КОНСТРУКЦІЯ УКРІПЛЕНЬ

ДРЕВНІ слов’яни будували свої поселення на найбільш непри­ступних місцях: на горі, на виступі над річкою, який захищався ще протоками чи ярами з боків, на горбі серед болотяної рів­нини і т.

Акад. М. С. Державін говорить про це так: «З горою могли бути пов’язані перші уявлення про природні укріплення, і звідси могло з часом виникнути окреме поняття про огорожу і про город як центр укріплення й захисту навколишньої території» *.

Для підсилення захисту поселень будувалися штучні укріплення, з яких до нашого часу збереглися залишки валів і ровів. Насампе­ред рови й вали будувалися там, де площа укріпленого пункту межувала з відкритою місцевістю. В багатьох випадках вони кіль,- цем оточували весь город, а в найбільш важливих місцях прохо­дили кількома рядами. Часто рови й вали оточували укріплений пункт з усіх боків концентричними лініями.

Зовнішньо вали й рови були дуже подібні і відрізнялися одні від одних переважно розмірами — висотою валу й глибиною рову. Але побудовані вони по-різному.

Найпростіший засіб будови валів і ровів такий: копався рів потрібних розмірів, і землю з нього викидали на внутрішній бік; ця земля і була матеріалом для побудови валу. Стінки валу були продовженням рову. Дно рову робилося гострокутним або з неве­ликою рівною площею, яка була потрібна тоді, коли рів призна­чався для непомітного виводу військ з укріплення через тайники у валах або для непомітного користування мешканців чи гарнізону укріплення джерелами води в часи облоги.

¹ Н. С. Д е р ж а в и н, Из истории древнеславянского города, Вестник древ­ней истории, № 3—4, 1940, стр. 147.

При найпростішій побудові валів не використовували іншого матеріалу, крім землі. Багато городищ, особливо давніших, були укріплені валами, що являли собою міцно утрамбований насип землі певної висоти і з певним кутом спаду сторін.

Проте така будова була тим незручна, що схили валів, особливо дуже стрімкі, швидко зсувалися або розмивалися водою.

Однак облицьовування схилів не перешкоджало осіданню всього валу в цілому. Тому в конструкціях валів використовували камінь, дерево й цеглу, які скріплювали увесь вал. Цей матеріал забезпе­чував збереження первинної форми і розмірів валу на довгий час, а також давав можливість спорудити вал великої висоти та стрім­кості, чого не можна було зробити лише за допомогою однієї землі.

У Пліснеському городищі, Одеського району, Львівської об­ласті, і в древньому Галичі каміння знаходилось у насипу валу у вигляді окремих розкиданих гнізд на різних рівнях. Особливо потрібний був такий затримуючий матеріал у конструкціях валів на піщаних грунтах.

Вали у Коростенських городищах, як це виявлено розкопками одного з них, будувалися так: на піщаний грунт клали ряд каміння з граніту і пісковику на всю широчінь основи валу; цей ряд пере­сипався шаром піску, а на пісок клали другий ряд каміння. Шар піску був такої товщини, що верхній ряд каміння, вдавлюючись y∣ нього, стикався з нижчим рядом; на верхній ряд каміння наси­пали ще шар піску, а на нього знову клався ряд каміння і т. д. Ряди каміння, поступово звужуючись доверху, створювали потріб­ний схил валу. Таким чином, вал був цілком стійкою спорудою.

У будові валів дуже широко використовувалося дерево. Складні дерев’яні конструкції були виявлені на Бєлгородському, Райкове- цькому, Городському, Вишгородському та на інших городищах XI—XIII ст. ст. Залишки якихось дерев’яних конструкцій були вияв­лені й у валах, якими захищався княжий двір древнього Галича. Немає сумніву, що дерев’яні конструкції у валах були в дуже ба­гатьох укріпленнях Київської Русі, які поки що не досліджені. Як можна твердити на підставі досліджених городищ, в основі дере­в’яних конструкцій валів у Київській Русі були зруби, будова яких мала в різних укріпленнях свої специфічні особливості.

В. Хвойко в 1910 р. відкрив цікаву систему дерев’яних кон­струкцій у валах древнього Бєлгорода.

Риє. 13. Рештки конструкцій з дерева і цегли, виявлені археологічними роз­копками валу в 1909 р. у древньому Бєлгороді.

Біля подовжньої стіни зрубів, зовні, на відстані 2,5 м від неї, на такому ж шарі глини паралельно стіні клалися великі дубові лежні, які зв’язувалися з подовжньою стіною поперечними леж­нями. На ці лежні ставилися вертикальні стояки височиною в 1 м. Зверху стояки перекривалися і пов’язувалися з стіною горизонталь­ними брусами. На цих брусах знову ставилися стояки такого ж розміру, але вже на відстані 60 см від краю. Ці верхні стояки перекривалися брусами, і на них ставився ще один ярус стояків, також перекритих брусами.

Так утворювалося три яруси кліток, які заповнялися необпале- ною цеглою, покладеною на глиняному розчині, що її скріплював. Така будова у вигляді масивної уступчатої кам’яної стіни була дуже міцна. На нижньому уступі біля самого рову в цю стіну вроб­лений був ряд міцних дерев’яних кілків під косим кутом, заплете­них хмизом.

Вся ця споруда (як дубові зруби із землею з внутрішнього боку, так і клітки з цеглою із зовнішнього) засипалася землею і зверху була обкладена дерном ^[56]. Така будова бєлгородських валів зберегла їх первинні розміри і стрімкість до нашого часу.

Укріплення, які складалися з окремих зрубів, розташованих один біля одного, були відомі в Київській Русі під назвою «го­родня», що означає частину города.

У XVI—XVII ст. ст. городнями називалися чотиристінні зруби, які будувалися зверху на насипу валу. Але як внутрішня конструк­ція валу, так і тристінні городні цілком відповідали своєму призна­ченню. Через те, що внутрішньої стіни не було, схил валу з внутрішнього боку був пологим, щоб оборонцям легше було під­німатися на нього. Звичайно, тристінний зруб був менш міцним, але це компенсувалося системою споруд з цегли.

Конструкція валу, яка складалася з чотиристінних городень, була виявлена в Городському городищі на р. Тетереві, в Житомир­ській області. Це городище в значній мірі зруйноване пізнішим кладовищем, що перешкодило вивченню всієї системи городень.

Однак розкопки, проведені в найбільш збережених місцях, дають можливість уявити систему оборони. З північного боку городища, з боку відкритої місцевості, насип валу складався з товстого масиву утрамбованої глини, який вкривав дерев’яну конструкцію з окремих зрубів, що стояли рядом щільно один біля одного в напрямку лінії валу. Зруби будувалися з товстих дубових стовбурів, причому стов­бури були товстіші у тих стінках, які стояли над ровом із зовніш­нього боку. Частина зрубів була засипана щільно утрамбованою землею; друга частина була порожньою. Причому зруби із землею і порожні чергувалися між собою через один таким чином, що кож­ний порожній зруб був між заповненими.

Судячи по речах, знайдених у порожніх зрубах, останні вико­ристовувалися як житлові приміщення; проте це не зменшувало оборонного значення укріплень.

Увесь ряд зрубів прикривався міцним накатом з колод, на який насипався вал. Зверху вал прикривався ще рядом каміння. Насип валу закривав також зовнішні стіни зрубів, замість яких зовні утворювався схил валу. Гребінь валу досить міцно спирався на городні, засипані землею, які тримали всю вагу насипу валу.

З внутрішнього боку стіни городень і зрубів, які використо­вувалися для житла, не засипалися землею, а були відкриті; з цього боку знаходилися вікна й двері в житлових зрубах.

Другим типом дерев’яних конструкцій валів у Київській Русі були тараси. Літературним джерелам Київської Русі слово «Та­раси» невідоме. Можливо, літописи їх називають городнями, що визначало взагалі частину оборонних споруд. У XVI ст. тараси згадуються як окремий тип оборонних споруд^[57]. Особливості бу­дови тарас полягали в тому, що тут, замість окремих зрубів, була одна суцільна споруда. Дві паралельні подовжні стіни ставились одна від однієї на такій віддалі, яка відповідала наміченій ширині тарас. Вони з’єднувалися рядом поперечних стін, внаслідок чого утворювався ряд кліток. Побудова подовжніх і поперечних стін йшла одночасно. Коли клалася деревина на подовжні стінки, то інша в той же час накладалася і на поперечні. Так вінець за він­цем будувалася вся споруда на потрібну висоту. Потім клітки за­сипалися землею і утрамбовувалися.

Подібні тараси виявлено у Райковецькому городищі, де вони являли собою дерев’яну конструкцію валу, зверху засипану землею.

Така будова валів давала можливість досягти великої висоти і стрімкості схилів, що робило їх неприступними для ворога. Вони ще, крім того, доповнювалися різними дерев’яними спорудами, які ставилися зверху по гребеню валів. Найпростішою з цих споруд був тин, що складався із укопаних у насип валу стовпів, загостре­них зверху. Звідси укріплення тином у Київській Русі також мало назву «острог». Стовпи острога, очевидно, щільно прилягали один до одного, оскільки потрібно було не тільки не пропустити ворога, а й вберегти оборонців від ворожих стріл.

У письмових джерелах не раз згадується про тинову загороду в городах Київської Русі. Наприклад, Брунон свідчить, що Володи­мир Святославич огородив Київську державу «найміцнішим часто­колом». Під 1161 р. літопис згадує про укріплення Києва «столпием», тобто тином: «Загорожено бо бяше тогда столпием от горы оли и до Днепра» ^[58].

Рис. 14. План і розріз оборонних споруд Райковецького городища (Бердичів­ський район.

7 — тараси; 2—житлові кліті; 3—господарські кліті; 4—землянки; 5—місця загород для худоби.

,Про це е також і археологічні свідчення. В. Хвойко, який робив розкопки древнього Бєлгорода, згадує, що в Бєлгороді на гребені валу «було поставлено частокіл з дубових колів; на це вказували напівзотлілі кінці колів, виявлені на гребені валу» ^[59]. З будови пізні­ших укріплень відомо, що тин ставився, крім того, на дні рову, а та­кож на його краю, із зовнішнього боку.

Другою простою наземною загородою з дерева в укріпленнях Київської Русі була стіна, побудована з горизонтально покладених деревин між вкопаними в землю стовбурами. Стіна переважно будувалася на гребені валу як для підсилення неприступності валу, так і для захисту оборонців від ворожих стріл. Така стіна у Київ­ській Русі була відома під назвою заборала. Як загорода, неза­лежна від валу, вона існувала в укріпленнях XVII ст. Важко кон­кретно уявити будову заборалів. Проте на підставі літописного оповідання про смерть володимирського князя Мстислава Свято- полковича в 1097 р. ми дещо довідуємося про них: «...идяху стрелы акы дожчь; Мьстиславу же хотящю стрилити, внезапу вдарен бысть под пазуху стрелою, на заборолех, скважнею, и сведоша и, и на ту нощь умре» ^[60].

Звідси можна зробити висновок, що заборали будували на валу або на наземних городнях чи тарасах, бо пораненого Мстислава треба було зводити вниз.

Заборали у Володимирі робилися з дощок. У них були бійниці, з яких оборонці стріляли у ворога. Через одну з таких бійниць — «скважню» пролетіла ворожа стріла і поранила Мстислава.

У літопису розповідається про заборали в м. Ушиці. Іван Бер- ладник обложив це місто в 1159 р., «а смерди скачуть черес борала к Иванови, и поребеже их 300» ^[61].

Можна припускати, що такі заборали були і в Райковецькому городищі, де під час розкопок виявлено рештки трухлявого дерева, що тяглося смугою по гребеню валу.

Складнішим типом дерев’яних укріплень, які будувалися зверху валу, були городні й тараси. Наземні городні й тараси будувалися так само, як і ті, що являли собою конструкцію валів. Звичайно, що такі городні не могли бути тристінними, як то ми спостерігали у валах Бєлгородського городища. Зверху на наземних городнях і Тарасах клався поміст, де знаходились війська під час захисту укріплення. Зовні по краю поміст огороджувався за- боралами.

Велике значення в системі оборонних споруд у Київській Русі мали вежі. Вежі будувалися на валах, особливо там, де вали утво­рювали кути й виступи, іноді посередині міста і особливо часто біля в’їзду в місто.

Про вежі часто згадується у літописах. У Холмі вежа була роз­ташована серед міста. З неї було зручно стежити за околицями міста й обстрілювати ворога. «Вежа же среде города высока, яко же бити с нея окрест града, подсздана камньем в высоту 15 ла- кот, создана же сама древом тесаным и убелена яко сыр, светя- щися на всей стороны» ^[62].

Опис вежі дає можливість у загальних рисах уявити її будову. Це дуже важливо тому, що це — єдине свідчення письмових джерел.

Вежа в Холмі зроблена з тесаного дерева; її фундаменти — кам’яні. Поверхня вежі була вибілена. Судячи по тому, що вежа знаходилася посередині міста, вона повинна була мати бійниці на різні боки, інакше було б неможливо «бити с нея окрест града».

Археологічні джерела дають підстави припускати, що кожне більш-менш значне укріплення в Київській Русі мало свої вежі. Залишки їх виявлені під час розкопок багатьох городищ.

Декілька веж було в древньому Бєлгороді. Тут було три в’їзди в місто — з північної, східної і південної сторін і, напевне, кожний з цих в’їздів захищався вежами. Про це свідчать залишки окремих дерев’яних зрубів, виявлених тут під час розкопок.

Великого значення в Київській Русі надавали зміцненню в’їздів в укріплені пункти. В’їзди укріплювалися вежами (які будувалися на валах і окремих насипах), валами (спеціально для цього при­значеними) та іншими фортифікаційними спорудами.

У Райковецькому городку в’їзд був у північно-східній частині, яка межувала з рівною місцевістю. Рови й вали, що оточують городище, в цьому місці мають розрив. Кінці їх, змінюючи напря­мок, трохи відходять від городища на північний захід. Кінці дру­гого внутрішнього рову біля в’їзду поширюються і трохи закруг­люються. Таким чином, вали і рови обмежують площу, на якій можливий підступ до в’їзду. А ворожі війська, коли б вони нама­галися пройти в город через в’їзд, потрапляли під зручний флан­говий обстріл з боку оборонців, які були за валами.

В’їзд захищався ще й системою дерев’яних фортифікаційних споруд.

На місці в’їзду тараси мають розрив. У цьому розриві, трохи далі всередину, стояла дерев’яна вежа. З північного і південного боків вона захищала в’їзд у город через проходи до 1,50 м зав­ширшки, якими можна було пройти і проїхати верхи чи возом.

Але ворожому війську було важко проникнути в укріплення Ворог міг входити лише поодинці або невеликими групами, які легко могли бути знищені з вежі та з бокових валів. Треба думати, що проходи ці захищалися ще й ворітьми.

У Галичі посередині ряду валів і ровів, які захищали кромний город, з півдня був широкий 14-метровий в’їзд. В’їзд таких розмі­рів не призначався для господарських потреб; він, мабуть, вико­ристовувався оборонцями міста для раптових контратак ворожого війська. Для захисту такого широкого в’їзду, крім воріт, будували ще й інші оборонні споруди. Так, перед в’їздом у кромний город було збудовано три вежі, розташовані у вигляді трикутника, повер­неного основою до міста, а вершиною — до відкритої місцевості.

Вежі стояли на насипаних курганах. Від передньої найбільшої вежі до тих, що були розташовані ближче до міста, йшли вали, мабуть з тином на їх гребені, утворюючи ніби лінії боків трикут­ника. З боку міста вежі не з’єднувалися валами.

Отже, вороже військо, яке намагалося б пройти у Галич через в’їзд, мусило розколотися цим трикутником. Оточити передню вежу з усіх боків було неможливо через бокові вали. Якщо ворог спро­бував би пройти через ці вали, він потрапляв під фланговий об­стріл з веж. А якби ворогові все ж пощастило досягти в’їзду між вежами й валами, він потрапляв під обстріл з тилу, з боку тих військ, які були у цьому трикутнику.

Кінці валів біля в’їзду побудовані так, щоб можна було зручно захищати в’їзд. Між двома валами тут була влаштована спеціальна площадка, де знаходилось військо, призначене для захисту в’їзду. З цих площадок було зручно обстрілювати ворога, а саме військо, що було на площадках, захищало вали, на яких, мабуть, були заборала.

Вежа захищала також і єпіскопську частину Галича — дити­нець міста. Тепер на місці в’їзду вал має пологість. Тут же з боку кромного города стоїть курган, на якому була вежа. Курган і вежа на ньому відігравали велику роль у захисті в’їзду. Під час штурму дитинцю вороже військо, досягнувши кургана, розпорошувалось по його боках. Це дезорганізовувало штурм. Потім, коли військо намагалося підступити до в’їзду, то. потрапляло в тісний простір між курганом і валом. Скупчений ворог підпадав під зручний обстріл з вежі і з валу.

Рис. 15. План укріплень з валів, ровів і курганів, на яких стояли вежі, що збереглися від древнього Галича.

Крім вежі, в’їзд в єпіскопську. частину міста захищався воріть­ми. IITe й нині це місце населення Галича називає «воротище», а у верхній частині валів можна було ще не так давно бачити поглиблення ніби від деревин, на яких трималися ворота.

Через рови в місцях в’їздів до укріплень були прокладені мости, які будувалися з дерева. Тому їх рештки не виявлені під час архео­логічних розкопок.

Літописи згадують про мости в Київській Русі вже починаючи з X ст. Так, розповідаючи про похід князя Ярополка на древлян- ського князя Олега 977 р., літопис згадує про міст і говорить про місце його знаходження «...бяше черес гроблю мост ко вратотом градным, теснячеся друг друга, пихаху в гроблю, и спехнуша Ольга с мосту в дебрь, падаху людье мнози, и оудавиша кони человеци» ¹. Отже міст в Овручі знаходився на великій височині над ровом; він з’єднував навколишню територію з укріпленням і проходив «ко вратам градным».

Ми маємо всі підстави говорити про високий рівень техніки тих часів у будівництві мостів. У 1115 р., за часів князювання у Києві Володимира Мономаха, був збудований міст через Дніпро. А щоб збудувати такий міст, потрібна була велика технічна май­стерність.

Мости будувалися з таким розрахунком, щоб їх легко можна було прибрати на випадок ворожого нападу. Для цього або роз­биралося полотно мосту, або весь міст піднімався до укріплення.

Літопис згадує про такий підйомний міст у м. Каліші. В 1229 р. Данило Галицький під час облоги цього міста «...возводный мост и жеравец вожьгоша» ².

Можна припускати, що такі «возводні» мости були і в містах Київської Русі. Журавцем називали підйомний механізм мосту, який відомий і тепер під цією назвою серед найпростіших підйомних механізмів.

Важливим елементом в укріпленнях Київської Русі були потайні проходи — тайники під валами і наземними спорудами укріплень. Цими проходами обложене військо виходило з укріплення, щоб раптово контратакувати ворога; тайниками військо і мешканці мі­ста непомітно для ворога доставляли воду в укріплення. В письмо­вих джерелах тайники відомі з XV ст.; археологічні ж пам’ятки свідчать про існування їх уже в X ст.

У дитинці Бєлгорода було виявлено два вдало замаскованих тайники. Один з них був у південно-східній частині дитинця, дру­гий — посередині східного валу. Подібні тайники були у східному валі кромного города; на них указують провали у валу. Провали утворилися внаслідок того, що в тайниках погнили дерев’яні пере- ^{[63] [64] криття, і насип над ними обвалився. Характерно, що провали чер­гуються на однаковому віддаленні один від одного і що всі вони знаходяться в тих місцях, де рів має велику глибину. Це свідчить про те, що тайники були призначені для одночасного непомітного виходу значної кількості війська. А щоб ворог не помітив пересу­вання, поки все військо, потрібне для контратаки, не буде виве­дене, тайники вели на дно рову. Військо спочатку виходило в рів, а вже звідси починало атаку.}

В тайнику Райковецького городища, що знаходився в південно- східній частині, виявлено велику кількість людських кістяків, серед них і жіночих. Це свідчить про те, що населення Райковецькогс укріплення під час пожежі намагалося вийти через тайник. Він являє собою тунельний прохід, який був виритий у суцільному грунті шириною близько трьох метрів і проходив під житловими і фортифікаційними спорудами. Тайник заглиблювався східцями від рівня площі в городищі до дна рову. Рів у цьому місці мав площадку і був глибшим від інших місць.

Другий тайник було виявлено в західній частині городища. Він не заглиблювався в суцільний грунт, а проходив на рівні площі го­родища, між окремими стінами житлових клітей і фортифікацій­ними Тарасами; до дна рову він спускався, мабуть, східцями.

Кам’яні укріплення в Київській Русі не були так поширені, як укріплення, що складалися із земляних і дерев’яних споруд. Це насамперед пояснюється природними умовами. Як відомо, терито­рія Київської Русі була дуже багата на ліс. Тому тут пере­важали дерев’яні укріплення. Але факт переважання дерев’яних укріплень ще не свідчив про низький рівень фортифікаційного мистецтва в Київській Русі. Адже такі укріплення, як у Бєлго­роді, Вишгороді, Райковецькому поселенні, Городську, Галичі та в інших пунктах, не поступалися тогочасним кам’яним укріпленням Західної Європи. Рівень фортифікаційного мистецтва визначав не матеріал, з якого будувалися укріплення, а ефективність цих укріп­лень у захисті від ворожих нападів.

З X ст. у Київській Русі разом з будівництвом кам’яних кня­зівських палаців і церков почали будувати і кам’яні укріплення. Першим з таких укріплень були, мабуть, кам’яні ворота в Києві, збудовані Володимиром, так звані Батиєві ворота. Від них нині нічого не залишилося, крім деяких решток фундаментів, схованих під бруком на перехресті вулиць Володимирської і Велико-Жито­мирської. Як можна припускати на основі залишків цих фундамен­тів, ворота складалися з двох кам’яних стін, розташованих пара­лельно, на відстані 6 м одна від одної, між якими були стулки во­ріт; товщина стін була 2 м, довжина 7 м. Точніше про Батиєві во­рота нічого сказати не можна, бо ні їх залишки, ні літописні свід­чення не дають можливості повніше їх уявити. На схід і захід від кам’яних стін воріт йшли лінії міських укріплень часу Володимира, які складалися з рову й валу, що мав дерев’яну конструкцію.

Рис. 16. Руїни Золотих воріт у XVII ст. Малюнок голланд­ського художника Вестерфельда.

В укріпленнях Києва часів Ярослава, які, головним чином, скла­далися також з ровів і валів і, мабуть, з дерев’яних споруд на ва­лах, було декілька воріт.

Одні з них — Золоті ворота — були кам’яні і частково зали­шилися до наших часів. Залишки цих воріт являють собою дві па­ралельні кам’яні стіни, які в XIX ст. були підперті цегляними контрфорсами, що мали запобігти їх обвалам. На основі залишків Золотих воріт, а також на основі малюнків, зроблених у XVII ст. голландцем Вестерфельдом, та деяких літописних свідчень спро­буємо відтворити у дуже загальних рисах вигляд цих воріт.

В основу воріт входили, очевидно, дві паралельні кам’яні стіни, з’єднані між собою кам’яним перекриттям у вигляді арки. Зверху, над склепінням арки, стояла церква Благовіщення, яка, очевидно, крім культового, мала ще й фортифікаційне призначення і була ніби міцною вежею над ворітьми. Можливо, церква знаходилася на площадці над ворітьми, а площадка була місцем розташування війська під час оборони міста. Нижче склепіння арки був другий дерев’яний місток, на якому також розташовувалося військо. Мі­сток був покладений на колоди, які своїми кінцями входили в стіни воріт; у стінах до цього часу збереглися гнізда від цих колод. Отже, Золоті ворота мали дві бойові площадки для війська і бойову вежу, яка в той же час була і Благовіщенською церквою. Припускають, що стулки воріт були оббиті позолоченими листами міді, подібно до того, як це було у константинопольських Золотих воротах; можливо, тому і названі вони Золотими ворітьми. За іншим припущенням, назва ця виникла тому, що купол надворітної церкви Благовіщення був позолочений.

В XI ст. у Київській Русі починають будувати кам’яні укріплен­ня, що захищають не тільки ворота, а й все місто,— кам’яні стіни. Такі укріплення були збудовані наприкінці XI ст. у м. Переяславі одночасно з іншими кам’яними спорудами. Єпіскоп Єфрем, як роз­повідає Лаврентьєвський літопис, у 1089 р. «многа зданья въздви- же/докончав церковь святого Михаила, заложи церковь на воро- тех городных, во имя святого мученика Феодора, и посем святого Андрея у церкве от ворот, и строение баньное камено, сего же не бысть преже в Руси, и град бе заложил камеи, от церкве святого мученика Феодора» ^[65].

Від цих споруд у Переяславі майже нічого не залишилося. А на підставі лише літописного свідчення важко говорити про їх будову. Немає сумніву, що в Переяславі була збудована ціла система кам’яних укріплень: ворота, можливо, подібні до Золотих воріт у Києві, над якими стояла церква, що була в той же час і вежею; від воріт проходили кам’яні стіни, що огороджували місто.

На початку XII ст. були побудовані кам’яні стіни навколо м. Ла­доги. Ладога — одне з найдревніших міст і одне з найвизначніших укріплень Київської Русі. Свого військового значення це місто не втрачало на протязі всього часу існування Київської держави, як і пізніше. Ладога протягом багатьох віків була форпостом Русі у боротьбі з германською і шведською агресією. І цілком природ­но, укріпленням Ладоги надавалося великого значення. У 1114 р. «заложена бысть Ладога камением на приспе, Павлом посадником при князе Мьстиславе» ^[66].

Укріплення знаходилися на зручному в природному відношенні місці, на вузькому неприступному горбі між рр. Волховом і Ладож- кою. Цікаво, що кам’яні стіни були збудовані на «присьбе», на земляних валах, які захищали місто до цього часу. Це стверджує припущення, що наземні дерев’яні споруди також будувалися на валах.

Укріплення Ладоги пізніше декілька разів перебудовувались, і тому вони втратили свій первинний вигляд. Залишків кам’яних споруд XII ст. у Ладозі залишилося дуже мало. Це насамперед східна стіна, яка підходить до Волхова. Давня стіна XII ст. знахо­диться всередині сучасної стіни, що має нині 10 м товщини. Такі великі розміри цієї стіни пояснюються пізнішими добудовами. Стіна XII ст. має близько 1 м товщини; складена вона з тонких, характерних для XII ст. цегляних плит, покладених на вапняковому розчині. Пізніші добудови мають інший матеріал.

Вежі XII ст. також не збереглися до наших часів у первинному вигляді. Лише у внутрішній частині вони мають характерну для XII ст. прямокутну форму. Ззовні їм було надано півкруглої форми ^[67].

У Володимирі-Суздальському до кінця XII ст. укріпленнями навколо міста були рови, вали і, мабуть, дерев’яні споруди на валах. В цих укріпленнях двоє воріт (одні з яких, як і київські, зва­лися Золотими, а другі — Срібними) були кам’яними. Збудовані ці ворота князем Андрієм Боголюбським. До наших часів порівняно добре збереглися Золоті ворота, що своєю будовою дуже нага­дують будову київських Золотих воріт. Ворота у Володимирі- Суздальському також складалися з двох паралельних стін, які зверху були з’єднані арочним склепінням. Всередині арки була ■кам’яна перемичка, до якої прироблялися стулки воріт.

Як і київські Золоті ворота, ці ворота мали дві бойові пло­щадки, де розташовувалось військо під час захисту міста. Одна площадка знаходилася нижче склепіння і трималася на деревинах, кінці яких були вроблені в стіни воріт. Друга площадка була над склепінням: на ній стояла надворотна церква. Цю площадку разом з церквою огороджував зубчастий кам’яний парапет. Всередині пів­денної стіни воріт були зроблені східці, що вели на обидві пло­щадки, а також на гребінь валу на південь від воріт. Про будову

Срібних воріт ми нічого не знаємо, бо від них нічого не зберег­лося; але вони не могли дуже відрізнятися від Золотих воріт.

За часів князювання Всеволода Велике Гніздо у Володимирі був збудований кам’яний дитинець, куди входили князівська і єпі- скопська частини міста. В кам’яних стінах дитинця були ворота, над якими стояла церква Богородиці.

Кам’яні укріплення в Київській Русі складалися не тільки з стін і веж. Велика кількість церков, які знаходились майже в кожному більш-менш значному місті, мали оборонне значення, були фор­тецями.

Такими фортецями були і монастирі, які будували власні кам’яні укріплення. Про значення церков як оборонних споруд ви­разно свідчать літописні оповідання. Особливо характерне в цьому відношенні оповідання про облогу Києва Батиєм, з якого відомо, що Десятинна церква була останньою фортецею, де намагалися сховатися кияни. Відомо, що частина населення Києва замкнулася в цій церкві. Людей було так багато, що вони заповнили хори. Такої ваги хори не витримали і обвалилися. Розкопками 1939 р. біля церковної стіни виявлено глибоку яму, в якій знайдено кістяки людей, рештки їх одягу і прикрас. Тут же виявлено два залізних заступи. Можливо, люди ними копали потайний вихід з церкви, щоб непомітно вночі втекти від татарської облоги; можливо, вони намагалися дістатися до води в грунті, без якої не можна було довго витримати облогу. Проте через невідомі для нас обставини смерть настигла їх під час роботи.

Безперечно, що фортецею була і церква Андрія в Переяс­лаві. Це можна визначити з її розташування безпосередньо біля міських воріт. В цьому місці її могли збудувати, маючи на увазі і оборонне призначення.

В Ольговому городку, за 6 клі від м. Рязані, на р. Оці, у місці злиття з нею р. Проні, біля самого в’їзду в укріплення знаходилася церква, що, очевидно, мала захищати цей в’їзд. Про оборонне при значення цієї церкви свідчить і той факт, що, будучи зовсім малою спорудою, церква мала дуже товсті стіни, близько 2 лі. Від цієї церкви збереглися лише фундаменти ^,.

Ці факти свідчать, що в Київській Русі поруч з земляними і дерев’яними укріпленнями було поширене і будівництво кам’яних укріплень. Форми кам’яних фортифікаційних споруд були різні: во­рота, вежі, стіни, церкви-фортеці. Як і дерев’яні і земляні форти­фікаційні споруди, ці укріплення свідчать про високий рівень фортифікаційного мистецтва.

Укріплення Київської Русі відзначалися неприступністю. Воро­жим військам дуже рідко щастило захопити той чи інший город. Протягом періоду існування Київської Русі до татарської навали було лише дев’ять випадків успішної облоги городів; про безуспішну облогу відомо 42 випадки. Дуже часто ворожі війська облягали го­род протягом тижнів і місяців і не могли його захопити.

Під час довготривалих облог ворог намагався виснажити обо­ронців і примусити їх добровільно здати город. Отже, до завдання оборонців входило не лише не допустити проникнення ворога в город, а й активно боротися з ним за межами города, щоб при­мусити його зняти облогу і відступити. Через потайні проходи і ворота оборонці виходили з укріплення і раптово атакували ворога.

Під час облоги Галича князем Володимирком Володаровичем в 1144 р. війська Івана Берладника не раз виходили з города і вступали в боротьбу на відкритій місцевості. Так продовжувалося протягом трьох тижнів. Нарешті, під час однієї з таких вилазок Володимирко відрізав відступ до города військам Берладника і розбив їх. Так само діяли війська Мстислава Ростиславича в бо­ротьбі з військом Андрія Боголюбського під час облоги Вишгорода в 1174 р. Дев’ять тижнів стояло військо Андрія під Вишгородом. Протягом цього часу оборонці города часто виходили з укріплення і розпочинали відкритий бій.

У боротьбі з ворожим військом, що обложило город, дуже поширеною тактикою були раптові атаки незначними силами. З укріплень виходили невеликі загони і намагалися нав’язати бій ворогові. У випадку небезпеки загони ховалися в укріплення, а ворог, женучись за ними, наближався до города і підпадав під посилений обстріл з валів і заборал. Така боротьба не завдавала великих втрат оборонцям, але розладнувала вороже військо і виснажувала його сили. В той час, коли ворог скеровував свою увагу на бо­ротьбу з контратакуючими загонами, інші оборонці виходили з ук­ріплення і запасалися водою.

Коли ворог атакував укріплення, оборонці кидали в нього стрілами і списами. Якщо ворог перебував дуже близько і нама­гався проникнути в город через рови й вали, на нього кидали каміння, скочували дерева, лили окріп.

Під час оборони польського города Каліша в 1229 р. від війська Данила Галицького, яке брало участь як союзне військо короля Конрада Мозовецького в боротьбі за краковський стол, поляки, супротивники Конрада, скинули з городських укріплень на Дани­лове військо стільки каміння, що ним був засипаний рів із водою, і руське військо, яке стояло у рові з водою, опинилося на сухому.

Використовувалося каміння і в обороні руських городів. Ка­міння, приготовлене для оборони, знаходять на городищах під час їх розкопок.