ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ ТА СПОСОБИ ВЕДЕННЯ ВІЙНИ

Фрагмент дерев'яної вимостки дороги Ірландія.

148 р. до н.е.

‘Caesar, VII, 2.

²Ellis PB.

The Celtic Empire: The first millennium of Celtic history c. 1000 BC — 51 AD.

Durham N. C., 1990,

P. 81

Короткотривалі збройні сутички між окремими племенами або навіть родами були звичним явищем для кельтів. Якщо ж назрівала справжня війна, в яку втя­гувалися цілі племена або племінні об’єднання, перед її початком вождь призначав дату військового зібрання, на яке були зобов’язані з’явитися усі дорослі чоловіки зі своєю зброєю. Того, хто приходив останнім, піддавали жорстоким тортурам і страчували. Вождь пояснював зі­бранню причину війни і свої плани її ведення¹.

Збір і розгортання військових сил здійснювалися, очевидно, досить швидко. Цьому сприяла мережа доріг, про наявність якої свідчать переважно опосередкова­ні дані. Відомо, наприклад, що легіони Цезаря в Галлії просувалися зі швидкістю до 45 км на день, що було б неможливим за умови відсутності обладнаних шляхів. Також відомо, що грецькі торгівці британським оловом суходолом перетинали Галлію до гирла Рони упродовж ЗО днів. Ця відстань становить близько 900 км і, щоб подолати її за місяць, треба було проходити не менше ніж ЗО км на день. Будівництво доріг кельтами підтвер­джують археологічні знахідки. У 1985 р. в ірландському графстві Лонгфорд під час осушення болота було вияв­лено 900-метровий фрагмент дороги, що була збудована в середині II ст. до н. е. з дубових балок, покладених на тонкі бруси з дуба, ясена та вільхи².

Початок особливо важливої військової кампанії, у якій були задіяні об’єднані сили кількох племен, скріп­лювався клятвою на зібраних знаменах, яка вважала­ся найбільш важливою. Клятви виголошували й перед початком битви, як, наприклад, знатні гельвети, що напередодні зіткненням з легіонами Цезаря обіцяли

Фрагмент кельтської картатої тканини Гальштат, Австрія.

Vlll—Ill ст до н е.

не приймати в дім і не допускати до дружини та дітей того, хто двічі не перетне ворожих рядів. Поряд із цим, бойові ДІЇ МОГЛИ зводитися й до двобою між вождями ворогуючих угрупувань. Вони билися один з одним між рядами обох військ, і та сторона, чий ватажок був убитий або відмовився вступати у двобій, вважалася перемо­женою. Часом двобій ватажків передував зіткненню са­мих військ. Тіт Лівій описує таку своєрідну дуель кельт­ського вождя з молодим римським офіцером Манлієм, який, перемігши ворога, відрубав йому голову і вдягнув на себе скривавлений золотий торквес — шийну грив­ну, яка символізувала приналежність до аристократії. За цей подвиг Манлій та його нащадки отримали прізвись­ко «Торкват». Траплялися подібні випадки й пізніше¹.

Грецькі та римські автори вважали, що варвари- кельти не були знайомі з військовим мистецтвом і вико­ристовували примітивну тактику фронтального удару густою масою воїнів без правильного шикування. Проте сучасні дослідження довели, що це спрощене уявлення не зовсім відповідає дійсності. Основними супротив­никами кельтів були армії середземноморських держав, кістяком яких були гопліти — важкі піхотинці, що на­ступали зімкнутими рядами фаланги. Правильне шику­вання фаланги, яке досягалося високим рівнем дисци­пліни воїнів, було одночасно й її недоліком, адже зброя гоплітів була мало пристосована для рукопашного дво­бою. Саме тому для кельтів результат битви вирішував­ся вже у перші хвилини й усе залежало від швидкості та енергії головного удару, покликаного розірвати фалангу на окремі загони й використати основні переваги кельт­ських піхотинців — високий зріст та фізичну силу.

Кельтський торквес з електрону (сплав золота й срібла) Велика Британія

'Titus Livius, VII, 9—11,26.

25

Керамічна посудина у вигляді черевика Паляриково, Словаччина.

Шкіряне взуття з соляної копальні

Гальштат, Австрія.

Vl—V ст до н. е.

'Rapin А.

Larmement

Les Celtes,

P., 2001,

Р. 323.

Кельтський Dreieaustrung

До набору входили: меч, піхви, спис із довгим наконечником, щит із залізними умбоном та руків’я щита.

Еперне, Франція.

Перша половина Ill ст. до н. е.

Саме для такого виду бою був пристосований типо­вий комплект кельтського озброєння, який у військово- історичній літературі отримав назву Dreieaustrung (нім. «потрійний обладунок»). Він складався з довгого меча, яким кельти наносили рублячі удари по голові та шиї, майже двометрового списа з широким навершям і вели­кого щита овальної форми¹. Обладунок знатних воїнів доповнювали бронзові та залізні шоломи й кольчуги, які власне й були винайдені кельтами — вперше вони тра­пляються ще у похованнях гальштатської культури. Одяг кельтського воїна складався зі штанів, які іноді доходи­ли лише до коліна, сорочки і вовняного плаща sagum. За свідченнями греко-римських авторів, тканину фарбу­вали, роблячи її смугастою або картатою. Шматок такої картатої тканини було знайдено під час розкопок копа­лень біля Зальцбурга — сіль, яку гам видобували, закон­сервувала «шотландку» на два з половиною тисячоліття.

Поряд із піхотою, яка становила основу війська, кельти застосовували також бойові колісниці й кінноту. В останні століття до нашої ери кельтська військова знать брала участь майже виключно у кінному бої, натомість піхоту складали переважно представники нижчих сус­пільних верств. Первинною тактичною одиницею була trimarkisia, «три коня» — знатний воїн і два його зброє­носці. Як можна судити з уривкових повідомлень греко- римських письменників, кінноту — найкраще озброєну й найбільш боєздатну частину війська — розташовува­ли на флангах.

Кельти володіли мистецтвом взяття та оборони укрі­плених пунктів. Цезар докладно розповідає, як галли спочатку закидали стіни камінням, списами й стрілами, аби змусити захисників залишити свої пости, а потім, піднявши щити догори й утворивши «черепаху», йшли на приступ, намагаючись підкопати або підпалити сті­ни¹. З кінця II ст. до н. е. кельти почали оточувати най­важливіші зі своїх поселень укріпленнями з каміння, де­рева та землі. «Галльський мур», murusgallicus, виглядав як земляний насип висотою 4—5 м, зовнішній фас якого був укріплений дерев'яними клітями, скріпленими до­вгими залізними штирями й заповненими камінням та землею. Цезар схвально відгукнувся про галльський спосіб будівництва укріплень, однак сучасні археологіч­ні дослідження показали, що кельти часто робили над зруйнованими «галльськими мурами» круті земляні на­сипи. Очевидно, традиційна система укріплень не ви­тримувала змагання з римською технікою облоги.

Найвразливішою ланкою кельтської військової ор­ганізації був невисокий рівень дисципліни та фактична відсутність одного з головних принципів військового мистецтва — єдиноначальності. Племена, а очевидно й сім’ї, брали участь у битві як окремі бойові одиниці, що виступали під власними відзнаками. Налагодженої взаємодії між ними зазвичай не було, як нерідко не було і єдиного керівництва. Цезарю одного разу довелося би­тися з галльським військом, яке очолювали аж чотири командувачі! Цей недолік врешті-решт зводив нанівець усі переваги психологічної підготовки та фізичної ста­тури кельтських воїнів, їхнє якісне озброєння та перева­гу в кінноті. Саме вади в управлінні військами призвели до серії жахливих поразок, які для кельтської Європи стали фатальними.

Гай Юлій Цезар

Мармуровий бюст римського часу. Віденський музей мистецтв, Австрія.

Сучасний зовнішній вигляд та конструкція «галльського муру»

'TitusLivius, VII, 9—II, 26.