ВІД ПРАІСТОРІЇ — ДО ІСТОРИЧНИХ ЧАСІВ.
Волинська земля — це частина тієї території, що в доісторичних часах була заселена предками всіх сьогоднішніх слов’янських народів, які розійшлися із цієї своєї прабатьківщини, зайняли нові простори в Европі та вкрили їх своїми поселеннями.
Про.життя праслов’ян, до часу їх розселення, знаємо небагато чого певного, так само як і про початки їхнього життя на нових місцях. Через брак джерельних відомостей про ранньо-історичні часи автохтонного населення Волині, що за прикладом інших племен не пішло у мандрівку, і продовжувало жити у своїх старих оселях, також губляться у темряві загадковости. Відомості про ті часи — фрагментарні і невистачальні — щоб можна було дати повний образ родово-племінного життя і взаємовідносин між окремими племенами, коли не згадувати вже про складність різних чинників, що безперечно мусіли впливати на формування характеру тих взаємовідносин впродовж останньої половини першого тисячоліття.“Повість временних літ'’, перечислючи назви племен, що входили в склад княжої України-Русі, говорить про плем’я дулібів, — що воно жило “по Бугу кде ныни волыняне”, але дарма шукати в ній чогось більше, що вказувало б на. етнічно-територіяльний обсяг цього племені. Тому нема певности — де воно межувало з іншими українськими племенами і коли його племінні інтереси зустрілися з інтерасами племен на заході, що у свойому історичному процесі ставали основою польського народу. Проф. Кордуба здогадується, що в VI - VII ст. територія дулібів поширилася, завдяки їхній колонізаційній експансивності, аж по Карпати, а стоковище Сяну займало плем’я хорватів. Південна частина дулібів, над горішнім Бугом, звалася також бужанами, натомість у східній частині Волині жило плем’я деревлян.
У часі заселювання аварами степу над середнім Дунаєм і Тисою дуліби зазнали від них багато лиха. В VII ст. авари нападали на них і, як каже літописець — “примучували ” їх; замість коней чи волів вони запрягали дулібських жінок до воза, неначе тяглових тварин.
Треба думати, що ті напади змушували дулі- бів до оборони і скріплювали їх організованість. Розростаючись чисельно, дуліби оформлювали свій родово- племінний устрій, в якому віче і племінний князь грали найважнішу ролю.Осередком племінної влади дулібів мабуть початково був Бужськ. Так зв. “Баварський географ” згадував у IX ст. про слов’янське плем’я “бужан”-ів та подавав, що воно мало 231 городів. Значення Бужська почало занепадати серед дулібів, коли з початком IX ст., а може навіть і раніш, центром влади дулібів став інший город: Волинь,» що стояв над Гучвою, недалеко Буга, де сьогодні — село Городок. Арабський подорожник і письменник Масуді, що жив у X ст. писав, що король “валінана” Маджак, мав “удавнину” владу над іншими племенами (Масуді називає їх “народами”), а їхні володарі йому підкорялися. Про само плем’я “валінана” Масуді каже, що воно “є корінь з коренів слов’янських, поважається між цародами слов’янськими і має першість між ними.” Інший арабський письменник, сучасник вище згаданого, Ібрагім-Ібн-Якуб, писав також про слов’ян і згадував про плем’я “влінбаба” та його короля Maxa, що об’єднав під своєю владою сусідні племена. Хоч свідчення обох письменників досить розбіжні щодо самої назви племені та ймення короля, але вони відносяться либонь до Волині, а не до Воліна, при гирлі Одри, куди важче було дістатися в купецьких справах, ніж на Русь, що в X ст. мала пожвавлені торговельні зв’язки зо сходом; завдяки цьому Русь стала була інформатором для арабів про минуле слов’янських племен. Можна допускати, що Масуді під назвою “валінана'’ розумів ту частину дулібів, що жили по середній течії Буга й засвоїли назву волинян від города Волиня, який мав державно-політичне значення не тільки для всієї території дулібів, але також і для надсянських хорватів. Як довго проіснувала ця волинська держава Ma- джака — не відомо; але мабуть вона не пережила свого засновника. Внаслідок внутрішніх непорозумінь вона розпалася.
Констянтин Багрянородний згадував у X ст.
також і про плем’я лучан, але в дійсності воно було тільки східньою віткою дулібів, для яких город Луцьк набрав центрального значення вже тоді, коли держава Маджа- ка розпалася знов на часткові племінні організми. Хоч згодом занепав і сам город Волинь, а його місце та оборонні функції лівобіч Byra зайняв у X ст. Червен (теперішнє Чермно над Гучвою коло Тишовець), його назва одначе не щезла безслідно в українській традиції. Затримала її за собою ця земля, що йому колись підлягала — як державно-політичному центрові. Крім Луцька, мабуть також в X ст. ролю племінних часткових центрів грав Бужськ і Белз. Треба думати, що Перемишль був незмінним осередком влади у хорватів.З початком X ст. починаються згадки про тісніші зв’язки Волині з Києвом. У поході київського князя Олега на Візантію 907 р. беруть також участь дуліби й хорвати. Вони, подібно як і тиверці, виступали в ньому як Олегові союзники. Коли, після трьохлітньої облоги города Пересічена, князь Ігор (913-945) підбив уличів, дуже можливо, що зв’язки з Києвом дулібів і хорватів стали також більш тісні, ніж досі. Не знати одначе, в яких обставинах і коли Червен і Перемишль втратили свої зв’язки з Києвом.
Західньо-українські землі, від часу як печеніги оволоділи степом, стали набирати чималого значення для Києва. Утруднений доступ до чорноморських соляних озер став звертати увагу київських князів на підкарпатські соляні джерела. Чимале значення мав також торговельний старий шлях із Києва на Волинь і Червен, що йшов через Сандомир у західньо-европейські землі, та інший — з Перемишля на Краків та в закарпатські краї. Ці обставини спонукали Володимира Великого
тісніш зв'язати землі дулібів і хорватів зо своєю державою.
Автор “Повісті временних літ*’, пишучи в початках XII ст., подав таку вістку про включення Забужжя і Перемишля до держави Володимира Великого: “Йде Володимир к Ляхом, и зая грады их: Перёмышль, Червей и ины городы, иже суть и до сего дне под Русью”. Це місце в “Повісті” дало різнонаціональним історикам причину для довільних вияснювань та всяких фантазій, але вся неув’язка в тому, що, коли Володимир Великий займав згадані літописцем городи, в той час польський,князь Мєшко І.
не володів ще навіть Краковом, що був під владою чехів. Держава Мєшка, зо столицею в Ґнєз- ні. охоплювала Великопольщу, Куяви й частину По- моря, але Мазовія продовжувала жити ще своїм власним, родово-племінним порядком. Наш літописець хоч і знав про зайняття Володимиром земель на погриччі з Польщею, але видно, що тільки на основі пізніших відносин між Києвом і Польщею, наздогад відзначив, що київський князь відібрав Перемишль і Червен від поляків. Мало імовірна також інтерпретація літописної вістки з боку деяких чеських істориків, що приймають за факт приналежність Посяння і Забужжя до чеської держави перед зайняттям їх Володимиром. Імовірно ті землі існували самостійно і, як такі, були змушені цим князем до залежности й до послуху Києву. Про спротив дулібів на Забужжі, з приводу нової ситуації, яка для них виникла в 981 р., нічого не знаємо. Натомість у 983 р. Володимир ходив на ятвягів, що жили в надні- манських околицях і своїми нападами турбували сусідніх дреговичів і дулібів. Війна з ятвягами скінчилася перемогою Володимира, що “.. взя землю йх..”, зробив їх нешкідливими для українських і білоруських земель. Дуліби певно були вдоволені цією побідою, але інша справа була з хорватами, що їх у 993 р. Володимир мусів приборкати. Можливо, що їх неспокій стояв у якомусь зв’язку з поширюванням християнства, а може й був викликаний невдоволенням з приводу наложеної на них данини чи інших тягарів. Як-не-як, війна Володимира з хорватами перекреслила їх надії на можливість пар-тикулярного, племінного життя поза обсягом влади київського князя.
“Повість временних літ”, говорячи про похід Володимира на хорватів, зовсім не згадує про якусь залежність їх території від сусідніх держав, а просто пише про
Місто Мир на Волині — княжий замок.
них як про племя: “Иде Володимир на Хорваты..” Пізніш у “Повісті..” вже не повторюються згадки ані про назву хорватів, ані дулібів. Лишається тільки одна, спільна назва територіяльно-адміністративного характеру для означення земель, заселених обома племенами.