VII. РОЛЯ ВОЛИШ В КОЗАЦЬКО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ.

Люблинська унія з політичного погляду приноси­ла українським землям тільки таку користь, що вони в більшості знайшлися під одною владою. Здавалося б, що ця обставина сприятиме розвиткові культурно- національного життя, але дійсність виявила всю ніку­дишні сть цих, що мали б заступатися за інтереси укра­їнського народу.

Волинська аристократія, захищаючи деякі свої, автономні особливості у Великому Князівстві Литов­ському, не проявила якогось глибшого політичного змислу після люблинської унії. Коли по смерті Жиг­монта Августа (1572 р.) Литва хотіла відібрати загар­бані Польщею українські землі, то проти цих намагань протестували польські пани, а з ними й українські мож­новладці.

В 1645 р. волиняни стали погрожувати полякам, що відновлять колишній луцький трибунал, якщо кожного третього року на маршалка люблинського трибуналу не допустять людини з земель, що “судяться статутом і письмом руським.” Ця погроза одна була схожа на пісню, що беззвучно минулась в дуже ускладнених вже національних, релігійних і суспільно-господарчих обста­винах; а сталося це майже напередодні нових подій, що покотилися широким і бурхливим руслом Хмельниччи­ни.

По люблинській унії, за польським зразком, землі волинської шляхти ставали її власністю. Цей новий тип користування землею впливав також і на зміну суспіль­них відносин. Ці самі роди князів Острожських, Зба- ражських, Чорторийських, Корецьких і Сангушків по­чали між собою суперництво за першість у почестях і матеріальній перевазі, бо це були фактори політичної сили.

Князь Дмитро Байда Вишневєцький — перший відомий козацький отаман б. 1550 р. Суд над ним у турецькому полоні.

шеи о податки в грошах і в натурі та трудодні панщини. Все це, як також обмеження свободи, під правним огля­дом уподібнювали нашого селянина до кріпака в Поль­щі. Свободолюбива вдача спонукала його шукати кра­щої долі в просторих східніх степах Подніпров’я, дарма- що панщина на Волині все ще була легша, ніж напр. в Галичині й на Холмщині; з цих земель пробували на­віть переходити на Волинь, щоб знайти тут менш не­людські умовний існування.

Відкриття кордону по 1569 р. відчинило шлях на схід і для польського міщанства та для жидів, що зго­дом стали тут займатися не тільки купецтвом, але й різ­ними спекуляціями по королівських та приватних міс­тах і селах. Польський істррик України Яблоновський, характеризуючи діяльність жидів, каже так:

"... “Арендуютъ” і визискують все, що дасться: корпіми, млйни, рибні води, ліси на поташ, кургани на салітру, як також мита, фільварки і цілі маєтки.... на­віть цілі староства (як 1622 р. корсунське і богуслав- ське).” Очевидно, багато жидів осідало теж і на Воли­ні, де чимало колишніх міських осад було перемінено на міста з магдебурзьким правом, як напр. Киселин, Острожець, Мильськ, Базалія, Ляхівці, Тихомль, Озе- раНи та інші. Міста з магдебурзьким правом мали за- гарантовану люблинською унією польську мову.

Перехід на католицтво волинської аристократії', ь чому була чимала заслуга єзуїтів, настіж відкривав ворота для діяльности польського духовенства на Во­лині. За гроші, придбані силами, потом і кров’ю волин­ського селянина, ці окатоличені Острожські, Заслав- ські, Корецькі, Чорторийські, Сангушки, Збаражські, Вишневецькі та інші, ставлять католицькі костели в Заславі, Клевані, Степані, Межиріччі, Корці, Вишнів­ці, Олиці, Любарі і ін. місцевостях. В Луцьку постала єзуїтська колегія, а внука кн. Константина Острожсько- го, Анна Алоїза Ходкевичева, віддала єзуїтам в Остро­зі церкву і академію, що її дід оснував був для право­славних, і яку єзуїти негайно перемінили на свою ко­легію. Ці факти є тимбільш знаменні, що після берестей­ського собору, коли 1596 р. витаврувався як дата запо- чаткування релігійного росколу на українських землях, заіснувала боротьба між православними й уніятами. Навіть ті, що ще далеко до собору відпали від пра­вослав’я та продовжували піддержувати протестантизм і засновувати протестантські громади на Волині (всіх громад було 28), як напр. князі Горські, Пронські, Пу- зини, дехто з Вишневецьких, пани Дорогостайські, Гле­бовичу Ходкевичі, Чапличі, Гойські, Сенюти, Воютин- ські, Ляховецькі та ін.., покидаючи протестантизм з власної волі або внаслідок судових переслідувань, не верталися вже ні до православ’я ні до піддержуваної польською владою унії, але майже всі переходили на римо-католицизм.

Колонізаційний рух, що почався при кінці XVI. ст. на наддніпрянських землях, всамосіб пересунув оборон­ну лінію дальше на схід і південь. Це до деякої міри зменшувало постійність небезпеки з боку татар для Во­лині. Крім старостинських замків у Луцьку, Володими­рі й Крем’янці, оборонне значення мали приватні замки: в Збаражі, Вишнівці, Заславі, Острозі, Дубні, Корці, Клевані, Чорторийську й Ковлі.

кількох сіл кременецького повіту. Він збудував замок на Дніпровому острові Малій Хортиці. (1550 р.) і зібрав туди козаків для боротьби з татарами, організував похо­ди на Крим. Хоч його план боротьби з татарами й турка­ми з допомогою Москви й Литви був нездійснений, то проте сама ідея боротьби з мусулманським сусіднім сві­

том стала на довгі роки заповітом для козаків. Інший волинський князь, Богдан Ружинський, також пішов слідами Вишневецького. Ружинський навіть титулував себе гетьманом низових козаків. Король Жигмонт Август намагався приєднати собі козаків, але втягнен- ня їх до державного реєстру (1568 р.), що числив 300 осіб, а також його підвищення Стефаном Баторієм до 500 осіб (1568 р.) могло тільки частково розв’язувати справу оборони українських земель. Та й козаків це не,вдовольняло. Серед реєстрових козаків, що брали участь у польсько-московській війні (1579-1581 р.) та вернули­ся з неї, було коло 2500 волинян. З того на загальне число 74 осіб найбільше випало на маєтки Острожських (з околиць Дубна 15, Константинова 8, Острога 6). Ни­зове козацтво, що турбувало татарські улуси, турецькі кріпості й Молдавію, мало в собі також показний про­цент уходників з Волині. Не маючи й у гадці руководи­тися інтресами польської державної політики, запорож­ці своїми численними виправами завдавали чимало кло­поту й самій Польщі, а вкінці й тим магнатам, що займа­ли земельні обшири в Браславщині й Київщині.

Пустошенням їх маетностей нагнав він зимою 1593 р. великого страху волинській шляхті, але 2 лютого таки скапітулював перед Острожським. Козаки одначе не втихомирилися і вже літом напали на Подністров’я, а татари стали нищити маєтки Острожських. Шляхта в той час була на сеймі й зайнята трибунальськими справами в Люблині, нікому було ставити спротив та­тарам. Стали підозрівати, що їхній напад відбувся за на­мовою Косинського, що незабаром з Подністров’я пе­рейшов під Черкаси й почав облягати Вишневецького. У цій облозі одначе наклав своєю головою. Його виступ був проречистим доказом зростаючої сили козаків, що вже ставала загрозою для магнатів.

Восени 1594 р. під проводом Григорія Лободи і Се­верина Наливайка 12,000 козаків воювали в Молдавії й Семигороді, помагаючи цісареві Рудольфові II. проти турків. Вертаючися з цієї війни, згідно з наказом геть­мана Яна Замойського, козаки мали податися на Низ. Цьго наказу вони не послухали, й росташувалися на Поділлі в шляхетських маєтках та за звичаєм польських військ зажадали прохарчування. Коли шляхта не хотіла давати “стацій” добровільно, то козаки брали їх силою. В 1595 р. восени Наливайко, вертаючись з Угорщини, по­явився зо своїм своєвільним козацтвом на Волині. Він мав також значну кількість гармат. Під Луцьк він при­був якраз тоді, коли з нагоди судової сесії поназ’їзджа- лося сюди багато шляхти й купців. Несподівана поява козаків викликала паніку і ніхто не думав про оборону. Шляхта на чолі з католицькими єпископом виїхала на­зустріч Наливайкові та погодилася дати йому контибу- цію. Наливайко мабуть не був нею вдоволений, бо погра­бував передмістя Луцька і через Волинь пішов під Слуцьк, а по дорозі збирав контрибуцію. В Слуцьку його козаки здобули замок, стягнувши із зайнятого міс­та величезний окуп. Довідавшись про наступ війська, зібраного Радивилом, вони подалися через Бобруйськ на Могилів. Здобуте місто дуже потерпіло від наливай- ківців, а литовське військо було ними розбите. І коли під час відступу по дорозі до Наливайка приставало все більше людей, то литовське військо навіть не осмілю­валося провокувати його до нової битви. Наливайко знов появився на Волині. Свій рейд представив у листі до короля тільки як звичайний марш на зимівлю, але ходили також крилаті вісті, що Наливайко відгрожував- ся винищити шляхту й рознести Краків. В той час уже були тертя між православними та прихильниками цер­ковної унії з католицькою церквою, і в цій справі єпис­копи Адам Потій та Кирило Терлецький виїхали до Риму. Наливайко з колишнім слугою єпископа Tep- лецького кн. Фиріяном Ґедройтом напав на маєток Яро­ша Терлецького, що зберігав різні ціннощі свого брата єпископа, пограбував маєток Отовчичі й владичий Бу- дераж та забрав єпископське золото, срібло, клейноти, гроші, різні акти, привілеї тощо, що їх Ярош передав був на перехованнЯ пинському міщанинові Гр. Крупі. По стороні противників церковної унії були також козаки Лободи, що взялися за нищення маєтків луцького ста­рости Семашка, а йогого самого облягали в його замку як ворога православ’я. Противники князя Констянтина Острожського поширювали вістки, що половина вояків у його полках, з якими він прибув на сойм до Люблина весною 1596 р. — це козаки Наливайка. Хоч брат На­ливайка був визначним діячем острозького гуртка, що існував при академії, то все таки старий князь запере­чував будьякі зв’язки з самим Семеном Наливайком. А Семен хоч і ворогував з Лободою, то ні він, ні Лобода жодної шкоди Острожському не робили. Після розгрому козацько-селянських військ Жолкевським над р. Соло­ницею під Лубнями Наливайко попав у полон; 11 квітня 1597 р.його покарали на горло у Варшаві, а козаків польський сойм проголосив “зрадниками й ворогами батьківщини.”

По берестейському церковному соборі (жовтень 1596 р.) на порівнюючи недавно прилучених до Польщі землях почалася релігійна боротьба. На чолі православ­них стояв князь Констянтин Острожський, а уніяти мали підтримку короля Жигмонта III.; за ними стояли також католицькі магнати. Обидві сторони дуже часто вживали фізичної сили; тільки завдяки війську Острож­ського уніяти мусіли занехати своє намагання захопи­ти багату жидичинську архимандрію. Але дуже багато церков бони заграбували у православних збройним на­сильством. Положення православних погіршилося, коли помер протектор православ’я Острожський (1608 р.). З того часу Волині доводилося багато потерпіти в само­обороні перед релігійними насильствами. Тому то за повстання Хмельницького, зараз після нещасливого для поляків бою під Жовтими Водами й Корсунем (1648 р.), Волинь послідовно зайняла відповідне становище й тут судилося їй відограти непослідню ролю. В панічному страху втікаючи з Київщини й Браславщини, шляхта на Волині зустрілася віч-на-віч з небезпекою з боку повсталого проти поляків населення, що за соціяльно- економічний гніт і релігійну нетолерантність стало від­плачуватись шляхті, католицькому духовенству й жи­дами. Численні повстанні загони, початково без жодно­го зв’язку з козацьким військом Хмельницького, літом 1648 р. почали свою діяльність по різних місцях Волині. Нищено костели, католицьку шляхту, замкових слуг, міських урядників, ксьондзів і жидів; палено й пустоше­но шляхетські та жидівські маєтки, що — мов на нару­гу — виросли на цій землі, що зрошена кров’ю автохтон­них волинян і всіяна його кістками у безперебійних та­тарських наїздах, щоб видавити з нього останній піт на гроші й здушувати в ньому всякі людські почування.

У повстанні на Волині брали участь усі українські суспільні верстви, розуміється, за винятком магнатів. В околицях Зв’ягля на чолі повстанців стояв Іван До­нець — людина невідомого походження (пізніший охо- чекомонний полковник), та зв’ягельський міщанин, кушнір Михайло Тиш (пізніший сотник). Коло Луцька діяв загін Колодки, що здобув пару менших замків і зайняв опущений поляками Луцьк. Діяв теж на Воли­ні загін, що складався із “служилих бояр” і був очоле­ний шляхтичем Красносельським. На Волині з 1648 р. пов’язане теж ім’я пізнішого полковника, луцького мі­щанина Федора Лупки, та пізнішого полковника, волин­ського поповича Гарасима Яцковича, що 1649 р. на Во­лині титулував себе навіть “намісником гетьмана”, а 1653 р. брав участь у посольстві від Хмельницького до московського царя й патріарха Никона. Найбільше однак прославився на Волині десятитисячний загін кро­вожадного Максима Кривоноса, що здобув Полонне і ви­вищив жидів та головно вів боротьбу з князем Яремою Випіневецьким; цей знов успокоював “чернь” жорсто­кими тортурами, як насаджуванням на паль тощо. З іме­нем Кривоноса в’яжеться також шоститижнева облога кременецького замку, положеного на недоступній горі; польський гарнізон таки піддався і замок був поруйно­ваний. З усіх волинських укріплень літом 1648 р. тільки Дубно не було зайняте повстанцями.

Згодом став відогравати провідну ролю на Волині Петро Головацький, шляхтич з волинського Полісся, що його поляки називали ‘“конфідентом” Хмельницько­го. В липні діяв він на Сіверщині, зайняв Чернігів, Ста- родуб, Гомель і ряд інших міст на українських і біло­руських землях, а відкликаний звідтіля Хмельницьким, появився в околицях Острога зо своїм 25-тисячним вій­ськом, що складалося найбільш із селян.

Козацькі реєстри свідчать, що в повстанні Хмель­ницького брало участь чимало шляхти. Між нею зна­ходимо прізвища осьтаких волинян: Бережецькі, Бі- лостоцькі, Богуші, Болбаси, Боговитини, Борейки, Бру- яки, Верховські, Воронячі, Гуляницькі (реєстр із 1649 р. подає їх 20), Гулевичі, Дениски, Жуковецькі, Заблоцькі, Іваницькі, Красовські, Кривицькі, Ляховські, Літинські, Марковські, Несвицькі, Радошинські, Рудецькі, Сїмаш- ки, Хмари, Чернівські та інші менш і більш значні, що їх участь і роля в повстанні ще і досі залишається не- дослідженою. Зокрема, велике число “служилих бояр”, під час займання волинських міст включалося в повстан­ня. Дехто із шляхти, як напр. Григорій Гуляницький, займав видні становища при Хмельницькому. Гуляниць­кий 1649 р. був послом до царя, а за гетьмана Виговсько- го грав також несугіршу ролю поруч Юрія Немирича. Як ворог Москви, піддержував політику Виговського, і московським воєводам 1658 р. він прямо заявляв: “Бу­дучи під владою польських королів і литовських вели­ких князів за права й вольності ми все стояли і з нево-

Мєжиріггя коло Острога — собор побудований в XV ст. Іваном Острожським.

лі ми освободились. Так само і вам кривд і грабіжу не попустимо.”

Після розгрому польських військ під Пилявцями (23 вересня 1648 р.) Хмельницький пішов слідом за не­добитками на захід. По дорозі здобув Збараж, Вишні- вець і Броди. Звідтіля через Львів пішов аж під Замостя. Своїми безоглядними наказами жадав дисципліни від провідників повстанчих загонів, нищив своєвілля і роз­бишацтво, а неслухняних карав смертю. За непослух був також покараний запорозькою карою — прив’язанням до гармати — сам Максим Кривоніс. Хмельницький одначе не думав облягати Вишневецького в Замостю, а тільки хотів, зупиняючись тут, бути ближче Варша­ви під час вибору нового короля, що відбувався по смер­ті Володислава IV. Коли було вибрано Яна Казимира, Хмельницький вернувся до Києва і незабаром почали­ся переговори. Польську сторону репрезентував право­славний пан, що мав маєтки на Волині, київський воєво­да, Адам Кисіль. На час переговорів було устійнено пе­ремир’я; проте на Волині ще йшли сутички з поляка­ми. Один загін під проводом Гараська зайняв Остріг,

вигнав звідтіля його власничку, зненавиджену Острозь­кими міщанами Анну-Алоїзу Ходкевичеву та перерізав коло 400 осіб католиків і жидів. Інший загін нападав на. Корець, а загін Донця займав був Заслав; але людей Донця незабаром розпорошив Фірлей. На Поліссі діяв Кривоіносенко — не менш кровожадний за свого батька. Переговори не були успішні. Перервано перемир’я й обидві сторони, польська та українська, готовилися до війни.

Під час другого походу Хмельницького на західні українські землі, що знов опинилися в польських руках, козаки стали облягати Збараж. Облога тривала шість тижнів, а окремі козацькі загони під проводом Небаби, Донця й Головацького здобували від поляків Остріг та інші волинські замки; Зв’ягель здався добровільно. Пе­ремога Хмельницького над поляками під Зборовом (1649 р.) не була якслід використана тому, що підкуп­лений канцлером Юрієм Оссолінським татарський хан Іслам-Гірей, досьогочасний союзник Хмельницького в боротьбі з поляками, став принукувати до миру з ко­ролем. Так було заключено зборівську умову, на основі якої Запорозькому Війську було потверджено Київщи­ну, Чернігівщину і Браславщйну з правом удержувати на цій території 40 тисяч козаків та користуватися де­якими “привілеями”. Ця умова однак не вдовольняла ні поляків, ні українську сторону. Волинь, залишена під Польщею, мала найменше підстав для якогось вдово­лення коли брати на увагу магнатів і ті верстви україн­ського суспільства, що в повстанні Хмельницького бра­ли активну участь і сподівалися для своєї землі визво­лення з-під польської влади. А втім, після зборівської умови Волинь знов потерпіла, і то як через тих своє- вільних козаків, що нерадо підпорядковувалися нака­зам Хмельницького й ломили дисципліну, так і від та­тарських відділів. Олика князя Радивила була об’єктом нападів одних і других, але при цій околиці Луцька й було понищено Сплюндровано було й Полонне, а в забрали в ясир коло 15 тисяч людей,

нагоді потерпіли містечко Колки. Ляхівцях татари що рекрутувалися

переважно з Волині. Внаслідок знищення на Волині

настала нечувана дорожнеча; чвертка жита коштувала 120 зл., і люди масово почали мерти з голоду. Багатьох учасників повстання поляки покарали смертю.

Рік 1650 для поляків був роком передишки. Коли у вересні Хмельницький увійшов з татарами на Молда­вію й змусив Василя Лупула, що мав зв’язки з поль­ськими магнатами, до союзу з Запорожським Військом, польський король призначив на зимікіл для свого вій­ська воєвідства: Руське, Подільське, Белзьке й Волин­ське. В лютому 1651 р. вже відбувалися сутички між польським військом й козаками. Незабаром козаки роз­громили 17 тисяч поляків під Липівцем. Коли Ян Кази­мир отримав вістку (11 червня 1651 р.), що Хмель­ницький і хан вже в околицях Вінниці, рішив отабори­тися під Сокалем і поробити запаси харчів. Внаслідок цього королевого розпорядку Волинь стала жертвеним козлом, “бо — як каже Освєнцім — челядь і чужоземці” з цим дозволом пішли на чати і не контентувалися худо­бою, поживою та іншими припасами, що застали по ха­тах в убогих підданих, а по-неприятельськи нападали і штурмом здобували двори й укріплення, в котрих по­закладалася шляхта зо своїми підданими для оборони від неприятеля; неначе в неприятельській землі нищи­ли мечем і вогнем своїх же, під претекстом руської віри.”

Новий похід Хмельницького був спрямований на південну Волинь, і там під Берестечком прийшло до зу- дару з поляками. Військо Яна Казимира було в силі по­над 80 тисяч вояків, і других стільки — це озброєна че­лядь. Козаків було приблизно 100 тисяч (враховуючи в те число й повстанчі загони) і 50 тисяч татар. Хоч по­ляки й зайняли стратегічно кращі позиції, то однаково в днях 28-30 червня вони втратили зо сім тисяч вояків і це розпалювало завзяття козаків. Але хан не хапався воювати, бо він знов волів звести обох противників на мирову і при тій нагоді знов розжитись польського зо­лота. Ніби наляканий вогнем польської артилерії, він відступив із зайнятих стратегічних позицій і став за кіль­ка верств від козацького табору. Хмельницький з Ви- говським заспокоювали хана та переконували в необ­хідності стати до бою, але хан затримав їх обох при собі й подався в напрямі Констянтинова. Ослаблені україн­ські сили зводили бої з поляками ще до 10 липня; аж під час відступу сталася катастрофа. Чернь зчинила замі­шання і це заохотило поляків до наскоку на козацький табор. Коло ЗО тисяч, переважно черні, склали свої кістки на берестецьких полях, але більшість козацького війська вдалося Іванові Богунові вивести з халепи.

Дня 28 вересня 1651 р. в Білій Церкві заключено з поляками новий договір, що територію Запорожсько- го Війська обмежив тільки до київського воєвідства, а козацький реєстр — до 20,000 людей. Острожський полк, щоб уникнути польської кормиги, в силі до 1000 людей, під проводом Івана Дзинковського переселився в околиці Острогожська, де й осів над берегами р. Ти­хої Сосни.

Умова в Білій Церкві започаткувала знов тільки коротке перемир’я. Польський сойм її не затвердив, бо закорінилася думка про остаточне завоювання У країни. Українське населення знов було готове захищатися пе­ред наворотнім маревом недавніх порядків разом зо зне­навидженими польськими магнатами й дрібною шлях­тою. Зав’язалася нова боротьби з поляками, і 2 червня 1652 р. польське військо було розбите під Батогом. Але тільки 1653 р. ця боротьба торкнулась також волин­ської землі, де під кінець літа появляються татарські загони й нищать маєтки Любомирського та здобувають Полонне. Між Хмельницьким і татарськими мурзами по­чалося напруження через татарське своєвілля, але хан силкується якось це полагодити, і здержує татар від грабунків. У жовтні татари несподіваним наскоком за­хопили Заслав, Корець та Остріг і забрали в полон ба­гато шляхти з жінками й дітьми. Куди більше лиха пе­режила Волинь після облоги поляків з королем Яном Казимиром у Жванці на Поділлі. Хан за окуп в 100 ти­сяч зл. заключив з поляками мир. Король погоджував­ся повернути Запорожському Війську цю територію, що була йому признана зборівською умовою. Водночас він заключив з ханом тайну умову, яка дозволяла тата­рам впродовж 40 днів брати невільників головно з Во­лині й Галичини. Сучасник поляк Ґрондський, згадую­чи про це, каже що татари заганялися “аж до Литви й вивели несчисленні тисячі бранців.” І взагалі татари не спішились оступатися з українських земель на тер­мін. Вони господарили тут цілу зиму, аж поки поляки не змусили їх нарешті вибратися, припиняючи цю депо- пуляційну господарку.

Волинь, оставшися поза межами влади Запорож- ського Війська, що прийняло верховний протекторат московського царя (1654 р.), позбулася польської вла­ди 1655 р. Козаки, підтримувані московським військом, у поході на західньо-українські землі відкинули поля­ків аж за Вислу. Проти Польщі виступив також швед­ський король Карло Густав, що зайняв Варшаву й Кра­ків.

Ян Казимир утік закордон. Побідники стали пла­нувати поділ ослабленої Польщі. Швеція мала зайняти етнічні польські землі; Московщина зайняте з козаць­кою допомогою Литовське Князівство хотіла затрима­ти собі; Військо Запорожське межами своєї держави намагалося охопити всі українські землі. Від 1655 р. оживилися міжнародні зв’язки Богдана Хмельницького, а Волинь з того часу стала фронтовою смугою, вгинаю­чись під різними обтяженнями-контрибуціями, що їх стягали після прогнання поляків як московські й семи- городські війська, так і козацькі. В 1657 р. адміністрував нею Самійло Зарудний. Князь Степан Четвертинський, у листі до Виговського з проханням до Хмельницько­го поставити в його маєтках козацькі залоги, називав цього Зарудного “стражником”. Так само й луцький православний єпископ Дионісій Балабан свої маєтки хотів передати під протекцію козаків. Невідомо, в якій мірі сам Зарудний міг заважити на ось такій зміні орієн­тації місцевого панства, зате ж певне одно: за прикла­дом Четвертинського, шляхта південної Волині, зібрав­шись в Олиці в червні 1657 р., вислала свого посла Зє- линського до Чигирина з проханням прийняти її під опіку козаків і в цій справі писала £0 гетьмана так: “... А ми цю милостиву ласку по вік наш, і сини наші у віках потомних зобов’язуються відслужувати.” Ідея козацького патронату не вигасала на Волині; вона жев­ріла й по капітуляції семигородського князя Юрія Pa- кочія перед поляками (в липні 1657 р. в Чорному Остро­ві). До речі, в поході цього князя на Польщу прийма­ли участь і козаки під командою полковника Жданови­ча. Не спинила цієї ідеї козацького опікунства й смерть Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 p.). В січні 1658 р. козацькі залоги стояли вже в Полонному, Констянтинові, Заслані, Межибожі, Острозі, Гощі, Сте­пані, Межирічі, Корці та ін. волинських і подільських містах; крім цього, — на Поліссі і південній Білорусі. На чолі новозорганізованого волинського полку стояв Тар­на вський. Місцем його осідку був Межиріч у колишніх маєтках князів Корецьких; по цих князях спадок дістав

Самуїл Лєщинський; він то й запросив козацькі залоги до цих своїх маєтків. Козацький протекторат на Волині був причиною негодування поляків. Вони стали при­гадувати козакам ті мирові постанови, на основі яких козацькі границі на заході мають сягати тільки по Случ.

Але частина волинської шляхти була іншої думки, тож і противилася відкликанню козаків. Що більше, шлях­та стала домагатися скріплення гарнізонів Тарнавсько- го побільшенням числа козаків. Таким рабом Тарнав- ський оставався на східній Волині, чи пак волинського воєвідства, до березня 1658 р., цебто — до часу коли на домагання поляків Павло Тетеря прибув до Межирічя й зліквідував Тарнавського, щоб після цього можна було зручніше почати з поляками переговори. Після заключения гадяцької умови (16-17 вересня 1658 р.) те­риторія Запорожського Війська знов була обмежена до київського, браславського і чернігівського воєвідств, а всі козацькі залоги між Случем і Горинню Виговський зобов’язався відкликати. Одначе до часу резигнації Ви- говського з гетьманства (жовтень 1659 р.) ця окраїна волинського воєвідства ще була нейтральною смугою. Згодом Волинь перестала грати помітнішу політичну ролю, ставши знов провінцією Польщі.

На місце Виговського вибрано було гетьманом України Юрія Хмельницького й знов відновлено союз з Московщиною. Зимою 1660 р. Московщина почала вій­ну з Польщею. Московський воєвода В. Б. Шереметев,

що резидував у Києві, розбив військо, очолюване А. По- тоцьким, і московські передні частини сягнули аж під Дубно. В серпні Шереметев і Хмельницький мали двома шляхами піти на Львів, але Хмельницький нерадо при­ставав до цієї спілки. Коли Шереметев доходив вже до Любара, мусів відступити перед польським військом, що було спомагане татарами. Окружений численнішими силами ворогів під Чудновом Шереметев піддався. На­томість Хмельницький, що в той час стояв під Слободи- щами, через посередничання Виговського й Тетери (до Хмельниччини Тетеря працював у суді у Володимирі, а Виговський у Луцьку) почав з поляками переговори, і прийняв зверхність Польщі на основі гадяцької умови, у цій її формі, що була затверджена польським соймом у травні 1659 р., цебто такій, що гарантувала автономію Браславщині, Київщині та Чернігівщині. З того часу фактично почався також занепад державницької дум­ки в Запорожському Війську. Вибраний гетьманом (піс­ля резигнації Юрія Хмельницького) Павло Тетеря (1663 р.) став вислуговуватися Польщі на Правобереж­жі; водночас Брюховецький, вибраний на гетьмана лі­вобережною старшиною, все більше поступався перед вимогам московського царя. За свої ревні вислуги Те­теря дістав від поляків маєтки у волинському воєвідстві (надр. Колки), а після розстрілу поляками Виговського (1664 р.) — також і Любомль (належав до Холмщини) і титул старости кількох повітів на Лівобережжі, дарма- що туди польська влада в ті часи вже не сягала, бо Мос­ковщина стала насилати своє військо. За гроші, загар­бані з гетьманської скарбниці, Тетеря докуповував усе нові маєтки, як напр. відкуплена 1658 р. Гоща від вдо­ви по Адамові Киселеві, а так само село Корсів, що дісталося йому за гетьманування Виговського як на­города від поляків за ведені Тетерею переговори в спра­ві заключения договору, що згодом довершився в Гадя­чі.

Дня 10 жовтня гетьманом на Правобережжі став Петро Дорошенко. В січні 1667 р. Польща, що воювала з Московщиною, підписала з нею в Андрусові перемир’я на 20 літ. Московщина уступила Польщі Київ, а собі за­тримала право на Лівобережну Україну. Дорошенко в союзі з кримськими татарами й турками почав бороть­бу з Польщею. Вже восени того ж року татарські заго­ни нападали на околиці Овруча, Дубна, Збаража й Бро­дів, а сам Дорошенко став облягати польського гетьма­на Яна Собєського під Підгайцями. Опісля почалися пе­реговори. Польща запевнила козаків, що на майбутнє її військо не переступатиме р. Горині (і таким робом ця ріка ставала границею правобережної гетьманщини), а татарам обіцяли дати гарач. Коли 1668 р. Дорошенко, вже обєднавши Лівобережні землі з Правобережжям, до­водив до кінця переговори з Туреччиною в справі прийняття її зверхности, проти нього розгорілася кам­панія. На Правобережжі появився Суховій, що був ко­шовим запорожських козаків і прийняв зверхність крим­ського хана, а збунтованих козаками Правобережжя очоилв уманський полковник Ханенко, що намагався покористуватися поміччю Польщі. В 1669 р. у зв’язку з цією місцевою револьтою. проти Дорошенка турки прислали йому на поміч білгородську орду, що незаба­ром розташувалася в околицях Староконстянтинова, Острополя, Любара, Корця та Зв’ягля. Особливо ці два останні міста відчули дошкульно перебування цієї орди на Волині.

Поляки, піддержуючи Ханенка, назначили його гетьманом на Правобережжі (1670 р.), а Дорошенка проголосили бунтівником. І так знов почалася війна з Польщею. Після початкових успіхів Яна Собєського (1671 р.) щастя поляків скоро змінилося. Туреччина, як протектор, заступилася за Дорошенка; турецька армія на чолі з султаном Магометом IV, спомагана тата­рами, з’явилася на Поділлі. Дорошенко розгромив по­ляків під Четвертинівкою (1672 р.) і з’єднався з султа­нам під Кам’янцем. Після капітуляції Кам’янця турець­ко-татарські й іукраїнські війська рушили в Галичи­ну. Окремі турецькі й татарські загони забігали й на Во­линь, доходячи аж до Корця. Вони здобули й зруйнува­ли Вишневець та грабували навідані околиці. Дня 16 жовтня 1672 р. Польща підписала з Туреччиною мир у Бучачі, зобов'язавшись платити їй щорічно 22 тисячі

Замок, у Вишнівці, ліворуг православна церква, в якій молилися і дружилися православні князі.

дукатів та відступити Поділля з Кам’янцем. Польські за­логи мали оступитися з Правобережжя. Але вже на дру­гий рік поляки перемогли турків під Хотином, а 1674 р.

гетьман лівобережних козаків, використавши народне невдоволення політикою Дорошенка, перейшов зо своїм і московським військом на правий бік Дніпра. Дооршен- кові полик почали переходити на його сторону. Волин­ські посли в квітні 1674 р. під вражінням подій на Пра­вобережжі заявляли в соймі, що на Поділлі й Волині розповсюджуються універсали з призвом до населення, щоб воно перестало полякам податки давати, а козаць­ко-московське військо наближалося до Заслава й Остро­га. Однак Самойлович оступився з Правобержжя, коли

Дорошенко дістав від турків підмогу.

Після бучацького договору не було миру між поля­

ками й турками. Гарач і втрата Поділля були причина­

ми цього неспокою. Польща хотіла також стати твердою

ногою й на Правобережжі. В

1675 р. зірвалася т. зв. зба-

ражська війна; під проводом Ібрагіма Паши турки з та­тарами облягали замок у Збаражі, здобули його й по­руйнували, а місто спалили. В той таки час знищили й Вишгородок та кілька день безуспішно облягали по- чаївський манастир. На Крем’янеччині багато старших людей вимордовано, а молодих та здорових забрано в ясир. Напади на Волинь не вгавали доти, поки Поль­ща не заключила з Туреччиною миру в Журавні. Напа­ди на Волинь знов почалися 1683 р., коли польський ко­роль Ян Собєський заключив оборонний союз з Австрі­єю. Тоді турецько-татарські загони доходили до Дубна, Заслава, Острога. І аж тоді, коли турки уступили Поль­щі Поділля (1699 р.), Волинь позбулася марева турець­ко-татарської небезпеки.

Волинське населення за часів цієї “Руїни” було невдоволене польськими порядками й панщиною. Чи­мало людей вимандровувало в обезлюднені околиці Правобережжя, а зокрема — на Браславщину. Тож коли 1703 р. піднялося на Правобережжі повстання про­ти поляків, його стихія захопила й Волинь. Польська шляхта жорстоко знущалася над оповстаненим селян­ством. Тоді то талановитого поета, волинського шлях­тича, Данила Братковського за його зв’язки з хвастів- ським полковником Семеном Палієм, що з Самусем очо­лював повстання, в Луцьку скарали смертю як бунтів­ника. Невідомо, яка доля судилася Юрієві Косовичеві, межиріцькому війтові, що разом з Братковським накла­дав з Палієм. Щоб приборкати повстання, розсварені між собою поляки звернулися за допомогою до царя Петра І. З волі царя гетьман Іван Мазепа в квітні 1704 р. перейшов через Дніпро й приборкав повстанців. Хоч поляки з табору короля Августа П. Caca домагалися, щоб козацьке військо після пацифікації Над селянством оступилося з Правобережжя, то Мазепа таки остався на зайнятих землях. Цікаво, що під час перебування в Лю- барі, де колись проходив кордон козацької держави, Ма­зепа звелів насипати могилу. Можливо, що вона мала символізувати його аспірації до всієї території, що андрусівським договором була розколена надвоє.

Неприхильна до короля Августа П. партія під тис­ком Карла XII. вибрала на короля познанського воєво­ду Станислава Лєщинського. Тоді партія короля Авгус­та II. почала надіятися, що край політичному неладові в Польщі може покласти тільки підтримка Петра І. В кінці серпня 1704 р. вони відновили з ним договір про­ти шведів. Лєщинського піддержувала Швеція. І поча­лася війна (1705 р.), під час якої шведи доходили від Городна по Пинськ, Луцьк, Городло і Холм, але всюди натрапляло на протиакцію Мазепиного війська, що та- кож проганяло прихильників Лєщинського з Галичини й Волині. Восени 1705 р. Мазепа дійшов аж до Замостя. З кінцем листопада цього ж року Мазепа прибув на зи­мівлю до Дубна. Мазепа часто бував також у Білокри- ниці к. Крем’янця у кн. Анни Дольської. Ця аристократ­ка відограла чималу ролю в справі наладнання тайно­го зв’язку Мазепи з Лєщинським та Мезипоного розри­ву з Петром І. На порядку дня знов появилася ідея га- дяцької унії — з тим, що Україна під Польщею правно порівнялася б з Литвою. Але Мазепа був більш зацікав­лений у безпосередньому союзі з самим шведським коро­лем, ніж з Лєщинським, що й сам був залежний від шведької воєнної сили. Про ці зв’язки з Лєщинським знало тільки небагато старшин з Мазепиного оточення.

У дальшій війні Петро І., захоплений своїми успі­хами, через свого відпоручника Олександра Меньшико­ва став ще самовільніше розпоряджатися козацькими полками, що їх до сього часу Мазепа мусів висилати поза межі українських земель. Крім цього, Меньшиков робив ще й натяки на неминуче обмеження прав ко­зацької старшини, а сам Мазепа не міг помиритися з під­рядною ролею при цьому сатрапові. Цар став розпоря­джатися на українських землях, не оглядаючись на Ма­зепу. Корець і Полонне він надав Меньшикову за його вірні централістичні вислуги. Ці обставини впливали на скріплення Мазепиного наміру відв’язатися від царя. Але це питання безпосередньо вже не заторкує історії Волині, що після довголітньої боротьби знов опинилася під Польщею.

Польське військо поступово опановувало Правобе­режжя, і шляхта після 1714 р. стала там закріплювати свої порядки. Але в же й до того часу Волинь повністю була в її руках. В 1711 р. Меньшиков мусів опустити ці маєтки Любомирського, що йому подарив цар. Але ще раніш, бо в грудні 1709 р. луцького єпископа Дионікія Жабокрицького, що став уніятом, вивезли в Московщи­ну. До речі, Волинь в той час не мала вже православно­го єпископа. Зате ж юрисдикцією уніятського єпископа 1711 р. насильно поширено було й на православне ду­ховенство. Довгі роки боротьби шведської й саської пар­тії, піддержуваних першої шведами а другої царем Пет­ром, не спинили й пізніше дрібних шляхетських пора­хунків, “заїздів” та зросту закріпощення волинського села. Шляхта без різниці партійних переконань, цим економічним порабощениям хотіла надолужити всі свої матеріальні втрати, спричинені довголітніми війнами. Причин до якогось вдоволення не було й серед міщан­ства. Війнами поруйновані міста ледве животіли впро­довж першої половини ХѴІП. ст. Між ними — поза Острогом, Луцьком і Володимиром — перше місце по­чало осягати Дубно в маєтках острожської ординації, що після вимертя роду Острожських переходила в різні руки споріднених з цим родом польських магнатів. За- довжений останній власник ординації кн. Януш Сангуш- ко 1753 р. розпродав ординацію магнатам, між якими ви­різнялися Любомирські, Чорторийський, Малаховський, Canira й Потоцький. Остріг дістався Чацьким. З части­ни доходів ординації, до часу розподілу Польщі, утри­мувано т. зв. полк “острожської ординації.” В 1794 р. Остріг перейшов на власність держави.

По “великому згоні” людей з Правобережжя на лі­вий бік Дніпра (особливо 1712 р.) околиці Білої Церкви й Браслава зовсім обезлюднилися. І тільки згодом селя­ни з Волині й Полісся почали переходити туди “на сло­боди”, заохочені деякими полегшами й вільнішим жит­тям. Але всіляко бувало й тут, тож селянство Правобе­режжя було дуже запальним матеріялом, що скоро міг викликати нове повстання проти шляхти. В 1734 р. на чолі повстання стояв Верлан — полковник надворних козаків кн. Юрія Любомирського в Шаргороді. З двома тисячами війська він рушив при кінці червня з Переко- ринець на Волинь. Під Крем’янцем польське військо Ста­нислава Лєщинського заступило йому дорогу, але в зу- дарі зазнало більших втрат, ніж Верлан, що тим часом подався в напрямі Бродів, а звідтіля повернув на Зба-

раж. Звідси висилав свої загони в Галичину, аж під Львів. Коли польським королем став Август III. Cac (син Августа II.), Верлан вернувся в Шаргородщину, де в обаві перед карою за причинені шкоди шляхті всі учасники його повстанчого рейду опустили його, а сам він утік на Молдавію. Але й пізніш селянство Правобе­режжя не раз зривалося було до протишляхецького повстання.

Щоб вийти з внутрішнього безладдя в Польщі та припинити встрявання Росії до польських справ, части­на поляків 1768 р. зорганізувала в Барі на Поділлі кон­федерацію. В тому ж часі панщина й гнет православ­ного духовенства поляками були тими чинниками, що психологічно зумовили силу повстання 3B. КОЛІЇВЩИНОЮ. Селянство виступило проти шляхти і католицького ду­ховенства в той час, коли конфедерати поставили собі за ціль вести боротьбу з росіянами та прихильниками по­літики Станислава Августа ПоПятовського, що отримав польську корону як фаворит цариці Катерини II. З-по­між волинських магнатів ні Чорторийські, ні Любомир- ські не сприяли барським конфедератам, а Сангушки й Радивили не знали, на яку ступити. Незабаром росій­ська армія перейшла Дніпро, щоб конфедератів розігна­ти. Після того аж в червні 1768 р. якийсь Дубецький знов зорганізував півтори тисячі польської шляхти, але поки встиг він з нею дістатися з Волині на Поділля, то генерал-майор Прозоровский — висланий російським послом у Варшаві Репніном — через Люблин, Холм і Луцьк пішов проти конфедератів й обложив польських “волинян” Дубецького в Топорові. Довідавшись про упа­док Бару, Дубецький піддався (28 червня), втративши всього 10 своїх вояків.

Росіянам було на руку повстання селянства на Ки­ївщині й Браславщині, що захопило й Волинь. Але не­забаром, упоравшися з конфедератами, російська армія стала виловлювати й повстанців-селян. Громила цих повстанців також і та сама шляхта, що ще недавно бра­ла участь у конфедерації. Провідники цієї ж конфедера­ції натякнули були на мниме сприяння уніятського ду­ховенства протишляхецькому й протижидівському повстанню. Це підозріння було висказане під адресою уніатського луцького єпископа Сильвестра Рудницько- го. Проти цього запідозрення рішуче й успішно запро­тестував увесь єпископат уніятської церкви. Але, невва- жаючи на надані привілеї, в душі поляки не мали чо­мусь довір’я до уніятського духовенства, що для цих власне привілеїв виреклося своєї прадідної віри право­славної.

На основі трактату підписаного 5 серпня 1772 р. Ро­сією, Прусією і Австрією, і другого — заключеного між цими ж державами й Польщею 18 вересня 1773 р., пів­денна частина кременецького повіту зо Збаражем, За- лозцями й Підкаменем відійшла разом з Галичиною до Австрії. Дубно, куди зо Львова перенеслися рокові тор­ги (т. зв. контракти), після цього першого розподілу польської Річпосполитої починає відогравати провідну ролю серед волинських міст, що — як напр. Crapo- констянтинів, Володимир, Луцьк і Остріг — поступа­ються перед ним своїм місцем у торгівлі. В Дубні були великі торговельні магазини, засібні навіть у товари азійського походження. Більшість волинських міст ще постійно не визбулися свого напівсільського характеру, з числом населення від 100-200 родин. Щодо промислу, то на Волині переважав виріб горілки й пива. Тільки в Городниці (к. Зв’ягля) була фабрика порцеляни; з по­чатком XIX. в. її перенесли були до Корця, де ще 1786 р. їси’. Юрій Чорторийський заснував був фабрику сукна. Загальний занепад польської торгівлі у ХѴПІ. ст., а з другого боку видані австрійським цісарем Иоси­фом IL загострені закони щодо жидів, спонукали жидів переселюватися не тільки на землі корінної Польщі, але й на Волинь. У зв’язку з намаганням польської адмі­ністрації не допустити до волокитства й жебрацтва, жи­дів стали силувати до фізичної праці. В Корці, 1791 р. у фабриці сукна, мабуть внаслідок такого примусу, були затруднені 60 жидів. Вони працювали й у порцеляново­му промислі в Городниці. Широко була розпоширена на Волині мандрівна торгівля, якою займалися також і мос­ковські старовіри (пилипони).

Вже згадувано про брак довір’я. поляків до

Дерманський Манастир — осередок православної ос­вітньої діялъности.

уніятського духовенства на Волині. Треба дода­ти, що крім морального, це недовір’я мало своє обосну- вання головно в тому, що поляки зовсім не думали фа­воризувати уніятську церкву, коли вже в межах поль­ської держави не стало офіційної православної єрархії, а саме православ’я було загнане в катакомби. В 1717 р. появився зложений якимсь єзуїтом ''Projekt nα Zniszczenie Rusi,'' що поширював серед польської шляхти думку про латинізацію церковного обряду як засобу для полоніза­ції уніятського населення на українських і білоруських землях. З ідеєю цього ''Projektu" польська шляхта й ду­ховенство не розставалися навіть після першого розпо­ділу Польщі. Полоський демократ і герой у боротьбі за незалежність Річипосполитої Тадей Костюшко був та­кож тієї думки, що уніятів треба ополячити. Адже ж унія й була продумана як кладка на католицький беріг. Йшлося тільки про час і пригожі зовнішньо-політичні обставини для внутрішнього відродження Річипосполи­тої, що мало вивести її з анархічного хаосу, в якому вона була опинилася. Чотирьохлітній сойм (1788-1791 р. р.) радив над реформами внутрішнього життя Річипоспо- литої, але водночас Волинь стала жертвою викривле­ної й несумлінної світоглядової настанови щодо віро­сповідного питання, а також страху шляхти перед мож­ливістю повторення Нової КОЛІЇВЩИНИ, про яку в 80-их ρ. р. XVIII. ст. на Волині не було жодних підстав навіть подумати. Одначе шляхта витворила собі уявну небезпе­ку, що нібито мала загрожувати їй від волинського на­селення. Це й породило на Волині цю сумну трагедію; мавши дуже глибоке відчуття польської дійсности напе­редодні упадку Річипосполитої, В. Антонович назвав цю трагедію “волинською тривогою.”

Росія, що провадила війну з Туреччиною, хотіла на українських землях в межах Річипосполитої мати свої магазини, щоб скуповувати збіжжя від шляхти. В 1788 р. був неврожай, тому й виникло питання щодо устійнення ціни на збіжжя. Для цього створено було т. зв. фуражові комісії. їхнім завданням було унормувати ціни й поста­чати збіжжя за готівку. Через високі ціни російські управителі магазинів відмовилися від закупів на Воли­ні ; при цьому не обійшлося без сварок та погроз. На не­щастя 30/31 березня 1789 р. в Невіркові (к. Рівного) локай зо своїм спільником замордував дідича ротмистра кавалерії Ігнатія Вільчинського, його дружину й 5 слуг. Поки виявилося звичайне кримінальне підґрунтя вбив­ства, вістка про нього розійшлася серед шляхти на Во­лині як про мниме гасло до селянського протипольсько- го повстання, що нібито мало початися на латинський Великдень. У такому вигляді вона дуже скоро донесла­ся до Варшави, а навіть заграницю. До Варшави поси­палися різні звіти й листи, і для ©бережности сойм постановив до двох тижнів усунути з Волині всіх захо­жих бродячих купців і паломників; крім того, взяти присягу з уніятського духовенства, що воно крім цер­ковної влади на своїх богослужениях поминатиме тільки ім’я короля й Річтгосцолиту. Фуражовим комісіям дору­чено слідчі функції, а шляхта стала надсилати відділи міліції з-поміж селян-католиків. На домагання цих ко­місій до Володимира, Луцька й Крем’янця прибули спе- ціяльні відділи війська, і комісії почали арешти селян і духовенства. В запалі своєї діяльности комісії присвої- ли собі право судити арештованих і з їхніх рук упали перші невинні жертви: в Луцьку 5 осіб, а в Дубні 13 за­суджено на смерть. По тюрмах чекали на вирок маси інших; багато з них вмирали з голоду й тортур. Нещас­них почали висилати на допити аж до Варшави, а вреш­ті почали свою діяльність кримінальні суди. Архипре- світер луцької капітули Феодосій Бродович про діяль­ність цих судів пише так: “Голос релігії заглушений; права її душпастирів здушено; заникла людяність і вро­дженої собі милости (Iitosci) не хотіла слухати. Йшли під меч голови слуг вівтаря, або кінчали нещасливе життя по далеких в’язницях, падаючи жертвою дикої загорі- лости.”

Та ось минув латинський Великдень, минули й українські свята, а повстання як не було, так не було.

Загал волинської шляхти неприхильно відносився до проголошеної 3-го травня 1791 р. польської конститу­ції Шляхта не хотіла зрікатися своїх дотеперішніх прав і привілеїв на користь інших суспільних станів. У своїй політичній вузькозорості вона не помічала й того, що схвалена соймом конституція вже не. спроможна вряту­вати Польщі по довгих роках пагубної анархії, без­прав’я, фатальної політики по відношенні до інших національностей й браку релігійної толеранції. Незаба­ром з почину цариці Катерини II. мав настати но­вий розподіл Польщі. Спроба кн. Иосифа Понятовсько- го боронити її перед росіянами (18 червня 1792 р. бій під Зілинцями к. Заслава) не принесла поправи ситуації. Дня 17 січня 1793 р. Росія з Прусією підписали договір у оправі другого розподілу Річипосполитої, а в березні російське військо зайняло частину українсько-біло­руських земель, а в тому й східню частину Волині по лінії Катербург — Варковичі — Рівне — Дубровиця. Дня 7 квітня генерал М. Н. Кречетніков оповістив відоз­ву Катерини II. про включення до Росії згаданих зе­мель а в серпні Польща, не маючи виходу, підписала з Росією й Прусією трактат, яким одобрила свій влас­ний другий розподіл.

В 1794 р. поляки зорганізували протиросійське повстання під проводом Тадея Костюшка. На початку

Один із численних курганів на Дубенщині.

того таки року волинська шляхта, з’їхавшись до Дубна на контракти, виробила план своєї участи в повстанні, що почалося аж весною. Промотором повстанчої думки на Волині був Дзялинський із Шумська. Але повстан­ня Костюшка тільки приспішило третій та останній акт трагедії польсько-шляхетської Річипосполитої. І так, у червні 1795 р. управитель мінської, ізяславської і бра- славської губерній генерал М. І. Тутолмін проголосив наказ Катерини II. про включення решти Волині до ро­сійської імперії. Акт розподілу між “спадкоємця­ми” Річипосполитої з 24 жовтня 1795 р. і демарка­ційний акт з серпня 1796 р. закріплювали за Росією — крім Жмуді та решти воєвідств: новгородського, бе­рестейського і волинського — також і частину холмської землі по Буг, з Любомлем і Ратном, що від половини XV. століття оставалося безпосередньо під Польщею (Любомль попав під її владу ще раніш).

Таким робом Волинь під кінець XVIII. ст. увійшла в нову стадію свого історичного процесу, в якому інте­реси й доля українського населення формувалися по­чатково на зазубленнях польсько-російських інтересів, а пізніше — у виключній залежності і в обставинах ня- казів московської адміністрації.

vin.