П. ВОЛИНЬ ВІРНА КИЄВУ.

Володимир Великий, підкоривши собі Забужжя і Посяння, з метою закріпити їх за своєю державою, ħe- далеко від Byra збудував новий город, що його назвав своїм іменем — Володимир.

Новопобудований город Володимир ставав не тіль­ки оборонним, але й адміністративним, культурним і тор­говельним центром Волині. Можливо, що таке виріз- нення цього города було пов’язане з бажанням Володи­мира Великого ослабити значення місцевої традиції Чер- вена та інших городів, що їх хотів порівняти в однакових обов’язках, цебто: щоб усі старі городи виконували обо­ронне та інші завдання в залежності від володимир- ського намісника. Першим таким намісником за жит­тя Володимира Великого був його син Борис, а по ньо­му — другий син: Всеволод. Не знати одначе, як довго судилося обом Володимировичам перебувати на Воли­ні. По смерті Володимира (1015 р.) стала на Русі нова ситуація, а в зв’язку з тим випала Волині інша роля, ніж до того часу.

Наступник Володимира Великого на київському престолі — Святополк — хотів зберегти єдність батьків­ської спадщини та не допустити до роздріблення дер­жави, але для цього вибрав дуже непопулярний, хоч і радикальний спосіб.

у Будішині, рішив піти на Ярослава, маючи з собою також 300 допоміжних німців і 500 мадярів. До зудару з Ярославом прийшло над Бугом, коло старовинного города Волиня. Ярослав — бувши розбитий — (22. ѴП. 1018 р.) вернувся до Новгороду, щоб зорганізувати нові сили проти Святополка та його союзника, а тим часом Святополк посів київський престіл. Вертаючись із Ки­єва з добутим майном і невільниками, Болеслав по до­розі “.. грады Червенекыя зая собі”, мабуть як наго­роду за допомогу свому зятеві.

Зимою 1018/19 р. Святополк мусів утікати до пече­нігів перед наступом Ярослава, який літом переміг його в бою над Алтою; Святополк подався на захід, де й пропав — не знати, від кого та в яких обставинах. Ярослав, зайнявши київський престіл, разом з іншими землями мав у свойому володінні Волинь, але без оку­пованої поляками Червенщини. Про повернення собі цієї волості він не забував. Смерть Болеслава Хоробро­го та згода, що настала між Ярославом Мудрим і його братом Мстиславом, призвели до сприятливих обста­вин, щоб польське військо прогнати із забраної погра­нично! волости. В 1030 р. Ярослав відібрав найперше Бела, а слідуючого року спільно з Мстиславом освобо­див від поляків Червен і — переслідуючи ворога — зайшов глибоко в польські землі,, де захопив велику здобич і невільників, мов розплачувався за вивезені Болеславом Хоробрим багатства і бранців з Києва в 1018 р. Для забезпечення від польських нападів пів­денної частини західнього пограниччя, Ярослав побуду­вав над Сяном, на шляху з Перемишля і Белза до Кра­кова твердиню, що аї назвав своїм іменем — Ярослав.

В 1038 р. Ярослав Мудрий ходив на ятвягів, що знов стали загрожувати Берестейщині, а в 1040 р. — На Лит­ву. Тим часом у Польщі внутрішній заколот між сина­ми Болеслава Хороброго ставав щораз більший по смер­ті Мешка II.

Ярослав Мудрий, вмираючи (1054 р.), київський престіл залишив свому синові Із’яславові. Інші ж сини, що були наділені ним окремими князівствами, мали підлягати київському князеві. Порядком стар­шинства, кожний із них по смерті Із’яслава мав право добиватися київського великокняжого престола. Волинь дісталася Ігореві, що в ієрархічній драбині старшости і претенсій до Києва та великокняжого титулу стояв третім з черги після чернігівського й переяславського князів. У випадку смерті Із'яслава волинський Ігор мав би перейти до Переяслава. Коли одначе помер мо­лодший від Ігоря князь смоленський В’ячеслав, тоді Із’яслав “из Володимеря выведше” Ігоря до Смолен­ська (1057 р.).

Частина істориків (Татіщев, Соловйов, Андріяшев та ін.) кажуть, що по Ігореві Волинь перейшла в руки Ростислава Володимировича. Грушевський і чимало (що поправляють погляд Грушев- як внук

інших істориків ського) вважають натомість, що Ростислав, Ярослава Мудрого, мав безпосередньо від нього виділе­не стоковище Сяну і Дністра. Цей здогад спирається на тому, що згодом сини Ростислава домагалися уділів для себе та що дійсно отримали ці землі.

Ігоря з Волині, забрав її собі замість Смоленщини, як сусідню з Турово-Пинщиною та Київщиною, і узалеж- нив від себе.

Житомир головне місто Волині. У 1668 р. був центром київського князівства.

Із’яслав, після нанесеної йому над Алтою поразки половцями (1068 р.), що їм ставив спротив спільйо з братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Пе­реяславським, мусів утікати з Києва. Невдоволені Із’яславом кияни зажадали від нього зброї і вирішили створити ополчення проти половецької орди. Відмова Із’яслава викликала бунт міщан, що визволили із в’язниці Всеслава Полоцького і проголосили його ки­ївським князем. Всеслав не довго утримався в Києві. З підмогою спровадженого польського війська короля Болеслава Сміливого, в 1069 р. вдалося Із’яславові по­вернутись до Києва. Впродовж 10 місяців військо Бо­леслава вспіло так докучити киянам, що вони скрито стали поляків вибивати. Болеслав мусів вертатися в Польщу, але по дорозі, мабуть за згодою Із’яслава, по довгій облозі, зайняв Перемишль (1070 р.). Внаслідок роздору, що скоївся між Із’яславом та його братами в 1073 р., київський князь, не спромігшись навіть поста­вити спротиву їх війську, забрав своє найцінніше май­но та з сім’єю знов подався до Болеслава Сміливого. Великим князем став його брат Святослав Чернігів­ський, що передав Волинь свому синові Олегові.

Болеслав не дуже багато поміг Із’яславові, хоч і отримав від нього велику суму грошей. Від польських нападів потерпіло Берестя з околицями, а мабуть і погра­нична смуга Червенщини була змушена від тих набігів відбиватися. На допомогу Олегові був висланий Всево­лодів син — Володимир Мономах. Літом 1974 р. прийшло до замирення з Болеславом в Сутійську (над р. Пор в Червенщині), а Із’яслав —• зраджений польським ко­ролем — почав робити інші заходи, щоб відзискати ки­ївський престіл.

Олег Святославич (подібно як колись Ігор) був “выведен” Із’яславом з Волині. Не отримавши від дядька жодного уділу, став домагатися своєї “отчини”

— Чернігівщини, що була вже в руках Всеволода Ярославича, так само як і Смоленщина, що її уважав за свою “отчину” Борис В’ячеславич. Коли обидва “ізгої”

— Олег і Борис — спровадили половців і розбили вій­сько Всеволода над Сожицею, Із’яслав став по стороні свого брата, але в другому бою поляг (3. X. 1078 р.) в урочищі “Нежатини Нива”. У завзятому бою згинув також Борис. Військо “ізгоїв” було розгромлене і Олег мусів рятувати своє життя втечею перед переможцем Всеволодом. Всеволод, що захопив більшу частину зе­мель і великокняжий престіл, обтяжений претенсіями братаничів-ізгоїв, наділив Ярополка Із’яславича волин­ською і турово-пинською землями. Князювання Яро- полка не було спокійне. Незабаром проти нього висту­пив Давид Ігоревич (Ігор помер 1067 р. в Смоленську), але йому не вдалося захопити Волині. Щоб Давида за­спокоїти, Ярополк на бажання Всеволода мусів відступи­ти йому (к. 1080 р.) Дорогобуж з частиною волинської землі (Погориня), що межували з Київщиною. Згодом напали на нього Ростиславичі, яких вдалося йому віді­гнати з підмогою Володимира Мономаха, але в дуже ско­рому часі напасники захопили Володимир.

Ярополк, хоч і був князь ‘‘кроток смирне и бра­толюбив”, все ж таки став думати про виступ проти Всеволода, що так загребуще обкроював його князів­ство. Але поки зібрав своє військо, Всеволод вислав Во­лодимира Мономаха на Волинь. Ярополк залишив усе своє майно, матір і дружину в Луцьку, а сам подався знаним шляхом свого батька Із'яслава в Польщу (1085 р.). Без великого труду Мономах зайняв Волинь, пере­дав її Давидові Ігоревичеві, а сім’ю Ярополка вивіз до Києва. Ярополк вернувся з немалим військом Воло- дислава Германа з Польщі (1087 р.), але відпоручник Всеволода, його син Мономах, пішов на мирову з Яро- полком у Бродах (к. Щебрешина). Ярополк вернувся на Волинь. Восени цього ж року, з метою відібрати наділе­ну Ростиславичам землю, Ярополк вибрався на Звени­город, але ненадійно згинув з руки вбивника, що знайшов пізніше захист у Рюрика Ростиславича в Пе­ремишлі.

По смерті Ярополка (23. XI. 1087 р.) Всеволод хо­див на Рюрика до Перемишля, але справа була пола­годжена мабуть мирним шляхом, і Ростиславичі затри­мали свої землі. Святополк Із’яславич при Новому по­ділі спадщини по свойому братові Ярополкові дістав Турово-Пинищину і Берестейщину (1088 р.), що до того часу належала до Волині. Погориню, цебто Дорогобуж- чину Давида Ігоревича, Всеволод прилучив до Київщи­ни. Обкроєну з трьох сторін Волинь дістав Давид Iro- ревич, що не був вдоволений своїм попереднім уділом. П’ять літ за Давида Ігоревича пройшли спокійно на Во­лині.

Наступник Всеволода на великокняжому престолі — Святослав Із’яславич (1093 - 1113) — з огляду на постійну небезпеку, що не переставала загрожувати від половців, в 1097 р. скликав князів на з’їзд до Любеча. На цьому з’їзді князі взаємно запевнили собі ненару- шимість своїх земель і проголосили закон їх спадщин- ности. Згідно з цими рішеннями, Волинь Давида Ігоре­вича мала в майбутньому залишатися його нащадкам. Але замість успокоения руських князів і об’єднання їх військових сил проти половців, прийшла нова, виснажу­юча міжусобиця. Ще на з’їзді Давид побачив, що. Ва­силько Ростиславич і Володимир Мономах мали між со­бою якісь довірочні розмови; тож побоюючись зазіхань Василька на Волинь, він почав проти Мономаха і Ва­силька інтригу. Святополк Із’яславич дався переконати Давидові й повірив, що Василько хоче посягати по Во­линь, Турово-Пинщину, Берестейщину і Дорогобужчи- ну, а Володимир Мономах задумав захопити Київ. Арештувавши Василька, видав його Давидові, а цей звелів осліпити його. Цей злочин викликав обурення серед князів, що схвалили були любецькі постанови.

Найперше виступили проти Давида Ігоревича бра­ти Василька, Рюрик і Володар, що стали домагатися видачі їм осліпленого князя й почали мститися за нього, опустошуючи південну частину Волині. В кінці березня 1098 р. вони підступили під Володимир. Воло- димирці видали їм двох бояр, що намовляли Давида до інтриги і злочину. Ростиславичі засудили їх на смерть; і мабуть після виконання засуду та видачі їм Василька всі розрахунки з Давидом були б покінчені. Тим часом одначе інші князі — учасники любецького з’їзду — під проводом Мономаха рушили на Київ проти Давидового спільника у злочині над Васильком і порушника поста­нов цього ж з’їзду — Святополка Із’яславича. Але Ки­ївський князь звалив усю вину на Давида та пообіцяв його пркарати; і справді в 1099 р. він пішов з військом на Волинь. Сім тижнів волинська столиця Володимир видержувала облогу, а врешті таки піддалася Святопол- кові. Давид втік до Польщі; польський князь Воло- дислав хоч і взяв від нього 50 гривень, то одначе — під­куплений Святополком — не дав Давидові реальної по­мочі.

Святополк прогнав Давида з Волині, хотів також відібрати від Ростиславичів їхні волості, а цим ще більш ускладнив внутрішнє положення на Русі. Ростислави- чі побили його на “Рожнім Полі” (к. Золочева), і він відступив на Київ, оставивши у Володимирі свого сина Мстислава, а другого, Ярослава, вислав на Угорщину за підмогою проти Ростиславичів. Мадяри у великій силі появилися під Перемишлем. Тим часом Давид Irope- бич, що провадив половців Боняка на Святополка. поро­зумівся з Ростиславинами, наслав половців на мадярів. Мадярські літописи кажуть, що тоді мадярам над Ся­ном і Вягром “сталася така біда, що нема такого і у кни­гах, і оповісти не сила”. Давид з-під Перемишля пішов у Червенщину, зайняв Сутійськ і Червен та став обля­гати Мстислава Святополковича у Володимирі. Мстис­лав під час цієї облоги згинув. На відсіч обложеним поспішив воєвода Святополка, Путята, що з’єднався із залишеним Святополком для оборони Луцька сином Давида Святославича — Миколою Святошею. Частина війська Давида Ігоревича була знищена і Давид мусів рятуватися втечею. У Володимирі змінено посадника на іншого, більш надійного — якогось Василя, а в Луцьку остався для оборони Микола Святоша.

Давид Ігоревич звернувся до половецького хана Боняка за новою підмогою. Незабаром появився він з Боняком під Луцьком і став облягати Святошу. Не ^нати, як довго тягнулася ця облога; врешті бо князі Давид і Святоша створиша мир и изиде Святоша из города”. Давид із Луцька пішов на Володимир. Посад­ник Василь, не надіючись на скору підмогу з Києва, “выбеже из города”, лишаючи його для Давида. Таким

робом Давид Ігоревич став знов паном ситуації на Во­лині, але ненадовго.

У серпні 1100 р. Святополк скликав князів до Уве- тич. Князі на цьому ж з’їзді відсудили Давида від Во­лині. Святополк дав йому від себе чотири городи в різ­них місцях Волині: Бужськ, Дубно, Остріг і Чорто- рийськ; Володимир Мономах дав 50 гривень, а других стільки дали Давид і Олег Святославичі. Давид Ігоре­вич прийняв рішення уветицького з’їзду і взаміну за признані городи випросив собі від Святополка Доро- гобужчину. Такий був кінцевий епізод трьохлітньої во­линської війни, в яку замішані були поляки, мадяри і половецький хан Боняк. Головний спричинник цієї війни решту свого віку (+ 1112 р.) доживав вже спо­кійно в Дорогобужі.

Після уветицького з’їзду Святополк віддав Волинь свому синові Ярославові, що, здається, до смерті сво­го батька виконував його волю. Принаймні воно так ви­ходить з вісток літописця, хоч вони — очевидно — над­то скупі. Правдоподібно, Ярослав бере участь у поході свого батька на Ярослава Ярополковича, що мав бе­рестейську волость, та не знати — з яких причин висту­пив проти виївського князя Святополка (1101 р.). Мож­ливо, що Ярослав домагався поширення своєї волости на Турово-Пйнщину. Похід на Берестя скінчився ув’яз­ненням Ярополковича, який одначе після року втік із Києва. Ярослав Святополкович схопив його на Hypi під час перебігу в Польщу, і відіслав назад до Києва, де він незабаром помер. В 1112 р. Ярослав Святополкович, ма­буть не без підтримки свого батька, воював успішно з ятвягами. Хоч по смерті Святополка він мав право до Києва, але знаючи неприхильність киян до Святополка, з обережносте навіть не пробував робити заходів у спра­ві київського престола, що дістався в руки Володимира Мономаха —_r з вибору (1113 р.).

Мономах мусів числитися з тим, що Ярослав за­являтиме претенсії, — якщо не до Києва, то до Турово- Пинщини і Берестейщини, що раніш належали до уділу Святополка, Ярослававого батька. Передбачливий князь скріпив свій союз родинними зв’язками з Воло­дарем Ростиславичем і городенським Всеволодом Дави­довичем, але Ярослав зашахував його своїм союзом з польським князем Болеславом ПІ. Кривоустим, видав­ши замуж за нього сестру Збиславу. В 1117 р. почалася війна між Мономахом і Ярославом. Мономах — спома- ганий Давидом Олеговичем і Ростиславичами — почав облягати Володимир. По шістьох тижнях облоги Ярослав піддався та пообіцяв йому покірний послух. Але покора і згода Ярослава була нещира. Ще того та­ки року він звертався то до угрів, то до поляків, про­хаючи в них помочі. Мономах одначе випередив чужу допомогу для Ярослава; пішовши на Волинь, прогнав Ярослава, і на його місце посадив у Володимирі свого сина Романа, що був зятем Володаря Ростиславича.

Роман дуже скоро помер (1118 р.), і Волинь пе­рейшла в руки другого Мономаховича, Андрія. Тим ча­сом Ярослав Святополкович продовжував свої заходи відібрати свій уділ. В 1121 р. дістав допомогу поляків, але наступ на Червен за посадника Фоми Ратиборовича був невдячний. Ярослав — незражений своїм неуспіхом •— продовжував діяти. В 1123 р. створив цілу коаліцію проти Мономаха, що складалася з поляків,угрів (очо­люваних самим королем Степаном IL), чехів і Ростис- лавичів, які побоювалися сили Мономаха, памятаючи, що їх уділи недавно були вирізані з волинської землі, і побоюючись, що сильний київський князь може захо­тіти поширити ними волинський уділ свого сина. Похід союзників Ярослава на Волинь застав Мономаха непри- готованим до відсічі, яка була необхідна для Андрія. Союзники почали облогу Володимира, а Мономах, ви­силаючи сина Мстислава на поміч Андрієві, сам почав організувати більшу силу війська проти напасників. Під час облоги Ярослав попався на вислану з міста за­сідку й згинув від руки двох поляків. Смерть Ярослава перекреслила мету союзників, що й повернулися з-під Володимира “кождо в свояси.”

Князь Мстислав із роду Рю­риковиче.

По смерті Володимира Мономаха (1125 р.) велико­княжий престіл унаслідував його син Мстислав. Андрій, згідно з волею свого батька, лишився волинським кня­зем, і відносини між ним та Мстиславом були несугірші. В 1127 р. Андрій брав також участь у поході Мстислава на половецьких князів, що пробували здобути для себе мінську волость. Зо смертю Мстислава (1132 р.), що був останнім князем, який зумів утримати повагу своєї зверхости над іншими князями й зберегти єдність руських удільних князівств, як свого роду їх федерацію, почалися внутрішні чвари. Покликаний перед смертю Мстиславом на київський престіл Ярополк Володимиро­вич (1132 - 1139 р.), призначуючи з його волі свій Пе­реяслав свому братові Всеволодові, тим самим назна­чив Всеволода своїм наступником на київському престо­лі. Це викликало ремствування інших братів. Поробле­ні Ярополком переміщення на князівства негодування не спинили. Особливо Юрій Володимирович, піддержу-

ваний Андрієм Волинським, виступав проти Ярополка. Війна між князями покінчилася в 1135 р.. тим, що Пе­реяслав став звичайним уділом, як і багато інших, а його посідання не вирішувало справи наслідства на київ­ському престолі. До Переяслава перейшов наймолод­ший із синів Мономаха, — Андрій, а волинський престіл отримав Із’яслав Мстиславич, прогнаний з Турово- Пинщини і Берестейщини В’ячеславом Мономаховичем, що після Всеволода був назначений до Переяслава Яро- полком, але, не сподобавши собі цього — загрожено- го половцями — уділу волів вертатися назад на Полісся.

Розклад Русі на окремі князівства, незалежні від влади київського князя, що вже почав зарисовуватися за Ярополка Мономаховича, після його смерті став ще більше поглиблюватися. В боротьбі за київський престіл мав більше щастя, ніж Мономаховичі, Всеволод Олего­вич (1139 - 1146 р.), що посів київський престіл, не маю­чи на це ні права старшости, ні спадкоємства, які нале­жали династії Мономаха. Вміючи використовувати з по­житком для себе непорозуміння князів, він хотів розпра­витися з неприхильними йому синами і внуками Моно­маха. Із’яслав забезпечив себе союзом із турово-пин- ським князем В’ячеславом. Всеволод виправився на Андрія Мономаховича до Переяслава, а на Із'яслава Мстиславича наслав Із’яслава Давидовича (внука Святополка Ярославича) з половцями перемиського князя Володимира Володаревича й галицького Івана Васильковича та поляків під проводом Володислава II. Галицькі князі почали переговори з Із’яславом, — ма­буть жадали якихсь пограничних городів, — але вислід цих переговорів на приніс жодного успіху. Тим часом поляки почали на власну руку грабити Волинь. Окру­жений напасниками Із’яслав мусів помиритися з Все­володом. Одружений з його сесерою та маючи обіцяне наслідство на київському престолі після Всеволода, Із’яслав став його союзником. Коли під час переміни князів на уділах в 1141 р. помер Андрій Мономахо- вич, Із’яслав перейшов до Переяслава, а Всеволод поса­див на Волині свого сина Святослава, Волинська зем­ля знов була зв’язана з родинними інтересами київсько­го князя.

Зв’язки Всеволода Олеговича з Володиславом П. виникли внаслідок ініціятиви цього останнього, бо він шукав помочі проти своїх братів, що виступали проти нього та запропонував одружити свого сина Болеслава Високого з донькою Всеволода, — Звениславою. Дітей обох князів повінчано в 1143 р., але вже в 1142 р. Все­волод, бажаючи допомогти Володиславові у його кло­потах з братами, послав Святослава, Володимира Воло- даревича (Володимирка) та Із’яслава Давидовича в Польщу на підмогу. Князі зустрілися “у Чернечьска" (в Червенщині — сьогоднішній Черничин к. Грубешо- ва). Не знати, як далеко вони заходили в польські зем­лі, бо літописець каже, що вернулися “вземше боле мирных, неже ратьных”. Мабуть всю свою діяльність обмежили тільки до попустошення пограниччя Сандо- мирщини Болеслава Кучерявого.

Володимирко одначе скоро змінив своє відношен­ня до Весволода. Злучена Волинь з Київом була загро­зою для нього; це тим більше, що він — по смерті Івана Васильковича (1141 р.) — забрав його уділ та осів у Галичі. Маючи в своїх руках більш 3/4 земель Посяння і Подністров’я, став називатися галицьким князем і намагався усунути із Звенигорода Івана Poc- тиславича (Берладника), щоб таким робом стати єди­ним та самостійним князем у колишніх волостях синів Ростислава Володимировича. Це було недовподоби київському князеві Всеволодові. В 1144 р. він повів на Володимирка, крім київських і волинських полків, ще й смоленські, чернігівські турово-пинські, переяслав­ські та приведених Із’яславом Давидовичем половців. Хоч Володимиркові прийшли на поміч угри, але він не мав надії виграти війну, тож і мусів покоритися Всево­лодові та обіцяв заплатити йому 1200 гривень за воєнні витрати. Але своїх зобов’язань Володимирко не думав виконувати і тому в 1146 р. Всеволод змобілізував про­ти нього князів (за винятком Із’яслава Мстиславича), половців і поляків. Невдала облога і наступ на Звени­город, що його відібрав Володимирко від Івана Ростис-

лавича, змусили Всеволода вернутися до Києва. Неза­баром Всеволод помер, а київський престіл посів назна­чений ним його брат Ігор. Володимирко міг тепер На­діятися, що нові обставини в Києві дозволять йому ві­діткнути спокійніш та, після зміЦнненя внутрішніх від­носин в Галичині, самому скріпитися для нової оборо­ни або й наступу. І

Із’яслав Мстиславич, ще поки здобув київський престіл, домовився зо своїм дядьком В’ячеславом, що цим престолом управляти будуть обидва. В’ячеслав мір­кував, що Із'яслав —- запрошений киянами на місце Ігоря Олеговича (1146 р.) — раніш чи пізніш уступить йому (згідно з умовою) перше місце на київському престолі. Без порозуміння з Із’яславом усунув з Волині Святослава Всеволодовича, назначивши волинським князем свого братанича, Володимира Андрієвича. Обу­рений цим Ізяслав прогнав Володимира з Волині, а та­кож усунув з Турово-Пинщини В’ячеслава, і дав йому Дорогобуж з іншими погоринськими городами, не ду­маючи ділитися з ним владою київського князя. Волинь осталася в руках Із’яслава, щоб в його дальшій боротьбі за київський престіл з Юрієм Мономаховичем Суздаль­ським служити вірною допомогою, хоч сама через це служіння мусіла складати багато людських та матері­альних жертв. Для неї старша лінія нащадків Володи­мира Мономаха, —- Мстиславичі, з 1146 р. стала власною династією, що правила нею майже до половини XIV ст.