Реформи Пачакутека: створення імперії.

Спочатку Пачакутек спробував зажити слави на поп­рищі масштабних завоювань. Проте перший похід до тихо­океанського узбережжя лаврів переможця йому не приніс, а запам'ятався лише тим, що з цієї експедиції інки доправи­ли до Куско небачену для горян тушу кита.

Суворі природно-кліматичні умови Анд зовсім не сприя­ли територіальній єдності місцевих політичних утворень ве­ликого розміру, якою вже стала Тавантінсую. Бурхливі гірські ріки, глибокі ущелини, високі гірські вершини, непрохідні ліси розрізали країну на природно ізольовані територіальні анклави, що вимагало від влади посиленої уваги до питання збереження політичної єдності підконтрольних територій. До цього слід додати проблему етнічної "клаптиковості" об'єд­наних інками земель (на них проживало 206 народів і пле­мен). За таких обставин збереження територіальної цілісності Тавантінсую залежало, насамперед, від рівня централізації та ефективності політико-адміністративної системи державного управління, а також етнорелігійної консолідації населення. Саме на зміцнення цих інституцій спрямував свою реформа­торську активність Пачакуті Інка Юпанкі.

Новий правитель розпочав із детальної інвентаризації своєї імперії. Він особисто відвідав усі провінції Тавантін­сую. В цілому результатами інспекторських поїздок дев'ятий сапа-інка залишився задоволений, переконавшися в дієвості імперського державного механізму ("бо королівські губерна­тори й міністри намагалися жити по справедливості під страхом втрати життя" ). Проте переконався Пачакутек і в іншому: створена з уламків надзвичайно різнопланових (етнічно, історично, господарськи й лінгвістично) людських колективів держава інків потребувала рішучих кроків для стабілізації її внутрішньої структури.

1. Система імперської централізації з елементами тота­літарної державності не могла функціонувати без суворих законів, тому перші кроки влади у здійсненні законодавчої реформи були спрямовані на кодифікацію й уніфікацію принципів традиційного права в систему покарань і заохо­чень на основі єдиного стандарту. Закони ці були надзви­чайно жорстокими, але без них підтримувати інкську тота­літарно-соціалістичну модель життєустрою було б неможли­во, тому самим інкам вони суворими не здавалися. Вони передбачили створення єдиної централізованої системи дер­жавних суддів, які розглядали справи стосовно злочинів найрізноманітнішого характеру, але вироки їхні, як прави­ло, різнилися тільки різновидами смертної кари.

Винних топили, заколювали списами, кидали у безодню, обезго­ловлювали, четвертували або вішали за праву ногу, аж доки прирече­ний не конав у страшних муках від крововиливу в мозок. За незначні правопорушення (скажімо, несвоєчасний вихід на польові роботи) "заколотника" били батогами або скидали на нього з висоти людсько­го зросту величезну каменюку — таке покарання називалося хівая — "кам'яна страта". "М'якими" покараннями вважалися також відрубу­вання ніг чи рук та осліплення. Ця система не передбачала апеляцій чи в'язниць (окрім каторжних каменоломень для окремих категорій найважливіших злочинців). Якщо суддя, "заслухавши обидві сторо-

"59 /

ни , мав якісь сумніви шодо вироку (а на розгляд справи закон відводив судді не більш як п'ять діб), підсудного (особливо, якщо він був родовитого походження) просто кидали на дві доби в камеру з хи­жаками, удавами, отруйними зміями чи скорпіонами. Якшо звинуваче­ний залишався живим — його виправдовували, якшо ні — визнавали винним. Щоправда, в першому варіанті на місце того, хто "довів" свою невинність, саджали того, хто його звинуватив, шо значно обме­жувало кількість наклепників і масштаб невиправданих конфліктів серед підданих.

Попри свою печерну жорстокість правова система інків мала свою логіку, котра знову ж таки вкладалася в систему "за все треба платити". "Будь-який суддя, чи губернатор, чи інший молодший міністр, звинувачений у порушенні право­суддя у своїй юрисдикції, чи якщо він учинив будь-який інший злочин, карався значно суворіше, аніж будь-який простий [підданий] за однаковий злочин, і чим вищим було

його міністерство, тим суворішим було покарання" . Отже, принцип був таким: чим вище стояла людина в соціальній ієрархії, тим скрупульозніше вона мала дотримуватися пра­вопорядку — і тим суворішими ставали для неї покарання за однакові злочини. Зокрема, за погану роботу або зваблення чужої дружини простолюдинів зазвичай били батогами, але якщо спокусник-простолюдин зваблював родовиту жінку або аристократ спокушав простолюдинку, їх обох голими вішали за волосся над прірвою, і так вони висіли, доки не вмирали. Якщо з'ясовувалося, що на злочин людину підштов­хнули, то карали лише підбурювача. Якщо селянин, якого впіймали на крадіжці, аргументовано доводив, що крав він з голоду, карали смертю місцевого чиновника-управителя. Якщо злочин робив малолітній — карали батька. Нещадно боролися інкські володарі зі зловживаннями службовим ста­новищем: за цим наглядала ціла зграя ревізорів, яких імену­вали лактамайоками ("сільськими інструкторами").

Зафіксований випадок, коли був прилюдно повішений "довгову­хий" чиновник за те, шо наказав підлеглим селянам обробити земель­ну ділянку свого родича-чиновника раніше, ніж була оброблена зем­ля однієї вдови, "оскільки цим він порушив встановлений інкою поря­док обробки земель, а шибеницю поставили на землі того самого кураки" .

Ефективність такого судочинства вражала: злочинність у Тавантінсую звели до мінімуму (траплялися роки, коли по всій імперії фіксувався тільки один злочин).

2. ЕІе менш радикально підійшов Пачакуті Інка Юпанкі до вирішення мовного питання. Для ліквідації сепаратист­ських настроїв та перетворення строкатої сукупності підко­рених етносів на "нову історичну спільність — великоінк- ський народ" у Тавантінсую здійснювалася послідовна полі­тика на поступову ліквідацію усіх мов, окрім офіційної державної "мови народу"{руна сімі), причому статус такої мови дістала, хоч як це дивно, не рідна мова інків (пукіна?), а доволі авторитетна й поширена в регіоні мова кечуа, яку дев'ятий сапа-інка запровадив як державну по всій імперії. Що ж до власної мови інків, то нею "вони розмовляли між собою, оскільки її не розуміла решта індіанців і їм не було дозволено вивчати її" . У такий спосіб гарантувалася лінгві­стична єдність імперії й водночас охоронялася секретність та кланова спорідненість господарів Тавантінсую —"синів

Сонця", чиї задуми не могли розкрити не лише зовнішні во­роги, а й власні піддані.

Зазвичай, кожному народові після входження до складу імперії встановлювали певний термін, протягом якого всі управлінці ново- приєднаних територій мали перейти на руна сімі. Після завершення терміну офіційної кечуанізації порушників мовного законодавства карали на смерть, як запідозрених в організації антидержавної змови. Утім, влада не вимагала від своїх підданих обов'язкового переходу на руна сімі в побутовому вжитку (як свідчив Сієса де Леон, у родині та побуті "всі розмовляли своїми [мовами], котрих було стільки, шо якби _г„бз.

їх перерахувати, то в це не повірили б ), однак уся система офіційного спілкування в межах Тавантінсую мала здійснюватися вик­лючно державною "мовою народу".

У тому ж руслі упорядкування лінгвістичного питання відбулася також знаменита реформа (точніше, цілковита ліквідація) писемності, що передбачала заборону всіх знако­вих систем, окрім єдино дозволених у межах Тавантінсую.

Причому, як повідомляє хроніст Фернандо де Мон- тесінос, заборони зазнали навіть ранні писемні системи са­мих інків і власне кечуа (найімовірніше, піктографічного або ієрогліфічного характеру), оскільки, як було заявлено владою, "користування письмом загрожує найбільшим злом", а коли "один учений амаута придумав якісь букви, його спалили живим" . Відтепер, секретами розуміння (можливо навіть "читання") кіпу та керо могли володіти тільки "інки по крові" та професійні жерці (умукуна), а також спеціальні чиновники — професійні кіпукамайоки ("знавці кіпу"), служба яких стала спадковою і настільки відповідальною, що за найменшу помилку у звіті такого бюрократа-статисти- ка одразу страчували. Саме вони володіли відтепер об'єктив­ною інформацією про справжню ситуацію в імперії та її історію. Решті підданих знання кіпу й керо прямо забороня­лося, а їхні знання про минуле й сучасність Тавантінсую обмежувалися усними, офіційно затвердженими "гімнами", котрі Пачакутек, за свідченнями хроніста Хуана де Бетансо- са, наказав своїм придворним поетам-музикантам (аравіку- на)"скласти таким чином, щоб збереглася пам'ять про них

[сапа-інків] та про справи давнини" . За поширення цих гімнів серед підданих відповідало жрецтво (умукуна).

Розшифрувати кіпу й керо дослідникам і досі не вдалося, хоча робота у цьому напрямку ведеться активна. Зокрема, зародки своє­рідної "геометричної" піктографії вбачає в керо перуанська дослідни­ця Вікторія де ла Хара, аргументуючи це наявністю 16-ти основних знакових зображувальних принципів на всіх керо-зображеннях. Ще далі пішов німецький дослідник професор Тюбінгенського універси­тету Томас Бартель, якому вдалося виокремити в керо 400 знаків (то- калу), котрі на всіх зображеннях мають абсолютно однакове написан­ня.

Вкрай обмеженими залишаються наші знання про класичну літе­ратуру інків, створену мовою кечуа. Без належної писемної фіксації її зберігали переважно усно, тому смерч конкісти мало шо від неї зали­шив, хоча жанрова різноманітність свідчить про доволі високий рівень літературної традиції — особливо поетичної (включала гімни хайльї, танцювальні пісні кагуа та вайнью, трагічні елегії ваша {уанка), істо­ричні сказання такі, любовну лірику праві, поховальні пісні юнка та ін.). Зародилося в інків і мистецтво сценічного театру. Вистави з різних жанрів — арануай (байка-комедія) та уанка (трагедія) — стави­лися на спеціальних відкритих майданчиках (арануа) перед десятками, а можливо, й сотнями глядачів, які дивилися постановку, розмі­стившися навколо сцени по всьому периметру.

Музична культура інків базувалася на своєрідній пентатоніці, пов­на гама якої складалася зі звуків до, ре, фа, соль і ля.

3. Важливих змін зазнала адміністративно-управлінська система імперії. Згідно із задумами реформаторів, передба­чалася її остаточна стандартизація та уніфікація. Детально регламентувалися навіть кількість їжі та час харчування для кожної категорії підданих, розміри й стандарти внутрішньо­го начиння домівок (залежно від соціального статусу меш­канця). Для кожної провінції Тавантінсую встановлювалися обов'язкові стандарти зачісок, крою та кольору "національ­ного" одягу (насамперед плащів), які під загрозою жорсто­ких покарань (до 100 ударів батогом порушникові) заборо­нялося змінювати. Як зауважував із цього приводу Сієса де Леон, навіть "якщо перебували разом сто тисяч людей, їх дуже просто відрізняли завдяки уборам, що вони носили на голові" . Підданих позбавили права самостійного вибору місця проживання (його також встановлювали повноважні

чиновники) і навіть заборонили виїздити за межі свого на­селеного пункту без дозволу влади. Контроль за цим здій­снювали пости, встановлені на дорогах і мостах. До того ж, виїхавши за межі своєї провінції, "мандрівник" привертав увагу своїм "нестандартним" для даної території одягом та зачіскою, а тому одразу ж потрапляв під розслідування.

Важливою складовою етнодемографічної програми адмі­ністративно-управлінської уніфікації імперії стала централі­зована переселенська політика, що застосовувалася інками для освоєння малозаселених територій (та, відповідно, змен­шення густоти населення у районах, де земель не вистачало для гарантованого забезпечення усіх селян узаконеними тупу), а також перемішування з'єднаних під дахом Таван­тінсую народів з метою їхнього злиття у стандартну когорту підданих. Інки об'єднали під своєю імперською владою території, на яких раніше мешкали сотні народів і функціо­нувало близько 200 державних і протодержавних утворень, тому з метою нівелювання етнічної розпорошеності у но- воприєднані землі частково переселяли групами у 6—7 тис. сімей людей із корінних або вже давно приєднаних (тобто кечуанізованих) областей. Водночас частину корінних меш­канців новоприєднаних теренів переселяли до центральних областей імперії, де вони швидко розчинялися в кечуамов- ному середовищі.

Таких централізованих переселенців називали мітмак або мітма- куна (ісп. мітімаес — ’переселенці"). Вони зобов'язувалися охороня­ти та освоювати означені території, сприяти організації місцевої імперської бюрократичної системи та залучати аборигенів до інкської культурно-цивілізаційної структури. За це мітмакуна діставали цілу низку соціальних привілеїв та економічних послаблень (аж до тимча­сового, найчастіше дворічного, звільнення від сплати усіх податків та виконання відробіткової ренти міти).

Про те, як жилося "переселенцям" в оточенні аборигенів, оповідав іспанський хроніст Сієса де Леон: "Мітмаї боялися місцевих мешканців, а місцеві жителі — мітмаїв, і всі в усьому намагалися слу­жити [владі]. І якщо серед одних чи інших траплялися заколоти, заса­ди чи змови, їх жорстоко карали, бо деякі Інки були мстивими й кара- „67 ли, не відаючи поміркованості та з великою жорстокістю

Усе це сприяло прискоренню інтеграції НОВИХ етносів В єдину імперську структуру й призводило до стирання мов­них, психологічних та інших відмінностей між різними регіонами інкської держави, котрі, як наслідок, протягом

лічених років втрачали власну самобутність і вливалися до Тавантінсую як знеособлені адміністративні одиниці, а їхні мешканці — нерідко учорашні вороги інків — перетворюва­лися на рівноправно-безправних підданих імперії "сонцеша- нувальників".

4. Ще однією силою, що єднала Тавантінсую стала, за словами хроніста Сієса де Леона, "найкраща з усього, що можна було придумати" , дорожньо-поштова служба, без якої здійснювати централізоване управління колосальними теренами імперії було б просто марною справою. Зрозуміло, що інки не були для Анд у цьому плані абсолютними нова­торами й активно використовували шляхову мережу, збудо­вану ще їхніми величними попередниками — творцями цивілізацій Тіауанако, Уарі та ін. Але тільки за інкських часів означена інфраструктура шляхів сполучення набула абсолютної стандартизації та цілковитої єдності. Почалось спорудження мощеної каменем стратегічної Андської гір­ської дороги (шириною від 4,6 до 7,3 м), на якій через кожні 7,2 км встановлювали покажчики відстані від капакусно — встановленого в центрі Куско стовбура, який вважався зна­ком "нульового кілометра".

Дорожня інфраструктура вдосконалювалася інками протягом усієї їхньої імперської історії, тому напередодні конкісти загальна дов­жина прокладених шляхів сполучення в Тавантінсую становила 15 тис. км.

На всіх шляхах імперії через кожні 19—29 км споруджу­валися станції для відпочинку подорожніх (тамбо), а через кожні 2,5 км спеціальні поштово-кур'єрські пункти, на яких цілодобово несли службу насій — бігуни-листоноші (точні­ше, кіпу-потї), котрі методом естафети доставляли необхід­ні повідомлення, кіпу або іншу спецпошту зі швидкістю до 20 км/год.

Служба часків прирівнювалася до військової і передбачала постійне чергування на поштово-кур'єрському пункті та перенесення поштових повідомлень з максимальною швидкістю до наступного найближчого пункту, де часкамав передати кіпу (чи іншу пошту), і в разі потреби переказати наступному часкі вивчене напам'ять усне супровідне повідомлення. Служба ця вважалася почесною й важли­вою (часкинавіть мали право в разі потреби використовувати допінг — тобто жувати листя коки, яке іншим простолюдинам заборонялося вживати під загрозою смертної кари), але й водночас дуже відповідальною. За лінивий біг або неправильно передану фразу

усного повідомлення часкаміг дістати 50 ударів палицею по голові, після чого у його трупа відрізали вуха.

Існувала в інків і система надтермінових повідомлень — своє­рідний вогняно-димовий "телеграф", коли за допомогою узгоджених димових сигналів закодоване повідомлення (скажімо, про наближен­ня ворожого війська чи про початок бунту серед підлеглих народів) передавали зі швидкістю до 800 км/год.

5. Важливою складовою імперської розбудови Таван­тінсую стала релігійна реформа Пачакутека, для обговорення та утвердження якої дев'ятий сапа-інка скликав спеціальний теологічний конгрес. На цьому конгресі Пачакутек виклав перед жрецькою елітою інків цілу низку аргументованих, хо­ча й доволі несподіваних думок. Зокрема, він заявив, що Сонце не всемогутнє (бо є люди, які мерзнуть під його про­менями), не досконале (бо щоденно працює без відпочинку, але знову кожного наступного дня повертається, а отже жодного дня не доводить свою справу до кінця, і тому зму­шене постійно відкладати частину питань на наступний день і знову й знову працювати) і, зрештою, не всесильне (бо йо­го часом затуляють хмари, а то й сонячні затемнення трап­ляються). Тому він вважає, що культ Сонця — це фікція, котру треба залишити без змін тільки для плебсу (щоб не викликати зайве "бродіння умів" серед підданих), а для пос­вячених у сутність буття "верхів" варто запровадити прихо­ваний, таємний для інших культ єдиного бога-творця Кон- Тіксі-Віраконі.

Бог Кон-Тіксі-Віракоча,"шо створює усе суше наріканням „69 _ . . ...

імен , був проголошений творцем землі, води, сонця, місяця и зірок, а також прабатьком першолюдей, створених ним з каменю або глини. Домівкою Віракочі визначили Тіауанако, оскільки "там є чудові спо-

„70

руди, варті подиву

Інки й раніше не дуже наполягали на тотальній релігій­ній уніфікації усіх підданих імперії в руслі абсолютного домінування релігії сонцепоклонства. Як свідчив Сієса де Леон, "вони не забороняли їм [новоприєднаним народам] їхні відсталі вірування та звичаї, але наказували, щоб вони підкорялися законам та звичаям, що діяли в Куско, і щоб усі розмовляли загальновживаною мовою" . В результаті, поряд з офіціозним солярним культом, у "чверті"Чіннасую особли­во шанувалися боги Варко-Пачакамак і Айсавілька, в Анті- сую — Оторонго, у Кольясую — Пукіна-Урко, Каласірка й

Суріурко та ін. Але раніше це стосувалося не власне інків, а тут ішлося про кардинальні зміни в системі їхніх власних релігійно-культових уподобань. Та влада й авторитет сапа- ш/си-реформатора виявились на той момент уже такими не­похитними, що конгрес ухвалив усі ці ідеологічні новації без особливого спротиву.

6. Важливим внеском Пачакутека у розвиток традицій­ної інкської цивілізації стало істотне збільшення кількості шкіл, створених ще за часів Інки Роки. Приділялась увага також їхньому "кадровому" зміцненню.

7. Новий імперський статус вимагав відповідного наоч­ного оформлення, тому важливою складовою структурних нововведень Пачакутека стала генеральна реконструкція сто­личного Куско.

У місті було зведено потужну цитадель Саксаваман (Сак- саюаман) — циклопічну кам'яну фортецю з зубчастими му­рами (21 бастіон, 46 виступів, кутів та контрфорсів) у три яруси. Авторами цього проекту були чотири придворні архі­тектори (збереглися імена двох із них — Акавана і Калья Кунчуй).

V спорудженні фортеці брали участь ЗО тис. будівельників. Будівництво тривало майже 90 років. 300 тис. кам'яних блоків (деякі із них вагою до ЗО т), з яких викладено мури цитаделі, були припасо­вані настільки міцно, шо ані землетруси, ані конкістадори не змогли її до кінця зруйнувати.

Центр столиці прикрасив "Золотий двір"(Коріканча) — грандіозний ансамбль величних храмів, що вшановували богів Сонця (Інті), Місяця (Мама-Кілья), Грому та Блискав­ки (Ільяпа), Підземного Світу (Супай), Венери (Часка),Ве­селки (Куїчі), Матері-Землі (Пача-Мама) та інших індіан­ських "божеств"(вака). Сюди ж були символічно звезені зразки родючої землі з усіх провінцій імперії (тим самим ут­верджувалася показова єдність Тавантінсую). На централь­ному майдані Коріканчі спорудили "восьме диво світу" — "Сонячне поле"Інтіпампа — виготовлений з чистого золота своєрідний "сад-пантеон" з фонтаном. На цьому полі пло­щею 100 х 200 м стояли вилиті із золота у натуральний розмір дерева й квіти, на яких сиділи золоті птахи, змії й метелики. Серед дерев "росли" золоті стебла маїсу з листям і качанами, які "поїдали" золоті та срібні статуї двадцяти

лам та оленів, на котрих, своею чергою, полювали золоті пуми та ягуари.

Для виготовлення усіх цих архітектурних див потрібно було чи­мало дорогоцінних металів, тож Пачакутек "заборонив усім, окрім князів та їхніх синів, носити золото, срібло, самоцвіти, кольорове

72

пір'я птахів, одяг з вовни вікуньї" . Відтоді золото проголосили вик-

73

лючно "сонячним", а срібло — виключно "місячним" металами . На всіх територіях імперії відбувалося тотальне вилучення цих металів за­ради збереження їх у храмах Куско, присвячених вшануванню бога Сонця Інті та богині Місяця Ванакаурі. Про масштаби цих надход­жень повідомляє Сієса де Леон, за даними якого в імперії інків щорічно видобувалося 50 тис. арробів срібла (575 т) і 15 тис. арробів (172,5 т) золота.

Для проведення пишних релігійно-театральних постановок на честь інкської богині ночі в Куско спорудили грандіозний амфітеатр Кхенеку.

Тоді ж завдяки складній системі дамб, штучних каналів та "срібних змій" кам'яного водопроводу Кольке Мачаквай, спорудже­них за наказом 9-го сапа-інки, до Куско почали надходити води сусідніх рік Сапфі і Тіллумайо. Це дало можливість вирішити пробле­му забезпечення столиці, населення якої швидко зростало, питною водою в достатніх обсягах. Усі вулиці міста вимостили шліфованими кам'яними плитами.

В період піднесення імперії в Куско налічувалося 200 тис. меш-

74

канців (з них 4 тис. жерців) і 25 тис. різних споруд . Місто ділилося на півтора десятки чітко спланованих прямокутних кварталів (Коль- кампата, Рімакпата, Кільїпата, "Великий квартал", "Червоний квар­тал" тошо) стандартних розмірів.

Реформи Пачакутека завершили формування внутрішньої імперської системи Тавантінсую, котра в подальшому не заз­навала скільки-небудь помітних змін аж до самого фіналу інкської державності. Вона являла собою класичний тип імпе­рії тоталітарно-соціалістичного типу, створеної на принци­пах східної деспотії. В цій державі не було грошей, майже не практикувалася торгівля, а все життя підданих регулювалося централізованим командно-адміністративним апаратом на засадах тотально планового управління у стилі грандіозного загальноімперського натурального господарства. Цей режим пропагував три основних принципи етики: "Ата зиа, ата кеііа, ата Ііиііа" (тобто "не крадь, не лінуйся, не бреши"). Він вимагав від усіх членів суспільства тотальної зайнятості, суворо карав за будь-яке порушення вказівок начальства й водночас гарантував прожитковий мінімум кожному підда-

ному, залежно від його соціального рангу в суспільній ієрархії.

Своїх підданих інки намагалися залучити до праці навіть, якщо вона була непродуктивною і нікому не потрібною, аби тільки ніхто в імперії не сидів без діла. Так, за свідченнями Сієса де Леона, 11-й сапа-інка"Гайна Капак неодноразово наголошував, шо для того, аби тримати у покорі людей цих королівств, коли в них не було роботи, необхідно примушувати їх переносити гору з одного місця на інше; і він наказував переносити каміння і плити з Куско до Кіто для будівель, котрі вже були споруджені" . Цим же принципом керува­лися інки, коли накладали своєрідні тимчасові "податі" на території, шо потерпіли внаслідок воєн чи стихійних лих: "Коли місцеві меш­канці казали, шо їм нічим платити подать, королі наказували, шоб кожна людина цієї провінції через кожні чотири місяці здавала доволі велику очеретину, заповнену живими вошами. Це було вдалою вигад­кою Інки, яка привчала їх до практики сплати податей" . Після нор­малізації господарської ситуації в таких землях впроваджували подать стандартного типу.