VI. ВОЛИНЬ ОКУПОВАНА ПОЛЬЩЕЮ.

Польські вельможі не хотіли резигнувати з Волині. Вони стали домагатися від Казимира Ягайловича, як короля і литовського великого князя в одній особі, щоб вирішив її долю прилученням її до Польщі.

спірні питання. Західне Поділля зо спірними погранич- кими волинськими землями — з Олеськом, Лопатином, Городлом, Ратном і Ветлами — признано Польщі, а Во­линь із тяжіючою до неї Браславщиною осталася в складі Вел. Кн. Литовського. З того часу ці землі аж до Люблинської унії (1569 р.) вийшли з обсягу поважні­ших польських зазіхань. Литовські пани, що хотіли ро­зірвати персональну унію з Польщею, стали домага­тися від Казимира, щоб назначив окремого князя для Ве­ликого Князівства. У зв’язку з тим на польському соймі в Пйотркові (1463 р.) литовська делегація ставила до­магання, щоб Польща звернула Великому Князівству західне Поділля, пограничні волинські землі і навіть Белзчину, цебто землі, що їх загарбала була Польща. Але ці жадання закінчилися тільки погрозами литовців "розлити християнську кров”, до чого одначе ніколи не дійшло. Казимир окремого князя для Вел. Литовського Князівства також не назначив, мабуть під впливом по­ради польських панів.

Волинь, зійшовши на становище провінції, більш як сто років оставлялася під повільним впливом тих всіх правно-адміністративних та суспільно-економічних перемін, що на польський зразок стали оформлювати нову дйісність у Вел.

X

добрами; ці добра визначних бояр часто були більші за землевласність не одного дрібного, зубожілого кня­зя, не кажучи вже про численне волинське боярство.

Православних не допускали до ради великого кня­зівства; тільки зрідка щодо цього траплялися винятки. Не виключали їх однак від участи у внутрішньо-гро­мадських і політичних справах їхньої рідньої землі. Тому то життя на Волині дальше розвивалося по лінії збері­гання власних притаманностей, що відрізнювали її від сусідніх північних земель. Напливовий литовсько-пан­ський елемент легко приноровлювався до волинських порядків, сказати б — всякав у нові обставини, волин- щився. Для справ, що торкалися виключно волинських потреб, відбувалися в Луцьку з’їзди, т. зв. “сойми”. За­сідали на тих соймах за означеним порядком: володи-, мирсько-берестейський і луцько-острожський православ­ні єпископи; за ними — латинський єпископ луцький; усті три старости як преедтавники та Намісники велико­го князя в повітах; а дальше князі, нетитуловані або зо шляхетськими гербами власники великих земельних обширів (пани) бояри, дрібніші землевласники. Нара­ди відбувалися під проводом маршала волинської зем­лі, чи й також відпоручника великого князя, якщо з’їзд був скликаний з його ініціативи.

Цікаве явище: Волинь, зберігаючи свої порядки у внутрішньому житті та вирішуючи його нові потреби, не втручається і не бере участи в протилитовській конспірації Михайла Олельковича (1481 р.), як також пізніш у повстанні, зорганізованому Михайлом Глин- /ським (1508 р.). Волинська аристократія, замінюючись

Князь Костянтин Oc- трожсъкий, основний Oc- трожської Академії і дру­карні. Оборонець Право­славної Віри. (1526-1608)

у землевласників, всіми силами одначе боронить свою землю перед татарськими нападами, дармащо з різни­ми успіхами. Спочатку рішучий спротив татарам ста­вив кн. Іван Острожський. Він завдав їм у 1454 р. силь­ного удару, і після того на деякий час настала полегша. І тільки п’ятнадцять літ пізніш надволжанська орда напала на Київщину й Волинь, сплюндрувала околиці Житомира, Кузьмина, Крем’янця й Володимира. В 1484 р. Волинь знов спустошили кримські татари, союзники московського князя Івана III, що воював з Вел. Литов­ським Князівством. Від 1489 р. татарські напади та пустошення українських земель стали постійним яви­щем. Нападають не тільки кримці, але й також надвол­жанська т. зв. Золота Орда. В 1490/91 р. р. татари пе­рейшли через Волинь, спалили Володимир зо всіма церквами та інші міста і багато сіл. Волинське військо з допомогою поляків (татари загналися на Холмщину і були 10 миль від Люблина) та під проводом луцько­го старости кн.

ників під Заславом, розбило їх та вирятувало полоне­них. В 1494 р. татари перейшли на Волинь з Поділля і взяли багато здобичі та полонених. Волинське військо напало на них під Вишневцем, але татари відбилися; а слідуючого року вони появилися знов під Корцем, звідки прогнав їх кн. Гольпганський. В 1496 р. перекоп- ська орда, очолена синами Менглі-Гірея, сильно спусто­шила Волинь (спалений був тоді жидичинський манас- тир), а Гольшанський з володимирським старостою Хребтовичем та кн. Острожським дарма пробували ста- зити опір. Замкнувшися на замку в Рівному з волин­ськими боярами, вони мусіли рятувати своє життя оку­пом, а місто татари спалили. Ще того самого року вони знов “плениша Волынскую землю мало не до конца, а Ляд ской земли немало”, і ніким нетурбовані відійшли з великою кількістю бранців. На другий рік навесні та­тари знов появилися на Волині, але кн. Михайло Острожський напав на них під Крем’янцем та відбив від них полонених. Весною 1500 р. татари перейшли через українські землі й опинилися аж над Вислою; та поки король Ян Ольбрахт успів зібрати військо, вони безкар­но вернулися на Крим. Восени того ж року 15-тисячна армія кримців повторила свій попередній шлях знищен­ня; спалила Хмельник, Крем’янець, Белз, Львів, Холм, Красностав, Люблин та ін. міста, і “возвратишася во сво- яси”, ще поки польський король встиг зібрати проти них свою шляхту. Внаслідок татарських нападів околиці Крем’янця обезлюдніли так, що в половині XVI. ст. треба було їх заселювати. Але й під той час татарські набіги не припинилися; тож і волинське боярство нарікало, що з коня не злазить однаково — є з татарами пере­мир’я чи немає. Ця постійна боротьба та нищення ма­теріального й культурного дорібку зубожували Во­линь. Постійна тривога за життя і зв’язані з нею оборон­ні завдання — все це не могло сприяти культурному розвиткові, дармащо Волинь відогравала першу ролю на українських землях.

Разом з татарською небезпекою зростало значен­ня волинських княжих і панських родів.

устійнені воєнні зобов’язання. Показ війська, влаштова­ний 1529 р. у Вел. Кн. Литовському, виявив, що Волинь була на пятому місці щодо кількости оборонної сили; цебто слідувала за виленським, троцьким, жмудським і підляпіським воєвідствами. Коли загалом 294 бояр­ських родин давали 789 коней з 6,112 ос. служби, то сам кн. Константин Острожський постачав 426 коней і 3,408 ос. служби. За ним ішли інші княжі та магнат­ські роди Боговитинів, Монтовтів, Кердеїв, Загоров- ських, Семашків, Гулевичів, Чапличів, КозИнських, Ba- бинських та ін.Усі вони разом з Острожським постача­ли приблизно три четвертини всього війська, що його давала Волинь. Оборонна потреба силувала великого князя бути щедрим також щодо земельних надань. Жиг- монт І. Старий (він же одночасно й польський король) князям і панам луцького і володимирського повітів роз­дав : 6 замків, 4 двори, 2 волості й 105 сіл зо всякого роду іншими достатками. В крем’янецькому повіті Констянтин Іванович Острожський дістав від нього частину кузь- минської волости з 1 замком і 73 селами, а князь Заслав- ський — якийсь малий замок та 11 сіл. Крем’янець спо­чатку був подарований виленському латинському єпис­копові Янушові “з литовських князів” (незаконний син Жигмонта Старого), а згодом став власністю королевої Бони. Так ось у трьох волинських повітах поменшилась кількість землі, що була в безпосередньому розпоря­дженню великого князя. Доходи із залишків державних земель вже в половині XVI ст. по суті являли собою дже­рело тільки старостинських доходів; сам же великий князь мав небагато з них пожитку. Сукупність землі в приватних руках та воєнні потреби призвели до цього явища, що Волинь покрилася рядом приватних оборон­них замків. Чимало з них затримали свою стару тради­цію княжих часів. До княжих родів належали такі замки, як напр. острозький, заславський. дубенський, корецький, вишневецький, збаразький, порицький, ко­вельський, камінь-коширський, чорторийський, кле- ванський, жуківський, четвертяянський, рівенський, звягелььский та інші.

Гощі, Киселині, Козині та в багатьох місцевостях поза межами княжих посілостей.

Для розвитку суспільно-економічних відносин на Волині мав чимале значення наданий 1501 р. вел. кн. Олександром І. т. зв. земський привілей; він відноситься не так до краєвої автономії, як до вольностей шляхет­ської верстви (князів, панів, бояр-шляхти). Цей приві­лей звільняв їх від старостинських судів, ЧИ ТОЧНІШ — обмежував виключну компетенцію цих судів шляхом співучасти в них шляхти, тоді як позивали шляхтича. Крім того, згаданий привілей звільняв від повинностей і податей, що їх брали із шляхетських маєтків старости — намісники вел. князя. Водночас шляхта домоглася права судити селян у своїх маєтках. Тільки важніші кримінальні діла селян підлягали старостинському су­дові. Зрівняння у правах православної шляхти з като­лицькою у Вел. Князівстві настала аж 1563 р., а 1568 р. були відкликані всі обмеження православних, що були встановлені актом городельської унії.

В 1564 р. у Вел. Кн. Литовському було заведено ви­борні шляхетські суди та повітові соймики. За той час на Волині довершився був глибокий процес суспільних відносин. Перший “Литовський Статут” поставив був чітке розмежування між шляхтою і не-шляхтою. У ВО­ЛИНСЬКІЙ дійсності ледве чи можливо було діждатися того, щоб знатні княжі і панські роди схотіли вважати себе за суспільно-рівних зо звичайними, а також зубо­жілими або й безземельними боярами, будь ці бояри на­віть і заможні, а не то зубожілі. Вже 1545 р. ім’я “боярин” означало на Волині людину, що була упосліджена се­ред шляхетського стану. Сила волинських можновлад­ців під той час була дуже велика; вони мало зважали навіть на представників великокняжої влади. Хоч вони легковажили собі великокняжих люстраторів, назначе­них для зладження описів маєтків на Волині, то це зов­сім не заваджало їм домагатися на виленському соймі (1551 р.) усунення державних митників з приватних ма­єтків та робити заходи, щоб у найбільшому на Волині луцькому старостві деякі уряди були обсаджені місцевою шляхтою. Ця місцева знатніша шляхта втискалася, куди тільки могла. Матеріяльно слабих бояр уже 1566 р. другий “Литовський Статут”, зв. Волинським, зачислив був до категорії підданих людей під назвою “панцирних слуг” або “панцирних бояр”. Це явище завершу­вало процес оформлювання шляхетського стану,іцо його підставою була земельна власність і, — як каже Грушевський — “земська служба.” На шляхті по-старо­му тяжіла воєнна повинність, дармащо шляхта сама ма­ла право рішати про час виконування цієї своєї служби. Стали послаблюватися, а то й зовсім касуватися ці обмеження, що досі не дозволяли свобідно розпоряжати- ся землею. Це власне створювало підвалину для пере­міни цих земель, що досі з правного боку вважа­лися за державну власність, на шляхетську приват­ну власність. Посідання землі ще не було при­вілеєм, тож і кожна особисто вільна людина мала право її набути. Вся державна земля була обложена різними повинностями в користь великого князя; одначе вслід за передачею приватним землевласникам права суду над підданими на плечі селян почали спадати нові тя­гарі і обмеження вольностей. Самі суди над селянами стали джерелом надужиття землевласників. Селянин, звільнений від великокняжих податків, що їх раніш стягали були старости, став платити ті самі податки тому ж землевласникові, що дістав право його судити. Згодом селянство стало зовсім обмежене в правах. Зе­мельна реформа у Вел. Князівстві, що мала спиратися на помірі ґрунтів на волоки (1 волока = 33 морґи) і що на Волині була введена королевою Боною, і то тільки в її маєтках на Крем’янеччині, з правами селянства не чис­лилася. Волочка устава з 1557 р. за короля і вел. кн. ли­товського Жигмонта Августа каже ясно: “где номера пойдет, мають мерити всякій кгрунт, купленый и застав­ный, кгдыж кмет а вся его маетность наша єсть”. Ста­тут з 1566 р. хоч і підніс значення закріпачених людей і -двірської челяді, то все ж підданих позбавив права на землю, оставляючи їм тільки обмежене право розпоря­джатися рухомим майном. Таким робом волинський се­лянин під правним оглядом був наближений до стану польського селянина. По селах, приналежних до ста- ростинських замків, повинності селян були також різні, —- залежно від цього, яку державну службу вони вико­нували (воєнні обов’язки, утримування замків, їх охо­рона тощо). Що менші були обов’язки державного зна­чення, то більші були податкові обтяження в грошах і в натурі, загалом одначе вони були не такі великі, як у приватних маєтках.

Поки турки не зайняли були ще Каффи (1475 р.) і Білгорода (1484) ), волинська пшениця була експор­тована до генуезьких колоній, а звідтіля привожено всякі товари для потреб аристократії. Припинення чор­номорської торгівлі та знищення волинських міст татар­ськими нападами спинили на довгі літа розвиток тор­гівлі й промислу. Литовська влада дбала про міста тіль­ки як про осередки оборонного значення. З-поміж міського населення тільки жиди займалися виключно торгівлею, а в Луцьку ще вірмени. В 1495 р. вел. князь Олександер Казимирович приказав жидам опустити межі Великого Князівства. Одночасно він заборонив міщанам християнських віроісповідань набувати земель­ні маєтки. Олександер хотів таким способом спинити перехід міщан до шляхетської верстви і присилувати їх займатися міськими фахами. Але треба здати, що й ще до часу надання литовських статутів були такі міщани, що володіли навіть вликими земельними маєтками. Жиди мали своїх оборонців серед можновладців; завдя­ки тому заходи усунути їх з Великого Князівства були припинені. Зокрема прихильно відносився до жидів на Волині князь Ілля Острожський. Крім торгівлі, якою вони продовжували займатися, деякі з них, більш за- сібні, займалися також піднаймом від старост права збирати торговельні мита. Головним вузлом, що мав значення для торговельних зв’язків українських земель по упадку чорноморської торгівлі, став Данціґ та інші прибалтійські міста. Внаслідок попиту на збіжжя на за­ході та розвитку фільварочного господарства волин­ську пшеницю й стада волів згодом стали збувати через Шлеськ на захід.

Щоб міста піднести економічно, надавано їм магде­бурзьке право. В 1430 р. отримав це право Луцьк, 1431 р.

Крем’янець, при кінці XV 'CT. Володимир. В XVI ст. діста­ли його Ковель, Торчин, Олика і деякі інші. Право це надавало місту обмежену самоуправу і власний суд; це мало обезпечити йому свобідний розвиток. Хоч магде­бурзьке право по суті було запереченням старих укра­їнських вічевих порядків, що існували по містах від кня­жих часів, але з огляду на зріст значення магнатів за литовської доби воно могло б відограти поважну ролю, якби не давало переваги католицькому елементові. Го­ловне значення в XV - XVI ст. мав у волинській торгів­лі Луцьк, що 1558 р. отримав право “складу” товарів. За Луцьком ішов усунений ним на другий план Воло­димир, що мав за собою старі торговельні традиції з кня­жої доби; а також Крем’янець; і з приватних міст — Остріг. До половини XVI. ст. волинські міста були вже переважно звільнені від великокняжих тягарів. їхнім обов’язком було тільки боронити свої замки. Організа­ція промислу в половині XVI. ст. була дуже слабка. В Луцьку були ремісничі цехи: ковальський, слюсар­ський, кравецький, кушнірський і римарський. Всі інші фахи існували без цехової організації, а це вже не свід­чить про їхню чисельну силу.

■

У Великому Князівстві Литовському кожному з Польщі було вільно купити й продати маєток. Цим правом користувалося чимало поляків; бо хоч самі вони не могли тут займати урядових становищ, то зате їхні діти, народжені на литовсько-руських землях, були пов­ноправними громадянами Великого Князівства. В 1554 р. були старання припинити закуп маєтків напливовим польським елементом, проте це не спинювало напливу з Польщі людей з ремісничою професією. Поміж поль­ськими приходцями на Волині появився й дехто із шлях­ти. Ставалося це або шляхом закупу землі, або через одруження. До таких належав Дзялинський (з Прус), Лисаковський (з Галичини), Мацєйовський (із Сандо- мирщини), Остророг (з Велипольщі) та інші. Ґнєвоші з Олевна (гербу Равіч) на Волині почали називатися Свинтоськими. Сільський елемент з Польщі осідав в око­лицях Луцька, в маєтках католицького єпископа. Про-

Вежа Князів Острожсъкиос. цес польського осельництва значно збільшився на Во­лині аж πiςля її інкорпорації до Польщі 1569 р.

Останній з року Ягайлонів, польський король і ве­ликий князь литовський Жигмонт Август, втративши надію на потомство, 1564 р. зрікся в імені свому й ди­настії Ягайлонів дідичних прав до Литви в користь польської корони. Надавши ряд привілеїв шляхті Вел. Князівства й статут у другому виданні, щоб прихили­ти її симпатії до ідеї польсько-литовської унії, він уподіб­нив її до польської шляхти. Почалася підготова до самої унії. В 1566 р. Волинь була оформлена як воєвідство, а Браславщина, що хилилася ввесь час до неї, стала окремим воєвідством. З’їзд у справі унії був назначений в Люблині 1569 р., але литовці вислали на нього тільки невелику кількість делегатів, що згодом опустили Люб­лин. Нерадо на люблинський сойм їхали й волиняни. В неприсутності литовців сойм поставив питання прямо-

го прилучення Підляшшя й Волині до Польщі. Волиня- ни пробували протестувати, але не стало їм стійкости. Під королевою загрозою конфіскати їхніх маєтків, 23 травня вони підписали акт інкорпорації Волині до поль­ських земель, зробивши при цьому тільки деякі засте­реження, між якими найважніші — такі: по урядах і су­дах має бути вживана українська (руська) мова і цією мовою повинна звертатися до волинських інституцій ко­ролівська канцелярія; світські й духовні становища має займати шляхта тільки місцевого походження; за під­ставу судівництва має служити друге видання “Литов­ського Статуту”. Крім того волиняни домагалися повної рівноправности православних з католиками, коли йдеться про допущення до польських урядів ВКЛЮЧНО з правом засідати в сенаті.

Волинські посли, підписавши акт інкорпорації Во­лині, зайняли на соймі місця побіч поляків та стали до­магатися, щоб і решту українських земель з Києвом, Бе­рестям, Пинськом і Кобрином “по Нарев и Яцольду”, прилучити до Польщі. Інкорпоровано тільки Київщину і Браславщину, але Берестейщина й Пинщина остава­лася при Литві. В історії земель, прилучених до поль­ської Корони, започаткувалася нова сторінка.