Велика воєнно-територіальна екс­пансія інків.

Реформи Пачакутека були спрямовані на вдос­коналення внутрішньої структури Тавантінсую. Водночас вони супроводжувалися також постійними спробами розши­рити територіальні межі імперії.

Ще за царювання батька Тупак Юпанкі, поставлений на чолі збройних сил Тавантінсую, встиг виявити неординар­ний талант полководця. Під його безпосереднім керівницт­вом у середині XV ст. інки остаточно завершили процес за­воювання земель у районі знаменитого озера Тітікака, при­чому захопили там як воєнну здобич величезні стада лам і альпак (кілька сотень тисяч голів).

Пачакутек одразу ж заявив, шо усі ці тварини є царською власністю, чим забезпечив абсолютне домінування державного секто­ра в економіці країни.

Водночас інша інкська армія (ЗО тис. вояків), керована братом Пачакутека — Капак Юпанкі, вирушила на північ, де після розгрому чанків домінував войовничий народ caeca (сауса). Ментальність і традиції цього нечисленного (близь­ко ЗО тис. чол.) народу залишали інкам мало шансів на мир­не з ним співіснування. Савса виводили себе від чоловіка й жінки, що вийшли з якогось водного джерела, але вшанову-

77

вали як божество не сонце, а собаку . Проте інків турбува­ло інше — неспокійна вдача й жорстокість цього народу. "З тих, кого вони брали в полон на війні, [савса] здирали шкіру; частину цих шкір вони набивали попелом і зберігали у своєму храмі як трофеї; а решту використовували для ви­готовлення барабанів, оскільки вважали, що вороги впада­тимуть у паніку і втікатимуть, почувши їхній звук.

Складніше відбувався процес поневолення народів тарма й пумпу, які "вирізнялися хоробрістю і войовничістю. Не обійшлося без сутичок, під час яких були загиблі, однак

. . . „79 .

урешті-решт і ці народи підкорилися . Але коли інки спро­бували поневолити "войовничих, жорстоких і диких у своїй поведінці" чукурпу, які обожнювали ягуара "за його жорс-

• „80

токість і хоробрість , розпочалася справді великомасштаб­на війна. В ній наклали головами 4 тис. інкських вояків. По­неволити чукурпу інкам удалося лише завдяки своїй чи­сельній перевазі. Капак Юпанкі продовжив свою воєнну кар'єру майже мирним приєднанням до Тавантінсую земель народу анкара та скандально відомих своїми содомітськими ритуалами племен вайльяс, а також кривавою переможною війною з об'єднаною конфедерацією народів пінку, варас, піско й кунчуку, яких інки змусили капітулювати тільки після виснажливої піврічної різанини.

Завершення полководницької кар'єри Капака Юпанкі було сум­ним, і "винними" у цьому знову ж таки виявилися уже неодноразово згадувані чанки. Майже 10 років вони перебували під владою інків (навіть воювали під інкськими знаменами, відзначилися на кольясько- му фронті під час облоги потужного міста Гуаманга), але зі своєю по­разкою так і не змирилися. Стурбований воєнними успіхами чанків, бодай і досягнутих під інкськими знаменами, сапа-інка наказав виріза­ти цей народ поголовно.

Деякі дослідники вважають, шо в лісах Амазонії чанки дожили до самої конкісти, але точні дані про подальшу долю цього народу відсутні.

Завоювання Кахамарки посварило інків з потужною державою Чімор, яка вважалася союзником Кахамарки. Правитель поневоленої інками держави на ім'я Кусманко звернувся до Чімору за підтримкою.

Наступний північний похід очолив уже син імператора — Тупак Юпанкі. Йому вдалося підкорити народ юнка (юнга), котрі під керівництвом свого мужнього лідера Чукі-манку упродовж чотирьох років чинили упертий опір нападникам. Мешкали юнка у провінції Чінча — тобто на рівнинних зем­лях, надто жарких для горян-інків. 30-тисячне військо Та­вантінсую зіткнулося тут не лише зі стійким супротивником, а й із незнайомим йому спекотним кліматом та відповідни­ми хворобами. Отож попри колосальну чисельну перевагу "інки втратили багато років на їхнє завоювання й змусили підкоритися за допомогою обіцянок і подарунків, а не зброєю" .

Завершився цей похід завоюванням загадкового етносу чачапоя.

Далі, круто повернувши на захід, армія Тупак Юпанкі вторглася у володіння узбережного царства місяцешануваль- ників Чіму, столицею якого було місто Чан-Чан, однак за­воювати рівнинну Косту одним ударом інкам не вдалося. Тоді, своєчасно зорієнтувавшись, Тупак Юпанкі повернувся до гір і там знову не мав собі рівних на полях битв. Спочат­ку у нелегких п'ятимісячних баталіях були поневолені дикі горяни пальта. Потім інкам удалося зламати опір войовни­чих каньярі, чию столицю Тумібамбе вони піддали нещадно­му погрому. Після цього війська Тупака Юпанкі вийшли на кордони царства Кіто.

У грандіозних завойовницьких походах остаточно склалися осно­ви інкського війська та загальні принципи воєнної науки інків. Ядром їхньої армії була 10-тисячна постійна гвардія вояків-професіоналів — піхотинців, озброєних прашами (варака), сокирами, палицями (макана), двометровими списами й захищених товстими бавовняними стьобани­ми куртками, щитами і шоломами зі шкіри оленя чи тапіра. Однак за­гальний мобілізаційний потенціал Тавантінсую становили переважно новобранці 18 — 25 років, призвані до лав війська на основі загальної військової повинності. Це давало змогу інкам у разі потреби вистав­ляти армію чисельністю до 300 тис. вояків. Таких армій не мала жод­на держава Південної Америки доколумбових часів, і саме це було го­ловною передумовою небачених перемог Тупак Юпанкі.

Цікавий опис інкської воєнної тактики залишив іспанський хроніст Гонсало Фернандес де Овієдо-і-Вальдес (1478 — 1557). Пер­шими в бій ішли прашники, захищені дерев'яними, обшитими бавов­ною щитами; за ними — піхотинці, озброєні бойовими сокирами з довгими руків'ями та булавами-маканами. Атаку підтримували металь­ники дротиків, а завершували розгром противника — пікінери зі своїми довгими списами.

Іншою складовою непереможності інкських армій стала добре налагоджена система матеріального забезпечення сімей загиблих во­яків. Вдовам держава централізовано знаходила нових чоловіків або робила їх коханками-служницями знаті, а декотрі з них навіть служи­ли при дворі самого сапа-інки.

Царство Кіто (Кіту) — одне з найпотужніших вождівств регіону — стало серйозним суперником для інків.

Виникнення царства Кіто датують кінцем І тис. н. е., коли виті­снений з Кости народ кара (нез'ясованого етномовного типу ) заво­ював терени сучасного гірського Еквадору, підкоривши землеробські племена горян народу кіту, шо розмовляли, найімовірніше, однією з мов лінгвістичної родини чібча. На завойованих землях кара створи-

ли потужне мілітарне вождівство у формі конфедеративного союзу племен на чолі з верховним вождем — ширі (звідси інша назва вождівства — "царство Ширі"). Проте кара невдовзі були асимільо­вані і влилися в кітоську етномовну спільноту. Столицею вождівства стало місто Кара.

Основу господарського життя царства Кіто становило доволі ефективне терасно-іригаційне землеробство зрошувального типу.

84 Саме завдяки йому "земля Кіто [була] родючою та густо заселеною" Кітосці культивували кукурудзу, кіноа й картоплю, розводили домес- тикованих лам та морських свинок, а також приділяли належну увагу мисливству. Інтенсивно розвивалися також ткацтво, будівництво, обробка шкіри й каменю. Релігійні уявлення кітосців вбирали гар­монійне вшанування Сонця, якому вони "приносили в жертву голубів і голубок та чічу, тобто вино з маїсу" , Місяця, а також оленів і "ви- соких дерев, оскільки ті давали їм м ясо і паливо . Державний устрій кітосців багато в чому нагадував типову для регіону систему східної деспотії.

Зміцнівши, ширі теж намагалися збільшувати свої володіння за рахунок сусідів. Незадовго до приходу інків владу Кіто визнали пле­мена пуруа, пенсалек та каньярі. Армії Тупак Юпанкі змогли істотно потіснити кітосців (позбавивши їх контролю над землями каньярі), то­му війна з ними стала неминучою.

На той час царство Кіто очолював 14-й представник місцевої династії — ширі Валькопо (Уалькопо), який "за своїм характером був варваром, дуже грубим, войовничим і злим" . Він категорично відхилив інкську пропозицію мир­но підкоритися й "добровільно" увійти до складу імперії Та­вантінсую.

лені" ) та союзницьку підтримку з боку пуруа й пенсалек (котрі "бились кам'яними сокирами, дротиками, списами та „89_ч „ , . „ .

пращами ), йому вдалося нав язати інкам тривалу и доволі виснажливу війну, котру Тупак Юпанкі так і не зумів довес­ти до цілковитої перемоги. Однак це його не збентежило і, не завершивши війну з кітосцями, він розпочав ще одну — проти мешканців Кости, де володарював могутній чімуський правитель, котрого "боялися усі, хто з трьох боків межував з його землями, тобто на сході, на півночі й на півдні, оскіль­ки далі на захід від них лежало море

Як відомо, чімусців гори не цікавили і того ж самого вони чекали від горян, тому солідних оборонних укріплень уздовж своїх східних (передгірських) кордонів не будували. Інки сповна скористалися цією вразливістю західного

сусіда. Спочатку був завойований важливий васал Чіму — матріархальне портове місто-держава Тумбес. Потім, після виснажливої облоги і кривавого штурму, впала найпотужні­ша прикордонна фортеця чімусців Парамона, а відтак інки окупували і столичний Чан-Чан. Пихаті чіму билися неса­мовито: "Було багато вбитих і поранених з обох сторін; ко­жен намагався вийти переможцем; це була найзапекліша з усіх воєн, що їх будь-коли вели інки . 1а коли інки дове­ли кількість своїх вояків до 40 тис, чіму не втримали фронт і капітулювали. Останній чімуський цар Мінчансаман пот­рапив у полон. Переможці здобули безліч трофеїв (у їх числі багатющі чімуські скарбниці, наповнені золотими й срібни­ми виробами), а також старанних у рибальстві, рільництві та ремеслах підданих.

У подальшому для стабілізації своєї влади в регіоні інки спішно збудували неподалік від Чан-Чана потужну фортецю Парамунка, спи­раючись на яку здійснювали контроль над усією Костою.

З не меншим завзяттям Тупак Юпанкі продовжив актив­ну експансіоністську політику і після свого сходження на престол. Фактично, усе його царювання (1471 — 1493) пройшло у безперервних намаганнях розширити кордони Тавантінсую.

Спочатку, якшо вірити інкським переказам, Тупак Юпанкі захо­пився мореплавством і здійснив першу в історії свого народу оке­анічну експедицію. Для цього був споруджений грандіозний флот бальсових (тобто виготовлених із надзвичайно легкої та міцної дере­вини бальсових порід) плотів, облаштованих вітрилами, на якому 10-й сапа-інка подався в океанічну подорож "навздогін сонцю" у суп­роводі 20-тисячного війська. Але знайти місце, куди ховається уночі Сонце, Тупак Юпанкі не зміг. За даними іспанського хроніста XVI ст. Педро Сармієнто де Гамбоа, під час експедиції мореплавці досягли в океані двох островів, які назвали Авачумбі й Ніньячумбі, звідки при­везли додому кілька десятків темношкірих аборигенів, а також "бага­то золота, бронзовий трон, кінську шкуру та шелепи, і всі ці трофеї зберігались у фортеці міста Куско до тих часів, коли туди прийшли

92

іспанці" . Дехто припускає, шо Тупак Юпанкі під час своєї подорожі досяг Соломонових островів Меланезії (саме там мешкають тем­ношкірі туземці: меланос —"чорний"), але вони лежать на відстані 10 тис. км від Америки, тому повірити в це важкувато. Більшість науковців вважають, шо навіть коли така подорож і відбулася, то завершитися вона могла тільки на Галапагосах, де в 1953 р. археоло­гами були знайдені рештки доколумбової кераміки, проте ці острови залишалися незалюдненими аж до часів Великих Географічних відкриттів, а це не збігається з твердженнями інкських легенд щодо

привезених з тих островів негроїдів (чи австралоїдів). Отож проблема залишається...

Та де б Тупак Юпанкі не побував, наслідки океанічних подоро­жей 10-го сапа-інку явно розчарували, тому більше він на "далекий захід" не плавав, а взявся за подальше розширення імперії за рахунок південних сусідів.

Спроба продовжити завоювання на півдні спочатку мала успіх. Інкам майже без опору підкорилися десятки нечис­ленних племен скотарів, землеробів і рибалок від Тітікаки на півночі — до земель, на яких розташована сучасна чілій- ська столиця Сантьяго — на півдні. Але далі на південь звичні для інків гори скінчилися, а в лісах центрального й півден­ного Чілі вони потрапили в абсолютно незвичне природне середовище (рівнинні густі ліси), де зустрілися з войовничи­ми племенами арауканів, з якими нічого вдіяти не змогли.

Араукани являли собою на той момент сукупність незалежних племен, які жили у лісах за рахунок примітивного вирубно-вогневого землеробства та розводили на нечисленних тут гірських пасовиськах лам, тому називали себе мапуче — "люди землі". Утім для інків вони були типовими пурун ("дикунами"), отож армії Тупак Юпанкі серйоз­ного опору від них ніяк не очікували. А дарма...

Непрошених культуртрегерів з півночі араукани зустріли украй вороже, і хоча у триденній битві, котра завершила шес­тирічну війну, інки здобули над "дикунами" перемогу, їхні втрати виявилися настільки масштабними, що Тупак Юпан­кі розумно вирішив повернутися додому й дати арауканам спокій. Від тих часів інки почали називати арауканів аука — тобто "ворогами", але завойовувати їх більше не намагалися. Південним кордоном Тавантінсую стала ріка Маульї.

Більше того, навчені гірким досвідом, інки не полізли і в пампаси північно-західної Аргентини, на підступах до яких зустріли не менш войовничі племена діагіта. Отож, на пів­денному напрямі інки перейшли від наступу до оборони захоплених рубежів. Уздовж цих неспокійних кордонів вони спорудили низку хоча й невисоких (близько 1,5 м), зате доволі міцних оборонних мурів, загальною довжиною майже 200 км, що мало обмежити агресивні апетити войовничих сусідів.

Повернувшися з південного походу, Тупак Юпанкі міг бути цілком задоволеним наслідками своїх завоювань. Си­лою зброї він створив найвеличнішу, небачену в Доколум- бовій Америці імперію, яка за територією взагалі була на той момент найбільшою державою нашої планети. її кордони

Імперія інків Кордони імперії за часів найбільшого розширення

простягнися на 5 тис. км від р. Анкасмаю на півночі — до р. Pio-Мауле на півдні й охопили терени у 2754 тис. км , а населення сягнуло позначки в 10—12 млн підданих . Однак фінал царювання 10-го сапа-інки виявився сумним.

На схилку віку Тупак Юпанкі почав втрачати розум і по­чуття реальності. Підстаркуватий імператор оточив себе мо­лодими й "зовсім юними" наложницями, які мали на нього неабиякий вплив. Водночас планування воєнних походів нерідко межувало з авантюризмом. Особливо небезпечна ситуація склалася у горах Болівії, куди наприкінці XV ст. почали здійснювати постійні набіги із джунглів Амазонії войовничі племена гуарані, відомі як "мисливці за голова­ми". Каральна експедиція проти цих східних сусідів була здійснена без належної підготовки і завершилася в непро-

лазних джунглях Амазонії цілковитим фіаско. Скористав­шись ситуацією, в самій імперії повстали аймара. Інкам уда­лося придушити цей виступ лише крайнім напруженням сил, удавшись до жорстоких репресій. Для відсічі гуарані уздовж болівійських Анд була спішно збудована 200-кіло- метрова кам'яна стіна. Зведення нових укріплень, так само як і оборонних мурів на південних кордонах Тавантінсую, вимагало значних матеріальних витрат й істотно підривало господарські ресурси імперії. Ситуацію погіршували гарем­но-династичні смути в імператорському оточенні.

Свого часу офіційна коя Тупак Юпанкі — сестра-дружи- на 10-го сапа-інки Мама Окльо II — народила йому двох синів, старший з яких рано помер, а молодший — Вайна Капак (Уайна Капак) — був проголошений офіційним спад­коємцем престолу. Бернабе Кобо характеризує Вайна Капа­ка як людину "відважну та стриману" і додає, що в подаль­шому, протягом усього періоду свого царювання 11-й сапа- інка"показав себе як розсудливим управлінцем, так і енер­гійним воєначальником". Отож, до виконання імператор­ських обов'язків Вайна Капак був цілком підготовлений, та тут несподівано підстаркуватий сапа-інка безтямно закохався в молоду й чарівну наложницю Чуїкі Окльо, котра теж на­родила імператорові сина (його назвали Капак Варі), а потім так "закрутила" йому голову, що Тупак Юпанкі вирішив змі­нити заповіт і передати престол малолітньому Капак Варі. Ситуацію врятувала лише смерть Тупак Юпанкі, що сталася 1493 р. і цілком могла бути наслідком двірцевої змови .

Одразу ж після завершення поховальних ритуалів Мама Окльо II (за підтримки впливового чиновництва й гене­ралітету, що стояли за непорушність державних традицій престолонаслідування) звинуватила Чуїкі Окльо в тому, що вона навмисне отруїла 10-го сапа-інку з метою посадити на престол власного сина. Швидко організували суд, за виро­ком якого Чуїкі Окльо зарубали кам'яною сокирою, а всіх її родичів і протеже закатували в Санкаюасі ("палаці кату­вань") або віддали на поживу мешканцям імператорського зоосаду.