Розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями у висвітленні сучасника визвольної війни С. Твардовського (вересень 1648 р.)
...Перша невдача була в тому, шо ті, хто стояв на чолі, від кого залежала вся справа, пішли з-під Костянтинова, не маючи ні для обозу, ні для воєнних дій зручного й вигідного місця, не знаючи місцевих гір і схилів, шо вони показались на очі ворогові раніш, ніж оточили його.
Стояли без ніякого ладу, де хто хотів, не маючи ні кінця, ні початку через повільність переправи незчисленних возів по малоприступних горах і вибоїнах....Почався великий бій коло греблі, а з другого боку, від Кривоноса, Mapc[XXVII] був не менш суворий.
...Коли гусари великим загоном прийшли сюди, вони не могли в цій тіснині не тільки розташуватись для зустрічі з ворогом, а навіть списів підняти не могли, і довелося їм списами марно орати землю і замітати прапорами грязюку, якої тут було стільки, що хоч вивозь її. А в цей час шанці були взяті за греблею, піхота геть уся з гарматами знищена і з кінних хорогов, шо переправилися на той бік, жодна не вернулася ціла. Найгірше довелося сандомирському полку з каштеляном Вітовським, волинцям з Киселем і Тарновському. Карбов- ського було вбито.
...Почалась тривога. Звідки вона взялась — невідомо. Почалося з старших. Бачачи, скільки нашого війська лишилось, боялись вони, що не можна їм подолати цю велику силу, яка щодень росте, коли ще й хан із своїми незчисленними ордами наступає, — особливо тому, що ворог, першим прийшовши сюди, всі зручні місця захопив, а їм тільки гори й вибоїни залишив. 1 в них немає доброго поля ні для битви, ні для правильної оборони. Тепер тільки зрозуміли вони свою грубу помилку, шо пішли з-під Костянтинова і потрапили в ці прокляті місця. Там би було в них і рівне місце, і фортеці в тилу. Одно тепер лишається — відступати.
...Те, що пани думали, вже на конях сидячи, легким гомоном, а потім невгасимим пожаром швидко розтікалось. Замість того, щоб іти в порядку, кинулись усі з возами, з страшним шумом, не слухаючи гетьманів і не оглядаючись...
...Який шум, який хаос панував там, коли багато людей, не знаючи навіть, у чому справа, вискакували з своїх жител, кидали одні зброю, другі — списи на землю, інші, тільки від сну зіскочивши, хапалися за що попало — хто за коня, хто за шаблю, за узду, за сідло. Поранених, хворих — усе кидали і ввіряли життя своє своїм ногам. Все добро, багатство, яке мали тут поляки, все віддали на поживу своїм хлопам. Всі, хто тільки що мав: знатні — всю пишноту своїх родів, бідні — вислужене ними кривавим потом, — усе звезли сюди. Хоч би самі вози зважити! Обкованих возів було до ста тисяч. А безліч коней при них, а вантаж — як усе це оцінити? А при них челядь, слуги, що лишилися при возах і не мали змоги їх захистити.
...Пани проводирі, такі ж швидкі, як і хоробрі, перші повернулися додому, хоч у багатьох з них дорога була дуже далека. Розгромлене військо в безладді тікало. Ледве, загнавши коней, коло самої Вісли спинилися, щоб стерти піт і стримати стукаюче, як тяжкий молот, серце.
Історія України в документах і матеріалах, т. Ill, стор. 138—140.
20.