БОЙОВІ ДІЇ

ПРОЦЕС державного об’єднання східнослов’янських племен не ¹¹ був мирним процесом. Підкорення окремих племен Київській державі зустрічало опір з боку місцевої верхівки, що намагалася утримати владу над населенням.

Разом з тим Київська Русь боролася і з сусідніми державами, які намагалися перешкодити зростанню і міжнародному зміцненню Київської держави.

У другій половині X ст. Київська Русь виросла в могутню дер­жаву, яку Карл Маркс називає імперією Рюриковичів. Безупинне зростання Київської Русі непокоїло сусідні держави, особливо Візантію. Щоб послабити Київську Русь, Візантія направляє проти неї печенігів, а саму Київську Русь намагається використати в своїх інтересах у боротьбі з Болгарією. Пропонуючи князеві Свято­славу в 967 р. виступити війною проти Болгарії, візантійська дипло­матія розраховувала послабити цим і Київську державу і Болгарію.

Але Святослав після перемоги над Болгарією заявив Візантії, що він боровся не за її, а за власні інтереси. Він мав намір до Київської держави включити і слов’янську Болгарію.

Візантія не хотіла примиритися з ще більшим зміцненням і поширенням Київської держави, а також з наближенням її кор­донів до кордонів Візантійської імперії. В 970 р. почалася напру­жена боротьба між Візантією і Київською державою, яку очолював талановитий державний діяч і полководець князь Святослав.

ЛевІ Діакон, описуючи війну руських з греками в Болгарії, так характеризує руські війська: «роси, що здобули славу переможців у сусідніх народів, вважаючи за величезне лихо втратити її і бути переможеними, билися одчайдушно» ^[68].

Загони руських військ не раз перемагали кількісно переважаючі сили ворогів. Загін руського війська числом близько 10 тисяч воїнів у битві біля Доростала опинився перед 100-тисячною армією імператора Цімісхія.

Рис. 17. Князь Святослав Ігоревич захоплює болгарське місто Переяславець на Дунаї. Мініатюра XIV ст. з візантійської хро­ніки Манасії, написаної в XII ст.

Лев Діакон свідчить, що в критичний момент Святослав звер­нувся до своїх військ з патріотичним закликом, в якому говорив: «...з відважністю предків^[69] наших і з думкою, що руська сила була досі непереможна, станемо мужньо на бій за життя наше. У нас немає звичаю рятуватися, тікаючи до батьківщини, а або жити переможцями, або, вчинивши славетні подвиги, умерти із славою» ¹. В інших виразах, але аналогічного змісту записано звернення Святослава до свого війська у «Повести временных лет».

На заклик Святослава руські війська хоробро кинулися на во­рожі війська, «...кололи їх списами, уражали коней стрілами і верш­ників збивали на землю»^[70]. В запеклому бою руські розладнали бойові порядки греків і вийшли з оточення.

Князь Святослав був найвидатнішим полководцем свого часу. Він завжди знаходив нові тактичні маневри, які забезпечували успіх його військам.

Основною рисою тактики Святослава був активний наступ кон­центрованими силами не тільки у наступальних, але і в оборонних боях. Це яскраво видно на прикладі бойових дій біля м. Преслави. Помітивши наближення військ Цімісхія до міста, в якому були руські війська, останні не замкнулися у фортеці, а «...виступили проти римлян у чисте поле перед містом» ’. Так само діяли руські й біля Доростола.

Рис. 18. Князь Святослав Ігоревич переслідує болгарське військо. Мініатюра XlV ст. з візантійської хроніки Манасії, написаної в XIl ст.

До часів Святослава ми не маємо відомостей про бойовий поря­док руських військ. Військо Святослава, як свідчить Лев Діакон, ставало у «сильний бойовий порядок» ^{[71] [72], прикладом якого був стрій руських військ у битві біля Доростола.}

Високу бойову майстерність показали руські війська під час походу Володимира Святославича на Корсунь у 988 р. Особливо треба відзначити цікавий спосіб осади цього города. Володимир «...повеле приспу сыпати к граду» ^,. Руські війська підводили вал до стіни Корсуня, поступово перекидаючи землю. За насипом та­кого валу вони ховалися від ворожого обстрілу з укріплень і під його прикриттям могли наблизитися до горсдських стін. Під стінами города насипали вал такої висоти, що з нього можна було атаку­вати оборонців города, будучи на одному з ними рівні.

З X ст. Київська Русь змушена була вести напружену і тривалу боротьбу проти кочівників, що з’явилися в південноруських степах. Це були печеніги, потім торки і, нарешті, найчисленніші і найбільш войовничі — половці.

Перша зустріч руських з печенігами сталася в 915 р. Але вона закінчилася мирно. Через п’ять років князь Ігор уже був змушений з ними воювати, а починаючи з 60-х років X ст. напади печенігів і торків на руські землі і війни в зв’язку з цим стали частим явищем.

Особливо великим був напад печенігів по намовленню Візан­тії в 968 р., коли князь Святослав з основним військом був у Бол­гарії. Печеніги обложили і трохи не захопили Київ. Місто було врятоване завдяки мужності самого населення. Коли незабаром Святослав повернувся з Болгарії, кияни докоряли йому: «ты, княже, чюжей земли ищешь и блюдешь, а своея ся лишив» ^{[73] [74].}

У 993 р. Володимир Святославич трохи не потрапив у полон до печенігів під час війни з ними на р. Трубежі.

Захищаючи південноруські землі від печенізьких нападів, Ки­ївська Русь була змушена захищати західні землі і від польських феодалів.

У 981 р. до Київської держави були приєднані західні руські землі, так звані Червенські городи на Волині і в Галичині. Поль­ська держава, поступаючись могутністю перед великою Київською державою часів Володимира, змушена була укласти мир з Володи­миром, але не відмовилась від зазіхань на західні руські землі. Використовуючи сприятливу ситуацію, коли після смерті Володи­мира почалася міжусобна боротьба його нащадків, польський король Болеслав І намагався захопити західну частину Київської Русі.

Великим київським князем після смерті Володимира оголосив себе його син Святополк, який на той час перебував у Києві. Щоб позбутися суперників, він убив трьох своїх братів — Бориса, Гліба й Святослава. Четвертий брат — Ярослав, який на той час княжив у Новгороді, виступив проти Святополка.

Битва між братами відбулася в 1016 р. біля Любеча.

Ця битва цікава тим, що в ній Ярослав уперше показав себе як талановитий полководець, що під час бою дуже добре вміє використовувати топографічні умови місцевості.

Три місяці війська супротивників стояли на протилежних бере­гах Дніпра, не наважуючись розпочати бій. Нарешті, Ярослав непо­мітно для ворога вночі переправив своє військо через Дніпро, а човни наказав відігнати від берега, щоб відрізати можливість відступу своєму війську і примусити його битися до останнього.

Свій наступ Ярослав почав рано вранці і вибрав такий момент, коли військо Святополка знаходилося між двома озерами. Під час бою союзники Святополка — печеніги були відрізані озером від війська Святополка і не змогли взяти участі в бою.

Тимчасом дружина Святополка була притиснута до другого озера і розбита. Святополк втік у Польщу, а Ярослав увійшов у Київ. Польський король Болеслав І, до якого Святополк звернувся по допомогу, погодився виступити проти Ярослава. В 1018 р. поль­ські війська з допомогою найманих німців, угрів і печенігів окупу­вали Київ; Ярослав утік до Новгорода.

Номінально київським князем знову став Святополк, а насправді вся влада належала польським військам, гарнізони яких розташу­валися в руських городах і грабували населення.

В 1019 р. Ярослав знову виступив проти Святополка. На цей раз супротивники зійшлися на р. Альті біля Переяслава. Літо­писне оповідання про' цю битву дає яскраву характеристику бойових дій того часу. Ворожі війська під час бою близько сходилися, вступали в рукопашний бій, розходилися і знову сходилися: «Бысть сеча зла, яка же не была в Руси, и за рукы емлюче сечияхуся, и сступашася трижды, яко по удольем крови тещи» ^[75]. Битва тривала з сходу сонця до вечора, поки, нарешті, не переміг Ярослав.

Одним із державних завдань, які стояли перед Ярославом, було повернення червенських городів.

У 1031 р. Ярослав з великим військом вирушив проти Польщі, успішно воював з нею і повернув червенські городи. Полонених, яких в цьому поході захопили руські війська, Ярослав оселив у городах по Росі, що були збудовані ним для захисту від печенігів і торків.

За часів Ярослава стрій руських військ складався з трьох основних частин — центра і двох крил. Це збільшувало маневреність військ під час бою і давало можливість вільніше комбінувати напрями головних ударів.

Прикладом такого поділу може бути бойовий порядок військ Ярослава і Мстислава, який також був визначним полководцем, під час їх боротьби в 1024 р. У Мстислава в цій битві, крім його дру­жини, були сіверяни, у Ярослава — варяги.

Свої війська Мстислав построїв так, що в центрі були сіверяни, а на флангах — його дружина. Центр виступав наперед (чоло), а фланги були позаду (крила). «Мьстислав же с вечера исполчив дружину, и постави Север в чело противу Варягом, а сам ста с дружиною своею по крилома... и сступися чело Север с Варягы, и трудишася Варязи секуще Север. И посем наступи Мстислав, со дружиною своею, и нача сечи аВряги, и бысть сеча силна» ^[76].

Таке розташування військ зберігало фланги, де знаходилися кращі сили, до вирішального моменту.

Так само було построено військо Ярослава в битві з печенігами в 1036 р.: «постави Варягы посреде, а на правей стране Кыяны, а на левем криле Новгородце» ^[77]. Тут також діяв принцип розмі­щення найнадійніших сил на флангах.

У 1061 р. відбувся напад половців на Переяславську землю. «Се бысть первое зло на Руськую землю от поганых...» ^[78],— гово­рить про цей напад літописець.

З цього часу половецькі напади стали частим явищем. З 1061 до 1210 рр. літописи засвідчили 46 половецьких нападів. Насправді ж їх було більше, бо літописи відзначали лише найзначніші з них.

Через сім років після першого нападу, у 1068 р., половці вчи­нили великий напад знову-таки на Переяславську землю. Князі Ізяслав, Всеволод і Святослав Ярославичі вийшли проти половців, але зазнали поразки на р. Альті.

Тимчасом половці, грабуючи і знищуючи села та городи, про­сувалися по руській землі і підступили до Києва. Не маючи надії на князівське військо, проти половців виступило населення. На вічі у Києві населення вимагало у князя Ізяслава зброї і коней, щоб самим вирушити проти ворога.

Боячися дати зброю в руки народові, Ізяслав відмовив, і це послужило приводом до народного повстання у Києві проти князя Ізяслава, воєводи Коснячка і князівської дружини.

Населення розгромило двори Ізяслава і воєводи. Князь втік у Польщу.

В тому ж 1068 р. половці кількістю в 12 тисяч підступили до Чернігова. Чернігівці на чолі з князем Святославом виступили трьома тисячами кінноти і розбили половців на р. Снові. Це була блискуча перемога руських військ над переважаючим ворогом, яка свідчить про їх високу бойову майстерність.

Князь Ізяслав у Польщі уклав союз з королем Болеславом II, щоб з його допомогою повернутися до Києва. В 1069 р. польський король захопив Київ і посадив князем Ізяслава, який жорстоко помстився киянам.

Болеслав II, як і його предок, поставив у руських городах поль­ські гарнізони. Але й цього разу руське населення перебило поль­ських окупантів поодинці, «отай», методами партизанської боротьби.

У 1093 р. половці спустошили значну частину Поросся. Квітучий край було перетворено на пустелю: «...ідеже пасома быша стада коне, овце и волове; се все тще ныне видим, нивы порожьше стоять, зверем жилища быша» *.

Довгий час героїчно оборонявся город Торчеськ — одна з най- міцніших фортець Київської Русі на півдні. Але обложені городяни, знесилені від голоду, нарешті змушені були здатися.

Літописець розповідає про їх долю так: «Половце же, при- емьше град, запалиша огнемь, и люди раздилиша и ведоша я у веже к сердоболии своим и сродником своим. Мучими зимою, и оцеп- ляеме у алъчбе и в жаже, и в беде побледевше лици, и почернивше телесы; незнаемою страною, языком испаленом, нази ходяще и босе, поты имуще избодены терньем. C слезами отвещеваху друг другу, глаголюще: «аз бех сего города», а другий: «аз сего села»; и тако съвъспрошахуся со слезами, род свой поведающе, очи възводяще на небеса к вышнему, ведающему тайная» *.

Внутрішні князівські феодальні суперечки і війни створювали сприятливі умови для нападу половців на руські землі. Починаючи з середини XI ст., Київська держава поділялася на окремі князів­ства. З ростом економічної могутності цих князівств серед місцевих князів зростає тенденція до політичної незалежності від київського великого князя, який дедалі втрачає реальну владу глави Київської держави.

Рис. 19. Половці вбивають руських полонених у 1093 р. Мініатюра з Кенігсберзького літопису XV ст. (за оригіналом XIII ст.).

У середині XII ст., після смерті Володимира Мономаха та його сина Мстислава, Київська держава розпалася на ряд окремих фео­дальних князівств, які ворогували між собою.

За таких несприятливих політичних умов Київській Русі дове­лося провадити боротьбу з сильними і численними ворогами, якими були половці. Але і в цих умовах руські війська не раз завдавали половцям нищівної поразки.

1096 р. позначився великими нападами половців. Один з поло­вецьких загонів на чолі з ханом Боняком, якого літописець називає шолудивим, спустошував околиці Києва. Другий загін на чолі з Куряханом і Тугорханом руйнував Переяславську землю.

Проти ворога виступили війська на чолі з київським князем Святополком Ізяславичем і переяславським князем Володимиром Мономахом, які одержали велику перемогу над половцями біля Переяслава на Трубежі. «...Побежени быша иноплеменьнице, — каже літописець про цю перемогу,— и князь их Тугортъкан убьен бысть, и сын его, и инии князи мнози ту падоша...» ^[79].

Організатором сил Русі на боротьбу з половцями наприкінці XI і на початку XII ст. був видатний державний діяч і полководець Володимир Мономах, відомий як керівник наступальних військо­вих операцій вглиб половецьких степів. З його ініціативи відбу­валися з’їзди князів, на яких ставилися питання про припинення князівських усобиць і про спільні походи проти половців на їх територію.

Великим успіхом відзначився похід ПОЗ р., на чолі якого стояв Володимир Мономах.

Похід відбувся рано навесні. Руські війська на конях і на чов­нах спустилися вниз по Дніпру до острова Хортиці. Потім піше військо й кіннота йшли чотири дні степом.

Попереду головних військ йшла так звана сторожа — розвіду­вальні загони, які мусили виявити місцерозташування ворога й запобігти несподіваному нападу ворожих військ. Руська сторожа зустрілася з сторожею половців, і між ними розпочався бій, внаслі­док якого половці були розбиті, а їх начальник Алтуноп вбитий.

Після розгрому сторожі половців бій розпочався між основними силами супротивників. Літопис відзначає велику кількість поло­вецьких військ, які брали участь у цьому бою: «И поидоша полци половецьстии аки борове (ліс), и не бе перезрити их, и Русь поидоша противу им». Половці не витримали натиску і кинулися? тікати, а руські їх наздоганяли і вбивали. В цьому бою було вбито половецьких «...князий 20...», захоплено у половців «...скоты и овце и кони и вельблуды, и веже с добытком и с челядью...» ^[80].

Великий похід проти половців на їх територію, на чолі якого також стояв Володимир Мономах, відбувся і в Illl р.

У березні руські війська вирушили сушею до Ворскли, звідти пішли до Дону, взяли без бою половецьке місто Шарукань, потім захопили і спалили їх місто Сугров. 24 березня руські перейшли Дон і, зустрівшися з половцями на протоці Дегея, вступили з ними в бій і розбили їх.

Через три дні, зібравши свіжі сили, половці почали контрна­ступ. Битва' відзначалась великою запеклістю з обох боків. Деякий час ніхто не здобував перемоги: «...брань бысть люта межи ими,, и падаху обои» ^[81], — каже літописець.

Частина руського війська, залишена в резерві, у вирішальний момент під командуванням самого Володимира Мономаха була кинута в бій. Перемогли руські завдяки їх високому військовому мистецтву, відвазі і майстерному керівництву Володимира Моно­маха. Половці були розбиті. З стадами і полоненими руські повер­нулися додому.

Рис. 20. Перемога руських військ над половцями в ПОЗ р. Малю­нок з Кенігсберзького літопису.

Володимир Мономах і його син Мстислав, які на деякий час об.’єднали під своєю владою феодальні князівства Київської Русі, припинили міжусобну князівську боротьбу в країні і не допускали половецьких нападів на руські землі.

Після смерті Мстислава з новою силою розпочалися князівські усобиці, які в 1146 р. призвели до великої внутрішньої війни.

В 1146 р. київський князь Мстислав Ольгович з його союзни­ками на чолі великого війська обложив Звенигород, в якому за­сів князь Володимир з військом. Три дні марно атакували союзні війська город «...по зорям бишася до поздьное вечерне» ^[82]. Війська Мстислава в трьох місцях запалили город, але взяти його не могли. Ворожі атаки відбивало військо, а мешканці міста в цей час тушили.пожежу. Так і не пощастило Мстиславові захопити Звенигород.

Цікавими є також подробиці літописного оповідання про бороть­бу за Київ між Ізяславом Мстиславичем і Ігорем Ольговичем після смерті Мстислава у 1146 р. Битва відбулася біля Києва на р. Либеді. Випадково або внаслідок певного маневра Ізяслава.військо Ігоря опинилося між Надовим озером і Сухою Либеддю.

Скориставшись з цього, Ізяслав послав своїх союзників «берен­деїв» «взад полку» Ігоря, а сам вичікував зручного моменту, пере­буваючи з своїм військом у засаді біля того шляху, яким повинно було проходити військо Ігоря. Під тиском берендеїв Ігореве військо кинулося тікати і як тільки зрівнялося з тим місцем, де перехову­валася засада, Ізяслав ударив у фланг війську Ігоря, «...въеха в не в бок» ^[83]. Внаслідок такого маневру військо Ігоря «...розлучишась друг от друга...» і частинами було розбите.

Відомості про тактику бойових дій князя Ізяслава Мстиславича дає літопис, говорячи про його війни з половцями. Під час грабіж­ницьких нападів половецькі загони намагалися не вступати в бій з руськими військами. Вони тікали, захопивши з собою награбоване майно і полонених. Наздогнати їх було важко. За таких обставин краще було нападати на половців несподівано, коли вони йшли грабувати або коли тікали з награбованим.

Таку тактику застосував Ізяслав, наприклад, під час полове­цького нападу в 1147 р. Ізяслав, виступаючи проти половців, ра­дився з своїм братом Ростиславом «...куда би им поити перекы к ним» ^[84]. Для того щоб перетяти шлях ворогові, треба було знати, яким шляхом він просуватиметься, а для цього треба було мати добре організовану розвідку.

В 1149 р. Ізяслав знову воював з половцями на р. Трубежі. Під час цієї битви його війська поділялися на важкоозброєні полки і стрільців. Згадуючи про цю битву, літописець наводить цікавий випадок: з невідомих нам причин основні війська супротивників — важкоозброєні загони — не брали участі в бою, в той час як стрільці провадили бій: «Стояша же межи собою полци оли до вечера, а стрелци бьяхуся межи полкома» ^[85].

Щоб успішно боротися з половцями, треба було організовувати активний наступ, як це робив Володимир Мономах. Першим таким наступом після Мономаха був похід київського князя Мстислава Ізяславича та інших князів у 1168 р. до р. Орелі. Цей похід увін­чався успіхом руських військ.

Вдалим був і похід на чолі з київським князем Святославом Всеволодовичем до Хорола в 1184 р., під час якого руські полонили «...бесурменина, иже стреляше живым огньм...» ^[86]. Можна припуска­ти, що цим бусурманом був араб, в якого була вибухова речовина і який потрапив до половецького хана Кончака. Але нам не відомі факти використання вибухової речовини під час русько-половецької боротьби.

У квітні 1185 р. відбувся похід руських військ на чолі з новго- род-сіверським князем Ігорем Святославичем вглиб половецьких степів. Похід цей, оспіваний в «Слове о полку Игореве», закінчився поразкою військ Ігоря.

Руські війська йшли через р. Донець до м. Оскола і звідти — до р. Сальниці.

Попереду військ йшла сторожа. На р. Сальниці основне військо Ігоря зустрілося з сторожею, яка повідомила про великі сили половців.

На військовій нараді, що відбулася на р. Сальниці, дехто про* понував не розпочинати бою, а повернутися, на що Ігор відповів: «...не бившися возворотитися, то сором ны будет пуще и смерти...» '∙.

Військо йшло ще ніч і наступного дня зустрілося з половцями. В першій сутичці руські здобули перемогу.

Літописець досить докладно описав бойові порядки руського війська, що було построєне під час цього бою у вигляді трикутника.

Загалом військо складалося з шести полків, кожен з яких мав своє місце в бойовому порядку. В основі строю було три полки: Ігоря — центральний; Всеволода, Ігоревого брата, — правофланго­вий; Святослава Ольговича — лівофланговий. Попереду основи були полки Володимира, Ігоревого сина, і Ярослава Всеволодовича; попереду всіх був стрілецький полк, який складався з кращих вої­нів— стрільців, набраних від усіх полків.

На другий день бою половці великими силами почали з усіх боків наступ на руське військо. Руські з боєм почали відступати.. Запеклий бій тривав цілий день і ніч, але переважаючими силами ворога руське військо було розбите. Сам Ігор був поранений і по­трапив у полон.

В «Слове о полку Игореве», автор якого, певно, є учасник по­ходу, так описано цю битву руських з половцями і сумний кінець походу Ігоря: «С зараниа до вечера, с вечера до света летят стрелы каленыя, гримлють сабли о шеломы, трещат копиа харалужныя в поле незнаеме, среди земли половецкыи. Чърна земля под копыты костьми была посеяна, а кровию польяна; тугою взыдоша по Pycκo⅛ земли» ^{[87] [88].}

Боротьба руських з половцями відбувалася наприкінці XII — на початку XIII ст. У 1187 р. руські війська вийшли назустріч по­ловцям і прогнали їх за Дніпро. В 1191 р. руські дійшли до р. Ос­кола, але змушені були відступити, не розпочавши бою.

Описуючи цей похід, літопис згадує про цікавий спосіб руських відступати під захистом пересувного табору: «...не могущи ся с ними бити, заложивъшеся нощью идоша прочь...» ^[89]. Слово «заложитися» значило укріпитися, за чимось сховатися. Отже, руські війська від­ступали, ховаючись за укріпленням.

Це могло бути пересувне укріплення з возів, яке було відоме в Київській Русі і особливо широко практикувалося у кочівників.

У візантійського письменника Нікіти Хроніста є опис цього спо­собу пересувного укріплення з возів, який використовувався печені­гами. В основному, мабуть, таким він був і в руських. Печеніги, зазначає Хроніст, розташовували вози у всіх напрямках, «щоб користуватися ними, як полісадом; серед возів вони проробили вузькі проходи. Поза укріпленням їхали печеніги, які безперервно вели бій. Під тиском візантійців вони відступали до возів, ніби під захист веж, а іноді через вузькі проходи заходили в середину цього пересувного потужного укріплення. Набравшися знову сил, окремі їх загони виривалися звідти, билися з візантійцями і під тиском останніх знову шукали захисту в цьому пересувному укріпленні» ^[90].

Останній великий похід руських проти половців у степ відбувся в 1192 р. Цей похід закінчився перемогою руських. Але окремі су­тички між половцями і руськими тривали до 1210 р.

Наприкінці XII ст. і на початку XIII ст., використовуючи полі­тичне послаблення Русі внаслідок внутрішніх феодальних війн і половецьких нападів, Польща та Угорщина намагаються заволодіти західними руськими землями. Намірам Польщі та Угорщини сприя­ла ситуація, що склалася в Галичині і на Волині: виступ великого боярства проти князівської влади.

У 1189 р. угорський король Бела III під приводом допомоги князеві Володимиру Ярославичу в його боротьбі з галицьким бояр­ством рушив своє військо на руські землі і захопив Галич. У Га­личі він посадив свого сина Андрія, а князя Володимира було кинуто у в’язницю в Угорщині. Угорські війська «почаша насилья деяти во всем» місцевому населенню, на що воно відповіло повстан­ням і вигнало окупантів з руської землі.

Після смерті галицького князя Романа Мстиславича (1205) самоуправство галицьких бояр збільшилося. Польща й Угорщина знову використали сприятливу ситуацію і, домовившися між собою в м. Спіші, в 1214 р. окупували Галичину та Волинь. З цього часу почалася уперта боротьба між Руссю, з одного боку, і Угорщиною та Польщею — з другого. Під час цієї боротьби, що точилася довгий час, руські війська не раз завдавали окупантам жорстокої поразки.

Зупинимося на деяких найяскравіших подіях цієї боротьби, які свідчать про бойову майстерність руських військ.

У 1219 р. військо Данила Романовича і повстале населення з допомогою новгородського князя Мстислава Удалого цілком зни­щили окупантські війська, що перебували в Галичі. Цікаво відзна­чити дуже активну участь у цій боротьбі селянства, яке методами партизанської війни знищувало загони окупантів, що пробиралися через руські землі до Польщі і Угорщини: «Вси бо Угре и Ляхове убьени быша, а инии яти быша, а инии бегающе по земле исто- поша, друзии же смерды избьени быша, и никому же утекши от них» *.

У 1227 р. угри знову захопили Галичину. В 1230 р. галицьке на­селення звернулося до князя Данила Романовича, який тоді пере­бував у м. Угровську, з проханням допомогти їм звільнитися від окупантів, використавши для цього сприятливий момент, коли боярського верховоди Судислава з військом, що підтримував оку­пантів, не було в Галичі.

У боротьбі за Галич Данило розділив свої війська на дві час­тини. Більшу частину на чолі з тисяцьким Дем’яном він послав проти Судислава, а сам з меншою частиною вирушив на Галич. За цим планом Данило мав розбити прибічників угрів поза межами міста, а самих угрів за допомогою населення знищити у місті.

Так воно і сталося. Тисяцький Дем’ян розгромив війська Суди­слава, невеликі рештки яких втекли до Галича. Тимчасом Данило, за допомогою навколишнього населення і мешканців міста, що повстали, обложив Галич і захопив його. Угорського королевича Андрія, який очолював окупантські війська, Данило відпустив до Угорщини.

З допомогою галицьких бояр Угорщина в 1231 р. знову окупу­вала Галич, а в 1233 р. намагалася захопити Волинь.

Данило, який на той час був на Київщині, вирушив назустріч уграм. Битва відбулася біля м. !Думська. Перед боєм війська Да­нила зайняли місце на високій горі і розділилися на три частини. Центральною частиною командував Данило, лівою — тисяцький Дем’ян, а правою — Василько Романович.

Усі три частини виступили одночасно, але угри скерували свої сили проти флангів руських військ, вважаючи їх слабішими від центра.

На флангах почалася січа. Центр на чолі з Данилом швидко просунувся вперед і зайшов у тил уграм, спочатку на лівому фланзі,, потім — на правому. Угри були розбиті, навіть загубили в бою ко­ролівський стяг. Рештки їх війська втекли до Галича.

В наступному році Данило оволодів Галичем. Але угорські і польські феодали ще не раз намагалися захопити західноруські землі, і боротьба з ними тривала до середини 40-х років XIII ст.

В 1223 р. у степах Причорномор’я з’явився новий, дуже сильний і небезпечний ворог — татари. їх поява справила велике враження на руське суспільство: «Придоша бо неслыхании, безбожний моа- витяне, рекомии татарове, их же добре ясно никто же совесть (весть), кто суть и откуда приидоша, и что язык их, и которого пле­мени суть, и что вера их». Так вперше записав про татар сучас- ник-літописець^[91].

Кочові племена, які населяли південну Монголію, наприкінці XII ст. переживали процес становлення феодальних відносин. Серед монгольських феодалів визначився татарський хан Темучин, якого на раді монгольських феодалів (курултаї) в 1206 р. було обрано са­модержавним володарем Монголии, і названо Чингіс-Ханом. В роз­порядженні Чингіс-Хана була велика військова сила, яка склада­лася з усього здатного до володіння зброєю монгольського населен­ня, організованого по-військовому.

Чингіс-Хан розпочав великі завоювання. Монголи завоювали Китай, Хорезмську державу в Середній Азії, Персію. З Персії вони рушили через Кавказ у чорноморські степи. Тут монголи зустрілися з половцями і розбили їх.

Половці звернулися до руських князів із закликом спільно ви­ступити проти татар. Київські, чернігівські, волинські та інші князі відгукнулися на це, справедливо вважаючи, що, підкоривши полов­ців, татари посунуться на руські землі. Навесні 1224 р. руське вій­сько зібралося біля острова Хортиці на Дніпрі, з’єдналося з полов­цями і вирушило в степ. З головними силами ворога вони зустрі­лися на р. Кальці, що впадає в Азовське море.

В перших боях руське військо мало успіх, але йому заважали незгоди серед князів. У руських не було загального плану і єди­ного командування. Кожен князь із своїм загоном діяв окремо.

У рішучий момент зрадили половці, які кинулися тікати і роз­ладнали бойові порядки руських. Почалася паніка, з якої скори­стався ворог.

Окремі загони руських трималися героїчно, але не могли вря­тувати становища. Руське військо зазнало великих втрат. Загинуло вісім князів, у тому числі київський князь Мстислав, який з своїм загоном витримав натиск ворога, але був оточений, бо всі інші князі з своїм військом відступили. Загинуло також і військо Мсти­слава.

Говорячи про цю поразку, літописець зазначає, що «киян оди- нех изгыбло на полку том 10 тысячь; и бысть плачь и туга в Руси ш по всей земли, слышавшим сию беду» ^[92].

Татари переслідували руське військо до Дніпра. Окремі татар­ські загони досягли Переяславської землі, захопили і спустошили Святополков-Новгород, а мешканців його всіх перебили. Проте цього разу татари не пішли далі на захід, а повернули назад.

Битва на Кальці показала, що Русь, роз’єднана політично і роз­порошена військово, не може протистояти згуртованому і організо­ваному ворогові. Це підтвердили наступні події.

У 1237 р. татари поновили свій похід на Східну Європу. На чолі походу став онук Чингіс-Хана — Батий. Одна частина татарських військ вирушила проти камських болгар, друга рушила на Захід, на північно-руські землі в напрямку Рязанського князівства.

Ніхто з князів не подав допомоги рязанському населенню; проти татар виступили лише дружина князя та місцеве ополчення. Незва­жаючи на героїчний опір, руське військо було переможене перева­жаючими силами татар; міста і села були спустошені, населення •перебите.

Від Рязані татари пішли на Москву, з Москви — на Володимир, потім на Новгородську землю, захопили і знищили Торжок, але до Новгорода не дійшли, бо наступило весняне бездоріжжя, і повер- нули назад. На зворотному шляху татари, прямуючи на південь ний схід, пройшли через чернігівську землю.

Татари всюди зустрічали розрізнені військові сили руських і пе­ремагали їх поодинці, незважаючи на героїчний опір з боку військ і населення.

Показовим щодо цього є оповідання літописця про облогу міста Козельська в Чернігівській землі в 1238 р. Населення цього невели­кого міста героїчно оборонялося від переважаючого ворога протя­гом семи тижнів.

Населення не лише не пропускало ворога в місто, але активно виступало проти нього. Так, з невеликими силами козельчани зро­били вилазку з міста і атакували татарський табір. Під час цієї атаки було вбито 4 тисячі татар, трьох татарських військових на­чальників — помічників татарського воєводи — тамника, що коман­дував «тьмою», тобто 10 тисячами війська; було також знищено метальні машини «пращі», за допомогою яких ворог закидував оборонців камінням. Коли татари вже вибралися на вал і прорвали укріплення, козельчани кинулись на ворога з ножами і відбили атаку.

Але Козельськ з його невеликими силами не міг перемогти силу татар. Ворогові вдалося захопити місто. Його населення було зни­щено.

Героїчна оборона Козельська набула великої популярності серед руського народу. Про цю оборону складали оповідання і легенди. Одне з таких оповідань було записане в літопис; у ньому гово­риться, що з цього часу «в татарех не смеють его нарещи град Козлеск, но град злый» ^[93].

На протязі 1237—1238 рр. татари підкорили і спустошили всі північно-східні руські землі, крім Новгородської землі. В наступ­ному році вони почали наступати на південну Русь. Одночасно двома загонами було взято й знищено Переяслав та Чернігів.

На початку грудня 1240 р. татари перейшли Дніпро і обложили Київ. Героїчно боролися війська і все київське населення, але за допомогою облогових машин татари захопили укріплення. Населен­ня спорудило нове укріплення біля Десятинної церкви і боронилося тут. Коли татари прорвали і це укріплення, частина киян зачини­лася в Десятинній церкві. Літопис розповідає, що люди наповнили «комары церковныя, и с товары своими, от тягости повалишася с ними стены церковныя, и принят бысть град сице воими» *. Це сталося 6 грудня 1240 р.

Так захищалося київське населення, обороняючи кожний укріп­лений рубіж міста. Можна твердити, що кияни боролися не лише на укріплених рубежах, а й за кожен клаптик землі. Археологічні розкопки у Києві виявляють картину героїчної боротьби руського народу з татарами та картину страшного погрому міста. В багатьох місцях Києва, на території міст Ярослава і Володимира, вияв­ляються скупчення людських кістяків. Якщо зважити на ту обста­вину, що людські кістяки знаходяться поруч з іншими залишками речей XIII ст., які свідчать про погром і пожежі, що сталися тут, то треба думати, що кістяки ці належать киянам і татарам, які загинули під час боротьби за місто.

Окремі людські кістки було відкрито на території Михайлів­ського собору разом з залишками жител XIII ст., які були раптово знищені вогнем разом з усім тим, що було в них.

Багато людських кістяків виявлено розкопками на території міста Володимира. У дворі будинку № 4 по Велико-Житомирській вулиці розкопано нагромадження людських кістяків і тут же вияв­лені спалені житла XIII ст. Окремі кістяки знайдені і в самому житлі. Біля Десятинної церкви розкопано братську могилу, в якій були сотні людських кістяків. Очевидно, тими, хто залишився жи­вий після погрому Києва, тут поховано оборонців укріплення. Роз­копки в самій Десятинній церкві виявили тайник, в якому знайдено чотири кістяки дорослих і одного підлітка, що намагалися тут вря­туватись. Скупчення великої кількості кістяків виявлено випадково під час будівельних робіт у древньому рові, що проходив вздовж сучасної вулиці Жертв Революції.

Від Києва татари наступали на захід, всюди зустрічаючи героїч­ний опір руського населення і руських військ. Але військові гарні­зони, розташовані в окремих містах, не були спроможні зупинити наступ татар.

Одним з таких міст на шляху просування татарських військ на захід було місто біля сучасного с. Райків, Бердичівського ра­йону. Розкопками городища виявлено героїчну картину оборони міста і трагічну його загибель. Разом з кістяками, що лежали під шаром грунту на всій площі городища, була виявлена зброя—мечі, списи, сокири та ін. Деякі кістяки мали пробиті черепи, в інших — у хребтах і між ребер стирчали залізні стріли. Разом з чоловічими

кістяками тут лежали і жіночі. Руки кістяка однієї жінки обіймають кістяк дитини. Мабуть, і жінки брали участь у захисті міста і за­гинули разом з іншими. Найбільше виявлено кістяків біля країв городища. Це свідчить про те, що населення городища до останньої хвилини не залишало бойового поста.

Так само героїчно захищалося від татарських військ і населення м. Колодяжина на р. Случі. Проти Колодяжина Батий поставив 12 стінобитних машин — пороків, але не зміг захопити міста. Лише вдавшися до обману, він зміг це зробити. Розкопки Колодяжин- ського городища, Дзержинського району, Житомирської області, виявили картину, що нагадує картину розкопок у Райках.

Далі татари захопили і зруйнували Кам’янець, Кременець, Га­лич і багато дрібніших міст і сіл, про які не згадують літописи.

Татари продовжували розбійницький похід на Захід. З жахом чекала Західна Європа для себе такої ж долі, якої зазнала Русь. Татарські війська вже руйнували польські землі, розбили військо угорського короля і рушили в Чехію. Але вже знесилені героїчним опором руських, вони зазнали поразки від військ чеської держави під керівництвом Вацлава І і після цього повернули назад. Західна Європа звільнилася від жорстокого ворога.

Чехи змогли перемогти татар лише внаслідок попередньої геро­їчної боротьби руського народу. Адже в кожному руському місті татари натрапляли на великий опір. І хоча опір окремих міст і ок­ремих руських загонів не вилився в спільну і одночасну війну всього руського народу і татарам вдалося перемогти розпорошені сили руських, проте татари в цій боротьбі були знекровлені.

Як буря, пройшли по Русі татарські війська, руйнуючи квітучі міста і села, знищуючи населення. Над тими, хто залишився в жи­вих, татари встановили криваве іго. «Це іго,— говорить K∙ Маркс,— не тільки душило, воно зневажало і висушувало саму душу народу, який став його жертвою» ¹.

Руське озброєння не поступалося перед озброєнням татар, укріплення руських міст надовго затримували наступ татарських військ і багато з цих міст витримували облогу численних ворогів. З великою мужністю і хоробрістю руське населення і війська героїч­но обороняли кожне місто, кожен будинок у місті.

Причиною перемоги татар була політична роз’єднаність руських земель і розпорошеність військової сили Русі. Руські виступали проти ворога роз’єднаними частинами, без загального військового плану і єдиного командування. Кожен князь виступав із своєю дру-, жиною і народним військом окремо і незалежно від інших. У час небезпеки руські князі керувалися своїми егоїстичними класовими і і династичними інтересами, а не інтересами народу, дуже часто во­рогуючи між собою в той час, коли треба було об’єднатися. Вели­чезне і добре організоване татарське військо перемагало військові загони руських поодинці. Русь дорого поплатилася за свою полі­тичну і військову розпорошеність.

Перемогою татар над руськими військами намагалися скори­статись шведські і німецькі феодали, які скерували свої агресивні дії проти північно-західних руських земель, що не зазнали татар­ського нападу.

Влітку 1240 р. шведські війська на кораблях проникли до р. Неви і сконцентрували свої сили на тому місці, де в Неву впадає р. Іжора. Звідси вони мали намір наступати на Ладогу і Новгород. Німецькі (лівонські) рицарі в змові з шведськими феодалами одно­часно напали на руську землю з заходу, захопили Ізборськ і Псков і загрожували Новгороду.

Вороги розраховували, що, захопивши велике руське місто Нов­город, вони забезпечать собі панування над усією північно-західною Руссю. Над цією частиною Русі нависла небезпека поневолення, не легшого від татарського.

Організатором боротьби руського народу проти шведських і ні­мецьких загарбників став новгородський князь Олександр Яросла- вич. Він вважав, що успіх боротьби залежить від швидкого і рап­тового нападу на шведські війська, поки вони ще не встигли з’єдна­тись з німецькими.

Князь Олександр, не чекаючи збору всіх військ, виступив проти шведів лише з невеликою дружиною. На основі відомостей своєї роз­відки, на чолі якої стояв Пелгусій, Олександр точно знав місце висадки і розташування ворога. Швидким маршем він досяг воро­жого табору і 15 липня 1240 р. раптовою атакою розгромив його на р. Неві.

За свідченням сучасника, шведи не встигли «оперезати» своїх мечів. Це була видатна перемога, яка є прикладом руського вій­ськового мистецтва. Олександр Ярославич виявив себе як великий ⅛ полководець, і на честь цієї перемоги руський народ прозвав його Невським.

Невська перемога вирішила хід боротьби проти інтервентів: одного з союзників ворожих військ було розгромлено. Це дало мож­ливість скерувати всі сили проти другого ворога — лівонських ри­царів.

На чолі руських військ знову став видатний полководець Олек­сандр Невський. В 1241 р. руські війська звільнили м. Копор’є, що було раніше захоплене німцями, і обложили Псков. Наступного року Псков був звільнений від німців. Олександр Невський повів війська на територію ворога.

Плацдармом для вирішального бою він обрав укрите кригою Чудське озеро і цим забезпечив тактичну перевагу своїх, переваж­но піших, військ над важкоозброєними кінними рицарями, які на слизькій поверхні озера втрачали маневреність.

5 квітня 1242 р. відбулася знаменита битва, відома під назвою Льодового побоїща. Німці виступили своїм улюбленим бойовим по­рядком — у вигляді тупого клина, який на Русі прозвали «свинею». Попереду строю, у вістрі клина, знаходилися важкоозброєні кінні рицарі; кіннота була і з боків та позаду, оберігаючи бойові порядки з флангів і тилу. Всередині була піхота. Такий стрій являв собою міцний залізний кулак і мав велику пробивну силу в наступі на бойові порядки супротивника.

Руський стрій складався з чотирьох частин — полків: перед­нього, основного і двох флангових. Таким чином, в основу бойового порядку руських військ був покладений також клин, але він був не суцільним, а складався з чотирьох тактичних одиниць, що забезпе­чувало всьому строю більшу маневреність. Найкращі свої сили Олександр Невський сконцентрував на флангах, що свідчить про велику майстерність полководця.

Німецькі війська врізалися клином у передній руський полк, який не витримав натиску і відступив. Переслідуючи руських, німці змушені були розладнати свої бойові порядки. Тимчасом най- сильніші флангові полки руських ударили на ворога з боків і тилу. Німецькі важкоозброєні кінні війська, позбавлені маневреності на льоду, змішалися з своєю піхотою. У військах сталося замішання. Під тягарем безладно скупчених німецьких військ лід почав прова­люватися, і німці тонули в озері.

Руська піхота добивала тих, хто залишався на льоду, пере­слідувала тих, хто намагався тікати. Битва 5 квітня 1242 р. закінчи­лася повною перемогою руських — німецькі війська були розгром­лені вщент.

Велика перемога руських військ на чолі з Олександром Нев- ським мала історичне значення — вона звільнила руський народ від небезпеки поневолення шведськими і німецькими феодалами.

Внаслідок постійної і напруженої боротьби Київської Русі з численними ворогами розвинулися військова техніка і військова майстерність руського народу. Військова справа за таких умов була засобом забезпечення прогресу і незалежності. Разом з тим вона була одним з показників високого рівня культури Київської Русі.

У запеклій боротьбі з численними ворогами на протязі трьох століть руський народ показав себе могутнім і непереможним. До­сягнення військової справи у древній Русі було грунтом, на якому виросло військове мистецтво російського, українського і білору­ського братніх народів, які успішно перемагали ворогів, що зазіхали на їх священну землю, на їх свободу і незалежність.