ГОРОДИ І ЗМІЦНЕННЯ КОРДОНІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

JHO3EMLI,[, яким були відомі східні слов’яни в епоху виникнен- ^в ня Київської держави, завжди підкреслюють велику кількість у них городів. Скандінави називали країну східних слов’ян Гарда- рикією — країною городів.

Те ж саме говорить інший арабський письменник того часу ібн-Русте: «городів у них велика кількість» ^{[49] [50].}

Багато свідчень про городи слов’янських племен є в «Повести временных лет». Відносно племен уличів і тіверців «Повесть» за­значає, що вони жили по Дністру до Чорного моря «...и суть гради их и до сего дне» ^[51]. Про побудову городів слов’янами у літопису згадано в тому місці, де розповідається, як слов’яни вигнали варя­гів за море. Рюрик у слов’янські городи посадив своїх мужів, «а перьвии насельници в Новегороде Словене, в Полотськи Кри­вичи, в Ростове Меря, в Белеозере Весь, в Муроме Мурома» ^[52].

Городом називалося всяке укріплене поселення, незалежно від того, яка соціальна категорія мешканців його населяла. Слово «го­род» означало і населений пункт, укріплений штучними спорудами, і самі ці споруди.

На території східнослов’янських племен є багато залишків сло­в’янських укріплених поселень, які звуться городищами — місцями городів. Ці городища дають можливість твердити про велике по­ширення укріплень у східних слов’ян. Багато городищ, які були по­будовані місцевим населенням ще в часи скіфів, існували як укріп­лення і за часів Київської Русі. Відомі слов’янські городища, що належать до VII—IX ст. ст. Це—Боршевське городище на Дону біля Воронежа;Точевське городище на Суджі, Курської області; го­родища так званого роменського типу біля м. Ромен, Сумської o6∙ ласті, Опошнянське городище біля м. Опошні на Ворсклі, Полтав­ської області, та ін.

Багато східнослов’янських городів епохи виникнення Київської держави виросло на основі більш ранніх слов’янських укріплених поселень, а такі міста як Київ, Смоленськ, Іскоростень (Коростень! та інші зросли і розвинулись на основі кількох близько розташова­них ранньослов’янських городів.

Центр древлянського племені Іскоростень мав чотири укріплені поселення, що концентрувалися на невеликому просторі (2—3 клі) біля річки Уж. У Києві, крім поселення на Старокиївській горі, яке виросло потім у центр держави, за ранніх часів були укріплені по­селення на горах Щековиці і Кисілівці; остання спочатку, мабуть, мала назву Хорвиці.

Ці окремі поселення були ще в XI ст. і стали підставою для ви­никнення літописної легенди про трьох братів — Кия, Щека і Хоріва — засновників Києва. Кожне з цих поселень спочатку нале­жало, можливо, окремій громаді.

Об’єднання слов’янських племен у Київську державу супрово­джувалося будівництвом укріплень. Князь Олег, підкоривши Київ­ській державі племена слов’ян новгородських, кривичів і мерю, «нача городы ставити, и устави дани» ^[53]. Так само робили і пізніші князі. Ще Ярослав Володимирович у 1030 р. підкорив «чюдь» і «по­стави гопод Юрьев» ^[54].

У другій половині X ст. на Київську державу збільшилися на­пади кочівників-печенігів.

’Київська Русь особливо зазнавала нападів з півдня, де вона ме­жувала з територією, зайнятою печенігами. З степу печеніги не раз нападали на сам Київ. Для захисту центральної території держави і Києва від спустошливих нападів кочівників Володимир будує си­стему укріплень. Під 988 р. «Повесть временных лет» розповідає про це: «И рече Володимер: «се не добро есть мало городов коло Киева». И нача ставити городы по Десне и по Устрьи, по Трубеше- ви и по Суле, и по Стугне; и нача нарубати мужи лутши от Словен, и от Кривич, и от Чюдий и от Вятич и отсих насели и грады; бе бо рать от Печенег, и бе воюяся с ними и одоляя им» ’.

З побудовою городів по рр. Сулі, Трубежу й Стугні утворюва­лось дві лінії укріплень з південно-східної сторони.

Важливо відзначити, що Володимир Святославич укріплення бу­дував по річках. Отже, до системи укріплень Київської Русі він включав також і природні перешкоди. Річки з болотяними долина­ми і крутими берегами затримували навальні напади кочівників.

Вздовж річок проходила система валів, відомих у народі під назвою «змійових валів». Це були потужні оборонні споруди, які захищали Київську Русь від степу кількома лініями, що тяглися на десятки кілометрів. Майже завжди ці вали були розташовані вздовж річок і являли собою ніби другу оборонну лінію після самої річки. Перша від Києва лінія змійових валів проходила по р. Віті, почи­наючи від її гирла. Приблизно на середині течії річки вал поділявся на дві частини. Одна частина відходила від річки на південь і по­тім, закруглившись, знову підходила близько до неї і тут губилася. Друга частина йшла по лівому березі р. Віти, з’єднуючи цю річку з р. Бобрицею, і губилася десь там, де р. Бобриця впадає у р. Ірпінь.

Змійовий вал і рр. Віта та Бобриця з півдня, Дніпро із сходу, і р. Ірпінь із заходу утворювали ніби трикутник, боки якого були захищені штучним і природним укріпленнями. В середині цього три­кутника знаходився Київ.

Друга лінія змійових валів проходила по лівому березі р. Стуг- ни, а потім з’єднувалася з руслом р. Ірпінь.

Третя лінія йшла по плато між рр. Стугною і Красною. На від­стані двох третин за течією Стугни вона поділялася на дві части­ни: одна частина переходила на лівий берег і йшла паралельно другій лінії валів, друга частина підходила до початку Стугни і тут губилася.

Четверта лінія валів йшла вздовж р. Красної від гирла, спочатку по лівому березі, потім у верхів’ях переходила на правий берег і йшла по рівнині на захід, а потім з’єднувалася з р.

На лівому березі Дніпра змійові вали проходили двома лініями нижче гирла р. Трубежа. Тут ці дві лінії йшли паралельно, а потім поступово з’єднувалися.

Питания про те, хто й коли побудував змійові вали, наукою ще не розв’язане. Існує думка, що вони були збудовані місцевим хлібо­робським населенням за часів скіфів, як засіб оборони від нападів скіфських кочових племен. Але не викликає сумніву, що змійові вали мали велике значення при захисті Київської Русі і, зокрема, самого Києва від нападів кочівників у XI—XII ст. ст. Навіть, коли вони і не були витвором фортифікаційного мистецтва Київської Русі, то однаково відігравали велику роль у війнах руських військ з кочівниками. Саме в такому розумінні згадують про змійові вали літописи.

Є свідчення одного іноземця, яке, очевидно, стосується змійових валів і визначає їх оборонне значення для Київської Русі. Інозе­мець цей — епіскоп Брунон, що відвідав у 1006 р. Київ по дорозі з Угорщини до печенігів, куди він їхав як місіонер. У Києві Брунон був щось із місяць і після того продовжував свою подорож. Київ­ський князь Володимир з військом супроводжував його до кордонів держави, де проходила лінія оборони від печенігів.

Про ці проводи Брунон у наступному 1007 р. писав у листі ДО' короля Генріха II: «Руський князь два дні проводжав мене сам з військом до останньої межі своєї держави, яку (межу) він за­хистив звідусіль найміцнішим частоколом на дуже великому про­сторі, бо тут блукає ворог. Він зліз з коня на землю; я йшов з товаришами, він ішов слідом з своїми старшинами, і так ми вийшли за ворота; він став на одному горбі, ми стали на другому».

Потім Володимир послав старшину до епіскопа з словами: «Я привів тебе до місця, де кінчається моя земля, починається во­рожа» і попередив Брунона, щоб він був обережним на землі пече­нігів ^[55].

Безперечно, що укріплення на межі держави, які бачив Брунон, складалися не тільки з частоколу. Частокіл і ворота — це те, що йому впало в очі. Очевидно, частокіл стояв на валу понад ро­вом, бо інакше він не міг бути досить ефективним захистом від кочівників.

Рис. 11. План укріплень з валів і ровів, що збереглися від древнього Бєлгорода.

Можна припустити, що система укріплень часів Володимира складалася з валів, на гребені яких стояв частокіл, і ряду городів, що були побудовані по лінії річок і валу. В городах знаходилася військова сторожова залога.

У 90-х роках X ст. Володимир заснував або укріпив заново такі міста, як Васильєв, Переяслав і Бєлгород. Літописи не зазначають часу заснування Васильєва (сучасний Васильків на р. Стугні). Проте це місто було побудоване Володими­ром десь незабаром після прийняття ним християнства і назване на честь християнського патрона Володимира — Василія. Під 992 р. лі­топис зазначає про по­будову в цьому році укріплень у Переясла­ві: у 992 р. «Володи- мер заложи град Бел» і заселив його людями «от инех град» *.

Біля самого Києва і на віддаленні від ньо­го є велика кількість городищ. Важко сказа­ти, коли саме виникло кожне з них, але, без­сумнівно, всі вони віді­гравали велику роль у захисті Київської дер­жави і, зокрема, самого Києва.

агресією, певне, змусила

Боротьба Володимира з польською

його звернути увагу на будівництво укріплень і на заході Київської Русі. Літописних свідчень про це немає, але, безперечно, що за часів Володимира тут були великі й потужні укріплення, які Воло­димир використовував, а якщо було потрібно, то й добудовував.

Зокрема це можна сказати про м. Володимир-Волинський, назва •якого зв’язана з іменем князя Володимира.

Військові успіхи Володимира й запроваджена ним система укріплень відтиснули кочівників далі на південь. Територія Київ­ської Русі таким чином поширилася за рахунок південних земель, які, в свою чергу, треба було захищати. Це змушувало Київську державу будувати нову укріплену лінію на півдні.

У 1032 р. «Ярослав поча ставити городы по Рси» ¹, населяючи їх полоненими, яких він набрав у Польщі під час війни в 1031 р.

Літопис не зазначає назви жодного укріплення з тих, які Яро­слав будував на р. Росі. Деякі городища, що й досі знаходяться на цій річці, безперечно є місцями укріплень, які існували тут ще до часів Ярослава.

Так, Княжа Гора біля гирла р. Росі є, мабуть, місцем укріп­леного пункту Родні, яка була сховищем Ярополка в 980 р. під час боротьби братів Святославичів за великокнязівський стол. До системи оборони від кочівників на межі лісу й степу входили й старі укріплення на Росі та укріплення, збудовані Ярославом.

Городища біля с. Белилівки на р. Роставиці, притоці Росі, і на місці сучасного м. Ягнятина, Ружинського району, Житомирської області, цілком можна пов’язувати з відомими в Київській Русі городами Роставцем і Неятином, які часто згадуються літописами в зв’язку з русько-половецькою боротьбою.

Є багато городищ на р. Росі, які важко пов’язати з відомими городами. Та більшість їх не можуть бути залишками великих і відомих городів уже тому, що мають дуже невелику площу. Це були фортеці у повному розумінні цього слова, що населювалися •тільки військовими гарнізонами, які, крім руських військ, склада­лися з полонених поляків (за часів Ярослава) або осілих кочівників (за пізніших часів).

У Київській Русі на протязі всього часу йшов безупинний інтен­сивний процес зростання ремесла і торгівлі. Разом з тим зростали і міста. Багато городів, які спочатку мали переважно оборонне зна­чення, перетворюються на великі торгово-ремісничі центри. Таких

Рис. 12. План укріплень з валів і ровів, що збереглися від древнього Володимира-Волинського.

міст радянські дослідники нараховують у Київській Русі 250; з них близько 60 міст з населенням від 5000 до 10 000 чоловік

Укріплення цих міст було необхідною умовою їх економічного та культурного розвитку й навіть існування. Хоч звичайно укріплю­валася не вся площа міста, проте ці укріплення повинні були охоплювати велику площу, оскільки під час небезпеки вони захи­щали значну кількість населення.

Укріплення великих міст відзначалися міцністю своєї будови; у фортифікаційній системі тут широко використовуються і кам’яні споруди, як то було в Києві, Переяславі, Володимирі-Суздаль- ському та в інших містах. Характерно, що в кожному великому, місті можна простежити етапи розширення укріпленої площі за­лежно від зростання населення, як ось у Києві, Бєлгороді, Черні­гові, Галичі, Новгороді, Смоленську та в багатьох інших містах.

Етапи поширення укріпленої площі у зв’язку з розвитком міста найвиразніше простежуються в древньому Києві.

Київ виріс на місці одного з слов’янських укріплених поселень, які були розташовані в межах сучасного міста. Найдавніший Київ знаходився на Старокиївській горі, в північно-східній її частині (вул. Володимирська, 2, де тепер міститься Державний Історич­ний музей), над стрімкими кручами, що спускаються до Подолу. Це було невелике поселення, яке з трьох боків захищалося кручами і ярами, а з боку, що прилягає до відкритої місцевості, — ровом і валом. Таким був древній Київ за часів Олега, Ігоря та Свя­тослава.

У другій половині X ст. за Володимира Святославича Київ став не лише укріпленою резиденцією князя, а й політичним, економіч­ним та культурним центром Київської Русі. Територія города в першій половині X ст. стала недостатньою для зростаючого на­селення, яке оселювалося за межами города. У зв’язку із зростан­ням міста треба було розширювати і укріплену площу. Князь Во­лодимир будує нову лінію укріплень, яка охоплювала площу в три—чотири рази більшу, ніж укріплена площа попередніх часів.

Межі укріплень Києва часів Володимира, пристосовуючись до природно-топографічних умов місцевості, проходили в такому на­прямку: від сучасного Андріївського спуску понад стрімкими кру­чами над Подолом — до глибокого яру, що відділяв Старокиївську гору від Михайлівської гори приблизно на тому місці, де проходить

¹ В. Стоклицка я-Т ерешкович, Средневековый город. «Вопросы исто­рии», № 2, 1945, стр. 144.

тепер фунікульор. Від цього яру до кручі над Подолом направо від. сучасної вулиці Велико-Житомирської простягалися вал і рів.

З південного боку цього города, на місці перетину вулиць Воло- димирської і Велико-Житомирської, знаходився в’їзд у город, який захищався кам’яними ворітьми. Після завоювання Києва татарами ці ворота стали називатися Батиєвими ворітьми. Другий в’їзд з’єднував город з Подолом; проходив він яром, який знаходився на місці сучасного Андріївського спуску. Називався цей в’їзд Бори- чевим взвозом.

У першій половині XI ст. територія города, збудованого при Bo лодимирі, стала недостатньою. Київ, що був політичний, культурний і ремісничий центр великої держави, у цей час став одним з най­більших міст в Європі. Населення не могло вміщуватися на даній укріпленій території; треба було розширювати площу города.

Ярослав Володимирович будує нові укріплення. В 1037 р. «за­ложи Ярослав город великый Кыев, у него же града врата суть златая...» ¹. Укріплена територія збільшилася ще в декілька разів; її площа мала близько 80 гектарів.

Межі города Ярослава проходили так: вал і рів, що захищали город з боку відкритої місцевості, проходили від Золотих воріт понад яром у напрямі теперішньої вулиці Ворошилова і з’єднува­лися з кручами над Подолом, десь у районі нинішньої Сінної площі. Тут були Львівські ворота; з другого боку, від Золотих воріт, межа города проходила понад кручами над р. Хрещаткою і з’єднувалася з кручами над Подолом, на схід від Михайлівської гори.

На всій території Київської Русі, від часів розкладу родо-пле- мінного ладу і на протязі всього часу існування Київської держави, будувалися укріплення. Одні укріплення були побудовані родовими общинами як засіб колективного захисту; інші — як укріплення ве­ликих міст або як прикордонні сторожові пункти.

Феодальною верхівкою Київської Русі, поруч з використанням існуючих укріплень, будувалися феодальні замки. Всі ці укріплення вкривали всю територію Київської Русі і відіграли велику роль в обороні руської землі від ворожих нападів.