Розгром чанків.

Рідних сестер у шостого сапа-інки Інки Роки не було, тому своєю коєю він зробив красуню Мама Мікай — дочку правителя міста Вай- лякан, а офіційним спадкоємцем проголосив свого сина від неї Тіто Кусі Вальпу.

Ці привілейовані частини спочатку були нечисленними, однак виучкою та боєздатністю перевершували решту вояків, і неодноразо­во доводили це на полях битв, схиляючи у критичні моменти бою шальки терезів на бік інків.

Критично оцінюючи свої здібності як полководця, Явар Вакак довірив військові справи досвідченим командирам, серед яких особливим завзяттям і талантами виділялися молодші брати імператора — апо Майта і Вікакірао.

Титул апо (any — "пан") вважався ознакою персональної при­хильності сапа-інки і надавався особам із числа військової знаті (сінні) за особливі успіхи в керуванні воєнними операціями, тому в історіог­рафії його перекладають термінами "капітан" чи навіть "генерал". Пишний ритуал посвячення в апо проводився в присутності інксько­го правителя і передбачав прилюдне надягання на ноги вшанованого ним високим званням золотих сандалів.

Зовнішня політика сьомого сапа-інки була успішною. Владу інків визнали індіанці анта, а войовничі північні сусіди чай­ка змушені були припинити свої традиційні грабіжницькі набіги на васалів-союзників інків — народ кечуа.

Однак усередині власної родини досягти злагоди Явар Вакаку не вдалося. Царював він "справедливо, з милосердям і лагідністю, ...не претендуючи на [нові] завоювання чи кон­флікти" , тому "страждав і мучився через жорстокий харак­тер свого первородного сина (на ім'я Атун Тупак Інка), що мав стати спадкоємцем його королівств; він, будучи ще ди­тиною, виказав поганий характер, бо злобливо ставився до

хлопчиків свого віку, з якими спілкувався, і виказував схиль­ність до грубості й жорстокості..." Причому, "з віком скорі-

.„44 ше зростала, а не зменшувалася жорстокість його душі Усі спроби "лагідного" батька пом'якшити характер сина- спадкоємця завершилися нічим, і врешті-решт сапа-інка Явар Вакак вигнав царевича з дому, мабуть, побоюючись трима­ти біля себе такого занадто агресивного й енергійного спад­коємця. Царевича, аби той не скинув раптом батька з прес­толу, відправили пасти храмових лам на гірські пасовиська, однак це не врятувало імператора. Гнаний царевич у зас­ланні аж ніяк не втратив своїх амбіцій, "скромно" прибрав­ши собі божественне ім'я — Інка Віракоча (Уіракоча). Отож, заспокоюватися батькові було рано...

Такий сакральний псевдонім Атун Тупак Інка пояснив тим, шо бог землі й води Віракоча явився йому уві сні й розмовляв із ним.

Спочатку справи батька-імператора йшли якнайкраще. Обравши стратегічною метою своїх завоювань землі навко­ло священного для інків озера Тітікака, він спрямував армії своїх непереможних апо Майти й Вікакірао на південь — і ті активно й результативно довели свою полководницьку спроможність. Були розгромлені й поневолені народи чавін і кана, а згодом і решта незалежних племен народу колья потрапили в орбіту Тавантінсую.

На середину XIV ст. аймаромовні колья, шо мешкали навколо озера Тітікака, перебували у стані воєнно-політичної роздробленості та взаємної ворожнечі. Серед численних мікроскопічних вождівств (Кільяка, Омасую, Пакаса, Убіна, Льїпі, Чіча, Ампара та ін.), шо ворогували між собою, лише два — Кольяваяна (столиця — місто Ха- тун-Колья) та Лупака (столиця ♦— місто Чукіто) були більш-менш вели­кими протодержавними утвореннями, а тому обидва претендували на регіональну гегемонію і боролися за неї не на життя, а на смерть.

Інки (а точніше їхні хитрі генерали Майта і Вікакірао) прихильно "відгукнулися" на ці прохання. Спочатку, уклавши союз з кар/, вони разом з вояками Лупаки погромили в районі озера Тітікака всі інші державки колья (у цих війнах особливо відзначилася боєздатна інксь­ка гвардія), а відтак і сама Лупака була поневолена інками.

Проте фінал царювання сьомого сапа-інки виявився тра­гічним.

Тепер, коли під контроль інків потрапили священні для "дітей Сонця" води озера Тітікака з навколишніми землями, Явар Вакак відчув себе наймогутнішим і найславетнішим володарем усіх часів і народів, а тому остаточно забув про старшого сина. Завівши грандіозний гарем з трьох тисяч красунь, він разом із іншим сином-спадкоємцем, Урконом, поринув у тілесні втіхи. І саме за таких обставин про ко­лишні рахунки з інками вирішили пригадати войовничі чан- ки, яким інкські армії закрили свого часу можливості для пограбування південних сусідів.

Чанки — народ до кінця не з'ясованого етномовного типу — яв­ляв собою строкату сукупність багатьох войовничих племен (власне чанка, урамарка, вілька, угунсулья, ханковалью та ін.), які не так дав­но прибули в долину Куско з півночі. Причини цієї навали (а також чому чанки покинули свою батьківщину, і де вона) досі невідомі, але мета, якої домагалися їхні лідери, цілком зрозуміла: їм потрібні були землі для проживання й поневолені народи для пограбування.

Строкатість етнічного складу союзу чанків підтверджує відсутність серед них єдиного релігійного культу: "одні "виводили" себе від якогось джерела, інші — від лагуни, декотрі — від дуже ви­сокого пагорба; і кожен народ вшановував як бога те, шо він вважав 45

[своїм] прародителем, і приносив йому жертви" .

Передостанньою жертвою союзу чанків стали згадані ке­чуа — доволі культурний, однак не войовничий північно- східний сусід інків, з яким "сини Сонця" розвивали дружні стосунки. Кечуа вже мали на той час розвинені політичні інститути, ієрогліфічну писемність, багатогалузеву економі­ку, солідну науку. Мовою кечуа віщували волю богів жерці- оракули знаменитого храму Пачакамак, який вшановувався усіма індіанцями регіону, а тому не дивно, що мова кечуа вже давно виконувала функцію мови міжнаціонального спілкування на значних теренах Перу, змагаючись у цьому за першість з мовою аймара.

Перший удар чанків по кечуа виявився згубним для цьо­го мирного народу. Ось що писав із цього приводу Інка Гарсіласо де ла Вега: "Предки цих народів прийшли з дале­ких земель і завоювали багато провінцій, доки не прийшли

до того місця, де вони тоді перебували; цим місцем була провінція Антавайлья; вони завоювали її силою зброї і ви­кинули звідси її давніх мешканців, потіснивши й затиснув­ши індіанців кечуа в їхніх провінціях, захопивши багато їхніх земель; вони поневолили їх та обклали даниною; вони тиранили їх і здійснили інші відомі справи, якими сьогодні „46

похвалялися їхні нащадки . Порятунок кечуа знайшли в приєднанні до інкської держави, армія якої змогла зупини­ти агресію чанків, та коли кращі інкські війська зосередили­ся на розширенні південних кордонів Тавантінсую (завойо­вуючи землі народу колья, що мешкав навколо озера Тітіка­ка), кечуа знову опинилися з чанками сам на сам — і були знову розгромлені "шанувальниками пуми". 40-тисячне вій­сько чанків, очолене вождями Хасту Барака й Тумай Барака (котрі, за однією версією, були братами, за іншою — бать­ком і сином-сладкоємцем) остаточно зламало опір кечуа, чиї чоловіки майже всі загинули в боях.

Розплата не забарилася: чанки вирушили на Куско.

Точне датування знаменитої війни інків з чанками досі залишаєть­ся не до кінця з'ясованим, хоча, на перший погляд, проблеми тут просто не існує. Ще поважні історики XIX ст. стверджували, шо, за їхніми підрахунками, вона сталася у 1438 р., і з тих часів ця дата вва­жається першою, тобто найдавнішою із точно встановлених дат в історії інків, а відтак — базовою для визначення усієї подальшої хро­нології імперії Тавантінсую. Вона визнана усіма фахівцями, які сміли- ... . 47

во включають п у свої праці як таку, шо не підлягає сумніву . 1а чомусь ніхто з цих поважних дослідників не звернув увагу на те, звідки ця дата взялася. А взялася вона із синкретичного осмислення повідомлень іспанських хроністів середини та другої половини XVI ст. (Бернабе Кобо, Фернандо де Монтесінос, Педро де Сієса де Леон, Хуан Поло де Ондегардо, Педро Сармієнто де Гамбоа та ін.), які, збираючи "по гарячих слідах" після конкісти усні свідчення про історію інків, дійшли висновку, шо ця війна сталася приблизно через 2 50 років після правління першого сапа-інки (тобто першого інксько­го "імператора") Манко Капака, котрий, своєю чергою, за висновка-

ми істориків, почав правити десь близько 1200 року , а прожив 49

140 років . Якщо ж додати, шо, заданими індіанського хроніста По­ма де Аяли, Манко Капак жив з 10 по 170 р. н. е., другий сапа-інка Сінчі Рока, за даними Сармієнто де Гамбоа, жив протягом 548 — 675 рр., а сапа-інка Віракоча, як стверджував Сієса де Леон, узагалі був невідомого походження і його обрав на престол клан інків , си­туація з хронологією і зовсім стає незрозумілою. Як з таких сумнівних початкових дат могла народитися точна хронологія "чанко-інкської війни 143 8 року" залишається таємницею згаданих хроністів та істо­риків.

Водночас, окрім літописців іспанського походження, історію інків намагалися передати й самі інки. Серед них найавторитетнішим хроністом визнано відомого Інку Гарсіласо де ла Вега (1539 — 1616), який, будучи бастардом-напівкровкою — сином іспанського капітана конкістадорів та інкської царівни Чімпу Окльо, — користувався у своїх родичів-інків цілковитою довірою, а тому зумів зібрати найдос­товірнішу інформацію стосовно минулого цього народу. Отож, вста­новлюючи точну хронологію доколумбової історії Південної Амери­ки, варто врахувати свідчення цього хроніста стосовно порушеної проблематики, тим більше, шо, на відміну від праць згаданих колоніальних літописців, його фундаментальні "Сотепіагіоз геаіез сіє 1о5 іпсаз" ("Справжні коментарі про інків", уперше опубліковані в Лісабоні у 1609 р.), позбавлені багатьох притаманних згаданим літо­писцям помилок. Вони написані на основі скрупульозного порівняль­ного аналізу різних поглядів на спірні питання інкського минулого, не містять спроб штучної містифікації історії інків та їхніх імператорів (так, перший сапа-інка Манко Капак правив, заданими Інка Гарсіла­со де ла Веги, 30 — 40 років, може трохи більше , й аж ніяк не понад століття, як у цьому переконують іспанські літописці). Ло того ж вони спираються на свідчення родовитих (а отже добре поінформованих про справжній перебіг подій у Тавантінсую) родичів Гарсіласо де ла Веги по численній сім'ї власне інків — тобто аристократичної верхівки Тавантінсую, пов'язаної кревними узами з династією "імпе­раторів" — сапа-інків.

У сучасній історіографії панує такий погляд на цю проблему. Вважається, шо навала чанків сталася за правління восьмого сапа- інки Атун Тупак Інки, який прийшов до влади внаслідок державного 52 перевороту (убив свого батька — сьомого сапа-інку Явара Вакаку ), а ставши "імператором", назвався божественним ім'ям Інка Віракоча. Проте точних даних, шо стосуються цього перевороту, науковці не наводять. Ло того ж вони залишають без відповіді одне важливе пи­тання. Якшо Інка Віракоча був узурпатором та ше й царе- і батьков­бивцею, чому його сходження на престол не викликало спротиву інших синів сьомого сапа-інки? Тим більше, шо всі хроністи в один го­лос визнають: Атун Тупак Інка не був офіційним спадкоємцем прес­толу, а тому за будь-яких обставин не мав ніяких прав на імператорсь­кий титул. Отож, в існуючій версії подій є занадто багато суперечнос­тей, шоб вона видавалася абсолютно переконливою.

За даними Гарсіласо де ла Веги, Тавантінсую стала жертвою на­вали чанків ше в період правління сьомого сапа-інки Явар Вакака, причому ця версія позбавлена внутрішніх логічних суперечностей, добре узгоджується з традиціями владного успадкування престолу в Тавантінсую і водночас відповідає особливостям менталітету інків. Отже, саме вона видається адекватнішою реаліям минулого, на відміну від заплутаних (з явними прогалинами в ході подій) і внутрішньо суперечливих версій іспанських хроністів, які чомусь вва­жалися досьогодні достовірнішими. Ну, а якщо це так, варто перегля­нути і хронологію чанко-інкської війни, яку можна обчислити зво­ротним рахуванням від царювань таких інкських "імператорів":

13-й сапа-інка Атавальпа — 15 32 — 15 33 рр.;

12-й сапа-інка Васкар — 1527 — 1532 рр.;

11-й сапа-інкаВайна Капак — 1493 — 1527 рр.;

10-й сапа-інкаТупак Інка Юпанкі — 1471 — 1493 рр.

Його славнозвісний попередник — великий реформатор, 9-й са­па-інка Пачакуті Інка Юпанкі (Пачакутек) — царював, за даними того

5 З

ж Гарсіласо де ла Веги, більш як 50, або навіть 60 років — а отже, зійшов на трон десь у 1410-х роках.

Нарешті, 8-й сапа-інка Віракоча, котрий зійшов на трон саме внаслідок перемоги над ланками, царював, згідно з "Коментарями...",

54

понад 50 років . Причому, ані історичність Інки Віракочі, ані три­валість його царювання не підлягають сумніву хоча б тому, шо сам Гарсіласо де ла Вега засвідчує: він власними очима бачив у Куско муміфіковане тіло цього знаменитого імператора і може підтвердити: "Було видно, шо він [тобто Інка Віракоча) прожив довге життя; у нього була сива, як сніг, голова" .

А це означає, що війна інків з нанками ніяк не може да­туватися 1438р., а сталася вона в середині XIVcm. — найімо­вірніше, у 1360-х роках.

Кращі інкські армії перебували на той момент у районі Тітікаки, тому зібрати їх Явар Вакак, звичайно, не встиг. Згідно з описом хроніста Сармієнто де Гамбоа, чанки за лічені тижні (а може, й дні) блискавичним ударом поодинці "перекололи своїми довгими списами" кілька інкських кор­пусів ("билися пращами, дубинами, сокирами й стріла­ми") , що прикривали північний кордон Тавантінсую, і взя­ли в облогу столичний Куско. За такої критичної ситуації імператор знову "заплакав кров'ю", швидко втратив само­контроль і разом з офіційним спадкоємцем престолу Урко- ном, оравою наложниць та найближчим оточенням покинув Куско напризволяще й утік, сховавшись в ущелині Муйна.

Куско лишився без правителя, і опальний царевич Віра­коча, відчувши, що настав його час, прибув до столиці, де й очолив оборону. Не втратили голови і два його дядьки —

посивілі генерали Майта та Вікакірао. їхнє вагоме слово ав­торитетних воєначальників теж стало йому дуже в пригоді. Отож, Інка Віракоча "увійшов у місто [Кускові наказав, щоб люди, яких зберуть, одразу ж йшли за ним" , — відтоді городяни почали сприймати його своїм легітимним прави­телем. Та залишалися чанки...

Ситуація видавалася безперспективною: апо Майта і Вікакірао змогли зібрати для захисту Куско не більш як 700 вояків — і це проти 40-тисячного війська чанків, котрі до того ж почувалися тріумфаторами після попередніх гучних перемог. Однак узяти інкську столицю "з наскоку" агресо­рові не вдалося: врятували потужні оборонні споруди та стійкість захисників, тому після провалу першого штурму Хасту Барака і Тумай Барака вирішили за краще припини­ти атаки й, перегрупувавши сили, розпочати облогу міста. Впевнені у своїй цілковитій чисельній перевазі, чанки втра­тили пильність. Саме в цей час Інка Віракоча дізнався, що йому на допомогу від Тітікаки йде 12-тисячна інкська армія (котра раніше воювала з колья). І тоді він вирішив піти на ризик, що межував з авантюрою: за його наказом інки самі відкрили ворота міста й атакували чанків.

Удар виявився абсолютно несподіваним — і тому ефек­тивним: інкам поталанило одразу захопити найбільшу свя­тиню чанків — мумію "Дикої кішки". Шокуюча звістка про втрату священної реліквії підірвала моральний дух війська. Серед чанків почалася паніка. І саме в цей момент у тил ворога вдарила 20-тисячна збірна армія вояків кечуа, кота- пампа, котанера, аймара та інших васалів-союзників інків, котрі добре знали на власній шкурі, хто такі чанки, й аж ніяк не бажали їхньої перемоги. Потрапивши у лещата, на­падники, які все ще мали значну чисельну перевагу, оста­точно перетворилися на орду некерованих, дезорганізованих вояків і кинулися тікати хто-куди — і в цей момент на поле битви (яке в подальшому стали називати Явар Пампа — "Криваве поле") вступило інкське військо, що так своєчас­но прибуло до Куско з кольяського фронту. У наступній різанині було знищено 22 тис. чанків — втрати інків та їхніх союзників становили 8 тис. вояків.

Тумай Барака загинув у бою, а Хасту Бараку як бранця притяг- ли до Кусі Юпанкі, котрий після всіляких принижень відправив поби­того ворога на заслання. З трупів убитих ворогів Інка Віракоча нака-

зав зняти шкіру, набити її золою та соломою і виставити на загальний огляд. Пізніше ці страхітливі тіла-мумії розмістили у грандіозній залі інкської бойової слави, яку вже за часів конкісти знищили іспанці (золото й срібло вивезли, а тіла нещасних чанків спалили).

Після розгрому ворога до Куско повернувся горезвісний сапа-інка Явар Вакак. Після короткої розмови з сином тет- а-тет він вирішив "добровільно" зректися влади й того ж року "помер від сорому". На престол мав зійти його офіцій­ний спадкоємець Уркон, однак інки таких малодушних во­лодарів не терпіли. Того ж року переможець чанків Інка Віракоча тихо знищив брата й за мовчазної підтримки абсо­лютної більшості співвітчизників сам зійшов на престол.

Ставши офіційним імператором, Інка Віракоча вирішив спочатку добити чанків, направивши проти них шестити­сячне військо — і ті змушені були капітулювати. їхнього вождя Ханко Валью перевезли до Куско як заручника.

Кривава війна з чанками змусила інків зняти частину своїх військ з південного фронту — і це подарувало колья надію на свободу. Визвольну антиінкську війну очолив Чучі Капак ("князь Чучі"), арміям якого вдалося завдати "синам Сонця" кілька відчутних поразок. Однак, розправившись з чанками, Інка Віракоча знову зосередив всю воєнну потугу Тавантінсую на розгром колья, що й вирішило справу. Повстанці зазнали цілковитої поразки. Чучі Капак з двома синами потрапив у полон, де йому відрубати голову, а синів відправили на довічну каторгу до каменоломень. Інших ко­мандирів кольяської армії вкинули до ям та кліток імпера­торського зоосаду Куско на поталу хижакам та отруйним зміям, а рядових вояків розпустили по домівках. Терени колья остаточно інкорпорувалися у Тавантінсую.

Останньою державною акцією восьмого сапа-інки стало призначення офіційного спадкоємця. Ним став первород- ний син правителя від сестри-дружини (Мама Рунту) на ім'я Тіту Манко Капак, але перед смертю грізний батько наказав дати йому нове ім'я — Пачакутек ("Світоперетворювач"). Помер великий імператор Віракоча в солідному віці, пропа­рювавши більш як 50 років.

Дев'ятим сапа-інкою верховний жрець офіційно корону­вав його старшого сина Пачакутека (Пачакуті Інка Юпанкі), за царювання якого (1410-ті роки — 1471) держава інків ос­таточно перетворилася на імперію.