ВОЛИНЬ — ЛИТОВСЬКОЮ ПРОВШЩЄЮ.

Смерть Болеслава-Юрія Тройдеиовича започатку­вала довголітню боротьбу за галицько-волинські землі. З одного боку виступила Польща й Угорщина, а з дру­гого — литовський династ Любарт Гедиминович, спо- маганий іншими литовськими князями, збирачами руських земель; вони об’єднували їх у нову державну організацію — Литовсько-Руську державу, що стала новим політичним чинником у східній Европі.

Після розгрому литовського війська в бою над р.

В 1351 р. Казимир і Людовик спільно рушили на Берестейщину, що належала до Любартового брата Кейстута; одначе Казимир захворів і лишився в Люб­лин! Людовик, що очолював польсько-угорський по­хід, дійшов до границі Берестейщини і почав перегово­ри з Кейстутом. У висліді цього звільнено з полону Лю­барта, що був захоплений Казимиром за попередніх су­тичок у якомусь замку. Рішено також, що Волинь і даль­ше належатиме до Любарта, а Берестейщина — до Кейстута, зате обидва князі мали стати. союзниками Польщі та Угорщини. Людовик зобов’язався помагати

Замок.

обом князям на випадок загрози з боку німецького орде­ну хрестоносців чи й татар. Кейстут обіцяв перейти на католицтво та й остався в Людовика заложником як гарант постанов мирного договору. Коли звільнено Любарта, Кейстут по трьох днях “заложництва” втік від Людовика. Обидва королі рішили влаштувати другий похід проти Гедиминовичів. Але цим разом польсько- мадярський похід закінчився невдалою облогою Белза (1352 р.), де у завзятій боротьбі полягло дуже багато поляків і мадяр, а між ними і якийсь свояк Людовика; та й сам Людовик мало не згинув. Ті польсько-мадяр­ські напади сильно дошкулили й сільському населен­ню, тож і стало воно переслідувати уступаючих мадяр. Під час відвороту з-під Белза, Людвик, що затримався на ніч у селянина, ледве встиг утікти з хати, що заго­ріла з підпалу партизан.

Казимир ще того самого року пішов знов проти Ге- диминобичів. Похід скінчився таким перемир’ям: Воло­димир і Луцьк осталися за Любартом; берестейсько-до- рогичинську волость затримав Кейстут; белзьку волость зайняв Юрій Неримунтович, якому надано теж і Крем’я- нець “от князей литовских и от короля”; Холмщи- на ж лишилася за Юрієм Даниловичем. Невелика коб- ринська волость була в руках Ольгерда, великого ли­товського князя від 1344 р. Ця умова, що була завер-

шенням боротьби Казимира з Гедиминовичами в 1350- 52 р. р., стала початком тривкішого пов’язання Гали­чини з Польщею, хоч миру між литовськими князями та польським королем вона таки не забезпечила. В 1353 р. Любарт двічі нападав на Львів; здобувши Га­лич, захопив багато людей в неволю і здобич. В серпні 1353 п. він напав ще на околиці Завихвоста, а інші ли­товські князі — на околиці Плоцька. Казимир пробує відомститись невдалим походом під Белз. Татари, що до 1352 р. були нейтральні щодо¹ галицько-волинських справ, враз станули на сторону Любарта і його братів, що мали ще й воєнну підмогу від німецьких хрестонос­ців. Аж 1356 р. Казимир перетягнув на свій бік татар; згодом папа поміг йому помиритися з хрестоносцями.

Любарт посів волинську і — на короткий час — галицьку спадщину, бо був свояком Романовичів та виборним бояр; він хотів усе таки зберегти свою самостійність волинського удільного князя. І за­думав також поширити свою владу ще й на захоплену від нього Казимиром Галичину. Правда, підбої його бра­та Ольгерда (Київщина 1362 р., Поділля 1363 р.) призве­ли до неприхильних взаємовідносин між ним і великим литовським князем; це мабуть і було причиною Любар- тової відмови брати участь у поході Ольгерда проти татар та в бою на Синіх Водах (1363 р.); все ж таки пе­ред спільною загрозою від Польщі всякі родинні неперо- зуміння між обома князями зникали. Літом 1366 р. ли­товські князі, а між ними й Любарт, стали до війни з Ка­зимиром, що з великим військом вдарив на руські зем­лі, а водночас німецькі хрестоносці напали на Литву. Цю війну закінчено було т. зв. “вічним миром”, що його договір знов обкроїв волинське князівство Любарта. Кейстутовою залишилася Берестейщина і Дороги- чинщина; Ольгердовим — Кобринь; Казимирові ж за­певнено верховну владу над Белзчиною Юрія Наримун- товича і над Холмщиною Юрія Даниловича. Колишню володимирську волость Мстислава Із’яславича, зали­шену великому Романові, було поділено; вся її частина

на захід від р. Турії дісталася Олександрові Коріятови- чеві, що з ласки Казимира осів у Володимирі скоріш як намісник польського короля, аніж як володимирський князь. У Володимирі залишилася також польська за­лога. З колишнього- луцького князівства Ярослава Із’яслава та його нащадків відірвано та прилучено до Галичини південну частину з Крем’янцем, Олеськом, Перемилем і ін. меншими городами. Решта Володи- мирщини з Ветлами, Люб’язем, Чорним Городком, Ка­менем і Мельницею оставалася при обкроєній луцькій волості Любарта, що заключив з Казимиром зачіпно- оборонний союз. Любарт і Казимир взаємно зобов’яза­лися “Коли королеви надобе на свое неприятеле, Лю- бартови помагати своими людми, а коли надобе будет Любартови на свое неприятеле, королеви ему помага­ти.” Любарт міг відмовитись помагати Казимирові про­ти литовських князів.

В 1377 р. польське й угорське військо зібралося в Сандомирі і звідтіля двома шляхами рушило на схід: мадяри під проводом Людовика на Белз, а поляки (кра- ковяни, сандомиряни і сєрадзани) під проводом Суди­вся із Шубина — на Холм. Поляки взяли Холм, Грабо- вець, Городно і Всеволож та злучилися з мадярами під Белзом. По 7-тижневій облозі хоробрий Юрій Наримун- тович, не мавши допомоги від литовських князів, піддав­ся Людовикові, що негайно посадив у Белзі свою зало­гу: До успіху польсько-угорської виправи мабуть при­чинилися хрестоносці, що одночасно напали на Жмудь, а також — ворохобня на Литві, що почалася по смерті Ольгерда (весна 1377 р.).

Смерть угорсько - польського короля Людовика (1382 р.) дала Любартові нагоду відібрати пограничні волинські землі з Крем’янцем, Олеськом, Перемилем та ■ ін. городами. Угорські начальники цих городів, дові-

давшись про смерть свого короля, оступилися з півден­ного волинського пограниччя без бою, діставши від Лю­барта якусь суму грошей. Одначе міжусобиця, що ви­никла на Литві між Ягайлом і Кейстутом за велико­княжий престіл та врешті смерть самого Кейстута, що був увесь час вірним союзником Любарта, — все це не сприяло заходам волинського князя для відзискання коли не Галичини, то хоч белзько-холмської волости, СороклітНя війна Любарта з польським та угорським напасниками за галицько - волинські землі, ведена з мінливим успіхом, спільно з іншими литовськими ди- настами, була закінчена, дарма що по смерті Кейстута Любарт був серед них найсильнішим князем, щодо мо- гутности — другим по Ягайлові Ольгердовичеві.

Про останні роки життя Любарта немає вісток; ні­чого не відомо і про його внутрішню діяльність на Воли­ні, що — як каже Грушевський — “була зовсім осібним світом”, несхожим на В. Кн. Литовське. Любарт дбав про торгівлю і був основником оборонного, мурованого зам­ку в Луцьку; будував церкви, а між ними також в Луць­ку церкву св. Івана Евангелиста, та побудував місто Любар. Але, безперечно, діяльність цього князя за дов­гі роки залишила по собі більш різноманітну спадщину. Через брак джерел історики тільки наздогад визначу­ють дату смерті Любарта, вважаючи, що він помер к. 1385 р., а волинським князем став його син Федір.

Великий князь литовський Ягайло, що за ціну поль­ської корони та шлюбу з Ядвигою, донькою Людовика, зобов’язався перед поляками в Креві (1385 р.), що не тільки себе і своїх братів та бояр і народ, що перебували в поганстві, охрестить в католицькому обряді, але також обіцяв всі литовські^ та білоруські й українські землі зв’язати унією з Польщею. Початково він не робив жод­них перешкод, коли Федір перебирав владу на Волині по смерті свого батька. Незабаром однак він зайняв інше становище; став устрявати у волинські справи. В 1386 р. він самовільно звільнив від.Федорової залеж- ности князя Федора Даниловича Острожського, потвер­джуючи наданий йому Любартом привілей на посідання Острога — з приналежним до нього Корцем, Заславом,

Хлапотином, Івачином, Хрестовичем, Красним і Кру­пою, та зробив Федора Острожського своїм і польської корони сасалем. За цим першим порушенням прав са­мостійного, удільного волинського князя незабаром прийшов далеко важчий удар. Ягайло — проти якого виступив Витовт Кейстутович, щоб його приборкати — знов таки Федора Любартовича зробив собі жертвенним козлом. Він відібрав від Федора луцьку волость та віддав її Витовтові (1387 р.), а Любартовичеві залишилася тільки Володимирщина. Витовт, що змусив Ягайла передати йому в управу Велике Князівство Литовське (1392 р.), в 1393 р. усунув Федора з Володимира. Як рекомпенсату за Волинь йому надано Сіверщину, за яку він склав присягу на вірність Ягайлові. Любарто- вич мабуть не хотів довго перебувати в новому наділі, бо скоро подався на Угорщину.

Угода Ягайла з Витовтом в 1392 р. запевнила енер­гійному Кейстутовичеві його спадщину по батькові (Бе­рестя, Городно, Троки) та намісництво у Вел. Кн. Ли­товському. Крім того, він володів також недавно придба­ною луцькою волостю, з якої погодився віддати Крем’я- нець і Стожок Скиргайлові, що досі володів землями Кейстута та був намісником Ягайла на Литві. Скиргай­лові приобіцяно теж Київщину, яка покищо оставалася в руках Володимира Ольгердовича, якого Витовт про­гнав щойно 1394 р. і Київ віддав Скиргайлові. Разом з усуненням Федора Любартовича з Володимира пішов теж Дмитро Корибут з Сіверщини. Така сама доля була й Федора Коріятовича, якому відібрано Поділля. Таким робом система удільних князівств в руках литовських династів на Україні була зліквідована. Залишилися спокійно тільки ті князі, що займали дрібненькі волості та не являли собою жодної політичної сили. Місця удільних князів позаймали намісники.

На Волині за Витовтових часів крім згаданої во­лости Федора Острожського існувала також дрібна рат- ненська волость Федора Ольгердовича, а син Констянти- на Ольгердовича Василь лишився в своїй Чорторийщи- ні. Федір Острожський хоч і мав затвердежні свої землі Ягайлом та пізніш — Ядвигою (4 листопада 1393 р.), то

все таки в 1396 р. мусів визнати зверхність Витовта, що поширив привілеї Ягайла та Ядвиги також і на інші, раніш набуті Федьком посілості з селами: Бродів, Радо- сілки, Радогоща, Межиріч, Дяків, Свищів та з присіл­ками — Озерами, Городниця і двома Ставками. По смер­ті Скиргайла (1397 р.) Витовт знов прилучив Крем’янеч- чину до Волині, що стала частиною його особистого на­ділу.

Зріст значення Витовта у Вел. Кн. Литовському був причиною тривоги поляків за долю постанов акту крев- ської унії. Збиралося на неуникнимий польсько-литов­ський конфлікт. Коли Ядвига зажадала, щоб Витовт склав їй данину з Вел. Князівства Литовського, прине­сеного їй Ягайлом як “віно”, Витовт це жадання пред’­явив на розгляд литовським панам, які відкинули його з обуренням. Витовт наблизився до німецького ордену хрестоносців, а литовські пани проголосили його ли­товсько-руським королем (1398 р.). Цей конфлікт, що постав на ґрунті державночіравного відношення Вел. Князівства Литовського до Польщі, поляки скоро поспі­шили полагодити компромісово. Витовтові признано ти­тул великого князя, зате ж Витовт оставався й дальше залежним від Польщі. Бувши розгромленим над Ворсклою, він відсунув свої мрії про корону на дальший план, але відносини між Литвою і Польщею на користь останньої зовсім не змінилися. Наслідком бою над Ворсклею було татарське пустошення Київщини і схід- ньої Волині, але смерть великої кілко'сті князів у тому бою створила для Витовта нагоду для зміцнення його становища в нутрі великого князівства. Він включив під свою безпосередню владу деякі землі убитих князів, яК напр. Брянськ по Дмитрі Ольгердовичеві. Новою умо­вою з Польщею, що була заключена у Бильні в 1401 р., Витовт забезпечив Вел. Кн. Литовському автономію, а сам до кінця свого життя став “господарем” литовсько- руських земель. Ягайлові залишилася над ним тільки моральна зверхність без права вмішування у внутрішні справи литовсько-руських земель.

За Витовтових часів Луцьк стає другою його сто­лицею побіч Бильна. Витовт дбає про нього та хоче зро-

• ^f

бити його центром українських земель; піклується роз­витком торгівлі, розбудовує поставлений Любартом обо­ронний замок; тут оселюються жиди, караїми, навіть татари. Караїми дістають привілей (1408 р.), що забез­печив їм права в міському житті. Толеранцією та приві­леями вел. князя користуються також інші народності. За Витовта була перенесана також з Володимира до Луцька катедра римо-католицького єпископа, а ордён домініканів отримав тут значні надання. В Луцьку від­бувся в 1429 р. з’їзд володарів Европи, на якому німець­кий цісар Жигмонт Люксембурчик між іншим порушив також і справу коронації Витовта. Та відомо, що висла­ну для вел. князя корону поляки перехопили і тому ко­ронація не відбулася. Витовт мав пошану в чужих во­лодарів, його значення виросло на землях та на культу­рі старої Русі; це значення його було основане переваж­но на військовій силі, що рекрутувалася найбільш з українських і білоруських земель. Але всім цим він не вдовольняв волинських дрібних князів і боярства. При­чин бо для цього було чимало.

В угоду духові кревської унії Ягайло почав ломи­ти стару литовську напрямну: “Старини не рухаємо, новини не вводимо.” Витовтове протегування латинства та литовського елементу також не давало причини для вдоволення серед православних князів і бояр, дармащо це протегування забезпечило собі вже правну основу і в унійних актах. Волинь, що ще за Любарта дихала державними традиціями, не могла помиритися з під­рядною ролею одної з багатьох руських провінцій; бай­дуже, що була вона безпесередньо залежна від самого Витовта як його наділ. З цієї бо залежности виникали тільки більші обов’язки, а передусім — обов’язки вій­ськового характеру. Адже ж із земель, що творили на­діл Витовта (Берестейщина, Дорогичинщина, Город- ненщина, Троччина й Волинь), поповнювалися його особисті полки, що були чисельно сильніші та мабуть і боєздатніші за полки з інших земель, залежних від Витовтових намісників. Такі обов’язки, а водночас мен­ші права чи пак — тримання “русинів-схизматиків” у своїх “залізних оковах” прихильності до Витовта не

могли створити. Свитригайло, що боровся з Витовтом за великокняжий престіл, ув’язнений ним у кременець­кій кріпості (1409 р.), мав багато прихильників на Во­лині, бо був противником унії литовсько-руських земель з Польщею. Його однодумці — князь Дашко Острож- ський і Олександер Hoc (із пинських князів), що ма­буть очолювали опозицію проти Витовта на Волині, звільнили Свитригайла з кременецької тюрми (1418 р.). В 1419 р. повстала проти Витовта Жмудь. Та й на інших корінних землях Литви було невдоволене Витовтом на­віть простолюддя, що мусіло двигати великі державні та інші тягарі. Від цих тягарів, розуміється, не були вільні також і українські землі. Тому то — природна річ, що симпатії волинян прямували не до Витовта, а до - його політичного противника — Свитригайла Ольгердо- вича.

По смерті Витовта (1430 р.) Свитригайло посів ве­ликокняжий престіл, як кандидат Русі й Литви, на що Ягайло мусів погодитися, щоб не допустити до явного конфлікту й розриву Вел. Кн. Литовського з Польщею. Тим часом, використавши смерть Витовта, подільські пани передали свої замки полякам. Ягайло, що прибув на Витовтів похорон і затвердив Свитригайла великим князем, обіцяв відкликати польські залоги, як тільки вернеться до Кракова. Все таки Поділля — може навіть всупереч Ягайлової волі — залишилося в руках поля­ків, Військо Свитригайла почало облягати Смотрич, а волинські залоги з Олеська, Крем’янця й Збаража ста­ли турбувати львівську і теребовельську землі. Польські пани, докоряючи Ягайлові за затвердження Свитригай­ла великим князем литовським, зібралися на з’їзді в Сандомирі, де вирішили вислати двох єпископів і двох воєвод до Бильна. Посли, виконуючи доручення з’їзду, зажадали від Свитригайла, щоб він визнав досьогочас- ний правний обсяг своєї влади за недостатній та щоб просив про нові управнення, які, згідно з постановами городельської унії (1413 р.), він повинен отримати “від короля, Королівства і Вел. Князівства.” Крім цього, Свитригайло мав відступити Польщі Волинь з Луцьком та Поділля. Свитригайло відкинув, ці тверді умови, за ціну яких польські пани були готові признати його ве­ликим князем, та став готовитися до війни.

З кінцем червня 1431 р. польські війська станули на лінії р. Буга, а вже в перших днях липня в руках по­ляків опинилося Городло, Володимир і Збараж; аж тоді ■послано Свитригайлові формальне виповідження вій­ни. Поляки від заходу йшли на Луцьк, а на півдні Kpe- м’янець та Олесько вже боронилися. Свитригайло мав своїх прихильників і на українських землях, що були під Польщею. На Белзчині приборкував диверсію полі­тичних однодумців Свитригайла староста Ян Менжик з Домброви. Свитригайло, спиняючи наближення поля­ків до Луцька, був переможений під Кобілками над Стиром; одначе облога Луцька затягнулася завдяки мужній обороні воєводи Юрши. Зайняту Володимирщи- ну Ягайло віддав кн. Федорові Любартовичеві, але цей незабаром умер. Безнадійна облога Луцька навкучи- лась полякам. Об мури Луцька розбилися намагання польських панів рішати справу литовської великокня­жої митри; разом з тим розбилася надія включити Во­линь до Польщі. Дня 26 серпня Ягайло підписав пере­мир’я, а Свитригайло, що перебував у Чорторийську, 1 вересня прийняв його умови. Впродовж двох літ зем­лі Вел. Князівства по-старому залишалися під Свитри- гайлом, зате поляки поширили свої впливи на части­ну Поділля з Кам’янцем, Скалою, Смотричем та Черве- ногородом. При Вел. Князівстві осталася частина Поділ­ля з Браславом, Сокольцем, Звенигородом і Лятиче- вом. Хоч постанови перемир’я означали явну капітуля­цію Польщі та виграну Свитригайла, то все таки цей останній виявився короткозорим політиком, підписую­чи ці постанови якраз тоді, коли його союзники — німецький орден і молдавський воєвода Олександер — йшли походом на Польщу.

Польські пани незабаром стали сприяти Жигмонто- ві Кейстутовичеві та перемовили на свій бік литовців. Замах на життя Свитригайла, планований гуртком змов­ників, не вдався. Свитригайло рятувався втечею до По­лоцька. Польські делегати іменем Ягайла віддали вели­кокняжий престіл«Жигмонтові (15 жовтня 1432 р.), що

зобов’язався додержувати всіх постанов унії з Поль­щею. Владу великого князя Жигмонт посів тільки на досмерття, без прав наслідства для його нащадків. Одно­часно він потвердив іменем власним та своїх наступни­ків, що Поділля й пограничні землі Волині з Олеськом, Лопатином, Ветлами й Ратном по “вічні” часи належа­тимуть до Польщі. Щоб приєднати литовських панів і шляхту, та зв’язати їх згодом з особою нового князя, королівська делегація потвердила їм попередні воль- ності (напр. привілей розпоряджатися маєтками), що їх поширено також на православних князів і бояр. З того часу литовські роди мали право приймати руси­нів до своїх гербів, але могли це робити тільки в згоді зо своїми одногербцями — поляками. Одначе цей горо- денський привілей не скасував виключности права католиків займати високі державні уряди у Великому Князівстві, а тим самим він приносив небагато користи для волинських княжих родів і боярської знаті. Так само було й на інших українських та білоруських зем­лях, що не переставали на дальше підтримувати Свитри- гайла.

Волиняни були заскочені вивищенням Жигмонта на великого князя. Адже ж Жигмонт склав був свій підпис на акті чорторийського перемир’я першим по Свитригайлі. Тому то на Волині виникла дезорієнтація. Луччани, знаючи, що Польща не вдоволить свого апе- ' титу обкроєнням волинських пограничник земель, рі­шили вислати делегацію до Ягайла з заявою, що Луцьк піддається Польщі. Це рішення було суперечне з поста­новами королівської делегації, що запевнила Жигмонта про приналежність Волині до великого князівства. Про­те король, прийнявши Луцьку делегацію в жовтні 1432 р., погодився На бажання луччан і видав грамоту, якою признав князям, боярам, шлхті, духовенству, — як ка­толицького, так і православного обряду, а також жидам, німцям і вірменам, — ті самі права, що мали подібні ■ суспільні стани й національності на змлях Польської Ко­рони. Цей даний Ягайлом привілей одначе не мав реаль­ного значення. Коли виявилося, що Свитригайлові вигляди у Вел. Кн. Литовському не Зовсім безнадійні,

Крем’янецъ — вид на замок,, праворуг Волинська Духовна Семінарія XIX ст.

луцький намісник Олександер Hoc у квітні 1433 р. пе­рейшов на сторону Свитригайла. Почалася боротьба із Жигмонтом, що його спомагали поляки. У цій боротьбі Волинь відігравала також чималу ролю.

Під проводом Носа волиняни робили походи на Холмщину проти поляків та з метою підняти холмщан до повстання. Ці походи закінчилися невдачею. Зате більш успішні були осяги на північ від Волині. Частко­во спустошені, а частково зайняті були українськими й білоруськими повстаняци Берестейщина, Чорна Русь, Случчина та околиці Клечська; але польське військо таки заволоділо Берестям. Війна затягалася. Тоді по­ляки стали агітувати проти Свитригайла. Жигмонт, щоб звербувати собі прихильників, 6 травня 1434 р. потвердив всі попередні привілеї та обіцяв не карати жодного шляхтича без прилюдного суду над оскарже­ним. Крім того, шляхетських, княжих та боярських підданих він звільнив від данини (т. зв. “дякло”), що її досі збирано було для вел. князя. Нові привілеї Жигмонт поширив також і на православних князів та бояр. Це подекуди мало свої наслідки у дальшій війні Свитригайла з Жигмонтом. Знуджені війною Свитри- гайлові прихильники почали вагатися, а вкінці кн. Ніс передав Луцьк Жигмонтові (1434 р.). Озлоблений на Свитригайла кременецький і браславський староста кн. Федько Несвіцький піддав Крем’янеччину і східне По­ділля Польщі, застерігши собі право ненарушности його дідичних земель зо Збаражем, Винницею і Хмель­ником.

Тим часом Свитригайло, обезпечившись допомогою інфлянтського ордену хрестоносців і татар, продовжував боротьбу. Не впавши духом після нещасливого бою під Вилькомиром над р. Святою (1 вересня 1435 р.), кинув­ся з татарим Сід Ахмата здобувати українські землі; і вже весною 1436 р. Волинь та майже все Поділля було в його руках. Незабаром Свитригайло порозумівся з га­лицькими панами, обіцявши їм передати Волинь Польщі, якщо новий король Володислав Ягайлович (Ягайло по­мер 1434 р.) винагородить його іншими землями (Київ­щина, Браславщина, Сіверщина). Галицьке військо при­лучилося до Свитригайлового і наступило на Волинь. Польськими комісарами в Луцьку стали Вінценти Ша- мотульський і Ян Сєнницький. Чи Овитригайло справді мав намір резигнувати з Волині, чи може його умова з галицькими панами зродилася як засіб для порізнен- ня поляків з Жигмонтом — це доволі складне питання. У кожному разі умова Свитрйгайла з галицькими вель­можами і впущення їхнього війська на Волинь стали фактом після особистих безуспішних Свитригайлових переговорів у Кракові (1436 р.) й розбиття Жигмонто- вого ?ійська воєводою Юршею. Немає сумніву також, що галицькі пани обстоювали справи Свитригайла на з’їзді польських вельмож в Сєрадзу і доказували, що Луцьк фактично вже в польських руках. З’їзд одначе обстоював необхідності інкорпорації на майбутнє всіх земель Вел. Кн. Литовського. Тому то військо галицьких панів до 25 січня 1437 р. мало забратися з Волині. Був також карно заборонений усякий перехід з польських земель до Свитригайла, постачання йому зброї тощо.

Свитригайлові шанси в боротьбі за великокняжий престіл дедалі маліли. Запідозрівши свого таки ставлен­ника митрополита Герасима в заговорі з Жигмонтом, Свитригайло звелів спалити його на кострі. Taita жорстокість охолодила симпатії до Свитригайли на бі­лоруських землях, на українських також маліло число його прихильників. Ciд Ахмат, зайнятий татарськими справами, не міг дати йому помочі. Військо галицьких панів ще й 1438 р. стояло в Луцьку, хоч вже давно мало було виступити з нього. Тож і бачивши безвиглядність Свитригайлового положення, бояри рішили передати Луцьк Жигмонтові, який з цього приводу вже в січні 1439 р. писав до магістра німецьких хрестоносців: “Луцьк, що поляки були забрали, невважаючи на свої записи та присяги, собі його задержали, піддався нам сам, і луччани зажадали, щоб ми їм прислали свого на­місника, і ми їм зараз його послали.”

Жигмонт хотів закріпитися на Литві, тому непри­хильних йому панів, що звикли до більшої свободи за часів міжусобиці, став переслідувати й ув’язнювати. Невдоволені ним пани рішили позбутися його, і зроби- ли змову на його життя. При співучасті віленського воєводи Довгірда й троцького Лелюша, “за волею всіх литовських панів і князів”, Жигмонта вбили Іван і Олек- сандер Чорторийські (20 березня 1440 р.) Правдоподіб­но цей замах'зробили вони в порозумінні з Свитригай- лом, що завдяки галицьким панам перебував у Гали­чині, де на прожиток отримав Городок і Щирець. Дові­давшись про смерть Жигмонта, Свитригайло поспішив до Луцька, де його зустріли дуже прихильно. Литовські пани під проводом Яна Ґаштолта однак вибрали вели­ким князем не Свитригайла, але молоденького Казими­ра Ягайловича. Цим вибором вони зробили також не­сподіванку й польському королеві Володиславові Ягай- ловичеві та польським панам, що мали намір зробити Казимира тільки намісником у Вел. Кн. Литовському; Волинь і Берестейщину вони задумували прилучити до Польщі, залишаючи Дорогичинщину мазовецькому кня­зеві Болеславові. Цей їхній план литовські пани своїм вибором Казимира на вел. князя зовсім попсували; від цього одначе польські апетити на волинські землі не зменшилися.

За пограничну ратненську землю, що її відступив Жигмонт Польщі, кн. Сангушко Кошерський вів бо­ротьбу з поляками, і король Володислав Ягайлович хо­тів його за це покарати. В 1441 р. він видав грамоту, на основі якої також і Кошерська волость мала перейти до холмського старости Дерслава з Ритв’ян. Така королева запопадливість зустрілася зо спротивом В. Кн. Литов­ського. Казимир надав Ратно і Ветли Сангушкові як його отчину (1443 р.) та звелів ратнянам додержувати послуху тільки Сангушкові. Ця справа, так само як і вибір Казимира за вел. князя, всупереч інтенціям Bo- лодислава і польських панів, пройшла без поважніших протидій з боку Польщі, що ними ця остання мала б була підкреслити свій авторитет перед литовцями.

Весною 1443 р. було закінчено угоду між Свитри- гайлом і Казимиром. Свитригайло визнав його зверх­ність та остався удільним князем на Волині, до якої тя­жіла також і Браславщина. До тих земель Казимир до­дав ще Свитригайлові Гомель і Турів. До кінця свого

Василь Красний, князь Острожсъкий, внук кн. Дани­ла (---------------------------------------------------------------------------------------------- 1^1)

життя Свитригайло Ие перестав вживати титулу вели­кого князя і на свому дворі в Луцьку завів уряд канцле­ра, маршалка та раду на зразок польського сенату. Во­линь на короткий час зажила знов своїм власним жит­тям..

В 1447 р. Казимир Ягайлович став польським коро­лем (Володислав згинув у бою з турками під Варною 1444 p.). Литовські пани — погоджуючись, щоб він прийняв польську корону, з цього приводу хотіли також добути щось для себе. Крім потвердження попередніх привілеїв, Казимир надав князям, панам, шляхті і бо­ярам ще Нові вольності. Важніші з них дозволяли на виїзд в чужі держави в справах маєткових та лицарської служби; забороняли приймати до “господарських”, цебто державних маєтків, шляхетських підданих і нав­паки — господарських підданих в маєтки шляхти, без огляду на той чи інший титул; поширювали на підда­них судову владу шляхти, що мала також право стяга-

ти судові кари від підданих; звільнювали шляхетських підданих від деяких попредніх тягарів на користь вел. князя тощо. Очевино, цей привілей старалися також використати на Волині, де булу багато княжих і бояр­ських родів, які почали ще збільшуватися цими панськи­ми родами, що стали прибувати сюди з Литви.

Перед своєю смертю Свитригайло (помер 10 люто­го 1452 р.), передбачуючи можливість нового спору між Польщею і Литвою за Волинь, рішив передати її безпо­середньо Вел. Князівству Литовському. Пинський князь Юрій, воєвода Юрша і Радивил обсадили волинські зем­лі військом та поставили поляків, що чекали на свою нагоду, і доручили Казимирові допильнувати волин­ської справи як доконаного факту. Таким чином Волинь по смерті Свитригайла остаточно перейшла на стано­вище одної з багатьох провінцій Вел. Кн. Литовського. Незабаром почалися за Волинь спори поляків з литов­ськими панами