IV. ВОЛИНЬ ОСНОВОЮ ДЕРЖАВНОСТИ И СОБОРНОСТИ.

Поділена на чотири частини володимирська волость Мстислава Із’яславича зберегла себе від дальшого роздроблення лиш дякуючи тому, що вже в 1171 р. умер, Володимир берестейський, а пізніш Святослав червен- ський.

По смерті Ярослава Осьмомисла (1 жовтня 1187 р.) розгорілася боротьба між його синами за галицький престіл. Олег (любимець Осьмомисла) — спомаганий поляками — в цій боротьбі з Володимиром згинув, а Во­лодимир, не маючи спокою через бояр, втік на Угорщи­ну. Прихильна Романові партія галицьких бояр запро­сила його княжити в Галичі (1188 p.). Та ось в 1189 р. несподівано появився в Галичині угорський король з військом. Роман, маючи ще й серед бояр запеклих во­рогів, не міг думати про спротив. Залишений ним Га­лич мадяри зайняли без вистрілу і на княжому престо- ' лі сів намісником Андрій, син Белі III., а Володимир

Князь Роман (1112-1205), об'єднав Волинь і Гали­чину в одну державу, що проіснувала від 1200 до 131f0 року.

Ярославич і його родина були ув’язнені в Угорщині. Інтервент Беля III. став величати себе “королем Гали­чини” та — розуміється — навіть у гадці не мав зверта­ти її Володимирові. Роман одначе не перестав думати про Галич, і з військом свого тестя Рюрика Ростисла- вича зайняв Пліснеськ, щоб зробити його випадовою ба­зою в Галичину. Коли внедовзі мадяри вибили його з Пліснеська, він військо свого тестя відпустив додому, а сам подався за допомогою в Польщу.

Роман Мстиславич, діставши поміч від князя Вели- копольщі (Познанщина) Мєшка Старого, пішов здобу­вати свою власну “отчину” від брата Всеволода. Ця по-

міч була заслаба і тільки на інтервенцію Рюрика Poc- тиславича вступився Всеволод з Володимира, — до речі, наданого йому таки самим Романом, що в 1188 р. пе­рейшов на галицький престіл, не передбачуючи усклад­нень, що виникли внаслідок інтервенції Белі III. Таким робом західня Волинь, хоч коротко, але все таки була об’єднана в 1188/9 р. р. в руках Всеволода Мстиславича.

Закріпившись у Володимирі, Роман наладнав доб­рі взаємини з Казимиром Справедливим та став його союзником у боротьбі проти Мєшка Старого (1191 р.). По смерті Казимира він помагав малолітнім Казимиро­вичам і в заьоятому, але невирішеному, бою з Мєшком Старим в 1195 р. над Мозговою був ранений. Очевидячки, ці стосунки приносили взаємну вигоду — так для Ka- зимировичів, як і для Романа, що мусів числитися із ворожим наставлениям Володимира галицького, тим більш, що своєї діяльности Роман не хотів обмежити лише до своєї Володимирщини і Берестейщини. Коли в 1194 р. Рюрик втретє став київським князем, Роман отримав від нього Торчеськ, Треполь Богуслав і Канів на Київщині, ставши у ряди сильніших князів, що й викликало негодування суздальського князя Всево­лода, який задумав роз’єднати Рюрика з Романом.

Всеволод, заявивши перед Рюриком претенсії до Торчеська, тим самим спонукав його відібрати Торчеськ від Романа. Можливо, що Рюрик не передбачував даль­шої долі відібраного від Романа Торчеська та наслід­ків інтриги Всеволода.

Замість Торчеська, Роман дістав від Рюрика Поло­ний. Це його не вдовольняло. Маючи власні пляни щодо Києва, спільно з чернігівськими Олеговичами він по­чав наступати на Рюрикового брата Давида, що сидів

у Вишгороді, і на Ростислава Рюриковича в Торчеську. Рюрик, порозумівшись з Володимиром галицьким, по­чав спільну акцію проти Романа. Ростислав з чорними клобуками напав на його волость на Київщині, спалив­ши Камінець, а Володимир галицький вдарив на Пере- миль, пустошачи волинські околиці. В той час ятвяги напали й понищили Берестейщину; це відвернуло ува­гу Романа від Києва, і вся справа з Рюриком притихла. Роман обернувся проти ятвягів та ввійшов глибоко в їх землі, сіючи спустошення. Пізніший літописець каже, що ятвяжська земля була ще “опустела по 80 летех по Романе”. Видно, що ця руїна Не була наслідком лиш одного походу. Автор “Слова о полку Ігоревім” також згадує Романові “железныя папорзы, под шелома­ми” і не забуває відмітити, що “... многи стра- ни: Литва, Деремела, и Половци... главы своя покло- ниша под... мечи харулужныя” Романа. Не вважаючи На всяку поетичну гіперболіку цих вісток, треба ствер­дити, що в них є багато правди. Крім того, що завданий Романом удар ятвягам забезпечував Берестейщину та Турово-Пинщину перед дошкульними набігами, для тих земель зарисовувалася ще принадна перспектива для поширення колонізаційної експансії на північ аж по р. Нарев.

З думкою про Київ Роман наблизився до Всеволода суздальського, що був прихильно наставлений до сво­го небожа Володимира галицького. Зв’язки Романа з Всеволодом були обчислені на послаблення Рюрико- вого становища, як київського князя, але з другого боку Роман, крім польського союзника —• Лєшка Білого, придбав ще іншого — в особі угорського короля Андрія II.

Таким робом Роман об’єднав галицькі і володимирські землі і тим самим, в тій чи іншій формі, його влада була теж загрозою і для київського князя Рюрика; тим біль­ше, що по смерті Всеволода Мстиславича (1195 р.) белзько-червенська волость розпалася на белзьку і чер- венську, та східня Волинь — поділена на Луцьку волость Інгвара та Пересопницьку — Мстислава Німого, не мали в той час жодного політичного значення і фактично ставали на шлях залежности від становища й сили Ро­мана.

Рюрик задумував піти проти Романа спільно з Оле­говичами (1200 чи 1201 р.), але цей випередив його своїм походом на Київ. Прилучилися до нього сини Во­лодимира Мстиславича, чорні клобуки, а зо всіх сторін поспішали посли із запевненнями про свою відданість Романові. Київ відкрив йому свої ворота і тим самим вирішив долю Рюрика як київського князя, що, не маю­чи іншого виходу, зрезигнував з великокняжого престо­лу, але затримав свої волості на Київщині. Роман не зайняв Рюрикового місця в Києві, а посадовив там луцького Інгвара Ярославича своїм намісником. З на­годи побуту в Києві, з метою забезпечити східне погра- ниччя від половців, виправився на них та понищив їх кочовища, взявши велику здобич. Полагодженням своїх справ з Рюриком Роман розв’язав собі руки у справах західньої політики.

В 1202 р. Роман піддержував Лєшка Білого в його боротьбі за краківський престіл з Володиславом Ляско- ногим і навіть зайняв якісь два городи, ще поки Лєшко встиг помиритися з Володиславом. Тим часом Рюрик підготовлявся до походу на Київ. З початком 1203 р.

Роман, довідавшись про долю Києва, обложив Рюри­ка в Овручі, змусив його розійтися з Олеговичами й по­ловцями, та посадив його на київському престолі. Але

згода між обоми князями не потривала довго, бо вже восени 1203 р., після вдачного походу на половців, в якому взяли участь також і інші князі, виникли нові суперечності між Рюриком і Романом. Цей останній заслав Рюрика, його жінку й доньку (жінка Романа) в манастир, звелівши постригти їх в ченці, а Ростислава й Володимира Рюриковичів переселив до Галича. За Ростиславом, як рвоїм зятем, упом’янувся Всеволод суздальський, і Роман звільнив його, та, щоб не псува­ти добрих відносин з Всеволодом, назначив Ростислава київським князем.

Побідні походи Романа на половців зробили його ім’я голосним у Візантії, для земель якої ті степові хи­жаки були також чималою загрозою. Одначе з західнім сусідом, Польщею, попсувалися приязні відносини. Л.єшко Білий, що остаточно таки став краківським кня­зем, через інтриґу свого суперника Володислава настро­ївся вороже до Романа. Між ними розпочалася війна, і Роман підступив під Люблин, але — довідавшись, що проти нього надходить військо Лошка, — зфорсував Вислу і появився під Завихостом. В переговорах з поль­ськими послами устійнено коротке перемир’я для по­лагодження справ і питань щодо умов миру з Лєшком. Під час-цього перемир’я Роман з нечисленною прибічною дружиною виїхав із свого табору на лови до недалекого ліса. Несподівано напав на нього відділ польського війська. Відбиваючись від чисельно сильнішого напас­ника, Роман поляг в тій сутичці (19 червня 1205 р.).

Вістка про смерть Романа голосним відгомоном пролетіла по Европі, тогочасні ^володарі якої дивили­ся на Романа як на хороброго, великого лицаря й полі­тика - державника.

нятком чернігівських волостей союзників Рюрика Poc- тиславича, — Олеговичів.

Галицько-володимирське князівство по смерті Ро­мана стало ареною довголітньої боротьби, в якій беруть участь не тільки сини Романа Мстиславича та інші кня­зі, але й також угри та поляки. Мати малолітніх Рома­новичів, чотиролітнього Данила та молодшого Василь­ка, в їх імені почала виконувати обов’язки регентки, але боярська кліка хотіла покликати на галицький престіл Ігоревичів. Галицькі бояри не могли забути сильної руки Романа, що не дозволяв їм мішатися до держав­них справ, а всяку спробу ворохобництва. карав за пра­вилом: “Не видусивши бджіл — не доберешся до меду". Ненависть боярської кліки до Романа, перенісшись на його дітей, була психологічною основою довголітньої боротьби за галицький престіл, що в хаосі мінливих обставин виснажувала внутрішні сили Галичини й тво­рила підстави для пізніших мнимих прав сусідів-інтер- вентів, — тобто поляків і угрів — до неї.

Галицькі бояри запрохаючи до себе Ігоревичів, може й не сподівалися, що Романова вдова стане оборо­няти право наслідства своїх дітей на галицькому престо­лі. Вона звернулася до угорського короля Андрія II., що був приятелем її чоловіка, щоб дав їй поміч. На з’їзді Романової вдови і Андрія в Сяноці Андрій узяв Рома­новичів під свою опіку, зобов’язався боронити їх спад­щину та проголосив свою верховну владу над га- лицько-володимирським князівством, засвоївши титул “короля Галичини і Володимирії”. Восени 1205 р. угор­ське військо вигнало Ігоревичів з Галича. Хоч тут була залишена при реґентці (матері Романовичів) угорська залога, але ні галицька боярська мафія, ні Ігоревичі не закладали спокійно рук, і регентка з Романовичами в скорому часі му сіла Галич опустити. В 1206 р. ство­рилася коаліція князів (Чернігівські Святославичі, нов­городські Ігоревичі, князі смоленські та київські), що З ДОПОМОГИ) чорних клобуків, половців і польського кня­зя Лєшка Білого хотіла прогнати Романовичів з Гали­ча. Романова вдова, не маючи піддержки у бояр і не сподіваючись допомоги від угорського короля, переїха-

Король “всея Русі” Данило (1202-126^). Злугив майже всі українські землі. Побуду­вав Львів і Холм.

ла з Данилом і Васильком до Володимира, куди теж став поспішати і король Андрій. Прибув він під Володи­мир саме тоді, коли Лєшко Білий надійшов з військом здобувати цей город. Андрій переконав Лєшка, щоб цей відступив. На час малолітности Романовичів Андрій назначив галицько-володимирським князем Ярослава Всеволодовича суздальського. Думаючи, що тим спо­собом відверне небезпеку з боку князів, що піддержува­ли претенсії Ігоревичів до Галича, Андрій верЦувся в Угорщину.

Та ще не вспів Андрій вернутися в Угорщину, як коаліційне військо, що чекало на цей момент над грани­цею Волині, рушило в Галичину. Галицькі бояри покли­кали за свого князя Володимира Ігоревича (1206 р.), а цей незабаром посадив свого брата Романа у Звениго­рода Для другого брата, Святослава, Володимир Irope- вич

постановив придбати Володимирщину, хоч вона

й не була спадщиною по вигаслій династії Ростислави- чів, нащадками якої — (по жіночій лінії через Евфро- синію, доньку Ярослава Осьмомисла) — являлися Iro- ревичі. Володимирці початково зазіханням Володими­ра Ігоревича противилися, але між ними знайшлися деякі бояри, що стали діяти на некористь малолітніх Романовичів. Можливо, що бажання спокою перехиля­ло володимирців на бік Ігоревичів, а цього спокою Bo- лодимирщина не зазнала зараз таки по смерті Романа. Літописець каже, що в 1205 р. “беда бо бе в земле Bo- лодимерьстеи от воеванья Литовьского и Ятвяжсьска- го”. Мати Романовичів, не довіряючи володимирцям, нишком залишила Володимир і з дітьми вибралася до Лєшка Білого, недавнього ворога її чоловіка. Лєшко прийняв утікачів прихильно, затримав Романову вдо­ву і Василька у себе, а Данила відправив зо своїми пос­лами (1207 р.) до Андрія II., намовляючи його до спіль­ного походу проти Ігоревичів.

Тим часом між Ігоревичами виникла міжусобиця. Роман Звенигородський знайшов опертя в угорському королеві і з допомогою його війська прогнав Володими­ра з Галича. Олександер Всеволодович белзько-червен- ський, використовуючи колотнечу в Галичині, порозу­мівся зо свояком Лєшком Білим та луцьким князем Інгваром, з їх поміччю хотів прогнати (1208 р.) Свя­тослава Ігоревича з Володимира. Хоч місто піддалося без спротиву, але польське військо, ласе не воєнну здо­бич, пограбувало його нещадно (випадково лиш не по­терпіла церква св. Богородиці). Грабіж ця, хоч Олек­сандер був непричасний до неї, наставила володимирців неприхильно до нового князя, що після відходу з Воло­димира Лєшка, який забрав з собою Святослава Ігоре­вича — негайно покинув Володимир. Недавній наміс­ник Романа в Києві, Інгвар, захотів Володимирщини для себе, і спільно з Мстиславом Німим виступив про­ти Олександра, діставши допомогу від Лєшка Білого, що одружився з Інгваревою донькою Гремиславою. Інгвар, осівши у Володимирі (1209 р.), також не вмів з’єднати собі володимирців. БерестяНи — бачучи, що за володимирський престіл боротьба між різними претен-

дентами ще не докінчилася, запросили до себе Романо­ву вдову і Василька та привітали його радісно у себе, “. яко великаго Романа видящи.”

Олександер Всеволодович, виграючи непорозуміння Інгвара з володимирцями, пішов за “советом ЛеСтько- вьтм”, відібрав Володимир від Інгвара (1210 р. ?) і тим разом осів у ньому на довший час. На бажання Романо­ве! вдови Олександер виміняв Василькові Берестейщи­ну за південну частину Белзо-Червенщини (з Белзом), а північну (з Червенем) віддав свойому братові Всево­лодові. В той же час ятвяги і литовці напали на околи­ці Турійська й Червена та залишили по собі сліди силь­ного знищення. Володимирщина потребувала спокою і мабуть тому саме володимирці не бажали знов перемі­няти Олександра за іншого князя.

Роман Ігоревич, що прогнав свого брата з Галича, дуже скоро попав у конфлікт з галицькими боярами. Прогнаний ними, він вдруге здобув Галич і розправив­ся з ворохобниками. Угорський король хотів галицьку метушню використати, щоб посадити Данила на га­лицькому престолі. Літом 1209 р. вислав палятина Бе­недикта Бора, який захопив Галич та став управляти

в імені Данила, якого король Андрій П. задумав одру­жити зо своєю донькою. Правління угорського паляти­на своєю жорстокістю не змогло згнобити галичан; вони скоро задумали вибити угрів з Галичини. Бояри запро­сили на княжий престіл Мстислава Німого пересоп- ницького; він одначе, маючи обмаль війська, не рі­шився дужатися з військом угорського палятина та за­вернув з дороги до Галича назад у свою Пересопницю. Роман, втікши з полону, помирився з братом Володи­

миром. Ігоревичі зібрали велику силу війська і прогна­ли угрів з Галичини (1211 р.)

Ігоревичі, зайнявши Галичину, поділилися між со­бою її волостями: Володимир осів у Галичі, Роман вер­нувся до свого Звенигорода, а Святослав отримав Пере­мишль. Для галицьких бояр Ігоревичі були тільки їх ставленниками,але ті знов не хотіли потурати їхньому своєвіллю. У висліді напруження, що виникло між бо­ярами і Ігоревичами, дійшло до катастрофи: Ігоревичі вирізали коло 500 бояр у своїх волостях та сконфіску­вали їхнє майно, як рівНож і тих, що спасалися втечею. Представники боярства під проводом Кормильчича звернулися до Андрія П. з просьбою прогнати Ігореви- чів з Галичини, а на галицькому престолі посадити Да­нила Романовича..

Наступ угорського війська на Галичину був неспо­діванкою для Ігоревичів. Перемишль відчинив свої во­рота і видав Святослава Ігоровича в руки Кормильчича, але облога Звенигорода затягнулася. На поміч обляга­ючим поспішило військо Олександра. Всеволодовича і його брата, Василька Романовича, Мстислава Німого, Інгвара та польського князя Лєшка Білого. Роман Iro- ревич, що крім звенигородців мав також і половецьку орду, хотів ще придбати собі поміч київського князя, свояка Всеволода Святославича. З цією метою вибрав­ся до Києва, але під Шумськом його взяли в полон. Цей факт приспішив капітуляцію звенигородців. Володимир Ігоревич заздалегідь виїхав з Галича, не пробуючи на­віть організувати оборони, і тому в вересні 1211 р. со­юзники без перешкод могли в Галичі посадити Данила Романовича. Бояри, щоб помстити смерть своїх товари­шів, випросили від мадяр Святослава і Романа Ігоре­вичів, яких незабаром повісили.

Галицькі бояри думали самі кермувати справами князівства в імені малолітнього Данила. Тому то, коли приїхала до Галича Романова вдова з Белза, щоб стати регенткою до часу повНолітности сина, бояри змусили її вибратися з галицької столиці. Мати Данила зверну­лася зо скаргою на бояр до Андрія II., що зимою 1211/12 р. пішов на Галич і арештував головачів боярської во­рохобні а між ними і Кормильчича. Але як тільки вій­сько Андрія уступило з Галичини, галичани запросили собі до Галича пересопницького князя Мстислава Німо­го. Романова вдова вислала Василька до Белза, а сама з Данилом виїхала в Угорщину (1212 р.), а звідтіля — в Польщу.

Восени 1213 р. король Андрій вибрався походом на Галич, але ненадійна смерть його жінки завернула його з дороги. Почувши про цей похід, Мстислав Німий зали­шив Галич, а тим часом, випущений Андрієм з неволі, боярин Володислав Кормильчич прибув до Галича і про­голосив себе князем. В той же час, внаслідок настоюван­ня Олександра Всеволодовича, Лєшко відібрав для його брата Белзчину від Василка. Василько мусів вдовольни­тися маленьким городком Камінцем, що його згодом Всеволод виміняв за південну Погориню з Перемишлем і Тихомлем, де стала проживати Романова вдова з обо­ма синами.

Мстислав Німий, що не міг віджалувати втрати Га­лича з приводу своєї поспішної втечі зо страху перед угорським королем, спровадив Лєшка, і разом з ним — військо Олександра Всеволодовича,і його брата Всево­лода та Романовичів в Галичину, щоб прогнати з га­лицького престола боярина Кормильчича. Володислав зустрів своїх противників над р. Біібркою, маючи з со­бою, крім галичан, Наємні дружини угрів і чехів. Хоч волинсько-польське військо розбило Кормильчича, але Галич не піддався, і Кормильчич затримався на стано­вищі галицького володаря.

Захоплення галицького стола боярином спонука­ло дотеперішніх опікунів Романовичів призадуматися спільно над долею Романовичів та їх спадщиною. На з’їзді в 1214 р. у Спіші обидва опікуни постановили по­ділитися тими землями, що їх раніш обіцяли були Po- мановій вдові здобути і затримати їх для її синів. П’яти­літнього Кольомана, Андрієвого сина, вирішено було повінчати з двохлітньою донькою Лєшка Сальомеєю та віддати йому галицький престіл. Незабаром після він­чання обох дітей ештерґомський Єпископ коронував Кольомана на “короля Галичини і Володимирії” вінцем надісланим папою Іноке'нтієм ПІ. Кормильчича схопле­но (1214 р.) і в Галичі стала угорська залога, а фактич­ну владу в імені Кольомана виконував згадуваний вже палятин Бенедикт Бор. Лєшко усунув з Володимира Олександра Всеволодовича до Белза, а Романовичі дістали Володимирщину, але без Берестейщини й північ­ної частини Забужжя, що — так само як і Перемищи- ну — Лєшко Білий забрав собі. Імовірний» автор сггіш- ської умови, краківський каштелян Пакослав отримав любачівську волость, над якою верховну владу мав та- кож Лєшко.

Дуже скоро одначе Лєшко з Андрієм стали ворогу­вати, Андрій забрав від Лєшка Перемишль. Польський князь, використовуючи невдоволення галицьких бояр угорським окупантом, порозумівся з ними та за їх зго­дою запросив на галицький престіл (1216 р.) свого роди­ча Мстислава Мстиславича Удатного з Новгорода. Мстислав вирушив на Галич, але з невеликим військом не відважився його здобувати. Серед галицького бо­ярства була теж партія, що співчуваючи Романовичам, хотіла їх бачити в Галичі замість Мстислава, але цей випередив Данила і з початком 1219 р. вигнав угрів з Галичини.

Мстислав Удатний хотів укріпити своє становище в Галичині і тому скоро нав’язав добрі відносини з Ро­мановичами та одружив свою доньку Анну з Данилом. Тісний союз з Мстиславом дав Данилові можливість розпочати збирання володимирської отчини. Мабуть за тихою згодою Мстислава, але на власну руку, Данило з Васильком пішов на Лєшка та відібрав від нього Бе­рестейщину й північну Червенщину. Це заставило Лєш­ка помиритися з угорським королем Андрієм П. Пі­дозріваючи, що забрання Данилом земель, що їх при­власнив собі Лєшко, відбулося з волі Мстислава, кра­ківський князь намовив Андрія до війни з Мстиславом.

Польсько-угорське військо зайняло Перемишль, але до­ручений Мстиславом обороні Данила Галич не піддав­ся напасникам. Мстислав, перебуваючи під час поль­сько-угорського нападу на Наддніпрянщині, довідав­шись про важке становище Галичини, поспішно зібрав військо; коли ж став на р. Зубрі, під напором сил воро­гів мусів виступити з Таличини. Сам вибрався за допомо­гою до половців, а відкликаний ним з Галича Данило поспішив до Володимира, заключив союз з литовськи­

ми князями (1220 р.) та наслав

їх на польські

землі.

Лєшко Білий, що зайняв ворожу позицію коло Щека-

рева (Красностава), замість здобувати волинські землі Романовичів, мусів вернутися,щоб боронити свої землі і свого брата Конрада мазовецького. Зате угорське вій­сько під проводом воєводи Филі підступило під Володи­мир (1221 р.), але Мстислав Удатний поспішив з полов­цями на поміч Данилові. Хоч мадяри були розбиті, але Галича Мстислав не міг відібрати від них. Трохи пізні­ше Мстислав отримав допомогу від князів, що з ними мав дружні взаємини і в серпні 1221 р. розбив угрів; займаючи Галич, забрав у полон Кольомана і Сальо- мею та полкоовдця Филю і голову угрофільської партії боярина Судислава. У справі полонених почалися пере­говори з Мстиславом. Помирився з Данилом також і Лєшко, але за свою участь проти Данила потерпіла від нього Белзчина Олександра Всеволодовича (1223 p.)_f що стояв по боці поляків і мадяр за останньої війни.

Мстислав, заключуючи умову з угорським королем, обіцяв видати свою молодшу доньку за його сина Андрія та передату тому ж, як зятеві, Галичину. Хоч ця умова кривдила Данила, але він не розійшовся з Мстиславом, і в поході на татар над Калку (1223 р.) бере з ним участь так як і інші князі. Одначе інтрига Олександра Всеволодовича спричинила ворожнечу між Мстиславом і Данилом. Останній отримав поміч від Лєшка Білого, розбив Мстислава і його союзника Олек­сандра під Белзом (1224 р.) і припинив нищення ними Своєї волості та змусив свого тестя вернутися до Галича. Мстислав віддав угорському королевичеві Перемишль та став готовитися до нового походу на Данила. На з’їзді князів у Перемйшлі (1225 р.), коли виявилася нікчем­на інтрига заінтересованого Володимирщиною Олек­сандра белзького, Мстислав з Данилом помирилися.

Королевич Андрій незабаром за намовою деяких бояр опустив Перемишль, привів угорські полки і вій­ськову поміч від Лєшка Білого та силою захотів прогна­ти Мстислава з Галича (кінець 1226 або з початком 1227 р.). Данило не відмовив своєї помочі Мстиславові. Напасник, що Галича не міг взяти з приводу повені, здо­був Теребовлю, пішов на Волинь, але в часі облоги Kpe- м’янця поніс великі втрати і мусів вернутися назад. Мстислав під впливом Судислава заключив однак дого­вір з Андрієм, видав за нього свою доньку, відступив йому Галичину, а сам направився до Торчеська

(1227 p.), лишаючи за собою Пониззя. Данило вибачив свойому тестеві (що був хоробрим вояком, але поганим політиком) навіть і цю помилку. Смерть Мстислава (1228 р.) розв’язала йому руки в справі галицької спад­щини по батькові Романові. Тепер він міг це робити тим > свобідніш, що вдалося йому наладнати справи об’єднан­ня волинських дрібних волостей по Ярославичах.

Коли Василько став повнолітнім, Данило передав йому Берестейщину. Брати діяли спільно, щоб здобути та зберегти батьківську спадщину. Коло 1226 р. помер Мстислав Німий, що по смерті Інгвара мав у своїх ру­ках також і луцьку волость. Данило на підставі завіщан- ня Мстислава взяв під опіку його малолітнього сина Івана та луцьку й пересопницьку волості. Іван Мстисла- вич помер дуже скоро, а Ярослав Інгварович дорого- бузький, забезпечившись підмогою пинських князів, за­хопив Луцьк, але при першому зударі з передовим пол­ком Данилового війська попався в полон. Лучани зре- зигнували з оборони, і Данило забрав обидві волості: луцьку і пересопницьку, та віддав їх Василькові, ма­буть в заміну за Берестейщину. Коли він відібрав від пинських князів Черторийськ (1227 р.), що вони отри­мали його від Ярослава Інгваровича, виступив проти нього союз князів (київський, чернігівський і га­лицький), але цей союз скоро розпався і в війні Михай­ла Чернігівського, що зазіхав на Київ, Данило підтри­мував київського князя Володимира Рюриковича. Пин- ські князі піддалися під опіку Романовичів, а Пинщи- на таким робом стала неначе самоуправною частиною володимирської волості.

Смерть дуже хиткого приятеля Романовичів Лєшка Білого (1227 р.) започаткувала міжусобицю польських князів. Данило спомагав Конрада мазовецького в його боротьбі за краківський престіл і в зв’язку з тим ходив проти Володислава Старого аж під Каліш (к. 1229 р.). Літописець, відзначаючи цей факт, каже, що ніхто до часів Данила не воював так глибоко у польських зем­лях. Перед цим походом для оборони перед евентуаль­ним нападом ятвягів чи литовців, Данило залишив у Бе­ресті Володимира пинського. В той же час він заспокоїв претенсії Ярослава Інгваровичц, даючи йому Пере­мишль. Чи одначе Конрад мазовецький з початком 1230 P-, коли Данило почае боротьбу за Галичину, да­вав йому збройну допомогу, — про це нічого певного не знати.

Данило, вернувшись ⅛ каліішського походу, отри­мав вістку від прихильних Йому бояр, що Судислав виправився на Пониззя, а тільки нечисленна залога була залишена при королевичеві Андрієві в Галичі. Частину свого війська Дангзло нислав проти Судислава, а сам з іншими полками впродовж трьох днів прибув з Угровська під Галич. Багато галицьких бояр прилу­чилося до нього, і Андрій м^сів скапітулювати та за зго­дою Данила вибрався в Угорщину. Слідом за ним пішов розгромлений на Пониззю ^оярин Судислав, що став на­мовляти мадяр до війни з,Данилом, повівши також під­ривну агітацію серед галицьких бояр. Знатніші з-поміж них вчинили змову на житгтя ЛЦанила, а вкінці покли­кали Олександра ВсеволоДовьїча белзького на га­лицький престіл. Коли Данило довідався про це, вислав Василька проти Олександрі, Що зо страху втік до своїх однодумців до Перемишля, Де іточав готовитись до бо­ротьби з Романовичами, ал?^е Данило підступив під Пе­ремишль, і Олександр мусів мандрувати в Угорщину (1231 р.).

Під час відсутности Даниил а в краю на галицькі землі напали полки угорського короля Андрія II., що його намовив проти Данила Ол^ксандер і Судислав. Га­лич піддався наїзникові (1232 р>.), а за його прикладом воєводи відкрили теж брам: и (івоїх городів мадярам. Зайнявши Галичину, вони иосужіули і на Волинь під Во­лодимир, що викликав подив в угорського короля, “... яко така град не избретох ни в Немечскых стра­нах”. Одначе володимирський воєвода Мирослав, хоч і мав велике військо для оборони, “смутися умом”, На власну руку заключив договір з королем. Угри зали­шилися в Галичині, Олександе^) у свойому Белзі, а Во­линь нібито залишилася Роман овичам. Розуміється, ця угода Мирослава не зобов’язува-ла Данила; вернувшись із походу до краю, він не міг бут?и вдоволений, що Олек-

сандер навів угрів. Доказом цього Данилового невдо­волення було між іншим спустошення Олександрової волості в околицях Бужська. Цей спосіб покарання за зраду белзького князя був одночасно зловіщим сигна­лом і для мадярів, хоч покищо Данило не виступив про­ти їхнього господарювання в Галичині, бо пішов знов на допомогу київському князеві Володимирові Рюри- ковичеві, щоб наладнати справи київського престола (зима 1232/1233 р.).

Тим часом мадярський король зібрав велику сили війська, що під проводом королевича Андрія вступило на Волинь. Данилів воєвода Володислав поставив їм спротив на Случі, а незабаром поспішив йому на підмо­гу з головними силами сам Данило. Після бою під Шум- ськом (весна 1233 р.) королевич Андрій мусів відступи­ти з Волині, хоч і був спомаганий військом Олександра Белзького, болоховцями і Новгород-Сіверським князем Із’яславом, сином Володимира Ігоревича, що про нього була мова вище. Олександер Белзький, переляканий неуспіхом королевича Андрія, помирився з Данилом, який обезпечився збройним союзом з Володимиром Рюриковичем київським і половецьким ханом Котя- Ном. Заприсягнув теж свою одностайність з Данилом проти угрів Із’яслав новгород-сіверський. До дальшої війни готовився теж і королевич Андрій, якому прийшла значна підмога з Угорщини. Данило спільно з Олек­сандром відібрали Пліснеськ від угрів. Під час нового походу королевича Андрія на Волинь зрадив Данила Із’яслав Володимирович, та понищив Перемиль, але Андрія змушено було залишити Волинь, і Данило пе­реслідував його аж до Галича. Облога галицької столи­ці була однак ослаблена зрадою Олександра Всеволо­довича, що відступив до свого Белза, діставши обіцян­ку від Судислава, що галичани покличуть нікого іншо­го, а тільки його на галицький престіл після закінчення війни. Тим часом облога затяглася, галицькі бояри ста­ли переходити на бік Данила, але дальшу долю Галича вирішила таки несподівана смерть королевича Андрія (зима 1233/1234 р.). Галич піддався Данилові. На вістку про цей факт Олександер, що очікував покликан- ня його на галицький престіл, залишив Белз, але в до­розі до Києва, коло Полонного, був схоплений Данилом і з того часу гине по Ньому слух, а його белзько-червен- ська волость стала складовою частиною держави Рома­новичів.

В Галичині одначе не вгасала ворохобня бояр, що Хотіли позбутися влади Романовичів. В той час, коли Данило зо значними воєнними силами пішов з підмогою київському Володимирові Рюриковичеві (зима 1234/ 1235 р.), проти якого виступали інші князі — претенден­ти до київської митри, та зайняв Чернігів, де на місце Михайла Всеволодовича посадив його братанича Мстислава Глебовича; Василько Романович перебував у Галичі. Михайло Всеволодович після перших своїх невдач, діючи спільно з Із’яславом Володимировичем, прикликав собі половців та розбив військо Данила, що необережно почав бій з переважаючими силами против­ників під Торчеськом. Галицькі бояри, використовую­чи цей момент щоб позбутися Василька з Галича, пода­ли йому фальшиву вістку, що Михайло Всеволодович з-під Торчеська пішов на Волинь. Василько, щоб відби­ти напад Михайла, виїхав з Галича, а галичани виграв­ши цю обставину, прикликали Михайла на галицький престіл. Данило думав покінчити з затіями галицького боярства; він поспішив в Угорщину, щоб наладнати приязні відносини з Белею IV., що став королем по смер­ті Данилового ворога Андрія П. На Волинь вернувся Данило через Польщу (1235 р.) в той час, як Василько з волинським військом і польським допоміжним відді­лом готовився до походу на Галич. Похід цей одначе обмежився до повоювання пограничних галицьких око­лиць, що для справи повернення Галича Романовичам не мало більшого значення, але зате склонило Михайла Всеволодовича почати нову кампанію проти них.

В 1236 р. Михайло Всеволодович з галичанами і бо- лоховськими князями пограбили Камінець та понищили землю вздовж р. Хомору, але Данило таки розбив на­пасників і болоховськйх князів забрав у полон. Данило не хотів їх звільнити на жадання Михайла, тому цей прикликав собі на поміч половців, Конрада мазовецько-

го та Із’яслава Володимировича, але допомога союзни­ків була дуже незначна. Відділ Конрада мазовецького був розбитий Васильком у Червенщині, і під час втечі багато вояків мазовецького князя потопилося у р. Веп­рі, а половці, довідавшись, що їх покликано проти Да­нила, відмовились від союзу з Михайлом, що очікував на них у Підгор’ю (Підгірці над р. Гучвою), пограбили галицьку землю та вернулися в свої степи (1236 ∙p.). Щоб унешкідливити прихильність Белі IV. до Михайла, Данило нав’язав зносини з австрійським герцогом Фридрихом Бабенбергом, (1237 р.), що ворогував з Бе-.'лею. На Конрада мазовецького напустив литовців, і це зв’язало Конрадові руки та відбило охоту помагати Ми­хайлові. Після походу на Галич Данило заключив мир з Михайлом — з тим одначе, що Перемиська область за­лишилася при волинському князівстві Романовичів. Мир цей мав для Данило тільки тимчасовий характер, бо Данило покищо хотів себе забезпечити від північно- західньої сторони, цебто від ятвягів.

Користаючись нагодою, що Романовичі були зайня­ті галицькими справами, в 1234 р. ятвяги напали на пів­нічну Червенщину та стали нищити околиці Охожі і By- совна, поки звідтіля не прогнав їх Василько. їхні напа­ди наносили теж чимало клопоту і мазовецькому кня­зеві Конрадові, що згодом для оборони Мазовії перед ятвягами усадовив у Дорогочині хрестоносних лицарів. Наладнавши відносини з Михайлом, Романовичі в 1238 р. постановили розправитися з ятв’ягами, але дійшли тільки до Берестя; бо тому, що весняною порою ріки були розлилися, плян цей треба було занехати. Замість на ятв’ягів, Романовичі пішли на дорогочинських хрес­тоносців та відібрали від них Дорогочин, що під час неповнолітности Романовичів попався був під залеж­ність мазовецького князя. Повернення Дорогочина до Волині було останнім актом об’єднання всіх земель Во­лині.

В тому ж році Михайло Всеволодович передав Га­лич свойому синові Ростиславові, а сам зайняв київ­ський престіл по Ярославові Суздальському. Данилові вдалося перемовити на свій бік угорського короля

Князь Лев, ходив походом на Угорщину і Польщу. Переніс столицю до Львова. (121^0-1301)

Белю IV., що досі зберігав свої симпатії до Михайла і на­віть задумував удружити Ростислава зо своєю доНь- кою. Це зближення Данила з Белею попсувало дотого- часні стосунки Галича з Романовичами. Ростислав ві­дібрав від Данила перемиську волость, але необачний вибрався помагати Конрадові мазовецькому проти Лит­ви, не сподіваючись, що може втратити свій Галич. При­хильна Данилові частина галицьких бояр повідомила його про відсутність Ростислава і Данило вирушив з Холма та після трьох днів став під Галичем і зайняв його (1238 або поч. 1239 р.). Ростислав, довідавшись про це, подався на Угорщину з надією що дістане поміч Белі. Тим часом Михайло Всеволодович восени 1239 р. залишив Київ зо страху перед татарами, що повоював­ши Рязанщину й Суздальщину та половецькі землі, на­пали на Чернігівщину й Переяславщину, а навіть менші загони появилися під Києвом. Опорожнений київський престіл зайняв Ростислав Мстиславич, якого одначе Да­нило прогнав, і в Києві посадив свого намісника воєводу Дмитра. Держава Романовичів, поширивши свої кордо­ни, з усіх українських земель не охоплювала тільки Чернігівщини, Переяславщини і Закарпаття. Сам факт зайняття Києва вказує одначе на те, що Романовичі в боротьбі за свою спадщину по батькові не втратили провідної ідеї своїх предків, волинських династів Мстиславичів, які прямували до того, щоб з хаосу кня­жих міжусобиць вивести українські землі на шлях спо­кою та розвитку їх внутрішньої і зовнішньої сили, що її запорукою могла бути політична суцільність тих зе­мель при наявності згоди між поодинокими князями.

Михайло з Ростиславом, Не зискавши нічого в Угор­щині, переїхали в Польщу та почали переговори з Ро­мановичами. Внаслідок згоди, Михайло мав повернути­ся до Києва, але його син Ростислав Галича не отримав, зате осів у Луцьку. На Волині залишився теж при си­нові і Михайло, “за страх татарьскый” не відважив­шись їхати до Києва, де правив воєвода Дмитро. Дани­ло, обзепечивши матеріально Михайла і його сина, сам вибрався в Угорщину, щоб узгіднити справи спільної оборони перед татарською загрозою. Вже в поворотній дорозі зустрінув у Карпатах втікачів, що шукали тут захисту перед татарами, і від них довідався про упадок Києва (6. XII. 1240 р.), якого боронив завзято впродовж двох місяців воєвода Дмитро. Данило завернув назад в Угорщину, і через Малопольщу подався до Конрада мазовецького, з яким в кінці 30-их р. р. нав’язалися вже знов дружні відносини. Золота Орда під проводом Батия, прямуючи на захід, ширила своєю жорстокістю паніку, і це перешкаджало поставити їм спротив. Хан Батий займав без перешкоди менші й більші городи по дорозі із Києва на захід, мордуючи неселення і плюн­друючи землі Київщини. Долі зайнятого Камінця й Із’яслава на Волині не поділили сильно укріплені горо­ди Крем’янець і Данилів. Облога цих городів протяга­лася і Батий частину орди вислав на захід: вона здо-

була Володимир, спалила недавно укріплений та розбу­дований Данилом Холм, попустошила Червенщину і пе­рейшла на польські землі. Батий, не здобувши Кремін­ця і Данилова, перейшов у Галичину, понищив Галич і повбивав його мешканців та через “руські ворота” (просмик у Карпатах між джерелами Опору і Лятори- ці) перейшов в Угорщину, де розбив Белю IV. і впро­довж року став господарити на його землях.

Коли татари залишили українські землі, переходя-, чи на польські і угорські, весною 1241 р. Данило вер­нувся з Мазовії, Михайло подався теж із своєї мандрів­ки до Києва, а Ростислав осів у Чернігові, але не пе­рестав думати про Галич. Татарська навала залишила важкі сліди розладдя на українських землях. Данила вже при вступі на свої землі вразила немила несподіван­ка: Дорогичйн зачинив перед ним ворота. Данило, не маючи при собі війська, щойно пізніш відплатився бун­тівникам за цю образу так, що Дорогочин треба було на­віть відбудовувати. Була це мабуть кара для прикладу, щоб відстрашити інших, що замишляли бунт. У зв’язку з протикнязівським рухом, що розпочали т. зв. болохов- ці (на верхів’ях Случі і Бога), а який став розгортати­ся в Київіцині з метою скинути державну владу і завес­ти дрібні і від нікого незалежні самоуправні громади, піднесло теж голову галицьке боярство, відновлюючи свої традиції ворохобні. Ростислав Михайлович скоро нав’язав з ними зносини і восени 1241 р. спільно з кня­зями болоховських громад і деяких галицьких бояр пі­шов на галицьке Пониззя, але під Бакотою уступив пе­ред Даниловим печатником Кирилом “за Днепр”. Да­нило покарав болоховців за їх участь у поході Ростисла­ва понищенням їх околиць. Одначе з весною Ростисла­вові вдалося захопити Галич, а до Перемишля він послав рязанського князя Констянтина, де проти Рома­новичів виступили бояри під проводом місцевого єпис­копа. Романовичі одначе прогнали Ростислава з Галича, а разом з ним пішли теж прихильні йому бояри і га­лицький єпископ Артемій. Успокоїлася теж і Пере- мищина, але Ростислав, що втік на Угорщину, не роз­ставався з думкою про Галичину. Батий, що весною

1242 р. залишив Угорщину, довідавшись про смерть го­ловного хана татар, поспішаючи на схід, вислав тіль­ки невеликий загін, що мав за ціль схопити Данила, але цей переїхав з Холма до Володимира, і татарський за­гін опустошив тільки Червенщину до р. Володави та й завернув слідом за Батиєм, не виконавши свого зав­дання. Разом з тим, здавалося б, в державі Романови­чів повинен був заіснувати спокій і зміцнення її зовніш­нього значення. На жаль, Ростислав діяв у свою користь в Угорщині, а тим часом Романовичі стали піддержува­ти Конрада мазовецького у його боротьбі за краків­ський престіл з Болеславом Соромливим.

Війна Романовичів з Болеславом в 1243 р. голов­ним чином обмежилася до повоювання околиць Люб- линщини над Ладою, Танвою та Сяном, але повінь Вис­ли перешкодила Романовичам перейти в краківсько- сандомірські землі. Люблинці за це хотіли помститися і напали на околиці Андрієва (положений на північ від Холма). Романовичі виправилися на Люблин і змусили люблинців присягнути, що збережуть свою нейтраль­ність у війні з Болеславом. В той же час Ростислав Ми­хайлович з’єднав собі Белю IV., одружився з його донь­кою Анною і з угорською допомогою згодом з’явився під Перемишлем. Тут зібрав ополчення з селян і розбив передні відділи Данила над р. Січницею, але під насту­пом головних сил відступив в Угорщину. В 1245 р. з’явився знов у Галичині зо значними силами мадяр під проводом воєводи Филі і з допоміжним військом Бо­леслава Соромливого. Вороги Романовичів почали обля­гати город Ярослав. Туди поспішили Романовичі, де 17 серпня прийшло до рішального бою з союзниками Ростислава, що їх Романовичі розбили. Ярославська пе­ремога закінчила сороклітню боротьбу, що була ведена різними претендентами до спадщини по Романові. Піс­ля ярославської битви Василько безпосередньо володів Волинню, а Данило — Галичиною і Белзо-Червеніци- ною, але не знати напевно, до кого з них належала До- рогочинщияа. Цей поділ одначе не мав і надалі практич- ого значення, бо обидва брати всілякі важливі справи рішали Спільно, і молодший Василько підпорядкову­вався волі старшого Данила. Тому теж і дальше істо­рія Волині та Галичини нероздільно пов’язана, — так само, як і братня любов Романовичів.

Хоч суздальський князь Ярослав та різні дрібні московські князики вже від 1243 р. почали звертатися за потвердженням своїх “отчин” до Орди, то Данило не спішився йти їх слідами. Щойно коли Орда зажадала від нього Галича (мабуть для когось із князів), Данило, що не встиг укріпити своїх земель городами, після на­ради з Васильком, дня 26 жовтня 1245 р. вибрався в Орду, де визнав свою залежність від татар, зобов’язав­ся платити їм данину, що її мали збирати самі Романови­чі без помочі татарських баскаків. Але Романовичі не були зобов’язані Ордою їздити в майбутньому до хана з поклонами, ані теж по їхні потвердження на князю­вання. Все ж таки визнання своєї залежості від татар вони уважали за ганебне пониження і стали будувати оборонні городи на своїх землях та зміцнювати зв’язки з західньою Европою.

Вістка про побут Данила в Орді дуже скоро поши­рилася, і найперше своє відношення до Романовичів змінив Beля IV., що останньо так ревно обстоював пре- тенсії свого зятя Ростислава до Галичини. Веля видав замуж за Льва Даниловича свою доньку Констанцію, а рік пізніше (1248 р.) Данило дає йому реальну поміч у його боротьбі з герцогом Германом. Ростислав, що по­чатково був назначений баном Славонії і згодом дістав зід тестя створений для нього між ріками Дунаєм, Са­вою і Моравою банат Мачву, з ник з політичного овиду, затримуючи тільки титул “князя Галичини”, що раніш дістав був його також від Белі.

Коли Ростислав намагався здобути для себе Гали­чину, деякі литовські племена, що не хотіли підкорити­ся Мендовгові, що був у союзі з Романовичами, стали нападати не тільки на землі пинських князів, що були під протекцією Романовичів, але в 1243-4 р. р. повоюва­ли також околиці Пересопниці і Мельниці. Одначе най­більш дошкулювали таки набіги ятв’ягів, проти яких після ярославської битви Романовичі постановили вести систематичну боротьбу, що її почали спільно з Конра- дом мазовецьким та його синами. З початком 1246 р. Василько, прикликаний Конрадом, бере участь у спіль­ному поході на ятвяжську землю. По закінченні війни Белі з герцогом Германом військо Романовичів з допо­могою мазовецьких князів і Болеслава Соромливого повоювало знов ятвяжську землю, доходячи аж за Візну і р. Лук. В тому ж часі назрівало теж питання розриву довголітнього союзу з литовським князем' Мендовгом, що прогнав своїх братаничів (1248 р.) Товтивила і Ви- кинта із Жмуді, а ті знайшли захист у Данила, що вдруге був одружений з їх сестрою. Плануючи боротьбу з Мендовгом, Данило став намовляти поляків проти Литви, а Викинт звернувся до німецького ордену інфлянтських хрестоносців з цією самою ціллю. Проти Мендовга піднялася Жмудь. Поляки одначе в протили- товському союзі участи не взяли. Про вислід походу Ро­мановичів на Литву (1249/50 р.) літописець каже, що вони “поимаша грады многи и возвратишася в домы”. Новгородка Романовичі не могли взяти. Мендовг від­тягнув хрестоносців, ятвягів і Жмудь від Романовичів, і ті мусі ли підтримувати Товтивила вже тільки власни­ми силами і допоміжними силами пинських князів. Но­вий похід на Новгородок був також невдалий, але вій­сько Данила попустошило литовські землі і взяло Го- родно над Німаном (1252 р.). Мендовг помстився за цей похід нападом на околиці Турійська, а незабаром поспі­шив прислати послів до Данила, бажаючи заключити з ним мир. До цього одначе прийшло аж два роки пізні­ше. Тим часом Наступили інші події, що відвернули без­посередньо увагу Романовичів від Литви. В джерель­них даних вони мають фрагментарний характер, хоч і відносяться до того часу, коли Данило робив заходи створити протитатарську коаліцію, до якої старався приєднати західньо-европейські держави, при чому теж ця ідея заторкнула і питання релігійної унії на західно­українських землях.

По смерті Фридриха П. (15. VI 1246 р.), що був останнім австрійським володарем з роду Бабенбергів, розгорілася боротьба за його спадщину. Одружений з його братаницею Герман умер, і в австрійські справи

вмішалися сусіди. З удовою Ґертрудою одружено Дани- лового сина Романа (1252 р.), якого зобов’язався Беля підтримувати проти іншого претендента чеського коро­левича Оттокара, за ціну частини австрійського погра- ниччя. У зв’язку з Оттокаровими претенсіями Беля уда­рив на нього від сходу на Мораву, а Данило з польськи­ми князями На Шлеськ. Але піддержка Белі була не­щира, і Роман мусів залишити Австрію. У поворотній дорозі із Шлеська Данило зустрівся у Кракові з посла­ми від папи, що привезли для нього королівський ві­нець. Зв’язки з Данилом нав’язані були ще в 1246 р. після його повороту з Орди, і Данило числив на те ма­буть, що Рим порушить католицькі держави до походу проти татар, але семирічний тривок часу не приніс ні­чого конкретного. Тому теж Данило відмовився тепер у Кракові прийняти корону від папи за ціну церковної унії з Римом. Щойно коли папа звернувся до лицарів деяких народів слов’янського походження, що були ка­толиками, Накликуючи їх до походу проти татар, Да­нило дався намовити папському послові Опізонові до коронації, яка відбулася в Дорогичині, без особливого розголосу, в часі походу на ятв’ягів (кінець 1253 р.). Але Данило не спішився впроваджувати церковної унії, чекаючи на підмогу проти татар від католицьких сусі­дів, тим більше що вже в 1252 р. один з татарських ва­тажків напав був на Пониззя і не було жодної гарантії, що подібні напади не повторяться, та ще в збільшеній силі. Таке становище Данила було причиною того, що папа в 1257 р. звернувся до католицьких володарів, щоб ті силою заставили Данила виконати обіцянку про унію з католицькою церквою, але цей заклик був так само успішний, як і заклик з 1253 р. в справі хресто- носного походу проти татар.

По коронації Данило ходив на ятв’ягів, що незаба­ром прислали до нього одного із своїх ватажків, Комата, з обітницею “в роботе быти” Данилові. Ятв’яжська справа на цьому одначе не закінчилася. В 1254 р. Дани­ло склав умову з німецькими хрестоносцями, Яка гаран­тувала йому та його союзникові князеві мазовецькому Зємовітові право до одної третини ятвяжської землі. He-

забаром відбувся новий похід, і зимою 1254/55 р. були зліквідовані головні поселення ятвягів. На вістку, що Данило має намір знов відвідати їх землі, вони присла­ли до нього “послы своя и дань даша и обещевахуся ро­боте быти ему и городы рубити в земле своей”. Части­ну зложеної ними дані Данило послав у Польщу, як каже літописець, — “послушьства ради”, та на знак, що ятвяги підкорилися йому і перестали бути небезпеч­ними так для його, як і для сусідніх польських земель.

Завоювання ятв’яжських земель, а скоріш — його кінцевий етап, було зв’язане з відпруженням воєнних відносин з Литвою. При кінці 1254 р. прийшло до заклю­чения миру з Мендовгом у Холмі, до чого чимало при­чинився син Мендовга, Войшелк, що був охрещений у православному обряді і, як каже Грушевський, пе­рейнявся “впливами руської культури”. Холмський мир був скріплений родинними вузлами. Недавній претен­дент до австрійського престолу Роман Данилович дістав уділ Войшелка зо столицею Чорної Русі: Новгородком, та зо Слонімом, Волковиськом й іншими городами, одру­жившись з донькою волковиського князя Гліба. Вой­шелк прийняв чернецтво й осів у манастирі в Угровську. Молодшого Даниловича, Шварна, було постановлено одружити з сестрою Войшелка. Таким робом землі дер­жави Романовичів поширилися далеко на північ, окру­живши Турово-Пинщину, що її князі сходили до ролі Романовичевих підручних.

Ще перед холмським миром і остаточним підбоєм ятвягів татарський ватажок Куремса, мабуть довідав­шись про Данилову коронацію, пішов на Волинь та став облягати Крем’янець (1254 р.). Облога пройшла безуспішно і озлоблений Куремса пограбував тільки околицю Кремінця,, та вернувся за Дніпро в свої кочо­вища. Чи цей напад Куремси стояв у ближчому зв’язку зо спробою Із’яслава Мстиславича захопити Галич для себе, чи може Куремса мав інші пляни крім грабунку, про це немає певних даних; фактом одначе є, що Із’яслав напав на Галич без допомоги Куремси і таки захопив його (1254 р.). Галич в той час перестав уже грати свою попередню ролю. Знищений татарами в 1240 p., втратив своє торговельне значення власнідок захоплення татарами чорноморських степів та перево­роту на Балканах, спричиненого четвертим хресто- носним походом і заснуванням латинського цісарства. Дністер перестав грати ролю торговельного шляху, зате зросло значення р. Byra завдяки торговельним зноси­нам держави Романовичів з містами німецького ордену хрестоносців над долішньою Вислою, як напр. Торунем та ін. Галич втратив також своє значення політично- державного осередку; передовим центром став Холм на Забужжі, що грав чималу ролю теж для Данила, з огля­ду на близьке положення до ятвяжських та литовських земель, що в їх напрямі стала зростати територіяльна експансія держави Романовичів після татарської навали. Галич втрачав свій давній блеск і ставав провінційним містом. Легко захопив був його Із’яслав Мстиславич, та ще скоріш залишив його перед військом присланого Да­нилом Романа.

Щоб зреванжуватися за напад Куремси, Данило при кінці 1254 р. почав воювати землі т. зв. татарських лю­дей, тобто землі по Случі і Тетереву, що були безпосе­редньо залежні від татар. Данило змусив їх визнати його зверхність. В 1255 р., покінчивши з ятвягами, Данило задумав восени піти на Київ, але плян цей закінчився тільки знищенням Возвягля, що відмови послуху при­сланому Данилом тивунові. Причиною резигнації з по­ходу на Київ було спізнення в прибутті полків Мендов- га й Романа Даниловича на умовлене місце зустрічі з військом Романовичів — Возвягль. Литовці хотіли одначе винагородити собі свій труд грабунком Волині, але були розбиті під Луцьком. Куремса впом’янувся за “татарськими людьми” та хотів помститися за них, ви­правляючись на Волинь (1256 р.). Його передній полк, що. несподівано з’явився під Володимиром, зустрівся з великим спротивом володимирців, та й сам Куремса, що підступив під Луцьк, також не еосягнув жодного успі­ху, і мусів з нічим завернути у степи між Богом і Дніп­ром. Незабаром скомпромітованого невдалими похода­ми на Волинь Куремсу замінила Золота Орда іншим ва­тажком — Бурундаєм, колишнім полководцем Батия, людиною, що визначалася енергією і жорстокістю, та мала одночасно прикмети зручного політика.

Поразки чи точніш неуспіхи Куремси й заміна його Бурундаєм на становищі витажка татарських відділів, що стояли близько галицько-волинського пограниччя, не давали ніякої запоруки щодо якихсь мирних відно­син з татарами. Романовичі стали будувати наполегли­во укріплення на своїх землях та зміцнювати ті, що вже раніш побудовано. Бурундай спочатку ніби не звертав на це уваги, але придумав інший спосіб для ослаблен­ня сили Романовичів. В 1258 р. він вибрався на Литву і, станувши на волинському пограниччі, закликав Рома­новичів взяти участь у цьому поході. Данило вислав з ним Василька, але сам ухилився виконати бажання Бурундая. Мендовг, що мабуть перед тим вже був пе­ресварився з Романом Даниловичем, схопив його і по­садив у в’язницю. Данило, стурбований дальшою долею Романа, пішов на Чорну Русь і взяв у Волковиську Po- манового тестя Гліба як заложника. Думаючи, що Ро­ман в Городні, рішився туди піти; тож і прикликав сво­го сина Льва, щоб прибув з військом до Мельника. До­відавшись одначе, що татари Бурундая в повороті з ятвяжської землі станули під Дорогичином, Данило, не бажаючи зустрінутись з Бурундаєм, з походу на Го- роДно мусів зрезигнувати. Розшуки Данила та Василь­ка за Романом нищили литовські і нальщанські землі. Хоч — за польськими вістками — виходить, що Роман вирвався з рук Мендовга, то все ж Бурундай міг тіши­тися, що кинув кість незгоди між литовського князя і Романовичів та розладнав дотеперішній литовсько- український союз. У війні з Романовичами Мендовг в 1262 р. понищив околиці Мельниці і Каменя (Кошир- ського), але Василько розгромив литовців. Неприязні відносини з Литвою продовжувалися одначе аж до смер­ті Мендовга (1263 р.).

Бурундай, спричинивши розрив литовсько-україн­ського союзу, рішився осягнути і іншу ціль, а саме: не дати змоги Романовичам виступити проти татар в май­бутньому. Восени 1259 р. він несподівано з’явився у во­линській землі. Коли його відвідали в Шумську Василь- ко, Лев Данилович і холмський епископ Іван, він прийняв їх дуже грубо і зажадав, щоб Романовичі зни­щили всі, укріплення. Данило, довідавшись від Василь­ка, як Бурун дай приймав його послів у !Думську та ÷— чого він жадав від них, виїхав у Польщу, а звідтіля — в Угорщину. Жадання Бурундая було виконане: розки­нено укріплення Данилова, Стіжка, неприступного Kpe- м’янця, Луцька, Львова та ін, міст; з причини поспіху Бурундая укріплення Володимира спалено, а татари самі розкопали вали й позасипували оборонні рови. Залишилися тільки укріплення недавно відновленого після пожару (1256 р.) Холма, а його посадник Констан­тин відмовив піддатися татарам. Бурундай рушив звід­тіля на Польщу, присилувавши до цього походу й Ва­силька та Даниловичів. Похід йшов шляхом на Люб­лин, Завихост, Сандомир — що його дуже сильно зни­щено, Лисець і Краків та звідси Бурундай завернув че­рез Галичину в степи. З того часу він перестав турбува­ти Романовичів. Протикнязівсько настроєні громади в басейні Бога, Горині, Случі й Тетерева попали знов під безпосередню зверхність татар; але Бурундай не робив, спроб поширювати цей татарофільський рух на землі Романовичів. Польський князь Болеслав Сором­ливий, наїзд Бурундая на його землі якого зимою 1259/60 р. приніс ще більший удар, ніж в 1241 р. найд ватаг Батия, — за приневолену участь волинського князя Василька у поході Бурундая не осуджував, а на­віть в скорому часі Романовичі відбули з’їзд з Болесла­вом в Тернаві (близько Туробина) і дуже імовірно, що заключили з краківським князем союз проти Литви.

Похід Бурундая зробив сильне враження в держа­ві Романовичів. Праця й пляни усього життя Данила та Василька були зруйновані. Вигляди на дальшу бо­ротьбу з татарами були поховані в руїнах знищених укріплень, а думка про визволення всіх українських зе­мель з-під татарського ярма стала нереальною. Романо­вичі сходили на підручних Золотої Орди, з чим Данило не міг примиритися. Прибитий нанесеною Бурундасм катастрофою, він закінчив своє життя в 1264 р. і був по­хований в Холмі в церкві св. Богородиці, де спочивало також тіло його сина Романа. Історики по-різному оці­нюють діяльність та особу Данила, та либонь найбільш влучну характеристику цього великого державника дав Крип’якевич, кажучи: “В сузір’ї великих опікунчих ду­хів княжої України, поруч Святослава Завойовника, Во­лодимира Великого, Ярослава Мудрого й Романа Мстиславича, був король Данило Романович рівноряд- ною величиною, дарма що високо трагічною, бо... остан­ньою.”

По смерті Данила державні і династичні справи пе­ребрав Василько. Започаткований Мстиславом Із’ясла- вичем на Волині принцип дідичності волостей не втратив свого значення і для Романовичів. По смерті Данила його волость поділилася на дві частини: Галич і Пере­мишль припали Львові, а Шварно дістав Холм і Велз. Мстислав правдоподібно дістав також якийсь уділ, але не знати — де. Василько залишився на своїй Волині й Берестейщині, що їх межі були устійнені з Данилом після ярославського бою. Лев одночасно не був вдово­лений своєю волостю та чомусь уважав волость Шварна кращу від своєї. Це власне й було, причиною, що зари­сувала дисгармонію між Львом та іншими князями. Лев став осторонь усіх справ, що їх робили Василько, Швар­но і Мстислав. Відокремлення Льва виявилося найкра­ще у пограничній війні з Болеславом Соромливим, що почалася з малозначної причини та нарушила спокій з краківським князем, що існував безперервно від часу тернавського з’їзду.

До походу Литви на землі Болеслава Соромливого приєднався дехто із слуг Шварна, одруженого з сестрою Войшелка. Болеслав посудив Шварна, що він співчував литовському наїздові на його землі, і виповів Шварнові війну, що почалася нападом на околиці Холма. Шварно відплатився Болеславові понищенням околиць Любли­на, а Василько воював коло Білої (на північний захід від Білгорая). Коли Василько і Шварно вернулися до­дому, поляки напали на околиці Червена, але згодом Болеслав прислав своїх послів із закликом відбути миро­вий з’їзд князів. Василько вибрався до Тернави, та в Грабівці повідомлено його, що поляки підступно на-

пали на околиці Белза. Замість їхати на з’їзд, треба було скоро стягати військо проти напасників. Василько прогнав поляків від Белза і наздогін за ними послав Шварна і свого сина Володимира. Шварно, не чекаючи поки надійде і з’єднається з ним полк Володимира, напав на поляків у невигідному місці, що “наречахуть ся Во­рота теснотою своею”, а тому й не міг використати сво­го війська в бою, і був розбитий (19 червня 1266 р.). Незабаром обидві воюючі сторони погодилися й мир з поляками тривав вже до кінця життя Болеслава Со­ромливого (1279 р.).

Заколот на Литві, спричинений вбивством Мендов- га, дав нагоду вмішатися Романовичам в литовські спра­ви. Довмонта, що з його рук згинув Мендовг, позбувся жмудський князь Тройнат, а цей знов пострадав життя з рук вбивників, насланих Войпіелком, що покинув ма- настир і постановив розправитися з батьковими та власними ворогами; з допомогою пинських князів він і посів литовський великокняжий престіл. Пару років Войшелк правив Литвою, але його вороги мали знач­ний вплив на поганське населення, і він звернувся до Василька, та як каже літописець “нарекл\бяшет Ва­силка отца собе и господина,”.і цей послав йому для приборкання його противників військо під проводом Шварна. Успішна виправа Шварна заставила прово­дирів опозиції проти Войшелка рятуватися втечею та шукати захисту в Пскові. Войшелк з вдячности признав свойому швагрові Шварнові Чорну Русь та право спів- володаря Литви; затуживши за спокійним життям, він незабаром пішов у манастир в Угровську, а Шварнові передав всю владу над Литвою. Таким чином для укра­їнського народу й української культури відкривалися широкі обрії діяльности і впливів на литовські землі. Лев, заздрісний за успіхи Шварна, на з’їзді князів у Во­лодимирі в квітні 1267 р. убив власноручно Войшелка. З його смертю обсунулася моральна підстава влади Шварна на Литві, проти якого поганські жреці під­бурювали населення. Розгорнулась боротьба, в розгарі якої, під кінець 1268 р., умер Шварно. Василько пробу­вав задержати Литву для династії Романовичів і з цього приводу вів війну з новим великим князем Тройденом, в якій згинуло трьох братів Тройдена. Коло 1270 р. умер Василько, а воєнний стан з Тройденом продовжувався ще і по його смерті.

Лев Данилович не брав участи у війні з Тройденом. По смерті Шварна він прилучив його Белзчину і Холм- щину з Дорогичинщиною до своєї галицької волостй. Наймолодший з Даниловичів, Мстислав, був тим по­кривджений. Це накладало обов’язок на Василька, як голову роду, подумати про його обезпечення, але мабуть вже Володимир Василькович, ‘ ставши одиноким спад­коємцем Волині і Берестейщини по смерті батька, зго­дом наділив покривдженого Мстислава луцькою во­лостю.

Володимир Василькович продовжував пограничну війну з Тройденом, що хотів помстити смерть своїх бра­тів, які погинули в попередніх боях з Васильком. В 1271 р. Володимир виправлявся теж на ятвягів, а Лев. у той час помагав Болеславові Соромливому проти шлеських князів та утримував дружні взаємини з Трой­деном, висилаючи йому та отримуючи від нього дарун­ки. Зимою 1271/72 р. Володимир повторив похід на ятвягів і щойно тоді Лев прислав допомогу на чолі з во­єводою Андрієм Путивличем. Тройден рішив відплати­тися Львові за цю допомогу, дану Володимирові проти його союзників ятвягів, отже захопив Дорогичин і пере­різав його населення (23/24 квітня 1272 р.). Погранич­на війна Тройдена з Володимиром тим не закінчилася. Лев, щоб відзискати втрачену Дорогичинщину, звернув­ся до Золотої Орди за допомогою. Зимою 1275/76 р. хан прислав частину татар Львові, що з військом своїм, Во­лодимира і пинських князів, зустрів їх під Слуцьком, звідки разом рушили на Новгородок. Замість чекати на чернігівських і смоленських князів, Лев нишком намо­вив татарського ватажка здобувати Новгородок, але в висліді взяв тільки якийсь “окольний город.” Князі, вражені тим, що Лев захотів діяти на власну руку,, попрікнули його в жадобі наживи, відмовилися вести дальшу спільну акцію проти Тройдена й вернулися до­дому. Лев скоро одначе помирився з Володимиром, і вони спільно прогнали пруських КОЛОНІСТІВ, що — пе- реслідовані німецьким орденом хрестоносців — осіли в околицях Гродна і Слоніма з дозволу Тройдена та ста­вали на майбутнє небезпечним сусідом для українських земель. Тройден відплатив за прогнаних прусаків на­бігом на волинські землі. Володимир, не бажаючи оста­ватися його довжником, понищив його землі над Німа­ном, а остаточно цю пограничну війну закінчено миром (1277 р.) і Тройден віддав Дорогичинщину Львові. Ті пограничні війни, хоч имр з Тройденом виявився трив­ким, спонукали Володимира Васильковича зайнятися укріпленням тих земель, що найбільш були відслонені на напади литовців і ятвягів. У зв’язку з тим Володимир заснував над правою притокою Буга, Лосьною, город Камінець (1277 р.). До останнього часу, як залишок укріплень Камінця, збереглася кругла башта, висока на 27 м. з грубим на 1½ м. муром із дикого каменя. Таку саму башту Володимир вибудував у Бересті, але вона не збереглася вже до наших часів.

Звертання Льва Даниловича за допомогою до татар проти Тройдена заохотили їх до того, щоб самим випра­витися на Литву по здобич. До участи в цьому поході покликали вони в 1277 р. також і галицько-волинських князів. Понищено було Новгород, але після облоги Го­родня татарсько-український похід закінчився. Тройден знав, що участь князів у цьому поході була силувана, тому то недавно заключений з ними мир він вважав за иенарушений. Хоч Орда в той час була ослаблена внут­рішньою боротьбою та не являла собою великої загрози для волинських і галицьких земель, то літописець таки неприхильно оцінював збройний союз Льва з татарами. Не мав причини бути вдоволеним і Володимир Василь- кович, коли Лев по смерті Болеслава Сміливого вмі­шався в боротьбу за краківський престіл, надіючись придбати його собі, і тому знов прикликав на поміч та­тар (1280 p.). На цю війну пішов Володимир, Мстислав і його син Данило “неволею татарською,” тобто на при­каз хана Ногая. Спроба Льва одначе не повелася. Програвши бій під Ґозьлицями коло Сандомира, Лев мусів визбутися мрії про Краків.

Війна Льва за Краків з Лешком Чорним знайшла своє продовження в нападах поляків на українські по- граничні землі. Лєшко Чорний напав на галицький гра­ничний город Переворськ та зруйнував його дощенту. Мазовецький князь Болеслав, син Зємовіта, стояв по боці Лєшка і на свою руку мабуть нападав на північне пограниччя, хоч його брат Конрад черський був у при­язних відносинах з Володимиром Васильковичем. Не­великий польський відділ, що в Берестейщині грабив оселі над р. Кроєною, був розбитий берестяними під проводом воєводи Тита. Інший польський відділ знищив Богинь на польському пограниччі, а населення забрав у полон.

Ще перед війною Льва за краківський престіл Во­лодимир мав непорозуміння з Конрадом Зємовітовичем. Весною 1279 р. ятвяги опинилися в скрутному поло­женні через брак хліба, та звернулися до Володимира з проханням надіслати їм жито на продаж. Володимир, що чимало причинився своїми походами до їх ослаблен­ня, бажане жито вислав їм водним шляхом через Буг і Наров. Транспорт цей був розграблений мазовшанами. Це було причиною Володимирового походу на мазо- вецьку землю Конрада, але дуже скоро обидва князі по­мирилися, і в 1282 р. Володимир помагав Конрадові у боротьбі з його старшим братом Болеславом плоцьким. Волинське військо з відділом присланих Юрієм Львови­чем холмщан під проводом воєводи Тюима дійшло аж до Ґостиніна і здобуло його та вернулося з великою здобиччю і невільниками.

Татари за допомогу, дану Львові в 1280 р., зажа­дали в 1285 р. від нього помочі для наїзду на Угорщину.

Болеслав черський — довідавшись, що крім Льва пішов з холмщанами також помагати татарам і Юрій Львович, — щоб відплатитися за участь його воєводи у поході на Гостинін, напав на околиці Щекарева (тепе­рішній Красностав) і понищив десять сіл. Лев вернувся з угорської виправи і прикликав Володимира Василько- вича, щоб спільно покарати Болеслава. Володимир ще від себе звернувся за підтримкою до литовців, які відпо­віли йому: “Володимире, добрий княже правдивий! можем за тя головы свои сложити...” Війська Льва й Во­лодимира з’єдналися в Бересті, звідки пішли на Вишго- род і поруйнували його околиці. Литовців, що спізнили­ся, Володимир наслав на Люблинщину, щоб таким ро- бом зреванжуватися за знищення Вогині. За похід на Вишгород Волеслав плоцький відплатив нападом на пограниччя Берестейщини, що спонукало Володимира зимою 1285/86 р. спільно з литовцями та з допомогою холмщан Юрія Львовича піти на землю Болеслава. Перейшовши землю Конрада перського, похід затримав­ся під Сохачевом, здобув його та сильно знищив.

Невдалий похід на Угорщину в 1285 р. татари хоті­ли надолужити новим наїздом на Польщу. Зимою 1287/88 р. рушили двома шляхами татарські війська на захід: через Волинь і Галичину. Північну частину цих військ, що йшла через Волинь, очолював сам хан Золо­тої Орди, — Телебуга. На вістку про цей похід Мстислав Данилович виїхав зустрічати його з напитками і дарун­ками на р. Горинь, а на р. Липі під Перемишлем приві­тав його Володимир Василькович. Лев Данилович на­здогнав його під Бужковичами так само з дарунками і напитком. В часі цих зустрічних привітань князі не по­чували себе дуже безпечними "... надеяхуть ся избитья собе и городом взятья.” Під Володимиром хан затри­мався на відпочинок, а його військо “насилье велико творяху в городе и пограбиша товари бесчисленное мно­жество и коней.” Звідси Телебуга рушив через Белзчи- ну і південну Холмщину в напрямі до Завихоста, а з ним і волинські князі. Частина татар, що залишила­ся на прокорм коней коло Володимира “... учиниша пусту землю Володимерскую.” Хворий Володимир дійшовши з Телебугою до Сяну під Завихостом, вер­нувся на Волинь. Телебуга перейшов Вислу під Сандо- миром, і впродовж 10 днів пробував його здобути та ни­щив його околиці. Ногай, що очолював південну татар­ську армію, через Галичину на Перемишль подався під. Краків, але, не здобувши його, грабував і нищив околи­ці, запускаючись аж до Карпат. Відступали татари у свої степи через Галичину. Як виявили зроблені з на­казу Льва обчислення втрат в Галичині після відходу

татар, то вони замикаються цифрою 12,500 душ вбити­ми і полоненими, коли не враховувати вже знищення людського дорібку, що був розграблений або спалений.

Хоч Володимир і Лев виступали спільно, коли цього вимагали інтереси Галичини і Волині, але сердеч­ної щирости між обома князями таки не було. В часі пе­ребування Телебуги у Володимирі перед походом на Польщу бездітний Володимир Василькович повідомив хана про свій план передати своє князівство Мстисла­вові Даниловичеві. Хан погодився на це, і Володимир, щоб виключити можливість спору за спадщину по ньо­му між Львом і його сином Юрієм з одного боку, а Мстислава Даниловича з другого, передав останньому "... землю свою всю и городи и стольный свой город Володимер” на основі писаного тестаменту. Другим тестамецтом наділив свою жінку Олену — доньку чер­нігівського князя Романа городом Кобринем і кількома селами, а одно село записав заснованому ним монасти­реві св. Апостолів. Володимир передав Мстиславові та­кож опіку над своєю вихованкою Із’яславою, взявши від нього обітницю, що не силуватиме її виходити замуж проти її волі. Свої золоті й срібні предмети Володимир звелів перетопити на монети та роздати їх потерпівшим від останнього переходу через Волинь татар під прово­дом Телебуги.

Передача Володимиром наслідства на Волині Мстиславові була для Льва несподіванкою. Він думав, що Володимир віддасть йому принаймні частину свого уділу. Не тратячи ще до решти надії на зміну постанови Володимира, Лев намовив свого сина Юрія, щоб він звернувся до волинського князя з проханням віддати йому Берестейщину. Юрій видумав, що нібито Лев від­бирає йогу Белз, Холм і Червен, а лишає для нього тільки Дорогичин і Мельник. Ремствуючи на свого батька, став просити для себе Берестейщини. Володимир відмовив; одночасно наказав Мстиславові довірочно че­рез боярина Ратшу, щоб і він не робив жодних надій Юрієві щодо Берестейщини. Лев пробував ще раз щастя, і вислав перемиського єпископа Мемнона до Любомля, де перебував хворий Володимир. Єпископ став прига-

Король Юрій (1300- 1308). Воював з поляками й уграми. Зайняв Люблин і частину За­карпатської України.

дувати Володимирові, що в Холмі спочивають кості його дядька Данила і двох Даниловичів: Романа і Шварна, та зробив висновок, що випадало б, щоб Володимир поставив свічку над їх гробами, а такою найбільш гід­ною “свічкою” могла б бути Берестейщина. Володимир у відповідь на це спитав-єпископа, скільки свічок поста­вив Лев на гробі свого дядька Василька у Володимирі, та сказав, що вистачить для галицького князя і тих зе­мель, що їх має в своїх руках.

Володимир не терпів гордости Льва і Юрія. Любив спокій; війна для нього була тільки конечним злом, щоб зберігати цілість земель свого князівства. Свого уділу не старався поширювати походами, але зате дбав про ре­лігійно-культурні справи. Побудував багато церков (Благовіщення в Камінці над Лосьною, в Більську, св. Петра в Бересті, св. Юрія в Любомлі та ін.) і монастирів, що в той час були осередками освіти й культури. Зами-

луваний у мистецтві, дбав про прикраси церков, жертву­ючи їм дорогоцінні по-мистецьки різьблені предмети ре­лігійного культу та гарно оправлені книги, що їх сам переписував. Обдаровував цим не тільки волинські церкви, але також і в інших землях як церкву в Пере­мишлі і Чернігові. На його дворі бували часті диспути на релігійні і філософські теми, в яких він брав живу участь. Літописець каже про нього, що він “... бысть книжник велик и філософ.”

Володимир помер 10 грудня 1288 р. в Любом лі і був похоронений у володимирському соборі св. Богородиці. Оплакували його не тількишолодимирці, але також і чу- жинці-купці, як каже літопись — “.. Немцы, Сурожцы, Новгородця и Жидове плакахуся аки и во взятіе Иеру­салиму.”

Мстислав Данилович, унаслідувавши спадщину по Володимирові, зараз на початку свого князювання мав прикру справу з Юрієм Львовичем. Холмський князь — кезражений невдалими заходами придбати Берестейщи­ну від Володимира ще за його життя — зв’язався з бе­рестинами, і ті обіцяли йому, що по смерті Володимира визнаватимуть тільки його, Юрія, своїм князем. Довідав­шись про смерть Володимира, Юрій обсадив свої вій­ськом Берестя, Камінець і Більськ. Володимирські бояри були цим дуже заскочені й обурені. Вони почали намов­ляти Мстислава до походу на Червен і Белз, але Мсти­слав хотів справу полагодити мирним шляхом. Мірятися своїми силами з Юрієм було б не дуже важко, коли б за своїм сином не станув Лев, а щодо цього Мстислав не мав жодної певности. Воювати проти Юрія і Льва озна­чало для Мстислава те саме, що втратити Берестейщи­ну і без пролиття волинської крови. Тому то Мстислав вибрав інший шлях; він візвав Юрія, щоб негайно осту­пився з Берестейщини, якщо шанує пам’ять і волю Во­лодимира Васильковича; якщо б Юрій Не послухав його, тоді буде змушений усунутись із захоплених горо­дів перед татарською силою. Одночасно з послами до Юрія він вислав володимирського єпископа і боярина Павла Денисовича до Юрієвого батька Льва з запитом: чи займання Берестейщини відбулося з його відомом, та з повідомленням, що про вчинок Юрія незабаром дові­дається і хан Золотої Орди. Не чекаючи на відповідь свого брата Льва, волинський князь вислав князя Юрія пороського, що перебував на володимирському дворі, до Золотої Орди. Лев, що не забув ще недавнього перемар- шу через Галичину армії Телебуги, загрозив свойому синові позбавленням спадку, якщо не забереться з Бе­рестейщини. Мстислав завернув свого посла з дороги до хана, а Юрій Львович залишив берестейську землю, але уступаючись “... пограбив все домы стрыя своего и не оставя камень на камени в Берестьи и в Каменци и в Вельски.” Разом з Юрієм забралися й берестейські бояри, учасники змови з холмським князем, що бояли­ся помсти Мстислава. Встановляючи свою владу над Бе­рестейщиною, Мстислав покарав берестин за їхню зра­ду новим податком, зів. “ловчеє.”

Рішучість Мстислава в обороні цілости спадщини по Володимирові змусила сусідів цінити його як князя, що мав “... землю свою величеством олны по Татары, а семо по Ляхы и по Литву.” Конрад Зємовітович маво-, вецький, що був у добрих зносинах з Володимиром Ba- сильковичем, ще за життя того ж подбав про приязнь з Мстиславом. Завдяки помочі Мстислава він придбав собі Сандомирщину. Мирові відносини існували також між Мстиславом і німецьким орденом хрестоносців та Литвою. Не зовсім відомо, в яких обставинах Мстислав отримав від литовських князів Букидида і Будивида час­тину Чорної Русі з Волковиськом, щоб “с ними мир держал.” Пинський князь Юрій зо своїм сином і сте- панський Іван Глібович та його син Володимир уважа­ли Мстислава за свого протектора і визнавали його зверхність. На дворі його, крім згадуваного Юрія по­роського, перебував також і слонімський князь Василь­ко. Все це свідчить, що Мстислав Данилович був непе­ресічним володарем і що продовжував мирну політику Володимира Васильковича. Як і його попередник, Мстислав дбав також і про укріплення своїх земель. Ві­домо, що він вибудував оборонну кам’яну вежу в Чар- торійську, яка одначе не перетривала до наших часів. Дбав теж і про пам’ять своїх предків, що видно з того,

що на гробі своєї бабусі побудував муровану каплицю в одному з володимирських манастирів.

Галицько-волинський літопис, хоч відноситься до Мстислава з прихильністю, але, на жаль, вона дає скупі інформації про його діяльність, а врешті — вривається взагалі, подавши останні свої відомості під 1292 р. Брак інших джерел прикриває мовчанкою також і дату смер­ті Мстислава. Невідомо теж, що сталося з його сином Да­нилом, та — хто по смерті Мстислава перебрав його спадщину. Можливо, що Лев пережив волинського кня­зя і його сина, та перебрав Волинь з Берестейщиною. Одна річ — певна, що по смерті Льва (+ 1301 р.) ті зем­лі належали вже до його сина Юрія, що з початком XIV ст. був єдиним бпадкоємцем галицької, белзької і холмської земель з Дорогочинщиною.

Юрій Львович зробив Володимир своєю резиден­цією і вживав гербу цього міста на своїй печатці та ти­тулував себе “королем Русі і князем Володимири.” Во­лодимир остався теж і за наступників Юрія столицею галицько-волинських земель. Дуже мало збереглося вісток, що могли б повніш висвітлити значення Юрія в історії тих земель. Ті вістки лиш загально говорять про повагу, багатство й славу Юрієвої держави.

З деяких інформацій, що вказують на відношення галицько-волинської держави до сусідів за часів Юрія, виходить, що Юрій помагав куявському князеві Воло- диславові Локеткові в його заходах оволодіти краків­ським престолом, що опинився в руках чеського короля В’ячеслава II. За цю допомогу Юрій заплатив Люблин- щиною, що її в 1292 р. придбав був Лев Данилович. В 1302 р. Вячеслав вислав малопольське військо на Люблинщину, яке перемогло військо Юрія, що було під­силене литовцями і татарами. По довгій облозі поляка­ми Люблина примушена голодом залога Юрія піддала­ся; цю сильно укріплену Львом Даниловичем тверди­ню забрали поляки. Спокій на українсько-польській гра­ниці настав щойно тоді, коли вмер Вячеслав II. (1305) і краківським князем став таки Володислав Локеток, (1306) сестра якого, Евфемія, була жінкою Юрія. В ро­динних зв’язках був Юрій і з іншими польськими кня- зями: добжинський князь Земовіт був одружений з сестрою Юрія Анастасіею, а донька галицько-волин­ського князя Марія була замужем за сохачівсько-чер- ським князем Тройденом. Юрій був ще й в союзі з ні­мецьким орденом хрестоносців, а це забезпечувало тор­говельні взаємини з надбалтійськими містами. Приязні відносини були в Юрія і з Литвою, що помагала борони­ти йому Люблин; можливо також, що тільки з огляду На союз галицько-волинського князя з німецьким орде­ном Литва постримувалась від нападів на волинські землі.

За Юрія Львовича була заснована галицька митро­полія (1303 р.), до якої належали такі єпархії: володи- мирська, перемиська, луцька, холмська і турівська. Пер­шим митрополитом став Ніфонт, а по його смерті — Петро, ігумен манастиря св. Спаса над р. Ратою.

Немає певности щодо дати смерті Юрія Львовича. Польський історик Длуґош свідчить, що він умер у день св. Юрія 1308 р., та каже про нього так: “Був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його влади тішилася руська земля миром і славилася ба­гатством.”

Спадкоємцями галицько-волинських земель після Юрія Львовича стали його сини Андрій і Лев. До 1316 р. обидва брати виступали спільно і вживали титулу “з бо­жої ласки князі всієї руської землі, Галичини і Володи­мири.” В зовнішній політиці вони придержувалися лінії, започаткованої Юрієм Львовичем. Як союзники Воло- дислава Локєтка, приступили вони з ним до союзу скан­динавських і поморських князів, що вели боротьбу з бранденбурзькими марґрафами (131 5p.). Відновляю­чи союз з орденом німецьких хрестоносців, Юрієвичі зо­бов’язувалися боронити його від татар і “інших ворогів,” під якими треба розуміти мабуть литовців. Згодом Юрі­євичі поділилися землями і Андрій затримав собі Во­линь з Берестейщиною.

В 1320 р. Андрій дбаючи про розвиток торгівлі, виставляє грамоти для торунських і краківських купців, якими потверджує права, що ті купці мали за Юрія Львовича. Відносини з Володиславом Локетком не змі- назвалися і весь час Юрієвичі були вірними його союз­никами. В 1321 р. вони помагали йому е війні з глогов- ськими князями і їх військо пустошило Шлеськ. В трав­ні 1323 р. Локеток скаржився у листі до папи Івана XXII., що “два останні руські князі схизматики, що були йому за непоборний щит проти татар, зійшли зі світа. З цього листа виходить, що обидва Юрієвичі вели боротьбу з татарами, але невідомо: закінчили вони жит­тя природною смертю чи може погинули в цій боротьбі.

По смерті Юрієвичів галицько-волинські бояри два роки пробували самі правити державою, але серед них таки переважала думка, щоб не відриватись від княжих традицій. Вони запросили на володимирський пресгіл Болеслава, сина мазовцького князя Тройдена; матір’ю Болеслава була донька Марії Юрієвни. Новий князь прийняв православну віру та ім’я Юрія (1324 р.).

Болеслав - Юрій Тройденович, шляхом своїх попе­редників, пильнував бути в союзі з німецьким орденом хрестоносців; зайняв одначе невтральне становище супроти Володислава Локетка, що від 1326 р. воював з тим же орденом. Союзником Локетка в цій війні був литовський князь Гедимин, з яким в 1331 р. Болеслав- Юрій заключив тісний близький союз, одружившись з його донькою Офкою (Евфемією). Відносини з Поль­щею попсувалися по смерті Володислава Локетка і за його наступника Казимира. В 1337 р. Болеслав-Юрій, з татарами напав на Люблинщину й 12 день облягав Люблин. Смерть татарського ватажка припинила війну, і Тройденович так і не здобув втраченої дідом землі.

Бояри, запрошуючи молодого Болеслава - Юрія Тройденовича на володимирський престіл, думали, що будуть ним і державними справами керувати по своїй вподобі. Тройденович не відкидав їхніх порад, але вва­жав себе за князя не з ласки бояр, а, вживаючи титулу “з ласки божої уроджений князь,” виявив себе доволі енергійною і самостійною людиною. Бувши прихильним до розвитку міст, надавав їм привілеї за західньо-евро- пейським зразком. Так отримав т. зв. магдебурзьке пра­во Сянік (20 січня 1339 р.), що мав важне значення в торгівлі з Угорщиною. Піддержуючи купців і реміс-

Соборна Успенська Церква у Володимирі, ліворуг замок.

ників — чужинців, Болеслав-Юрій хотів піднести тор­гівлю й ремесло у свойому князівстві. Робив він також заходи, щоб відновити галицьку метрополію, що недовго проіснувала після її заснування Юрієм Львовичем, але до релігійних потреб чужинецького католицького еле­менту, що оселявся по містах, ставився прихильно. Це озлоблювало бояр, що мабуть не без впливу польсько­го короля Казимира почали ворожу агітацію проти сво­го князя. Внаслідком цього гурт змовників отруїв Бо- леслава-Юрія Тройденовича (7 квітня 1340 р.) у Воло­димирі.

По смерті Тройденовича волинським князем став одружений з донькою Андрія Юрієвича та культурно зукраїнщений син Литовського князя Гедимина, — Любару-Дмитро. Галичиною, БелзчиНою і Холмщиною стали правити бояри під проводом колишнього дорад­ника Тройденовича, Дмитра Детька, що незабаром під­дався під протекторат Угорщини. Дорогичинщина діста­лася в руки мазовецького князя Тройдена, батька Бо­леслава Юрія.