СКЛАД І ОРГАНІЗАЦІЯ ВІЙСЬК У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

O ЕПОХУ воєнної демократії військо складалося з усього народу, здатного до бойових дій. З виникненням держави армія відо­кремлюється від народу і стає органом державної влади, за допомогою якого держава здійснює свою зовнішню і внутрішню політику.

Створюються професіональні війська. Але вони не відразу стають головним контингентом військових сил і ніколи не витіс­няють зовсім народних військ, які завжди відіграють вирішальну роль під час оборони країни від ворожих нападів.

У Київській Русі на протязі всієї її історії співіснували ці дві соціальні категорії військ: народне військо, яке називалося воями, і постійне професіональне військо князя, яке називалося дружиною.

У війську князя Олега, з яким він ходив на Царград у 907 p._f були слов’яни, чудь, кривичі, меря, древляни, радимичі, поляни, вятичі, хорвати, дулеби, тиверці, — тобто у поході брали участь майже всі племена, на які поширювалася влада київського князя. Це було численне військо.

За свідченням літопису, в цьому поході в князя Олега було 80 тисяч воїнів. Можливо, ця кількість є трохи перебільшеною, але, щоб примусити капітулювати Візантію, військо це, безумовно, по­винно було бути численне.

Ігор під час походу на Візантію у 941 р. також набрав велике військо з підлеглих йому слов’янських племен. Крім слов’ян, у Іго­ревім поході брали участь і наймані варязькі та печенізькі дру­жини «...совокупи воя многы, Варягы и Русь, и Поляны, и Словены, и Кривичи, и Печенегы ная» ^[19]. Уже племінна назва «воїв» свідчить про те, що вони набиралися з народу, а не були якоюсь спеціальною військовою верствою.

Численне військо брало участь у походах князів Святослава і Володимира.

Лев Діакон зазначає, що у Святослава під час походу на Бол­гарію в 971 р. було 60 тисяч війська. Після походу Володимира на допомогу візантійському імператорові Василію проти Барди Фоки в 988 р.

Про участь сільського і міського населення Київської Русі у ве­ликих військових походах на початку XI ст. маємо конкретні вка­зівки літописів. Тим більше можемо припускати участь населення у походах більш раннього періоду Київської Русі, коли основна маса сільського населення була ще вільною. Сільське населення, поруч з міським — новгородцями, було основним контингентом військ князя Ярослава Володимировича під час його боротьби зі братом Святополком за Київ у 1016 р. Характерно, що смердів; і новгородців після вдалого походу Ярослав відпустив додому. Отже, це було військо, яке поверталося до своєї мирної праці, як тільки припинялися воєнні дії.

Війська, що набиралися з народу, були головною силою в бо­ротьбі Київської Русі проти печенігів, торків і половців. Яскравим прикладом для розуміння ролі народних військ у боротьбі з полов­цями є похід Володимира Мономаха і Святополка Ізяславича проти половців у ПОЗ р. На з’їзді князів у Долобську обговорювалося питання про спільну боротьбу з половцями. Визначення часу по­ходу проти половців викликало суперечки. Дружина Святополка заперечувала проти негайного походу навесні, оскільки смерди і їх коні зайняті польовими роботами. Володимир Мономах наполягав на негайній організації походу, мотивуючи це тим, що потрібно як­найшвидше усунути небезпеку половецьких нападів. Таким чином, учасники з’їзду визнавали, що головною силою в поході є смерди.

Дружина була постійним професіональним військом князя. Князь був ватажком дружини, керував походами, розподіляв здо­бич. Коли здобичі було замало, дружина висловлювала незадово­лення і вимагала від князя таких військових операцій, під час яких можна б збагатитися.

Рис. 1. Князь з дружиною. Мініатюра XlV ст. з,Сказания о св. Борисе и Глебе" (за ори­гіналом XlI ст.).

Радянська історична наука довела, що древньоруська дружина утворилася з місцевого слов’янського населення у процесі розкладу родо-племінного ладу і класової диференціації на основі феодальної земель­ної власності. Це підтвер­джується і археологічни­ми знахідками. Поховання дружинників IX—X ст. ст. стверджують приналеж­ність дружинної верстви до феодального класу і зв’язок її з феодальною земельною власністю, що виникає—в-"Цей період.

Так, дружинні кургани біля Чернігова розподіляються на окремі територіальні групи, що були пов’язані з окремими центрами зе­мельних феодальних володінь — сіл, які відомі з літописних свід­чень. Кожна група має кургани, що відзначаються своїм розміром і багатством. З цього приводу Б. О. Рибаков зазначає, що «черні­гівські бояри — воїни IX—X ст. ст. — це не натовп безземельних княжих мужів, що оточують князя, це землевласники, сюзерени своїх дружинників, господарі сіл, відомих нам з літопису коло самих •стін Чернігова» ^[21].

Феодальна натуральна і відробітна рента була головним дже­релом прибутків дружинників, як і князя, а право стати дружинни­ком було прерогативою феодального класу. Дружинники володіють землею і селами, мають свої двори, стада та інші багатства, в їх маєтках працює феодально залежне населення, вони беруть данину від підлеглого населення. Так, під час феодальної війни в 1146 р. було захоплено «домы дружины Игоревы и Всеволоже, и села, и скоты, взяша именья много в домех» ^[22].

Слід сказати ще про одну категорію військ.

Немає і найменших підстав вважати, що у професіональних військах Київської Русі варяги відігравали будь-яку значну роль, як це намагалися доводити буржуазні вчені — прихильники нор­манської теорії, для яких це твердження було доказом культурного і політичного впливу норманів на Київську Русь.

Археологічній науці відомі сотні розкопаних поховань дружин­ників, але, крім кількох, усі вони свідчать про слов’янську прина­лежність похованих. Дружинників ховали за слов’янським звичаєм; з ними клали речі, які вироблялися місцевими ремісниками і були характерною приналежністю слов’янського побуту. Деяка кількість варязьких поховань з скандінавськими речами цілком природна, бо руські князі наймали у своє військо варягів. Поховання ці різко відмінні від маси руських дружинних поховань; це свідчить про те, що ніякого впливу на культуру місцевого населення ці чужорідні елементи не мали.

«Вої» були організовані за десятковою системою, яка була най­давнішою організацією військ у східних слов’ян. Вона відома у ба­гатьох народів, що переживали епоху військової демократії, коли військо складалося з усього народу, здатного до бойових дій. Така система була простим і найкращим засобом розподілити маси на певні чіткі тактичні групи. Пережитки цієї системи залишалися і за часів Київської Русі.

Найбільшою військово-тактичною одиницею була тисяча, яка існувала вже як військова одиниця для населення міст. Тисяча під­розділялася на сотні, а сотні — на десятки.

У Київській Русі десяткова система існувала на протязі всього періоду її історії.

ую ників ми не маємо, але літописи не раз згадують сотників і сотні як військово-тактичні одиниці, а найчастіше згадують тисячі й ти­сяцьких.

З XI ст. у літописах говориться про полки, які визначали окремі військово-тактичні підрозділи. Так, у розповіді про боротьбу Юрія Долгорукого з Ізяславом Мстиславичем читаємо: Ізяслав «въеха в свой полк и посла по всим своим полком, река: «зрите же на мой полк; а како вы пойдет мой полк, такоже и вы пойдите» ^[23]. На під­ставі різних літописних вказівок можна припускати, що чисельність воїнів у полку коливалася від ста до двохсот.

Підрозділи мали свої бойові знаки. Такими знаками були пра­пори. В битві під Липицями в 1216 р. у війську Юрія Всеволодовича було 17 прапорів і 40 бубнів та труб, а у війську Ярослава Всево­лодовича 13 прапорів і 60 бубнів та труб^[24]. Можливо, кількість прапорів відповідала кількості полків, а труби і бубни були си­гнальними інструментами, за допомогою яких відбувалося управ­ління боєм.

Всім військом — як воїнами, так і дружиною — командував князь. Заступниками і помічниками його були призначені князем воєводи, або тисяцькі. Якщо у війську перебували князь і воєвода, верховне командування належало князеві. Коли ж князь був зай­нятий іншими справами, командування цілком здійснювалося воєводою.

Так, воєвода Святослава Претич, коли князь був у Болгарії, керував військовими діями проти печенігів у 968 р. під Києвом. Князь і воєвода могли розподіляти поміж собою функції, як це робив Юрій Всеволодич під час підготовки до оборони від татар; князь «Жирославу Михайловичю приказа воеводьство в дружине своей», а сам тимчасом зайнявся організацією ополчення — «со- вокупляти вое» ^[25].

Другою після воєводи визначною особою у військовій адміні­страції був мечник. Це — одна з найближчих до князя і найвідпо­відальніших осіб. Князь доручав мечникові командування полком ^[26]. Але він був не тільки командир; він був також уповноваженим князя у військових і політичних справах. Так, князь Андрій Бого- любський в 1174 р. посилав свого мечника Михайла з дипломатич­ним дорученням до князів Ростиславичів.

Воєводи й тисяцькі призначалися князем з найближчих до нього людей, що належали до феодально-військової аристократії. Часто посада воєводи і тисяцького переходила спадково від батька до сина.

Окремі родини військової аристократії висунули багато визнач­них військових діячів.

Так, відомий соратник Ігоря і Святослава Ігоревича Свенельд став родоначальником плеяди видатних руських воєвод. Військовим діячем був його син Мистіш Лют. його онук Добриня був воєводою князя Володимира. Пізніше Добриня Микитич став прославленим героєм руських билин. Син Добрині Костянтин був воєводою Яро­слава; з його допомогою Ярослав відвоював у своїх братів-су- противників київський великокнязівський стол. Син Костянтина Остромир — відомий військовий і політичний діяч, новгородський посадник, один з найосвіченіших людей того часу, з ім’ям якого зв’язане Остромирово євангеліє 1056—1057 рр. Нарешті, Вишата й Ян Вишатич — син і онук Остромирові — водили руські війська в далекі походи на Візантію, за даниною на Білоозеро, на фінські племена.

Рід Жирослава дав декілька поколінь володимиро-суздальських воєвод. Предок Жирослава займав військову посаду за часів Яро­слава; Жирослав був воєводою в Юрія Долгорукого; Борис Жиро- славич займав цю посаду в Андрія Боголюбського; Михайло Борисович — у Всеволода й Юрія; Жирослав Михайлович — у Юрія. Існували також і інші військові роди, як, наприклад, рід Ратибора, Мирослава та ін.

У древніх слов’ян епохи розкладу родо-племінного ладу не було розподілу військ на піше військо і кінноту. «За виключенням кочо­вих племен, — каже Ф. Енгельс про цей час, — у всіх народів головна маса армії, якщо не вся армія в цілому, завжди складалася з піших солдатів» *.

Візантійський письменник VI ст. Маврикій писав про антів, що вступаючи в бій, вони виходили на ворога піші, несучи в руках щити й списи.

Кіннота як спеціальне військо в Київській Русі вперше з’явилась, здається, в X ст. за часів Святослава. Раніше у древніх слов’ян кінне військо не було окремим родом військ; коні переважно вико­ристовувалися для транспорту. Лев Діакон свідчить, що в битві біля Доростолу в Болгарії руські війська «вперше з’явились на конях» ^[27].

З XI ст. у Київській Русі кіннота мала переважне значення в порівнянні з пішими військами; це характерно для цього часу в усіх країнах. Ф. Енгельс з цього приводу говорить: «На протязі всього середньовічного періоду кавалерія залишалась головним родом військ у всіх арміях; у східних народів це місце завжди зай­мала легка іррегулярна кіннота; у народів Західної Європи важко озброєна регулярна кавалерія, що формувалася з рицарства, була в цей час тим родом військ, який вирішував результат кожного бою» ^[28].

Для Київської Русі характерні обидва зазначені типи кінноти. Поруч з дружиною існувала й кіннота, що складалася з населення, тимчасово покликаного на війну з своїми кіньми.

У 1063 р. кияни вимагали від князя для боротьби з половцями зброї і коней. Отже, битися на конях для киян було, мабуть, зви­чайною справою. Коли на князівському з’їзді біля Долобського озера в ПОЗ р. Володимир Мономах умовляв Святополка виступити разом на половців, дружина Святополка відповіла, що тепер, на­весні, незручний час, бо похід відірве смердів та їх коней від роботи. Володимирові пощастило переконати Святополка та його дружину, і військовий похід відбувся. Цілком зрозуміло, що біль­шість воїнів у цьому поході і, зокрема, більшість вершників скла­далася з смердів, що були на своїх конях, про яких спеціально йшла мова на долобському з’їзді.

У древніх слов’ян до часів Київської Русі кожний військовий загін озброювався всіма засобами військової техніки, які були ві­домі на той час.

У Київській Русі з X ст. виникає розподіл війська на окремі частини, залежно від спеціалізації по озброєнню. Спочатку із за­гальної маси військ відокремилися стрільці, спеціальною зброєю яких був лук з стрілами. Потім з’явилися копейники, які дістали таку назву від коп’я — списа, що був їх спеціальною зброєю. Про це виразно сказано у літопису: «...от Давыдова полку приежди- вахуть стрелци и копейницы...» ^[29].

Ще древньослов’янські племена використовували численні водні артерії країни для торгових та інших зв’язків. Відомо, що вже 'в ранньослов’янські часи військовий флот відігравав велику роль у боротьбі з Візантією. Пізніше, при перших київських князях флот набирає ще більшого значення. Відомий похід Олега на Царград у 907 р. відбувся «на конях и в кораблях». І в 941 р. Ігор «пойде на греки в лодьях и на конях».

Про походи руського війська на човнах проти ворогів можна навести багато прикладів.

Човни були засобом комунікації війська. На них піші війська підпливали до території супротивника, десант висаджувався і роз­починав бій. Човни, на яких їздили війська Олега та Ігоря до Цар- града, були, як свідчить Костянтин Багрянородний, однодеревками, тобто видовбувалися з суцільного товстого дерева. Мабуть, крім того, були ще й більші човни, зроблені з дощок, бо однодеревка не могла вмістити 40 чоловік, як то було під час походу Олега. Рухались човни за допомогою парусів та весел.

Небагато нам відомо про технічні особливості флоту Київської Русі. У літописах свідчень про це дуже мало, а археологічних відо­мостей зовсім немає. Деякі відомості про технічний рівень і про бойові якості руського флоту XII ст. знаходимо в літопису в опові­данні з приводу битви Юрія Долгорукого з Ізяславом у 1151 р.

Юрій, з яким були й половці, підступив до Києва з лівого берега Дніпра. «...Изяславу же блюдушю въбрести в Днепр, и тако начаша ся бити по Днепру у насадех, от Кыева оли и до устья Десны, ови йс Киева в насадех выездяху биться, а они ис товар; и тако бьяхуться крепко, не могоша бо что успети противу Киеву. Бе бо исхитрил Изяслав лодьи дивно: беша бо в них гребци невидимо, токмо веела видити, а человек бяшеть не видити; бяхуть бо лодьи покрыти досками, и борци стояще горе в бронях и стреляюще, а кормьника два беста, един на носе, а другый на корме, а може хотяхуть, тамо поидяхуть, не обращающе лодий» ^[30].

У 1160 р. Ізяслав Давидович, набравши в своє військо половців, пішов на чернігівського князя Святослава Ольговича. Щоб підсту­пити до Чернігова, Ізяславові треба було переправитися через Десну. За переправу розпочався бій, в якому активну участь брав чернігівський флот. «И бьяхуться с ними о реку о Десну крепко, они на коних, а ини в насадех ездяче, и не пустиша е черес реку» ^[31].

Таким чином, у середині XII ст. у Київській Русі був бойовий флот з човнами, спеціально зробленими для бою на воді. Внизу човна, під перекриттям, знаходились гребці та керманичі, а зверху, на дощаному помості, стояли бійці. Тут бачимо чітко розподілені функції поміж екіпажем: гребці, керманичі та воїни. Очевидно, був і командир човна, оскільки треба було керувати діями екіпажу від­повідно до тактичних завдань. Цікаво, що радіус дії київського флоту князя Ізяслава був, як на той час, дуже значний — від Києва до гирла Десни, тобто близько 10 км.

Отже, Ізяславів флот був великою військовою силою, що стри­мувала численного ворога на десять кілометрів по фронту.