ОЗБРОЄННЯ

ИЇВСЬКА Русь в економічному відношенні була передовою *" країною, з високим для свого часу рівнем сільського госпо­дарства і ремесла; тому й став можливим високий рівень розвитку військової справи: «Ніщо не залежить у такій мірі від економічних умов, як саме армія і флот», — писав Ф.

Археологічній науці відома велика кількість металообробних: майстерень. Важко вказати на більш-менш значний пункт Київ­ської Русі, в якому під час археологічних досліджень не було б- виявлено таких майстерень. Археології відомі справжні центри- металообробного ремесла, в яких сиродуті горна для плавки заліза, ковальські й ливарні майстерні знайдені у великій кількості. Та­кими центрами, наприклад, були Київ, Новгород, Вишгород, посе­лення на городищі Княжа Гора біля Канева, на Городському городищі та ін.

На Городському городищі виявлено велику кількість залишків^ сиродутих горнів і кусків заліза, яке виплавлялося з них, що свід­чить про переважну роль цього виробництва в господарстві жителів городища. ♦

Високий рівень розвитку металообробного ремесла у Київській Русі давав можливість виробляти всі види високоякісної зброї. Озброєння військ Київської Русі не поступалося ні асортиментом, \ ні якістю озброєнню військ інших κpa⅛J

Очевидець, який належав до дружини князя Данила Гали­цького, наприклад, так описує озброєння військ цього князя? «...щите же их яко зоря бе, шолом же их яко солнцю восходящу,. копием же их дрьжащим в руках яко тръсти мнози» ^[33].

Данилове військо, яке прийшло на допомогу угорському коро­леві Белі IV у боротьбі проти німців, вразило союзників своїм озброєнням і коштовним вбранням: «беша бо кони в личинах и в коярех кожаных и людье во ярыцех и бе полков его светлость ве­лика от оружья блистающася» ^[34].

Найкращими ж були озброєння і вбрання самого Данила: «Сам же еха подле короля по обычаю Руску: бе бо конь под ним дивле- нию подобен, и седло от злата жьжена, и стрелы и сабля златом украшена и иными хитростьми» ^[35].

Вигляд Данилового війська так сподобався угорському королеві, що він сказав князеві: «не взял бых тысяще серебра за то, оже еси пришел обычаем Руским отцев своих» ^[36]. Не можемо сумніва­тися в правдивості слів літописця, що «руський обычай», тобто тра­диція озброєння руських військ була популярна в інших країнах і викликала захоплення іноземців.

Але озброєння загалом усього війська Київської Русі не була таким, як оповідає літопис, згадуючи про військо Данила Гали­цького. В даному випадку говориться не взагалі про військо, а про військову верхівку Київської Русі — князівську дружину. Проте навіть не вся князівська дружина мала однаково коштовну зброю..

І Князі й військово-аристократична верхівка — старша дружина, прикрашали свою зброю золотом і сріблом. Рядові воїни князів­ської дружини — молодша дружина мала звичайну зброю.

Зброя так званих «воїв», які набиралися з простого народу — з сільського і міського населення під час великих військових дій, здебільшого зовсім не прикрашалась.

Різниця в озброєнні між окремими соціальними групами військ Київської Русі полягала не лише в різній коштовності одних і тих же типів зброї, але й в асортименті зброї. Покликані на війну смерди й ремісники користувалися тією зброєю, яку вони могли знайти в своєму господарстві серед знарядь праці, або для виготовлення: якої не треба було витрачати значних коштів. '∣

метальні списи, або дротики, які в Київській Русі були відомі під назвою сулиць. Сулиці мусили бути легшими від ударних списів. Наконечники сулиць, які також часто знаходять у городищах і мо­гилах Київської Русі, значно тонші від наконечників ударних спи­сів. Вони мають гранчасту, ромбовидну в розрізі, форму, а на кінці вістря дуже часто — два шипи, за допомогою яких сулиця застря­вала в рані супротивника^}

[ До поширених видів зброї належить сокира.

Київський воєвода Ян Вишатич під час походу 1071 р. на Біло- озеро проти повсталих смердів був озброєний сокирою. Мстислав ■Удалий під час Ліпе- цької битви в 1216 р. з сокирою з «павору- ’ зом» (тобто з петлею, якою сокира прив’язу­валася до руки, щоб її не загубити) тричі врі­зався в полки супро­тивника і рубав нею ворожі війська. В тій же битві новгородці в рішучий момент кида­ли у ворога сокири.

Рис. 3. Бойові сокири. Ліворуч — з Райковецького городища (Бердичівський район, Житомирської області); праворуч — з городища Княжа Гора (Канівський район, Київської області).

Серед археологіч­них пам’яток сокири зустрічаються частіше, ніж інші типи зброї. В курганах новгород­ської землі М. Бранденбург знайшов їх в 11 раз більше, ніж ме­чів, і майже вдвоє більше, ніж усієї іншої зброї разом узятої^[38].

Велика кількість сокир знайдена на городищі Княжа Гора, на Райковецькому й Городському городищах та на інших.

Сокири, знайдені на городищах і в похованнях, поділяються в основному на два типи: сокири першого типу мають клиновидну форму з вузьким лезом, сокири другого типу — розширене лезо з подовженням до рукоятки. Другий тип характерний для бойових сокир, хоч усяка господарська сокира могла бути бойовою.

Відомі сокири малих розмірів; вони прикрашені орнаментацією і вважались парадними. Така сокира знайдена в Старій Ладозі. Один екземпляр сокири невеликих розмірів, лезо якої було орна­ментоване інкрустацією срібла, знайдений на Райковецькому горо­дищі.

Укладаючи договір між Ігорем і греками, руські присягалися додержувати умов цього договору в таких виразах: «...и иже по­мыслить от страны Руския разрушити таку любовь... да не ймуть помощи от Бога, ни от Перуна, да не оущитятся щиты своими и да посечени будуть мечи своими, от стрел и от иного оружья своего» *. Отже, зброя — щити, мечі й стріли — займала певне місце навіть у релігійному ритуалі руського війська.

Це свідчить про те, що ця зброя була відома на Русі дуже давно. Лук і стріли були за тих часів головним засобом для того, щоб завдати поразки супротивникові на відстані, і руські війська дуже добре користувалися цим засобом; це мусили визнати навіть вороги. Так, візантійський письменник X ст. Іван Каменіат говорив, про руських, що проти їх стріл, які попадали дуже влучно, ніщо- не могло протистояти ^{[39] [40].}

Лук — це знаряддя, за допомогою якого провадилося метання стріл на відстань. Своєю будовою лук поділяється на три типи, що відбивають процес його удосконалення; простий, складний і само­стріл ^[41]. Простий лук робився з одного зігнутого деревка, краї якого стягувалися тятивою. Корпус складного лука складався з кількох пластинок різних порід дерева, а іноді й кості, що надавало йому великої еластичності. Для більшої пружності ці пластинки вигина-

Рис. 4. Стрілець. Мініатюра з „Изборника Святослава“ 1073 р.

лися так, що без тятиви корпус лука згинався дугою назад у ви­гляді літери С. При надіванні тятиви лук треба було перегинати в зворотному напрямі. Це дуже збільшувало корисну силу дії лука. Стріла, пущена за допомогою такого лука, пролітала значну від­стань і мала велику пробивну силу.

Вже древнім слов’янам був відомий складний лук. Ним озброю­валися війська Київської Русі, про що свідчать літописні та інші джерела.

Самостріли починають поширюва­тися у Псковській і Новгородській зем­лях лише з XIII ст. і, головним чином, з XIV ст. На Наддніпрянщині за часів Київської Русі вони не відомі.

Стріли складаються з двох основ­них частин — древка і наконечника. Без древка стріла не може бути пуще­на з лука. Для того щоб стріла мала вірний напрямок під час руху, на кінці древка прикріплюється два або більше пера. Стріла без наконечника не може заподіяти значного поранення. Древко з потовщенням на кінці може нанести удар лише більш менш знач­ної сили. Такі стріли без наконечника могли використовуватися при полюванні на дрібну хутрову дичину, щоб не пошкодити шкіри тварин.

Відомі мисливські стріли з кістяними наконечниками, які мають тупі кінці. Бойові стріли завжди мусили мати гострий наконечник, зроблений з твердого матеріалу. Такими матеріалами були за скіф­ських часів бронза, а у древніх слов’ян, і тим більше за часів Київ­ської Русі, — залізо.

Залізні наконечники стріл прикріплювалися до древка за допо­могою шпиля, який вбивався в кінець древка, або за допомогою втулки, в яку встромлювався кінець древка. В Київській Русі нако­нечники стріл своєю формою поділялися на багато типів. Найбільш типовими формами стріл були ланцетовидно-плескаті, листовидні і ромбовидно-плескаті, чотиригранні, пірамідальні й круглі. Кожен

з цих типів стріл мав певну бойову функцію. Так, тяжкі пірамі­дальні наконечники з гострою кінцівкою призначалися для того,, щоб завдати поразки супротивникові, одягненому в кольчугу. Такі, наконечники мали велику ударну силу і своїми гострими гранями розривали кольчужну броню. Призначенням кутів плескатих нако­нечників стріл ромбовидної форми було збільшувати рану прч по­раненні та вийманні стріли з тіла. Були наконечники, що на вістрі

Рис.

закінчувалися двома зубцями, на зразок гарпуна. Поранення таким наконечником було дуже небезпечним. Щоб витягти його, треба було розривати зубцями живу тканину тіла.

У кочівників був поширений тип трилопатевих наконечників з дірками на лопатях. Такі стріли під час руху в повітрі видавали різкий свист, який мав викликати страх у військах супротивника.

|_У «Повести временных лет» є оповідання про те, як слов’янське плем’я полян позбулося данини, яку воно сплачувало хозарам. За­мість звичайної данини поляни дали хозарам «от дыма мечь»; про це говорили хозарські «старцы» своєму кагану: «...не добра дань, княже; мы ся доискахом оружьем одиною стороною (остром), ре- коша саблями, а сих оружье обоюду остро, рекше меч» *.

Це оповідання відбиває народні погляди на Русі в XI ст. на меч як на традиційну приналежність руського озброєння. Про це ж саме свідчить і інше оповідання «Повести», в якому говориться про обмін зброєю між київським воєводою Претичем і печенізьким кня­зем на ознаку миру між руськими і печенізькими військами:

¹ Лаврентьевская летопись, стр. 17.

«и въдасть Печенежьский князь Претичю конь, саблю, стрелы, он же дасть ему броне, щит, меч...» '.

Про меч як про зброю руських військ згадується у договорі Олегц з греками в 911 р. У договорі Ігоря з греками у 945 р. записана формула присяги руських у додержанні умов договору. Руські заприсягалися своєю зброєю, серед якої перше місце належало мечу. Пізніше руські літописи згадують про меч дуже часто, коли йдеться про військові події. Лише в IV нов­городському літопису меч згадується 38 раз ^{[42] [43].}

Археологічні знахідки мечів трапляються не часто. В похованнях часів Київської Русі їх виявлено значно менше, ніж інших видів зброї. Це пояснюється насамперед тим, що мечі як дуже коштовну зброю рідко клали в могилу з померлим; виняток становили князі та багаті дружинники. А мечі переважної біль­шості представників дружинної верстви спад­ково переходили до їх нащадків. Проте зна­хідки мечів відомі в багатьох місцевостях, на­приклад, біля Смоленська в могилах гніздов- ського некрополя, в могилах Новгородської землі, в князівському похованні в Чернігові — Чорній Могилі, у могилах Шестовицького не­крополя біля Чернігова, в київських дружин­них і князівських похованнях та в інших міс­цях. Усі ці знахідки виявлені в похованнях заможних дружинників і князів. Декілька ме­чів виявлено під час розкопок Райковецького городища. Під час будування Дніпрогесу були знайдені мечі на дні Дніпра в районі порогів.

Частина мечів, які були на озброєнні ру­ського війська, привозилася із Західної Європи. Прихильники норманської теорії вважали цей факт доказом панування на Русі варягів, які нібито принесли з собою і зброю. Але мечі ці могли потрапити в Київську Русь шля­хом торгових взаємовідносин або разом з варязькими воїнами,

■яких руські князі, як, наприклад, Володимир і Ярослав, най­мали в своє військо. На деяких знайдених на території Київської Русі мечах є клейма, що свідчать про їх західноєвропейське похо­дження. Але в основній масі руські мечі, як і інша зброя, виробля­лися місцевими руськими майстрами в місцевих залізообробних май­стернях і мали ту ж форму, що й привозні західноєвропейські мечі.

Немає нічого дивного в тому, що мечі виробу руських майстрів цього часу своєю формою нагадували західноєвропейські франкські мечі так званого каролінгського типу. Франкські мечі не є виявом національних рис зброї. Ця форма була поширена в усіх країнах Європи і ні в якому разі не є виключною приналежністю зброї певного народу.

Місцеві видозміни в тій чи іншій країні позначалися лише в де­талях, що не порушували загальної форми, яка була обумовлена -бойовими функціями і бойовими якостями меча.

Мечі каролінгського типу були рубаючою зброєю. Вони при-.датні для кінного війська, але для пішої боротьби придатні мало. На Русі такі мечі були поширені в X—XI ст. ст. Пізніше поруч з ними поширюються так звані капетинзькі мечі, характерною особ­ливістю яких є довге лезо з загостреною кінцівкою. Ці мечі поєд­нували функції рубаючої і колючої зброї і використовувались вершникамш] Але найбільш типовою зброєю кінноти була шабля.

Історія шаблі тісно пов’язана з історією кінноти. Безперечно, на Русі шабля була відома вже в X ст. Це засвідчується археологіч­ними пам’ятками. Наприклад, у Чорній Могилі поруч з списами і мечами знайдена шабля. Можна думати, що руські познайомилися з шаблею під час військових сутичок з кочівниками. Але якими б 'шляхами не з’явилася на Русі шабля, вона була на озброєнні руського війська вже у X ст., а з XI ст., у зв’язку з розвитком ’руської кінноти, стає одним з головних видів зброї. В цей час про шаблю часто згадується в літописах.

У «Слове о полку Игореве» читаємо: «поскепани саблями ка- •леными шоломы аварския», «саблям потручяти о шеломы поло- вецкыя» і т. д.

До наступальної зброї, якою користувалися війська Київської Русі, належали і кинджали, або ножі, які відігравали велику роль у рукопашній битві. Таким ножем, наприклад, убив Мстислав Во­лодимирович косозького князя Редедю під час їх поєдинку.

4^Серед археологічних пам’яток широко представлені металеві, !переважно залізні булави, які насаджувалися на дерев’яні держаки. Відомі також підвісні грузи, подібні до булави. Такий груз прив’я­зувався на кінець вірьовки, другий кінець якої прив’язувався до держака. Це була зброя великої ударної сили.

Згаданими видами наступальної зброї в основному вичерпується перелік засобів індивідуального озброєння військ у Київській Русі.

Рис. 7. Бойові булави. Ліворуч — мідна булава, знайдена у Києві на території древнього города. Праворуч — за­лізна булава, знайдена на Райковецькому городищі (Бердичівський район, Житомирської області).

Поруч із зазначеною найбільш поширеною зброєю індивідуаль­ного користування в Київській Русі існувала складна механізована зброя. Є підстави припускати, що в Київській Русі був відомий спосіб метання вогню, з яким руські війська могли познайомитися у греків.

Відомо, що війська князя Ігоря зазнали на собі дії грецького вогню під час походу на Царград 945 р. Цікаво, що через деякий час після цього княгиня Ольга підпалила непокірне місто Іскоро- стень. Ми не знаємо, яким саме способом кидали війська княгині Ольги вогонь на Іскоростень, але можемо категорично твердити, що це не були підпалені клаптики тканини, прив’язані до ніжок го­лубів, як про це розповідає народна легенда, записана літописцем. Отже, факт підпалення Іскоростеня на відстані дозволяє припусти­ти, що війську княгині Ольги було відоме щось подібне до гре­цького вогню.

До XIII ст. належать згадки літописців про існування машин в Київській Русі для облоги городів, так званих таранів і пороків, які були відомі древнім слов’янам. Мабуть, вони являли собою важіль, що приводився в рух вагою або з допомогою натягування. Тарани були машинами великої потужності і кидали важке каміння на значну відстань.

У 1234 р. Данило Галицький обложив Чернігів: «люто бо бе бои у Чернигова, — описує літописець цю облогу, — оже и таран на нь поставити, меташа бо каменемь полтора перестрела, а ка­мень якоже можаху 4 мужи силнии подъяти» ^[44]. Чернігівці, мабуть, також кидали таранами каміння у війська Данила. Адже через чотири роки літопис вже згадує про існування у Чернігові пороків, які кидали на півтора перестріла каміння такої величини, що їх могли підняти не менш, як два чоловіки ^[45].

Захисна зброя складалася з щита, шолома й броні. її завдан­ням було захищати воїна в бою від ударів ворожої зброї.

Рис. 8. Руське військо. Дружина князя Володимира Святосла­вича в захисному озброєнні. Мініатюра XlV ст. з „Сказания о св. Борисе и Глебе" (за оригіналом XIl ст.).

^Найважливішим засобом захисту воїна був щит, тому він і був найбільш поширеним видом захисної зброї, про що свідчать слова, які визначають загальновійськові поняття. Наприклад, «стояти за щитом» означало бути в бойовому строю: «держати щит» — чинити опір ворогові; «взяти на щит» — захопити город.

Археологічних знахідок решток щита відомо небагато. Вони ду­же рідко трапляються в курганах Чернігова, Смоленська і Новгорода IX—X ст. ст. Знахідки щита на городищах зовсім невідомі. Це по­яснюється не тим, що щитів була обмежена кількість на озброєнні древньоруських військ, а матеріалом, з якого робилися щити і який в землі не зберігся до нашого часу. В основі щита була дерев’яна дошка або дерев’яний каркас, обтягнутий товстою шкірою. Відомі щити, в центрі яких були металеві пластинки, так звані умбони. Щити з умбонами були дуже коштовною і рідкою зброєю, якою ко­ристувалися заможні дружинники. Цим пояснюється невелика кіль­кість знахідок умбонів. Інших решток щитів, крім умбонів, до нас не дійшло. Умбони мали круглу, опуклу або загострену зверху фор­му. З внутрішнього боку вони мали перекладину, яка була разом з тим і ручкою для держання щита в руці.

Розміри щита залежали від іншої захисної зброї. Якщо тулуб воїна не захищався бронею, то щит мусив бути таких розмірів, щоб прикрити тулуб і груди. Для воїна, одягненого в броню, було до­статнім мати щит менших розмірів, щоб прикривати груди та відби­вати ним удари ворога.

В Київській Русі, як і в інших країнах цього часу, існували різні форми щитів. Найпоширенішими були круглі щити, мигдалевидні, овальні і у вигляді трикут­ника, поширені доверху. Загальною ри­сою щитів усіх форм була опуклість їх площі, завдяки чому стріли й списи, вдаряючись у щит, падали під косим ку­том до його площі. Це зменшувало про­бивну силу ворожої зброї.

Рис. 9. Залізний шолом з пластинкою для захисту об­личчя. Знайдений на Райко- вецькому городищі (Берди­чівський район, Житомир­ської області).

кольорівДІ

І_Шолом-— залізне головне вбрання, поволі витягнуте вверх, за­кінчується шпилем. Такої форми шоломи знайдені в Чорній Могилі

Часто поверхня щитів офарбовувалася. Червоний колір був найбільш популяр­ним. У «Слове о полку Игореве» шити називаються «чрвленими». «Русичи вели- кыя поля чрвлеными щиты перегороди- ша», або «под чрвлеными щиты на крва- ве-траве притрепан литовскими мечи». Щити на мініатюрах Кенігсберзького лі­топису також переважно червоні, проте на мініатюрах зустрічаються щити й інших у Чернігові та на Райковецькому городищі; таку форму має і шо­лом, який належав Ярославові Всеволодовичу і знаходиться в Opy- жейній палаті. Воїни на мініатюрах Кенігсберзького літопису зображені також в шоломах подібної форми. Часто шоломи мали спереду видовжену пластинку, що звисала над носом; призначенням її було захищати обличчя воїна від удара мечем або шаблею.

Як видно з археологічних і літописних джерел, шоломи, які на­лежали князям Київської Русі, були багато прикрашені. Літопис

Рис. 10. Залізна кольчуга з городища Княжа Гора (Канівський район, Київської області).

згадує про шолом київського князя Ізяслава, що спереду був при­крашений золотою пластинкою із зображенням Пантелеймона ^[46].

Коштовно оздоблені шоломи були й у заможної князівської дру- жини. Про це свідчить літопис, розповідаючи про озброєння дру­жини Данила Галицького: «...шоломи же их яко солнцю восходящу». Мабуть, цим літописець хотів висловити враження від багато оздоб­лених золотом і сріблом шоломів князівської дружини. ⅝

> (' Тулуб воїна захищала броня — кольчуга, що являла собою

г металеву сорочку, зроблену з колечок, просунених одне в одне і за­паяних. Судячи з археологічних знахідок, кольчуга була поширена у східних слов’ян ще в середині І тисячоліття н. е., коли в Західній Європі вона була невідома.

У кольчужній броні було поховано у Чорній Могилі руського князя чи видатного дружинника X ст. До XI ст. належить кольчуга, знайдена у Києві біля Золотих воріт; до XI—XIII ст. ст.-—кольчуги з городища Княжа Гора, з Райковецького городища, з Новгорода.

Щит, броня і шолом дуже добре захищали воїна. Є дані, які свідчать, що завдяки цьому озброєнню воїн залишався неушкодже- ним навіть тоді, коли ворогові щастило повалити його на землю. ∣

Так було із Святославом у Болгарії біля Доростала. Лев Діакон розповідає, що один з греків ударив Святослава в ключицю. Свято­слав упав з коня, але кольчужна броня і щит захистили його від ударів ворожих мечів ’.

Так було і під час війни Юрія Долгорукого з Ізяславом Вяче­славичем в 1151 р. У бою Ізяслав був поранений в руку й ногу. Його воїни-дружинники, не пізнавши свого князя, що лежав на землі, і думаючи, що це ворог, «вынза меч свой и нача сечи по шо­лому». Удари меча були такої сили, що «вбишеся шолом до лба», але Ізяславові це не завдало шкоди. Він скинув з себе шолом, і вої­ни пізнали в ньому свого князя ^{[47] [48].}