ВІЙСЬКОВА СПРАВА У ДРЕВНІХ СЛОВ'ЯН

РАДЯНСЬКА історична наука досягла великих успіхів у ви­вченні історичного процесу, який привів до виникнення сло­в’янських племен з їх характерними рисами господарства, культури, мови, звичаїв тощо, тобто процесу етногенезу слов’янських племен.

В І тисячолітті до н. е. на території Східної Європи жили племена, про які ми знаємо з археологічних пам’яток та свідчень старогрецьких авторів.

Осілі хліборобські племена тих часів багатьма рисами своєї культури наближаються до слов’янських племен, які жили в І тися­чолітті н. е. Тоді й з’явилися письмові відомості про слов’ян.

Перші відомості про слов’ян, яких тоді називали венедами, ан­тами й склавінами, належать до початку І тисячоліття н. е. Ці відомості стосуються тих часів, коли у лісостеповій частині Східної Європи жили племена, що залишили після себе пам’ятки матеріаль­ної культури, яку вчені назвали культурою «полів поховань». Твор- • цями пам’яток культури полів поховань були древні східнослов’ян­ські племена, які у VI—VII ст. ст. візантійські письменники нази­вали антами.

Древні слов’яни в І тисячолітті н. е. перебували на високому рівні господарського й культурного розвитку. Археологічні і пи- _s сьмові джерела свідчать, що основними галузями їх господарства було хліборобство й скотарство.

Землю слов’яни обробляли дерев’яним ралом із залізним нако­нечником, за допомогою якого заорювали значні площі. Хліб ішов не лише на власні потреби, а й на продаж іншим країнам, головним чином Римській імперії. Розводили і велику кількість відомих тепер свійських тварин.

З болотної руди слов’яни виплавляли залізо та виробляли за­лізні знаряддя праці. Високого рівня розвитку досягли у них буді­вельна техніка, гончарство, ювелірне ремесло.

Ці основні галузі ремесла вже відокремилися від хліборобства і стали самостійними галузями виробництва.

Високий рівень господарства і культури древніх слов’ян був основою для розвитку військової справи, оскільки потрібно було захищатися від зовнішніх ворогів.

У перших століттях н. е. відбувалася запекла боротьба народів Західної і Східної Європи проти їх спільного ворога — рабовлас­ницької Римської імперії.

Рабовласницький Рим вважав усі інші народи джерелом раб­ської сили, презирливо називаючи їх «варварами». Щоб поповнити контингент рабів, проти «варварів» організовувалися військові екс­педиції.

Цю політику Римської держави й. В. Сталін порівнював з полі­тикою німецьких фашистів по відношенню до слов’янських народів:

«Відомо, що старий Рим так само дивився на предків нинішніх германців і французів, як дивляться тепер представники «вищої раси» на слов’янські племена. Відомо, що старий Рим третирував їх «нижчою расою», «варварами», покликаними бути у вічній під­леглості «вищій расі», «великому Риму», причому, — між нами ка­жучи, — старий Рим мав для цього деяку підставу, чого не можна сказати про представників нинішньої «вищої раси». А що з цього вийшло? Вийшло те, що не-римляни, тобто всі «варвари», об’єдна­лися проти спільного ворога і з громом повалили Рим» *.

Древні слов’яни не стояли осторонь цієї боротьби народів проти Римської імперії. Щоправда, історичні джерела подають про це мало відомостей. Пояснюється це тим, що римські письменники, які залишили нам описи військових подій цього часу, не знали народів, з якими доводилося воювати Риму.

Під збірними назвами «скіфи», «сармати», або взагалі «вар­вари», безперечно, приховуються і слов’яни. Проте маємо і кон­кретні згадки про слов’ян, як про окремий народ, що брав участь у військових нападах на Західну Римську імперію. Так, наприклад, про венедів згадується у написі на медалях, викарбуваних у сере-

¹ И. В. Сталін, Питання ленінізму, вид. 11, стор. 365. дині III ст. на честь Волусіяна, сина римського імператора Гала.

У IV ст. слов’янам довелося провадити боротьбу з готами, наро­дом германського походження, що з’явився в III ст. у південній частині Східної Європи. Готський історик Іордан, який жив у VI ст., намагався підкреслити військову силу готів і прославити їх ватажків — Германаріха та Вінітара. Проте він змушений був визнати силу й хоробрість слов’ян і, особливо, східних слов’ян — антів і не зміг замовчати того, що слов’яни не раз перемагали готів.

Бажаючи приховати військову невдачу Германаріха, який очо­лював готів під час їх тривалої боротьби проти венедів (332— 350 рр.), Іордан писав, що венеди, «могутні своєю чисельністю, спочатку намагалися чинити опір» ^{[1] [2]. Боротьба Германаріха з слов’я­нами, за твердженням Іордана, закінчилася на користь Германа­ріха, але слов’яни залишились незалежними від готів.}

У 70-х роках IV ст. наступник Германаріха, ватажок остготів Вінітар напав на антів. «У першій сутичці він зазнав поразки». Потім Вінітару пощастило захопити в полон ватажка антів Божа з синами та 70 чоловік інших антських вельмож, яких готи розі­п’яли, щоб настрахати антів. Але не минуло й року, як союзні війська антів та гунів розгромили готів. Під час цієї боротьби заги­нув і ватажок готів Вінітар ^[3].

Щодо пізнішої боротьби слов’ян проти Візантійської імперії, свідком якої був сам Іордан, то він визнає великі військові успіхи слов’ян і жалкує за тими часами, коли готи іноді перемагали.

Анти були могутнім народом, об’єднаним у військовий союз. З кінця V ст. вони розпочали боротьбу проти Візантійської імперії, яка продовжувала рабовласницьку політику Римської імперії. Вна­слідок цієї боротьби був повалений античний рабовласницький світ.

З 30-х років VI ст. слов’яни відчували себе господарями в пів­нічних провінціях Візантійської імперії і не раз загрожували навіть Константинополю. Становище Візантії погіршувалося у зв’язку з нападами на її провінції гунів, які нещодавно прийшли з Азії.

Посольство Юстініана не мало успіху. Анти погоджувалися з пропозицією, але зажадали від імператора, щоб він поставив на чолі візантійського війська в північних провінціях анта Хільбудія.

На початку другої половини VI ст. анти зазнали нападу аварів— дикого і войовничого народу, що слідом за гунами прийшов з Азії і розмістився в південно-східних степах по сусідству з антами. Ві­зантійський письменник Менандр розповідає, що анти, бажаючи дійти згоди з аварами мирним шляхом, надіслали до них посоль­ство. На чолі посольства анти поставили Мезамира, який користу­вався великою популярністю. Мезамир поводив себе перед аварським ханом сміливо і незалежно. Він, «прибувши до аварів, закидав їх гордовитими і навіть зухвалими словами» ^[5]. Авари вбили Мезамира, вважаючи його небезпечною людиною, яка «має великий вплив серед антів і може сильно діяти проти тих, хто хоча б в якійсь мірі є їх ворогами» ^[6].

Частина східнослов’янських племен, територія яких на півден­ному заході межувала з територією, зайнятою аварами (у межах сучасної Угорщини), зазнавала нападів від аварів. Наприклад, згадки про насильства аварів над дулебами зберігалися серед схід­них слов’ян у народних переказах і піснях ще в XI ст. і стали дже­релом для відомого оповідання «Повести временных лет» про обрів, як названо в цьому творі аварів.

Менандр розповідає про посольство аварів до західних слов’ян, яке вимагало, щоб слов’яни підкорилися аварам і платили їм да­нину. Слов’янський ватажок Даврит і слов’янські старшини на це відповіли аварам так: «Чи народилася на світ і чи зігрівається про­мінням сонця та людина, яка б підкорила собі нашу силу?» ^[7].

Боротьба слов’ян з аварами закінчилась повним розгромом цього народу; авари зникли з історичної арени.

Слов’яни початку другої половини І тисячоліття н. е., тобто часу боротьби з Візантійською імперією і аварами, переживали етап розкладу родо-племінного ладу, який Ф. Енгельс характеризує як вищий ступінь варварства.

Суспільний устрій епохи вищого ступеня варварства Ф. Енгельс- називає військовою демократією. Цей устрій він характеризує так: «Союз споріднених племен стає всюди необхідністю, а незабаром стає необхідністю навіть і злиття їх і тим самим злиття окремих територій племен в одну спільну територію всього народу. Воєна­чальник народу — rex, basileus, thiudaπs — стає необхідною, постій­ною службовою особою. З’являється народне зібрання там, де його ще не було. Воєначальник, рада, народне зібрання становлять органи військової демократії, яка розвивається з родового ладу. Військової тому, що війна і організація для війни стають тепер- регулярними функціямй народного життя» ^[8].

Свідчення древніх авторів про антів цілком збігаються з харак­теристикою Ф. Енгельса, яку він дає суспільнополітичному ладу військової демократії. «Ці племена — слов’яни і анти,— говорить ві­зантійський історик Прокопій, — не управляються однією людиною, але здавна мають демократичні порядки, і тому в них. щасливі і нещасливі справи вважаються спільними» ^[9].

Прокопій згадує і конкретний випадок, коли анти спільно вирі­шували справи. Це було тоді, коли серед антів поширилися чутки про те, що ніби в них у полоні опинився римський полководець Хільбудій. «...3 цього приводу зібралися майже всі анти, вважаючи цю справу загальною» ^[10].

Організація військ у слов’ян-антів відповідала їх суспільному устрою — військовій демократії, за якої військо і народ становили одне ціле.

Акад. Б. Д. Греков у спеціальному дослідженні так характеризує організацію військових сил східних слов’ян І тисячоліття н. е.: «Військова служба в ці часи не була ні привілеєм для одних, ні тя­гарем для інших, але обов’язком для всіх.

Акад. Б. Д. Греков вказує, що військо східних слов’ян було ■організовано за десятковою системою; воно поділялося на тисячі, •сотні й десятки. «Ця десяткова система, — пише автор, — не від­кидала зовсім родових зв’язків, але вона їх доповнювала, вносила порядок у рух людських мас, перетворювала юрбу на військо. Так ішли на Рим германці; так і слов’яни десятками, а може й сотнями тисяч переходили Дунай, відвойовуючи кожен свій крок у візан­тійської армії і руйнуючи візантійські фортеці» *.

На чолі народу-війська стояли ватажки. Древні автори зга­дують багато імен слов’янських ватажків, які відігравали велику роль у суспільному житті народу і керували військом. До цих імен належить ватажок антів Бож, про якого розповідає Іордан. Ме­нандр згадує імена цілої династії антських ватажків: посланця до аварів Мезамира, який був у антів впливовою особою, його батька Ідариза і брата Келагаста. Розповідає він і про слов’янського ва­тажка Даврита.

Грецький історик Феофілакт Сімокатта згадує про ватажків ве­ликих слов’янських загонів — Ардагаста і Мусокія, які спільно діяли проти візантійського полководця Приска. Про Мусокія Фео­філакт говорить, що він мав підданих і називався вождем — «рексом». Слов’янського військового ватажка Пірагаста Феофілакт називає главою «племені варварів». Феофан згадує про Андрогаста, Севера —- «правителя слов’ян», а також про «начальника слов’ян» Акімира.

Внаслідок тривалої боротьби слов’ян проти численних ворогів у них виробилися і відповідні військові якості — волелюбний і непо­кірливий характер, сміливість і відвага, уміння воювати.

Візантійські письменники, яким було невигідно вихваляти вій­ськові якості слов’ян, не могли, проте, їх замовчати. Маврикій, наприклад, так розповідає про слов’ян і антів: «Племена слов’ян і антів подібні своїм способом життя, своєю вдачею, своєю любов'ю до волі; їх не можна було схилити до рабства або підкорити в їхній країні. Вони численні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу в їжі»^{[12] [13].}

Як фахівці військової справи слов’яни були відомі всьому світу. Про військові здібності слов’ян насамперед знали ті, хто зустрічався з ними на полі бою. Про хоробрість слов’ян, особливо антів, свід­чить готський історик Іордан; про військову їх майстерність не­змінно згадують візантійські письменники. Прокопій Кесарійський говорить, що анти «краще від усіх інших уміли воювати в гористих і важкопрохідних місцевостях»^[14].

Найдокладніше про військову майстерність слов’ян-антів роз­повідає візантійський військовий спеціаліст Маврикій Стратег: «Воювати з своїми ворогами вони люблять у місцевостях, порослих густим лісом, у міжгір’ях, на кручах; з вигодою для себе кори­стуються засадами, раптовими атаками, хитрощами, і вдень і вночі вигадуючи багато різноманітних способів. Досвідчені вони також і щодо переправ через ріки, переважаючи в цьому всіх людей. Муж­ньо витримують вони перебування у воді...»^[15].

Древні слов’яни вміли перейравлятися через великі річки, вико­ристовуючи для цього човни, які греки називали «моноксидами» — однодеревками. На таких човнах слов’яни робили морські походи до узбережних міст Візантійської імперії, досягали морем Цар- града й Солуня, навіть південних берегів Італії.

Про зброю слов’ян Маврикій розповідає ось що: «Кожний оз­броєний двома невеликими списами, деякі мають міцні, але важкі для перенесення з місця на місце щити. Вони користуються також дерев’яними луками, невеличкими стрілами, змоченими спеціальною отрутою» ^[16].

Чимало відомостей про зброю древніх слов’ян дали археологічні пам’ятки. У поселеннях, що належать древньослов’янській культурі полів поховань, разом з іншими знахідками виявлена і зброя. Так, на поселенні біля с. Ягнятина, Ружинського району, Житомирської області, знайдено меч і бойовий ніж, а біля с. Жуківців, Обухів- ського району, Київської області, — наконечник списа.

Мечі та інша зброя зустрічаються у скарбах, що належать до антських часів. У відомому Перещепинському скарбі і в скарбі біля с. Макухівки, Полтавської області, знайдено мечі. Частини від одно- лезних мечів або шабель і наконечники стріл знайдено в санжа- рівському скарбі на Полтавщині. Три однолезних мечі, велику кіль­кість наконечників стріл, рештки кольчуги і речі кінської збруї знайдено в скарбі біля с. Вознесенки на території будівництва Дніпрогесу ім. В. І. Леніна. Один меч знайдено в скарбі в межах території Орловської області.

Трапляється зброя і в древньослов’янських похованнях. Біля с. Печеної, Кіровоградської області, випадково виявлено поховання воїна, що належить до VII ст., з мечем і речами кінської збруї. Подібне поховання виявлено біля м. Валуйків, Воронезької області. Тут було поховано воїна в кольчузі, шоломі і з мечем. Рештки кольчуги виявлено в похованнях VII—VIII ст. ст. біля с. Волинце- вого, Путивльського району, Сумської області.

Привертають увагу знахідки речей кінської збруї разом із зброєю; ці знахідки свідчать про те, що древні слов’яни, насампе­ред їх військові ватажки, користувалися бойовим конем.

Рештки зброї, які зустрічаються в ранньослов’янських поселен­нях, у скарбах і похованнях, свідчать про високий рівень розвитку зброї у древніх слов’ян.

Озброєння слов’ян стояло на рівні передової військової техніки того часу. Про це яскраво промовляє вже сам факт успішної бо­ротьби слов’ян проти Візантійської імперії, війська якої мали пере­дове озброєння. Відомо, наприклад, що під час облоги візантійської фортеці Фессалоніки, наприкінці VI ст., слов’яни користувалися облоговими машинами ^[17]. Іоанн Ефеський з ненавистю і страхом говорить про слов’ян, які «стали багаті, мають золото й срібло, табуни коней і багато зброї. Вони навчилися воювати краще, ніж римляни» ^[18].

Іоанн Ефеський додає, що раніш слов’яни-анти «не насмілю­валися показуватися з лісів та степу і не знали, що таке зброя, крім двох чи трьох дротиків».

Свідчення Іоанна Ефеського важливі для розуміння прогресу в розвитку військової техніки слов’ян-антів у VI ст. Можна думати, що їх зброя раніше не відзначалася досконалістю. Зіткнувшися з добре озброєним візантійським військом, слов’яни були змушені удосконалювати свою зброю і вміння володіти нею.

Маврикій, видатний для свого часу військовий спеціаліст, ви­вчав військову справу слов’ян не як сторонній спостерігач, керо­ваний звичайною цікавістю, а з певною військовою метою. Він розробляв стратегічні і тактичні засади в боротьбі з слов’янами на основі вивчення їх військової справи. Його «Стратегікон» є твором, який був написаний для допомоги римському війську. Автор нама­гався передбачити всі подробиці в боротьбі з слов’янами, навчити римські війська обачності, застерегти, щоб вони часом не потрапили в якусь пастку, влаштовану слов’янами. І, навпаки, він рекомендує римським військам використовувати найменшу нагоду, щоб поста­вити супротивника в скрутне становище. «Людська природа хитра і незбагненна. Багато непередбачених планів вона може придумати і здійснити» *. Але це є більше пересторогою для римських військ, ніж настановою для них.

Древні слов’яни уже в І тисячолітті н. е. були могутнім, непере­можним, волелюбним народом. Висока військова майстерність і військова техніка, досконала організація військової справи були характерними для древніх слов’ян і стали традиційними рисами для наступних етапів історичного розвитку, східних слов’ян.