев, игумены й попы, и черьци, и черници, Латину, и гости, и затвори все кыяны.” Цей поступок викликав ремствування киян, а Ростиславичі, що недавно розбили суздальського князя під Вишгородом, нібито із співчуття для потерпів- ших звернулися, — як колишні переможці, — до суз- дальця Андрія, щоб той надав їм Київ. Нагла смерть Андрія (1174 р.) перешкодила йому покористуватися нагодою для звичної інтервенції в києвські справи. Ярослав — побачивши, що титул великого князя, крім клопотів, не приносить жодної користи — сам зрікся Ки­єва та вернувся до Луцька. Київський престіл зайняв вдруге Роман Ростиславич смоленський (1175 р.), а Ярослав уже по кінець свого життя в київські справи не мішався.

По смерті Ярослава (÷ коло 1180 р.) луцька во­лость розділилася між його синів: найстарший з них Всеволод мав Луцьк, Інгвар — Дорогобужськ і Шумськ, а Мстислав Німий -— Пересопницю, але немає жодних відомостей, де була волость наймолодшого із Яросла- вових синів — Із’яслава. Таким робом завершився по­діл Волині на дрібні волості, що їх князі сходили на землевласників, — хоч і значних, але все ж без більшо­го політичного значення. Тільки природний збіг обста­вин, — як напр. смерть деяких князів, — і хист та енер­гія Романа Мстиелавича, знов піднесли значення Волині в українських державнотворчих змаганнях так самого Романа, як і його нащадків.