ПЕРЕД ПЕРШОЮ СВІТОВОЮ ВІЙНОЮ.
Після третього розподілу Польщі поляки готувалися до повстання. В цій невдячній затії брав також участь дехто й з волинської шляхти, і згодом мусів відпокутувати це в російських тюрмах.
Тим часом на ^вилучених до російської імперії землях закріплювалася система нової адміністрації. До створеного 1793 р генерал-губернаторства, очоленого Кречетніковим, увійшли три губернії: мінська, із’яславська (назва від Заслава) і браславська. У склад із’яславської губернії увійшла східня Волинь та частини бувшого київського і браслав- ського воевідств. Осідком губерніального уряду мав бути Заслав, або Староконстянтинів, але покищо губерніальна адміністрація осіла в Житомирі, а Кречетніков у JIa- буні. Першим губернатором із’яславської губернії став генерал Василь С. Шереметев. І тільки в жовтні 1794 р. наступник Кречетнікова (+ 9 травня 1793 р.) Т. I. Ty- толмін надіслав Шереметеву список міст, що були запроектовані на повітові (уєздні) осередки; Заслав, Ba- залія, Остріг, Староконстянтинів, Дубровиця, Рівне, Корець, Лабунь, Житомир, Чуднів, Радомишль, Овруч і Ямпіль. В 1795 р. було назначено губерніальним містом Зв’ягель, і тому слідуючого року його викупили з приватних рук і перезвали на Новгород Волинський. І вся організована із’яславська губернія прийняла нову назву: Волинська Губернія. Проголошення цієї назви Ty- толміним 6 липня 1796 р. мало дуже урочистий характер. Територія перейменованої губернії відрізнялася від тієї, що початково заіснувала під назвою із’яславської. У склад волинської губернії ввійшли такі повітові міста : Лабунь, Заслав, Остріг, Рівне, Дубровиця, Овруч, Радомишль, Житомир і Чуднів; натомість Старо- констянтинів, Базалія та Ямпіль відійшли до браслав- ської губернії. З прилученої під час третього розподілу решти Волині й частини холмської землі створено 5 нових повітів: володимирський, луцький і ковельський, що їх прилучено до волинської губерні, та кременецький і лубенський, приписаних до браславської губернії. В 1797 р. цю губернію розділено між губернії: недавно створену подільську, київську й волинську, до якої прилучено ще й Староконстянтинів, Базалію, Крем’янець і Дубно. Територія повітів та місця повітових центрів адміністрації довший час змінялися; але остаточно волинську губернію поділили на такі повіти: житомирський, новгород-волинський (зв’ягельський) овруч- ський, рівенський, остріжський, заславський, володимирський, ковельський, луцький, староконтянтинів- ський, лубенський і кременецький. Осідком губерніяль- ного уряду таки остався Житомир, тому що в Новгороді- Волинському (Зв’яглі) не було потрібних для цього уряду будинків.У зорганізованій губернії урядові становища були обсаджувані росіянами. Був час, що вони пробували навіть скасувати важність “Литовського Статуту”, діючого на цих зайнятих землях. Королівські, а також землі деяких неприхильних до російського уряду поляків переходили в руки росіян. Тоді й лубенські контракти перенесено до Києва.
Але поляки не жаліли заходів для зміни свого положення. Гострий протипольський курс цариці Катерини II. поступово лагіднішая за царя Павла І., а ще більші можливості вони осягнули за Олександра І.; цього царя прихильно до польських потреб настроїв його особистий приятель кн. Адам Чарторийський. Зокрема в ділянці шкільництва на Волині розгорнув широку діяльність Тадей Чацький, як- “головний візи- татор шкіл ■ київської, волинської й подільської губерній”. За жертвувані польською шляхтою й духовенством гроші він переорганізував або позасновував середні школи у Володимирі, Дубровиці, Житомирі, Клевані, Луцьку, Любарі, Межирічїі, Овручі, та поза Волинню —
в Барі, Бердичеві й Вінниці. Та найбільше уваги Чаць- кий присвятив заснованій (10 жовтня 1805 р.) в Крем’- янці гімназії, на яку зібрав 415,720 зл. поль. Коли заходами Чарторийського й Чацького 1807 р. постала Едукаційна Комісія, що взялася за перевірку поєзуїт- ського майна й капіталу; то перед Чацьким відкрилися нові перспективи для посилення його діяльности.
По- єзуїтський фонд, стверджений Комісією, числився на 2,350,000 зл. Це дало Чацькому неабиякі можливості поширити обсяг навчання в крем’янецькій гімназії, яку 1809 р. переорганізовано на ліцей. У всіх вище згаданих середніх, як також у зорганізованих 126 народніх школах при католицьких парафіях, викладовою мовою була польська. Формою й змістом вони були польськими аж до 1832 р., цебто до їхньої ліквідації після упадку листопадового повстання.■.
Під час наполеонських воєн багато-хто з волинської шляхти брав у них участь. Особливо 1812 р. симпатії шляхти були по боці Наполеона, і багато молодих брали участь у поході на Москву, Але з упадком Наполеона розвіялись і мрії поляків на Волині про відродження Польщі в її передрозподілових межах. Від 1815 р. волинська шляхта починає використовувати всяку можливість, щоб якомога менш відчувати свою залежність від росіян, що були на адміністративних становищах. По- через особисті зв’язки волинські поляки стали впливати на обсаду важніших губерніальних становищ тими росіянами, що були до них прихильні, а навіть добиватися того, щоб на посаді губернатора був поляк; і це їм вдається; на деякий час волинським губернатором став поляк Варфоломій Ґіжицький, а віце-губернатором — Филип Плятер, що по смерті Чацького (1813 р.) займав становище головного візитатора шкіл. За їхньої каденції розгорнули були ширшу діяльність польські тайні організації й масонські ложі. На Волині осередками рівних провінційних лож були: Рафайлівка, Радивилів і Крем’янець, але в 20 р. р. XIX. ст. особливо сильною була ложа “Темпляріїв” і житомирське “Патріотичне Товариство.” Зв’ягель був центром “Товариства об’єднаних слов’ян”, яке об’єдналося з “Південним Товари-
ством.” Члени обох цих лож зорганізували повстання, щоб повалити царат (грудень 1825 р.). Але це невдачне повстання закінчилося масовими арештами учасників повстання й членів тайних організацій. Житомирське “Патріотичне Товариство” мало зв’язки з декабристами, і тому по упадку повстання декабристів було заарештовано коло 20 волинських поміщиків-поляків, а між ними попав до в’язниці й губерніяльний маршал волинської шляхти Петро Мошйнський.
Слідство викрило 149 осіб, що належали до “Патріотичного Товариства”, яке мало своїх членів і на Поділлі.Польські школи й тайні організації підтримували серед волинської шляхти живучість ідеї незалежної • Польщі, дарма що російська влада права шляхти в чималій мірі обмежила. Все таки на повітових і губерніальних з’їздах вона могла проявляти ініціативу щодо своїх станових справ, як також у загальному обсязі суспільно-економічного життя Волині. В шляхетських і магістратських судах, так як і по школах, панувала польська мова. Положення української маси селян ні в чому Не змінилося, хоч і 1803 р. вийшов закон про звільнення селян від панщини за принципом добровільної умови зо шляхтичем. Цей закон являв собою тільки сукупність мертвих знаків на папері; волинський селянин по-старому відробляв панщину, так само як і селянство київської та подільської губереній; може тільки з тею різницею, що на Волині глибше була закоріне- на традиція більшої кількости кріпацьких трудоднів. Правда, 1818 р. кількість селянинових днів примусової праці на пана була правно унормована й кріпаки-селя- ни отримали право продавати хліборобські продукти, але в 20-их і 30-их р. р. ціни на збіжжя були дуже низькі; тож селянин, не маючи великої потіхи з вільного збуту, свого матеріяльного становища так і не міг поправити. Крім цього, за російським законом ще й 1845 р. практикували тілесну кару для підданого (до 50 буків) за евентуальний непослух панові.
В 1830 р. поляки в Польському Королівстві зготовили повстання проти росіян. Дня 29 березня 1831 р. польський генерал Дверніцький, перейшовши Буг в околицях Порицька володимирського повіту, прибув до Дружкополя ħa наради з місцевими діячами. Графи Папський і Отецький зобов’язалися сили повстанців Дверніцького побільшити двома полками, що їх мали звербувати на Волині. І справді сям-там появилися загони повстанців, але — невеликі. Серед них таки вирізнявся відділ Отецького; він же й захопив Володимир. Загін Головінського оперував ув овручському повіті, а Карла Ружицького в околицях Чуднова.
Однак Отецький мусів оступитися з Володимира перед російським полковником Давидовим, а Головінський був розбитий полковником Севастіяновим під с. Васильковичами. Py- жицький — переможений під с. Молочки — лісовими околицями перейшов у Польське Королівство. Самого Дверніцького російський генерал Ридигер у бою під Боремлем змусив відступити з Волині в Галичину. Переходом через Почаїв Дверніцький гостював у греко- католицьких ченців василіян, що на цілі польського повстання правдоподібно дали йому якусь суму грошей. Спроба Дверніцького дістатися через Волинь на Поділля була безуспішна. Загал волинської шляхти не хапався до нерівної боротьби, побоюючись втратити свій дотогочасний вигідний стан посідання, штучно вирощений на чужому для них етнічному ґрунті; цебто боялися втратити поляцтво, що закорінилося в культурно- духовій сфері й соціяльно-економічній системі життя Волині.Все таки внаслідок невдачі листопадового повстання внутрішньо-політичне положення Польського Королівства значно погіршилося. Водночас і на Волині змінилися умовини, що досі були для поляків доволі сприятливі. Зліквідовано кременецький ліцей (1832 р.) та інші школи, замкнуто чимало католицьких та уніят- ських манастирів, що їх російська влада вважала за осередки поляцтва; врешті зліквідовано й саму уніатську церкву (1838 р.). Скасовано також на українських землях “Литовський Статут” і заведено російські закони та російську мову в судівництві (1840 р.).
Хоч з почину київського генерал-губернатора Бі'бі- кова в 1845-6 р. р. й було переведено нові описи (інвентарі) селянських господарств — щоб унормувати панщинні повинності селян, то ця служба на Волині (так само як і на Київщині й Поділлі) небагато принесла корнети. Патримоніальне судівництво над селянином оставалося надальше в руках шляхти. До половини XIX. ст. багато-хто з-іпоміж шляхти вспів був утратити право на свою участь у соймиках; а це право відбирали від тих. у кого був низький цензус посідання землі. Проте й у такому обмеженні шляхетських прав російський уряд руководився чимсь іншим, а не інтересами селянства.
Бо досі була така ситуація, що московський уряд їхав на українському возі польським конем; він правив — поляками, а поляки — українцями. Тепер же він хотів пересісти на власного московського коня. Цей крок був продуманий як ідея органічного злиття всіх народів, що опинилися в царській імперії, в один російський нарід.По своїй капітуляції в кримській війні з Туреччиною Росія трохи змінила свою політику, особливо ж у користь поляків. В 1857 р. дозволено їм організувати народні школи на Волині, і поляки водночас взялися за нові засоби в напрямі прихилення українського народу для своєї оправи відбудувати незалежну Польщу в її колишніх границях. На Волині Житомир став для них головним центром поширювання цих ідей та організування. Зорганізували там Добродійне Товариство, що оснувало ремісничу школу, кілька притулків для сирі- ток-дівчат, товариство розпоширення польської книжки, і польську друкарню в Житомирі, театр і товариський клюб, кілька читалень, товариство лікарів, землемірів тощо. Внаслідок цієї діяльности, деякі землевласники, пробуючи здобути прихильність селянства, почали навіть більш людяно обходитися з підданими. Укра- нїське селянське населення одначе не довіряло ані польській акції поширювання книжок, ні цьому рідкісному й половинковому явищу людяного трактування кріпаків ; автохтонні маси завжди прагнули повної соціяльної свободи.
На зміну поглядів шляхти її відношення до селян і селянського питання взагалі мала чималий вплив сту-
Село Городок, під Рівним, один з осередків української національної думки за гасів царату. ■-
діююча в київському університеті молодь. У своїй організації, створеній 1858 р. за принципом територіяльно- го походження, студентство об’єднувало й молодь з Во
лині. В рамах цієї організації була окрема волость (ґміна) ”, що гуртувала студентів так польської як і української народности.
волинська
В 1861 р. селянству в російській імперії було повернено особисту свободу й право на цю землю, на якій воно досі працювало по-кріпацьки. За цю землю селянство Волині, Поділля й Київщини мусіло сплачувати належність разом з процентами впродовж 49 літ, річно 1,35 — 5 карб, за 1 десятину, щоб земля стала його
власністю. Правда, ця суспільно-господарча реформа матеріально обтяжувала селян, але вона ж і послабила економічно-соціяльну силу польської шляхти; до того ж, після т. зв. січневго повстання в 1863-4 р. р. російський уряд обмежив також її політичне значення. За
ведення сільської й волостної самоуправи після селянської реформи не дало селянству того, чого можна було сподіватися. Ці бо самоуправи аж до першої світової війни були нічим іншим, як тільки підпасичами державно-централістичної адміністрації.
Польське січневе повстання хоч і охопило собою ширші круги волинської шляхти (як і в 1830/31 р.), то все ж таки найбільш активним тут переважно був елемент із східніх областей. Воно природно, бо ж це в Житомирі зосереджувалася конспіративна підготова, кермована Едмунтом Ружицьким, сином повстанця з 1831 p.. В околицях Житомирщини, Зв’ягельщини й Заслав- щини оперували три найважніші групи: Ружицького, Храницького й Цєхонського. Ружицький після бою під Салихою перейшов у Галичину (коло с. Щаснівки й Пальчинець); Храницькго розбили коло Мирополя, а Цєхонського така сама доля була під Міньківцями, Спроби піддержати польське повстання в Росії тими силами, що були зорганізовані повстанчим проводом у Галичині, не вдалися. Волинське селянство польського повстання не тільки що не піддержувало, але й ще якомога переслідувало повстанців.
Ось наслідки цього невдачного січневого повстав-
ня: репресування учасників і причасних осіб та їхніх родин; ліквідація організованих від 1857 р. польських народніх шкіл; усунення польської мови з урядів, середніх шкіл, міських магістратів та заступлейня її російською; обмеження полякам права на закуп землі тощо.
У житті міст також настали важливі зміни. Передусім магістрати втратили право судити. Нові міські управи могли займатися тільки справами міського маєтку, публичного порядку, опіки над убогими, господарки, розвитку культури тощо; їхнє право було оподатковувати мешкання, вози, коней, собак і т. д., як також укладати бюджети, порядкові правильники, складати проекти в обсязі місцевих потреб та їхніх змін. Зо справою міського життя на Волині в’яжеться також справа правного положення найбільш численного міського елементу — жидів. У царській Росії ще 1786 р. їхні кагальні самоуправи було обмежено виключно до віро- ісповідних питань і заборонено жидам займатися продукцією алкогольних напитків, а від 1795 р. дозволено їм жити тільки по містах та узалежнено їх від магістратських судів. Вони могли займатися тільки торгівлею й ремеслом. Хоч 1862 р. їм дозволили купувати нерухомості поза межами міст, але вже 1864 р. російський уряд це право знов скасував. В 1884 р. заборонили їм приймати від шляхти й селян землю під закладну. У новозор- ганізованих органах міського самоврядування жиди не дістали ні пасивного, ні активного права; до міської ради входили жидівські представники за назначениям міської влади, і то не в більшій кількості, як 10% усього складу ради.
Ще в 40-их р. р. минулого століття історією і побутом Волині стало цікавитися чимало людей. Науковий інтерес до цієї проблеми виявив М. І. Костомаров, що як учитель рівенської реальної школи зібрав багато етнографічного матеріалу, влаштовував екскурсії до Берестечка, Крем’янця, Радивилова, Почаєва, Острога, Луцька та інших місцевостей, доля яких тісно пов’язана з історією Волині. Другим таким працьовитим збирачем був П. Чубинський. В 1867 р. з днем 1 вересня появилися “Волынския Епархияльныя Ведомости”, що також містять статистично-історичний матеріал, статті А. Хойнацького, А. Сендульського, М. Уводського та інших, що почали займатися вивченням минулого волинської землі. Серед них заслуговує на увагу безінте- ресовна праця учителя духовної семінарії H. І. Теодоровича, що в 1888-1898 р. р. видав свою, — основану на багатому матеріалі, зібраному при співпраці волинського духовенства — кількатомову працю п. н. “Историкостатистическое описание Волыни ” Зацікавлений волинськими проблемами зростало під впливом В. Антоновича, що сам не був байдужий до історії цієї землі та свої зацікавлення нею зумів передавати своїм учням, між якими було чимало волинян. В 1899 р. на III. археологічному з’їзді серед інших тем були доповіді й на волинські теми, що їх прочитали: Самоквасов, Каманін, Фотинський, Мельник, Коробко, Гамченко, Лященко, Левицький та багато ін. З ініціативи H. І. Коробка було зорганізоване “Товариство Дослідників Волині,” з діяльністю якого в’яжуться також імена В. Кравченка, ІІ. Тутковського, Я. Яроцького та ін. До заснованого в 1890 р. музею в Житомирі та зорганізованого 1896 р. бароном Штейнгелем музею в Городку (к. Рівного), за кілька літ до першої світової війни, прибув ще музей “Тов. Дослідників Волині.” Волинь стала творити власну інтелігенцію як духовну так і світську, але в її жит- тєтворчому розмасі не бракувало й від’ємних рис.
Після останнього польського повстання процес полонізації Волині був припинений. На зміну йому прийшов процес русифікації. Російська мова замінила собою польську мову в урядових установах, церкві й школі; до того ж, російські закони, військова служба і т. і. — все це спомагало російщення Волині. Коли в українських губерніях на лівому березі Дніпра завдяки сильному польсько-поміщицькому елемейтові діяли повітові та губерніяльні уряди, то правобережні губернії отримали земську самоуправу аж 1911 р. Правда, хоч після 1905 р. польській шляхті було зменшено кількість та обсяг різних обмежень, то все таки уряд не дав їй права творити свої окремі виборчі курії, а жиди взагалі не дістали виборчого права до земської самоуправи. Все це було диктоване виключно інтересами са- модержав’я, а скоріш являло собою наслідок політики російських самодержавних чинників по відношенні до цих етнічних груп.
Поки земська самоуправа встигла розгорнути свою діяльність та дати якісь наслідки на Волині, Росія ув’язалася в війну з центральними державами Европи. Але такі справи, як воєнні події на Волині від серпня 1914 р., як також становище та роля Волині у змаганнях за українську державність у 1917-20 р. р. не були заплановані автором для рам цього нарису.
κ*xπ