ПЕРЕДМОВА
Публікуючи iiHapuc історії волинської землі” д-ра I. Левковича, ІДВ виходить з того заложення, що коли варт зацікавлення історія даного краю як цілости, то так само заслуговує на інтерес історія окремих частин цього краю.
Частина в цілості,- а цілість у частині — це принцип, що діє в історії взаємовідношення між Україною як цілістю та Волинню як її частиною. Справа в тому, що як без пізнання цілости інколи годі пізнати її частину, так і навпаки — без пізнання частини часто не можливо пізнати цілість.
Курсів історії Волині не багато взагалі. А втім, яка б їх кількість і не була, всі вони, поперше, застарілі; подруге, більш аналітичні, як синтетичні; потрете, відсталі хронологічно й джерельно; і почетверте — що не байдуже українському читачеві — не написані по - українська. З цього саме погляду оця тут книжка має подекуди піонерський характер. І цей її характер власне і зумовлює, і водночас оправдує деякі її недостачі. Треба маі*и на увазі, що автор написав цю працю на чужині, позбавлений необхідної “наукової лабораторії, в еміґрантських умодинах фізично працюючого вченого, з надломаним здоров’ям ще на свому європейському вибоїстому шляху життя.
Основа недостач цієї книжки наявна там, де підходимо до неї з вимогою повноти курсу історії Волині. Якщо одначе вважати цей курс за неповний, то автор ні трохи не обтяжений за це відповідальністю. Випливає бо це з ґенези самої цієї книжки. ІДВ у Вінніпезі, маючи на увазі скромність своїх можливостей, запля- нував був спочатку ряд окремих статтей з окремих галузей історії Волині. На долю д-ра І. Левковича випала стаття — нарис політичної історії Волині. Очевидно, таке “замовлення” зв’язане з вимогою — до крайніх меж посунути елімінацію всіх інших справ: церковних, культурних, економічних і т. д., що мали бути накреслені в окремих статтях іншими авторами.
Вимогу такої елімінації виконати доволі трудно, а то ґи й узагалі можливо вже хоч би й з чисто техніч-
чих мотивів, без того щоб курс вийшов не тільки неповним, але й з усіма познаками труднощів укладу змісту й форми.
Одначе, не зважаючи на всі ці нав’язані йому передумови, автор вийшов з положення справді “оборонною рукою”. Цього від автора й слід було очікувати. Як один з кращих учнів проф. М. Кордуби, автор пройшов солідну методологічно - дослідчу школу, особ литр ж під кутом розргбіїи окремих галузей історії, показуваних на основі системи самих фактів, без істори- кової інтерпретації. Ця сувора школа вже в своїй “азбуці” кладе принцип: не торкатися історикові тих “свіжо мальованих” подій, які ще не відійшли в минуле на дистансію наукової объективности.
Тому то автор й оцієї праці — не зважаючи на інші побажання ІДВ — не дозволив собі переступити порога 1911f р. На його думку, для нашого часу, тут “стовпи Атласа” історії, а період після 19Ilf р. ще історією не є. З цього, вже не тільки методологічного, але й теоріє- пізнавчого погляду, факт закінчення цієї книжки на порозі І. світової війни — це жодне врізання історії Волині; бо насправді — це хронологічна закінченість.
Для популярного читача оця книжка либонь може видатися непопулярною та незвичною. Популярний бо читач ще з народньої школи почерез життя несе свій ось такий погляд на завдання підручника історії; він, мовляв, має виховувати читачів, виробляти світогляд, будити й зміцнювати патріотизм тощо, подібно як це &инить письменство й публіцистика. Цей погляд побудований на традиційно - популярному заложенні, що “історія — вчителька життя”. І цей погляд сугубо по- свдему інтерпретує тількищо згаданий афоризм — “історія — вчителька життя”. Ця його інтерпретація зводиться до того, що від історика вимагається чималої дози педагогіки, Дидактики й поезії, щоб скріплювати серця, щоб виховувати.
Можливо, що, підходячи з таким ось мірилом оцінки, популярний читач буде трохи розчарований при першій зустрічі з цим ось “Нарисом історії волинської землі”, що являє собою розвиткову систему самих тільки “сухих” фактів.
Але не буде мати жалю до автора той читач, що шукатиме в його праці харгу не для почувань, а для допитливого інтелекту, бо для цього по суті й існує
історіописання.
На історіографії Волині, а зокрема й на оцій праці д-ра L Левковига, лежить сказат*и б атавізм сугубо наукової методи з її об’єктивністю, пред- метовістю, а в популярній мові — “сухістю”. Це зовсім невипадково явище. Bo якраз цій науковій методі історіографія Волині завдягує свій погаток та розвиток. А сталося це так. Ще М. Максимових був того погляду, що раніш, ніж дати цілісний образ історії України, треба перше опрацювати для цього матеріял, цебто розробили окремі питання в хастковому порядку. Таким самим шляхом в основному йшов і В. Антонових. У цьому власне пляні він сам та його школа працюють над історією окремих волостей України, щоб згодом дати матеріял для майбутньої синтези історій У країни. І так ось серед інших земель стала предметам дослідів В. Ан- тоновиха й Волинь. І з його то школи виходять перші історіописні монографії про Волинь з - під пера О. Андріяшева 1888 P- та П. Іванова 1895 р.Існують yd дані для твердження, що серед усіх українських історіописних праць про Волинь iiHapuc історії волинської землі” д-ра Левковиха являє собою першу порівнюю ги найновішу та найбільш безсторонньо витриману роботу.
Д-р Ю. Myлик - Луцик.
Манітобський Університет 20 хервня 1951f р.
Щит зо срібним хрестом на багровому полі, про якого памятники XVI ст. згадують як про герба Волині.