ПСИХОЛОГІЧНА ПІДГОТОВКА

Керамічне навершя кельтіберійської бойової труби carny? у вигляді голови вовка.

Нуманція, Іспанія Кінець Il ст.

Кельти приділяли велику увагу емоційно-психо­логічним аспектам війни. Молодих людей, принай­мні знатного походження, з дитинства готували для участі у бойових діях. Цим займалися друїди, які, за сло­вами античних письменників, розповідали молоді про щасливе й безтурботне життя, що очікує загиблих ге­роїв у потойбічному світі. В ірландських та валлійських легендах цей світ відомий під різними назвами: Країна Радощів (Tir sorcha), Країна Жінок (Tir па тВап), Країна Юності (Tir па nθg), Країна Життя (Tir па тВёо), або Острів Яблук (Ynys Avallach), славетний Аваллон арту- рівських легенд. Безсмертні жителі цих країн, до яких могли долучитися тільки герої, проводили час у роз­вагах і трапезах, військових та колісничних змаганнях. Вони не знали скорботи, хвороб і старості.

Друїди — жерці стародавніх кельтів, які становили особливий привілейова­ний суспільний прошарок. Поряд із своїми безпосередніми обов’язками служите­лів культу, друїди здійснювали судочинство, виховували суспільну еліту, актив­но впливали на внутрішньополітичне життя племені та могли представляти його на міжнародній арені. Як свідчать ірландські саги та античні джерела, друїди могли брати безпосередню участь у військових діях як носії специфічної бойової магії. Найвідоміший друїд стародавніх кельтів — галл Дівітіак, один з найзнатніших аристократів племені едуїв, сучасник Юлія Цезаря, який у складі посольства бував у Римі й вів там філософські бесіди з самим Цицероном, а згодом командував загоном кінноти.

У битві кельти застосовували щось на зразок психо­логічної зброї. Перед строєм супротивника кельтські воїни починали голосно співати бойових пісень, які мали навіяти страх на супротивника, підстрибували, розмахуючи зброєю, ритмічно вдаряли у щити тощо.

Воїн із кельтським щитом і церемоніальним списом, що, можливо, слугував відзнакою загону

Фрагмент кам'яного рельєфу. Бормю, Північна Італія.

V ст. до н. е.

серця римських воїнів. Для римлян ці музичні інстру­менти стали своєрідним символом військової потуги кельтів — їх нерідко зображували на монетах на честь перемог над тим чи іншим кельтським племенем.

Бойові пісні кельтів були спрямовані не тільки на за­лякування ворога, але й на підняття бойового духу свого війська. Ірландські саги засвідчують, що перед битвою воїни намагалися довести себе до особливого екстатич­ного стану, який називався ferg, «гнів», і за всіма озна­ками був схожий на скандинавську «лють берсерка». У бойовому екстазі кельтський воїн втрачав зв’язок із реальністю. Як вірили, його тіло ставало джерелом «свя­щенного жару». Герой ірландських саг Кухулін у гніві зни­щував цілі ворожі армії, хоча часом діставалося й своїм. Навколо нього танув сніг, а охолодити гнів Кухуліна мо­гли тільки три чани з крижаною водою. Античні джере­ла також розповідають, як кельтські воїни під впливом бойових пісень зривали з себе одяг і кидалися на ворога з самою лише зброєю в руках. Яскраво описана підго­товка кельтів до бою з римлянами у Полібія:

«Інсомбри й бої йшли у битву в штанях і легких, накинутих зверху плащах^' Що стосується гезатів, то самовпевненість і хоробрість їх були такі великі, що вони скинули з себе одяг й оголені, тільки зі зброєю в руках, стояли в пе­редніх рядах війська... Кельти лякали бойовим строєм і галасом. Дійсно, кіль­кість сурмачів й сопілкарів була в них неймовірно великою, а коли усе військо разом виконувало бойову пісню, піднімався настільки сильний і незвичайний шум, що чулися не тільки звуки труб і голоси воїнів, але, здавалося, звучить усе навколо, відбиваючи луну. Жахливі були також вигляд і рухи оголених лю­дей, що стояли в першому ряді, пашіли квітучим здоров’ям і високим зростом.

Polybius, II, 28-29.

Навершя кельтської бойової труби карникса

Шотландія.

Здобуту в бою зброю та золото кельти присвячували богам і складали у святилищах. Там же приносили в жерт­ву полонених і захоплену худобу. В одному зі святилищ на Півночі Франції була виявлена ціла колекція військо­вих трофеїв: до двох тисяч предметів озброєння, у біль­шості багато прикрашених та орнаментованих. Деякі ек­земпляри походили навіть з Балкан. Поряд знаходилися кістки жертовних тварин та 11 людей. Жахливу карти­ну побачили археологи у Рібемон-сюр-Анкр (Пікардія): на порівняно невеликій площі кельтського святилища було зібрано рештки близько 5 000 осіб, ймовірно, вій­ськовополонених. Майже всі кістяки належали людям у віці від 15 до 40 років, серед яких було до 40 % жінок.

Паноплія (набір озброєння) кельтського воїна

До набору входили: меч у піхвах із залишками бойового пояса, наконечник та залізне окуття ратища списа, залізний умбон та руків'я щита.

Еперне, Франція.

Перша половина Ill ст. до н. е.

Усі тіла були посічені ударами меча, а значна части­на — обезголовлена¹. Щоправда, на сьогоднішній день це єдиний підтверджений випадок масового людського жертвоприношення у кельтів. Очевидно, побоюючись подібної долі, кельти рідко здавалися на милість ворога. Існують численні повідомлення про те, як кельтські вої­ни, затиснуті ворогами і позбавлені шансів на перемогу, заколювали мечами себе, а також своїх дружин та дітей, які супроводжували військо під час походів. Не вар­то засуджувати давніх кельтів за ці прояви надмірної, як на наш погляд, жорстокості. Такою була мораль то­дішнього суспільства, з його уявленнями про смерть, яка вважалася почесною тільки у трьох випадках: заги­белі у бою, самогубства та жертвоприношення².

Найціннішим трофеєм кельти вважали здобуту в бою голову супротивника. Th Лівій повідомляє, що кельтські вершники прикріплювали голови вбитих римлян до ко­ней або насаджували їх на списи³. Цей же звичай описує Юстин. За його словами, кельти, які під час походу на Грецію розбили македонське військо, відрубали полоне­ному цареві Птолемею Керавну голову, а потім, насадив­ши її на спис, носили перед своїм військом⁴. Після війни відрубані голови прибивали до стін осель, бальзамува­ли в кедровій олії і оберігали як дорогоцінний скарб⁵. Вважалося, що голова вбитого ворога захищала дім від зла і чар, дарувала успіх та щастя. Є підстави вважати, що культ голови кельти запозичили у своїх східних су­сідів — кочовиків Північного Причорномор’я, які також мали репутацію «мисливців за головами». Припускають, що й саме слово «голова» (k^wenn∂) у кельтських мовах має північнокавказьке походження⁶.

'Брюно Ж.-A., Бюкзешюнц О.

Новые исследования кельтской цивилизации во Франции

Вестник древней истории, 1990. — ЮЗ,

С. 138—139.

²Brunaux J.-L., Lambot В.

Armement et guerre chez les

Gauloise. 450-52 av. J.-C.

P, 1987,

P. 46—47.

³TitusLivius, X, 26, 11.

^lIustin, XXIV, 5, 6.

Diodorus Siculus, V, 29.

⁶MoceHKic Ю.

Про походження докельтського субстрату

Мова та історія,

1998, Bun. 36,

С. 18.