ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД ТА ФІЗИЧНА ПІДГОТОВКА
Антична літературна традиція донесла до нас чимало колоритних описів зовнішності та вдачі кельтського воїна. Ось один з них:
«Галли високі на зріст, а їхнє тіло дуже вологе й біле, хоча волосся не завжди натурального білого кольору.
З цієї причини деякі з них використовують штучні засоби, щоб покращити свій природний колір волосся: вони постійно миють голову водою з вапном і зачісують волосся з лоба на тім’я й на задню частину шиї, від чого стають схожі на Сатирів і Панів; їхнє волосся стає настільки товсте від цього, що жодним чином не відрізняється від кінської гриви. Деякі голять обличчя, а деякі відрощують коротку бороду; знатні чоловіки голять щоки, але залишають вуса, які ростуть вільно й закривають рот. І коли вони їдять, вуса починають плутатися у їжі, а коли п’ють, напій проходить крізь вуса, наче через сито... Зовні галли виглядають застрашливо, голоси в них гучні й грубі. У спілкуванні вони використовують небагато слів і говорять переважно загадками й натяками, так що зрозуміти їх буває дуже важко. Вони часто перебільшують, щоб самим похвалитися й принизити статус інших. Усі вони хвальки та люблять залякувати інших, роблячи для цього дуже пихатий вигляд. А ще вони мають живий розум і гарну природну здатність до навчання».Diodorus Siculus, V, 28, 31, 32
Всупереч подібним твердженням, що зображують кельтів як білявих нордичних велетнів, нині відомо, що кельтське населення останніх століть до н. е. було майже таким самим різнорідним, як і сучасні європейські народи. Кельти не мали єдиного антропологічного типу, точніше вони втратили його в час своїх масштабних завоювань, постійно змішуючись із підкореним населенням. Дещо перебільшені й чутки про надзвичайно високий зріст кельтів: матеріали поховань показують,
Галя, що вбиває себе та дружину мечем
Скульптурна композиція на честь перемоги пергамського царя Аттала І над кельтами.
Реконструкція та антична копія. Пергам.
Друга половина Ill ст. до н. е.
що зріст дорослого кельтського чоловіка рідко перевищував 175 см. Щоправда, ще більш низькорослим римлянам та грекам кельти дійсно могли видаватися високими. Натомість, інформація про суттєву фізичну силу кельтських воїнів, очевидно, відповідає дійсності.
Античні автори неодноразово згадують про те, що хлопчиків кельти з раннього дитинства загартовували, привчаючи до перенесення морозів. Це давало свої результати: кельти, як правило, більше наважувалися вести бойові дії в холодну пору року. Але у звичці до морозів був і зворотній бік: кельти погано переносили спекот- ний середземноморський клімат, тому під час походів на південь їхнім лютим ворогом ставали не тільки греки та італійці, але й інфекційні хвороби. Усупереч Полібію, який закидав кельтам обжерливість, античний географ Страбон повідомляє, що кельтські чоловіки ретельно стежили за фігурою. Юнака могли піддати фізичному покаранню, якщо його талія перевищувала встановлену норму — міру бойового пояса. Дані розкопок засвідчують, що основу раціону кельтів становила багата на білок м’ясна їжа, яка сприяла нарощуванню м’язів.
Слабкою стороною фізичної підготовки кельтів була невисока витривалість. Майже всі античні полководці, яким доводилося стикатися із кельтами як воро-
Голова галла
Фрагмент копії античної скульптури «Галл, що вмирає».
Бронзова фігурка оголеного кельтського воїна Щит та спис не збереглися.
гами або союзниками, відзначали, що вони не здатні до довгих фізичних навантажень та виснажливих походів. З іншого боку відомо, що під час нападів кімврів та тевтонів наприкінці II ст. до н. е., а також під час боротьби проти римлян кельти могли витримувати тривалу облогу й навіть вдавалися до канібалізму, але до останнього не складали зброю. Високо оцінює бойові якості кельтів Амміан Марцеллін — римський історик IV ст., який упродовж своєї багаторічної військової кар’єри неодноразово мав справу з легіонерами кельт
ського походження:
«Для військової служби придатні люди будь-якого віку й однаково виступають у похід як старий, так і юнак, оскільки вони загартовані морозом і здатні витримати багато важких випробувань. Ніколи в них не буває випадку, щоб хтось, побоюючись військової служби, відрубав собі великий палець на руці, як це буває в Італії».
Ammianus Marcellinus. XV, 12, 1-3