Завоювання в Європі Джучидами 1245-1265 рр.

Агресію Монгольської імперії в Центрально-Східну Європу 1236-1242 рр. прийнято називати завоюванням. Проте таке визначення є вірним лише частково, оскільки завойованими були лише землі до Дону й Оки.

Іншою країною, що від самого початку Західного походу завдавала збитків монголам своїми нападами, було Велике кня­зівство Литовське. До приходу татар київські і чернігівські князі самостійно боролися з литовськими нападами. Та після завою­вання монголами русичі вже не мали сил надійно захистити свої землі. Це підмітив Карпіні, який зафіксував, що по дорозі до Києва «ми їхали постійно в смертельній небезпеці через Литовців, які часто і таємно, наскільки могли, робили набіги на землі Русії, і особливо в тих місцях, через які ми мали проїхати; і так як більша частина людей Русії була перебита татарами чи відведена в полон, то вони не могли чинити їм сильний опір»^[393].

Задля вирішення цієї проблеми біля Дніпра було зосереджено військо під командою Курумиши. Карпіні так охарактеризував завдання, поставлене перед огланом: «цей вождь є господарем всіх, хто поставлені на заставі проти всіх народів Заходу, щоб ті випадково не кинулися на них неочікувано й зненацька; як ми чули, цей вождь має під своєю владою шістдесят тисяч озброє­них людей»^[394]. Обраховуючи чисельність цього прикордонного війська, Карпіні виходив з числа туменів, але вони навряд чи були заповнені на сто відсотків. Наприклад, Бернандін Поляк писав, що перед приїздом до ставки Курумиши вони зустріли керівника восьми тисяч вояків^[395]. Тут явно йдеться про темника, проте спостережливий секретар посольства відзначив кількість тисяч в тумені. У кожному разі, татарське військо, яке дислоку­валося в Придніпров’ї було єдиним, яке мали на той момент Джучиди. І хоча його очолював представник Кок Орди, син Орди-Ічена, вочевидь, кожен з Джучидів надсилав до нього вояків.

Те, що Бату в перші роки мав обмеження у військових ресурсах і не міг проводити активної зовнішньої політики, видно і з історії Вірменії, на яку 1246 р. напали турки-сельд­жуки. Татари вимагали від турків залишити вірмен у спокої, але ті відмовилися^[396]. З огляду на те, що вірменський цар Гетум визнав себе васалом каана, дії сельджуків прямо били по авто­ритету монгольської влади. Вочевидь, султани і князі Малої Азії мали уявлення про реальний стан речей в Улусі Джучи. Крім того, протягом 1245-1246 рр. у Монголії відбувалася підготовка до виборів нового каана. Тож Джучиди, прагнучи вплинути на цей процес, тримали на своїх східних землях відповідні вій­ськові сили^[397]. Розташування охоронного війська на новозавойо- ваному кордоні було типовим для монголів: після походу Субедея-Джебе і завоювання Хорезму біля кордону по Яїку теж було розташоване прикордонне військо^[398].

На нашу думку, Курумиши так само мав не лише слідкувати за кордоном. Адже з огляду на якість татарської розвідки, сумнівно, що Бату не знав реального стану речей у західних країнах. Так, Угорщина разом із Польщею ворогували з Га­лицько-Волинським князівством. Причому проти Романовичів на боці угорців виступав і князь Ростислав, син Михайла Все­володовича Чернігівського, і деякі руські бояри. Литовці здійс­нювали набіги не лише на руські князівства імперії, але й на землі Волині^[399].

Утримання шести туменів пізньої осені і взимку було занадто дорогою справою. Степ у цю пору року не міг забезпечити повноцінні випаси коней, тим більше, що тут же мешкало і «цивільне» кочове населення. Ось чому військо Курумиши стояло на території Переяславського князівства, про що свідчить літописна оповідь про поїздку Данила до Бату. Вочевидь, та­тарські вояки утримувалися за рахунок осілого населення. У Карпіні є сюжет про те, як під час його подорожі татари знищили руське місто на землях кіпчаків^[400]. Незважаючи на те, що папський посол не наводить подробиць, немає сумнівів, що йдеться саме про дії війська Курумиши. Поштовхом до таких дій могла бути не стільки необхідність покарання мешканців міста, скільки бажання забезпечити військо, підняти бойовий дух вояків і налякати як підкорене населення, так і сусідів, передусім Галицько-Волинське князівство. Така поведінка, за спостереженнями Р. Почекаєва, була типовою для монгольської військової стратегії^[401]. Те, що військо Курумиши було зібрано напередодні зими, переконливо свідчить — його рух на захід передбачався від самого початку, адже монголи завжди намага­лися проводити свої операції взимку. Це підтверджується й подальшим перебігом подій, що зафіксували джерела. Куру- миши перейшов Дніпро і створив улус на Поділлі. У цей же час у ставці Бату було вбито двох чернігівських князів: Михайла Всеволодовича і Андрія^[402], — а в Каракорумі отруєно Ярослава Всеволодовича, князя Володимиро-Суздальського^[403].

Постають питання: чому ж Бату залишив Данила в живих і не відібрав Галичину? По-перше, вдома залишився брат князя Да­нила — Василько, тож остаточно ліквідувати владу Романовичів не було можливості. На Галичину ж зазіхали угорці, навіть попри те, що у 1245 р.

Таким чином, на 1246 р. монголам вдається остаточно роз­повсюдити свою владу на межиріччя Дніпро-Дністер. Встано- вивши кордон на Дністрі, на деякий час монголи припинили військову активність по відношенню до західних країн. Джерела не згадують жодних великих військових акцій, хоча, зрозуміло, це не відкидає існування невеликих набігів. Річ у тім, що у Бату вистачало інших проблем^[417]. Зокрема, чимало полонених безпо­середньо в степах бралися за зброю. Рубрук, який 1253 року проїжджав на схід через Крим, Дон і Волгу, звернув увагу на той факт, що чисельні загони «месників» з числа русів, угрів і аланів по ночах дрібними загонами в 20-30 чоловік здійснювали напади як на монголів, так і на мандрівників (людей, як правило, вбивали, а коней забирали)^[418].

Після кількарічної закулісної боротьби Бату фактично ста­вить новим правителем Монгольської імперії свого двоюрідного брата Мунке (1251 р.). Одним із засобів впливу Бату на кон­курентів було військо на чолі з братами Берке і Тука-Тиму- ром^[421]. Однак проблеми на сході не полишали правителя Улусу Джучи й надалі. Той же Мунке доволі швидко «забув» допомогу кузена і теж, як і Гуюк, почав зазіхати на владу Джучидів^[422]. Зрозуміло, що за таких умов вільних військ для реалізації планів у західному напрямку монголи не мали. При цьому і європейські сусіди не поспішали нападати на ординців. Болгари конф­ліктували з Візантією, Бела Угорський був зайнятий боротьбою за австрійську спадщину. Причому йому вдалося втягнути в цю центральноєвропейську «колотнечу» і Романовичів^[423].

Новий спалах активності ординців на західних кордонах імперії почався у 1252 р. (ці події більш відомі під назвою «Куремсова війна»). Новий каан, продовжуючи лінію поперед­ників на вдосконалення управління державою і економікою, зокрема, наказав провести в імперії черговий перепис населення, у тому числі й у європейських володіннях. Виконавцями цього плану стали баскаки, або даруги. У тих місцях, де вони вже існували, мова йшла лише про уніфікацію існуючої системи. В землях, де баскаків ще не було, їх призначали. На жаль, інформації щодо розмежування своїх областей чиновниками мало. Дуже ймовірно, що по відношенню до сусідів застосо­вувалась практика захоплення територій, виходячи з принципів домонгольських кордонів. Саме така ситуація виникла на кор­доні імперії і Галицько-Волинської держави. Приблизно 1252 р. баскак з'явився у Бакоті — на той момент потужному місті та центрі навколишнього регіону (так, з Бакоти і навколишніх земель виставлялось три тисячі піхоти і триста кінноти). Прихід до міста імперського чиновника став можливим тому, що його впустив місцевий володар Мілей. Схоже, що поява баскака тут порушувала попередні домовленості Данила з Бату, оскільки король відправив проти нього лише дружину Лева, а сам рушив на литовців. Цього виявилося досить, аби захопити монголь­ського чиновника і бакотського управителя, причому це здійс­нив навіть не Лев, а відправлений ним двірський^[424]. Отже, війська з баскаком не було. Місцеві ж вояки не стали чинити опору. Ймовірно, причиною появи тут баскака було саме сва­вілля цього чиновника, адже Бакота в свій час належала до Болохівщини, але після її відходу до монголів місто з округою залишилося за Галичиною. Відповідно, баскак міг спробувати «виправити» цей факт, причому саме тоді, коли Романовичі

були втягнуті в європейський конфлікт за австрійський спадок. У 1252 р. Роман Данилович одружився з Гертрудою, племін­ницею загиблого у 1246 р. австрійського герцога. Тоді ж у Відні Роман був обложений Оттакаром — конкурентом у боротьбі за престол^[425]. На півночі галицько-волинські володарі воювали з литовцями. Ймовірно, баскак у своїх діях виходив з цих об­ставин, і тому не очікував спротиву. Принаймні, це пояснює не лише слабкість самого баскака, але й реакцію Курумиши. Як показали подальші події, цей оглан не був готовий до війни, що демонструє і спізніла активність з його боку, і слабкість перших дій сина Орди-Ічена.

Це було не дивно. Навіть у 1245-1246 рр., переходячи з військом через Дніпро, Курумиши вибрав слушний момент, аби уникнути війни з Галицько-Волинським князівством. За на­ступні роки обережність оглана мала тільки зрости. По-перше, тепер він не мав під рукою війська. Більше того, він не міг розраховувати на допомогу зі столиці, бо у цей же час Сартаку, фактичному правителю Крила Бату, доводилося тримати на Кавказі гарнізони проти алан, крім того, на Володимиро-Суз- дальське князівство було відправлено каральне військо Неврюя, відоме з літописів як «Неврюєва рать». Частина військ готува­лися до підкорення Ірану; напруженою була обстановка й у степах, про що йшлося вище. По-друге, якісних змін зазнало військо Галицько-Волинської держави. Дослідження М. Котляра показують, що Данилові вдалося створити військо з елементами регулярності. Воно складалося з професійної мобільної піхоти, легкої (серед якої було чимало кіпчаків) і важкої кінноти. В оз­броєнні, крім класичного набору давньоруського вояка, масово використовувалися і арбалети. Важка кіннота прийняла на оз­броєння монгольський кінний обладунок. Фортеці були віднов­лені, збудовано також і нові. У фортифікації почали викорис­товувати замки з кам'яними баштами-донжонами, у містах були зібрані метальні машини. Данило і його брат Василько були талановитими полководцями. Те саме можна сказати й про підібраний ними воєводський склад. На війні застосовувалася тактика стратегічного охоплення противника, а під час руху військ впроваджувалося правило «рухатися окремо, битися ра­зом». Уміле маневрування приносило успіх Данилові, про що свідчить, зокрема, битва під Ярославом 1245 р.^[426]

Володіння Курумиши межували із землями Данила, який, відповідно, мав можливість завдати удару безпосередньо по улусах. Смугою, що розділяла оглана і короля, була Боло- хівщина.

Лев Данилович відвів заарештованих баскака і Мілея до батька. Однак, король, уникаючи конфронтації з монголами, відпустив полонених. Вочевидь, він вважав конфлікт вичер­паним, оскільки не залишив на півдні великих військових сил. Однак, недарма навіть П. Карпіні відзначав, що Чингізиди жорстко розправляються з тими, хто виявляє непокору баска- кам^[427]. Курумиши знову поставив у Бакоту імперських чинов­ників, причому зробив це за допомогою Мілея^[428]. Після цього оглан рушив під Кременець. Місцевий намісник Андрій спро­бував відвернути загрозу (за аргумент правила грамота Бату), проте він був вбитий, а навколишня місцевість пограбована. Саме місто Курумиши взяти не зміг: «воював біля Кременця. і не досягнувши нічого у Кременці, повернувся в стани свої». Вочевидь, таке рішення було прийняте з огляду на загрозу наступу головних сил Данила. Невипадково відразу після повер­нення Курумиши відмовився допомагати князю Ізяславу Черні­гівському, який планував захопити Галич, мовляв: «Бо Данило князь лютий є»^[429]. Власне, походом на Кременець Курумиши вичерпав існуючий бойовий ресурс — під його керівництвом залишалися лише його власні підрозділи. Так, Рубрук, добре інформований про ці події, подорожуючи з Криму на Волгу 1253 р., жодного разу не згадує про цей військовий конфлікт, тобто Сартак, який у цей час керував Крилом Мувала, не прийшов на допомогу Курумиши^[430]. Звернемо увагу на те, що ординський похід був направлений саме на Волинь, хоча бас­кака заарештовував Лев, який правив в Галичині.

Однак, наступ на Романовичів цим не закінчився. Корис­туючись сприятливою ситуацією, Ізяслав, попри відмову Куру­миши в допомозі, все ж «зібрав біля себе (прихильників) і йде на Галич». І хоча літописець в цілому змальовує похід князя як самостійну акцію, для сучасників цей факт залишався під питанням. Це видно зі слів Данила Галицького, сказаних воякам, які відправлялися на Ізяслава: «якщо будуть татари, то не зайде жах в ваші серця»^[431]. Отже, король все ж не виключав, що небезпека присутності ординців у війську Ізяслава є цілком реальною. Зрештою, як і передбачав Курумиши, Данило швидко розгромив конкурента за Галицький престол^[432].

У відповідь, по «раті же Кременецькій Куремсовій» Данило послав війська на «Побожжя» та за Случ «по Тетереву» проти «людей татарських». Це були землі все тих же болохівців, які відійшли до монгольської держави. Було захоплено десяток (!) міст, які «сидяша за татари»^[433]. Отже, Курумиши не зміг вря­тувати імперські землі від розорення, військових і матеріальних втрат. Успіхи Данила справили велике враження на сусідів. Міндовг навіть запропонував організувати спільний наступ на Звягель і Київ: у рамках русько-литовської угоди Данило Галицький захопив Звягель, але через розбіжності у планах союзників подальші дії були припинені.

Через деякий час Курумиши почав новий наступ на Волинь. Розмах акції вказує на те, що оглан отримав допомогу з сусідніх улусів, а можливо і з центру Золотої Орди. Курумиши вдалося захопити Романовичів зненацька. Оглан з основними силами підійшов до Луцька, але річку Стир переходити не став (під Володимир була відправлена частина війська). Столичний гар­нізон вийшов назустріч ворогу. Відбулася битва, в якій ординці зазнали поразки і відступили до ставки^[434]. Після цього Куру- миши спробував захопити Луцьк, який був досить слабко укріп­лений. Проте місцевий гарнізон встиг зруйнувати міст через річку. Щоб відігнати захисників від берега і перейти Стир, Курумиши виставив метальні машини і почав обстріл. Проте сильний вітер, як засвідчує літопис, зруйнував метальні машини (звичайно, це справило чималий психологічний вплив)^[435]. Ця подія, а також загроза підходу війська, яке збирав Данило, змусили Курумиши відступити. Хоча й не до кінця зрозуміло, чому оглан не здійснив обхідного маневру проти лучан (у 1431 р. ситуація на тому ж місці повторилася: поляки за допо­могою гармат відганяли оборонців від берега, після чого якраз форсували річку як біля містка, так і в інших місцях)^[436], на цьому активні бойові дії припинилися. Можливо було укладене перемир'я. Принаймні, літописець занотував: «Данило же мав рать (війну) з Куремсою, і ніколи же не боявся Куремси, не міг зло йому заподіяти ніколи Куремса»^[437].

У 1257-1265 рр. відбувся новий «Західний похід» ординців. На відміну від наступу 1235-1242 рр., ця військова операція до сьогодні не розглядається в історіографії як одне ціле. Це обумовлено, по-перше, специфікою викладу повідомлень про події того періоду в джерелах, а по-друге, відсутністю одного конкретного керівника операції. Проте, як свідчить комплекс­ний аналіз джерельного матеріалу, напади татар на ВКЛ, Га­лицько-Волинську Русь, Польщу, Угорщину і Візантію були кампаніями одного великого походу. Причини організації і про­ведення цього походу приховувалися у внутрішній і зовнішній політиці Улусу Джучи.

На початку 1256 р. (згідно інших даних, наприкінці 1255 р.) помирає Бату. Його смерть призвела до першої усобиці в Улусі Джучи. Спочатку владу наслідував Сартак, отримавши на це ярлик від каана. Однак, правління його було нетривалим — того ж року він помирає, отруєний Берке. У тому ж році від отрути помирає і Улагчи — син або онук Бату. Розчистивши собі дорогу до влади, Берке 1257 р. стає на чолі батьківського улусу^[438]. Прихід до влади через переворот завжди містить в собі небезпеку появи чималої кількості невдоволених. За таких умов Берке мав вдатися до дій, які сприяли б піднесенню і зміцненню його авторитету серед Джучидів. Таким заходом могла бути лише успішна війна проти сусідів, яка разом із здобиччю при­несла славу і повагу Берке як новому ханові (так свого часу «Західний похід» підняв авторитет Бату).

Не треба забувати, що для більшості кочівників, у першу чергу феодалів, саме військова здобич була головним джерелом прибутку за часів Чингізхана і Угедея. І хоча останній вдався до цілого ряду заходів, аби поступово змінити таку ситуацію, на це був потрібен час. Видається сумнівним, що нобілітет кочовиків, який десятиліттями отримував зиск з трофеїв і ставив себе вище за підкорених, дуже швидко загубив свою войовничість. Крас­номовною є така характеристика нових володарів: «Не лише господар Татар, що захопив землю, але і намісник його, і любий татарин, який проїжджає через цю землю чи місто, є ніби володарем над мешканцями, особливо той, хто вважається у них більш знатним»^[439]. Відсутність широкомасштабних військових дій за часів правління Бату не могла бути позитивно сприйнята нобілітетом ординців. Але, як відмітив Чулууни Далай, успішні війни не вплинули на ріст добробуту простого населення^[440]. Відчувалася потреба у розширенні кочових площ, адже за від­носно спокійні 15 років, протягом яких експлуатувалися осілі народи, і чисельність населення степовиків, і поголів'я худоби мали суттєво зрости. Таким територіальним «резервом» були степи на заході, які, однак, складали частину територій цілої низки країн, тож про повне зайняття степу в цьому регіоні виключно мирним шляхом не йшлося.

Існувала економічна потреба у наступних завоюваннях і на державному рівні. Захоплення в попередні роки великого ма­сиву осілих князівств дало можливість отримувати з них по­стійний прибуток. Але цей прибуток був виключно екстенсив­ним. При всій жорсткості монгольської влади, розорені під час завоювання терени не могли повною мірою задовольнити потреби зростаючої владної верхівки. Транзитна торгівля також ще не досягла того рівня, який вона посяде наприкінці століття. Природно, зростали потреби двору як в Каракорумі, так і в Сараї. Оскільки Угедей встановив правило подарунків для Золотого роду, то дещо подібне напевне мало продовжуватися по всій ієрархічній драбині Джучидів. До витрат треба віднести і початок будівничої політики ханів. Невідповідність доходів витратам чітко простежується у проханні Бату до Менгу надати йому 10 тисяч дянів сріблом^[441].

Зрозуміло, що потенційним ресурсом поповнення бюджету через данину були саме європейські сусіди. Так, у пізнішій ли­товській традиції напад татар 1257-1258 рр. пов’язувався саме з бажанням ввести інститут баскаків^[442]. Паралельно з цим необ­хідно було реформувати владні інститути у вже завойованих областях, що в умовах можливого опору^[443], нехай і стихійного, мало бути здійснене за підтримки військової сили. Наприклад, у Володимиро-Суздальському князівстві (і напевне в Рязанщині, Чернігово-Сіверщині та Київщині) якраз під час походу Бурун- дая було проведено черговий перепис населення, уведено деся­тинну систему^[444]. Крім розширення нової податкової основи, стояла проблема захисту вже існуючого джерела надходжень від нападів сусідів. Адже монголи, завоювавши руські князівства, отримали у спадок не лише зиск з них, але й ряд проблем (у першу чергу, загрозу литовських нападів). Під час подорожі до Орди Плано Карпіні бачив чималу загрозу саме в литовцях ^[445]. Приблизно 1256-1257 рр. війська ВКЛ здійснили напад на Смо­ленське князівство і суміжні землі. Війська нападників склада­лися як з литовських, так і з полоцьких дружин^[446]. Території, які зазнали нападу, були данниками татар, а деякі взагалі входили до складу Улусу Джучи. Таким чином, напади литовців на Київську і Чернігово-Сіверську землі, а з 50-х рр. ХІІІ ст. ще й напади Галицько-Волинського князівства на болохівців, були фактично вторгненням до Улусу Джучи.

Зовнішньополітична ситуація також вимагала якнайшвид­шого втручання з боку Джучидів. Адже з двома західними країнами Улус Джучи фактично вів війну. І хоча поки що військові дії не виходили за межі прикордонних улусів, згодом вони цілком могли вплинути й на інші території. Однією з найбільших і, можливо, найзаселеніших територій, завойованих монголами в Центрально-Східній Європі, були землі колишньої Київської Русі. На момент завоювання вони були конгломе­ратом самостійних князівств. Однак, зберігалися три основних фактори, завдяки яким ці держави усвідомлювалися сучас­никами як «руські»: спільна династична лінія — Рюриковичі, спільна митрополія і статус Києва — головного міста Русі. За таких умов політика Данила і Міндовга, спрямована на під­порядкування сусідніх руських князівств, бажання захопити Київ, поставлення Романовичами митрополитом своєї креатури несли пряму небезпеку ординській владі в руських землях. Більше того перебування в Галицько-Волинській державі полов­ців, яких Чингізиди вважали своїми підданими і видачі яких вони вимагали і в руських, і в угорських правителів у минулі роки, було вже прямим викликом владі Золотого роду.

Залишалася не розв’язаною ситуація з Угорщиною, у якій татари завжди вбачали небезпеку. У 1246 р. Бела навіть одружив свого сина Іштвана з донькою сусіднього половецького князя^[447]. Причому половці в Угорщині становили настільки потужну силу, що Бела з успіхом використовував їх у боротьбі зі своїми противниками, у першу чергу — Чехією^[448], і це додатково під­силювало недовіру монголів. Після Західного походу Бату і каани здійснювали спроби підпорядкувати Угорське королів­ство за допомогою політичного тиску, але марно. 1242 р. дан­ником Монгольської імперії стала Болгарія, проте є підстави вважати, що ця залежність була доволі швидко скинута. Те саме стосується волоських та половецьких князівств Дністрово- Дунайських рівнин і східних та південних передгір’їв Карпат.

Війську, яке Берке відправив на захід, найкращу харак­теристику дав Галицько-Волинський літопис: «множество пол­ков» (фактично, як під Києвом «множество воєвод»), «сила тяжка» і «сила велика» на противагу Курумиши^[449]. Длугош характеризує чисельність татарського війська лаконічніше: «Величезне військо татарське»^[450]. Власне контекст події: дії Данила Романовича, який навіть не планував захищатись, — свідчить про значну перевагу сил кочовиків. На те, що під командою старого полководця було зосереджено більшість вій­ська, на нашу думку, вказує історія приїзду татарських люст- раторів до Новгорода 1257 р. Коли виникла загроза їхньому життю, вони запросили війська у Олександра Ярославовича, хоча зазвичай у подібних ситуаціях у справу втручалися та­тарські війська^[451].

Що ж до масштабів мобілізації, то деякі аспекти цієї про­блеми висвітлив у своєму дослідженні Д. Ісхаков. Вчений ви­словив припущення, що згадане у Абуль-Газі Бахадур-хана переселення Шибаном на захід частини своїх підданих є нічим іншим, як походом Бурундая^[452]. З огляду на те, що саме вна­слідок цього походу татари дійсно оволоділи чималими степо­вими територіями на заході, виходить, що тут мала місце чер­гова спільна акція Чингізидів з роду Джучи. Берке, за прикладом Угедея, не став особисто очолювати військо (хоча у свій час він і показав себе здібним полководцем). Щоб досягти успіху і в той же час не віддати пальму слави комусь з родичів, він доручив очолити військо Бурундаю, який походив не з родини Чингі­зидів. Вибір був продиктований не тільки талантами еміра та добрим ставленням до нього хана (принаймні, у описах вій­ськових походів ще царевич Берке нерідко згадується разом з Бурундаєм). Справа в тому, що Бурундай був з оточення Шибана^[453], і, таким чином, Берке врівноважував вплив Ордо- вичів і Шибанідів. Адже одна справа, коли Курумиши як пол­ководця замінив хтось з Крила Бату, а інша — представник лівого Крила Улуса Джучи. Що стосується Курумиши, то його було відправлено до Монголії на допомогу Арик-Бузі. Згідно Густинського літопису, Бурундая супроводжував Ногай^[454].

Наприкінці 1257 р. «прийде Бурондай безбожний, злий, с множеством полков татарських, в силе тяжце, и ста на местах Куремсинех»^[455]. Уже сам похід війська через Улус Джучи дав можливість Берке здійснити деякі реформи управління, проти яких у попередні роки виступало населення. Так, у Великій, або Волзькій Болгарії було скасовано управління місцевих князівств і введено пряме управління через чиновників. У Володимир- Суздальському князівстві (і напевне в Рязанщині, Чернігово- Сіверщині та Київщині), як зазначалося, було проведено пере­пис населення, введена десятинна система. Отже, місцем дисло­кації ординського війська став улус Курумиши. Бурундай діяв обережно. Прийшовши на Правобережну Україну, він не став нападати на володіння Романовичів. Замість цього ординський полководець пояснював свої дії метою антилитовського походу. При цьому на Руське королівство було вчинено політичний тиск: «Іду на Литву; якщо мирен (мені) піди зі мною»^[456]. Беручи до уваги емоційність літописця в зображенні монгольського війська, стає зрозумілим, що подальша боротьба Данила в очах сучасників не мала перспектив. Адже одне воювати з против­ником, чиї землі, стійбища і населення були в зоні досяжності своїх військ, а інше — коли ворожі війська підходять з далеких недосяжних земель.

«Капітуляція» Романовичів дала можливість Бурундаю зосе­редити всі сили на литовському напрямі. Акція виходила мас­штабна, оскільки, крім ординського війська, проти ВКЛ рушили дружини з Галицько-Волинського, Брянського, Смоленського князівств і, очевидно, з Київської землі. У північно-східних літописах перебіг подій коротко охарактеризований так: «взяли татари всю землю Литовську, а самих перебили»^[457]. Галицько- Волинський літопис описує лише дії Романовичів. З повідом­лень про похід видно, що в цілому військова операція пере­творилася на звичайне пограбування територій та знищення людських ресурсів. При цьому завдати якоїсь вагомої поразки литовським військам і домогтися масового знищення еліти не вдалося. Литовці, як і у війнах з Данилом Галицьким, уникали прямого зіткнення і вміло використовували природні перепони — ліси і болота. У той же час з боку Романовичів, які в попередні роки вміло находили ставки литовських князів, в цей час такої «спритності» не спостерігалося. Як наслідок, Бурундаю так і не вдалося ввести чиновників на литовсько-білоруські терени, при­наймні, відомості про це відсутні. В цілому «литовська» проблема залишилася не вирішеною. Єдиним вагомим успіхом стало підпорядкування Улусу Джучи Турово-Пінщини.

1259 р. татарське військо рушило на Волинь. Як свідчить повідомлення літописця, Романовичі були захоплені зненацька (вони у цей час перебували на весіллі). Василько тоді віддавав за Андрія Всеволодовича Брянського свою доньку Ольгу^[458]. Проте можливим є і те, що літописець намагався знайти виправдання подальшій поступливості Данила і Василька. Бурундай прислав ультиматум: «Якщо мирні мені то зустріньте, хто не зустріне той ворог»^[459]. Василько з Левом і Холмським владикою Іваном поїхали на зустріч з темником, яка відбулася у Шумську^[460]. Отже, напрошується висновок, що Бурундай звернувся до князів до переходу кордону. Щодо кордону, то він перейшов його після «капітуляції» Романовичів. Вочевидь, емір не до кінця був упевнений у мирному улагодженні відносин.

Бурундай діяв доволі обережно, намагаючись не втягуватись в затяжні конфлікти. Причина була проста. Адже на Кавказі все йшло до війни між Золотою Ордою і Хулагуїдським Іраном. Відповідно, хану потрібно було зосереджувати сили у цьому регіоні. Отже, ідея нового Західного походу була похована на самому початку військових дій. Таким чином, метою похода Бурундая 1259 р. було повернення Романовичів до статусу 1245-1252 рр. та ослаблення Польщі. Поступливість галицько- волинських князівств була зіпсована відсутністю Данила, який втік до Польщі, а потім Угорщини. Адже саме він, а не Василько уособлював державу і її політику. Після зустрічі у Шумську з'явився наступний ультиматум еміра: «Якщо мені мирні, то розберіть міста (укріплення)». Внаслідок було розібрано укріп­лення принаймні шести міст: Данилова, Істожска (Стожок?), Львова, Кременця, Луцька і Володимира. Найбільш драматично ситуація розвивалася у столиці Волині — Володимирі. Бурундай особисто прибув до міста і повторив наказ: «Василько! Розметай місто». За наказом князя укріплення були спалені. Емір, про­вівши добу в апартаментах князя, де «обідав і пив», наказав ще й розкопати вали. Це також було зроблено. Щоправда, швидше за все, мова йде не про повне знесення валів, а їх символічне розкопування на знак покори. Літописець прямо пише: «на знаменуя образ перемоги»^[461].

Наступним містом, куди направилося татарське військо вже разом з волинським був Холм — столиця Данила. Місто було укріплене за останім словом техніки, мало міцний гарнізон: «бояри добрі і люди добрі», і чималу кількість метальної артилерії — «пороки і самостріли». Бурундай спробував без бою оволодіти містом. На переговори було відправлено Василька з трьома татарськими послами, щоб вони були безпосередніми свідками розмови князя з гарнізоном, Бурундай відправив з ними перекладача. Василько почав умовляти холмлян здатися, але при цьому перекидав у руках камінці, натякаючи на про­тилежне. Тоді керівник гарнізону відмовив визнати князя і виконувати накази татар. Ще й пригрозив «камінням в чоло». Бурундай знову не став провокувати військові дії. Він обійшов місто і рушив на Польщу^[462]. Причому з ним в похід йшли і руські та литовські (Слонимські і Волковийські) полки^{[463] [464]. Вели-}

123.

124.

266 копольська хроніка ще додає прусів і куманів.

І літопис, і хроніка Длугоша роблять наголос на швидкості, з якою Бурундай йшов на Польщу^[465]. Зима дала можливість легко переходити річки, навіть Віслу. Ця оперативність дала змогу татарам з ходу оволодіти Завихвостом і Любліном. Після чого наступила черга Сандомира. В місті зібралася чимала кількість людей з навколишніх районів. Бурундай оточив місто. Після чого цілодобово укріплення обстрілювали метальні машини і стрільці. На четвертий день рухнула частина заборол і татари пішли на штурм. По драбинах вони ввірвалися в місто і двома колонами рушили до дитинця. Спроби окремих груп захисників укритися в костьолах зазнали невдачі. Ординці доволі швидко знищували ці вогнища оборони. І літопис, і Длугош наголо­шують на тому, що місто горіло^[466]. Був здійснений і штурм дитинця, що тривав за Длугошем «день і ніч». Проте гарнізон відбився^[467]. Тоді Бурундай знову спробував вдатися до «холм- ського» сценарію. До поляків звернувся від його імені Василько з іншими князями. Вони обіцяли у випадку капітуляції визнання залежності і виплати данини, збереження життя. Гарнізон пого­дився пристати на цю умову. Ворота були відкриті, а до табору Бурундая прибули керівники оборони. Проте їх було вбито, а фортеця захоплена і знищена. Частину полону було також вбито^[468]. Такий вчинок Бурундая напевно пояснюється тим, що гарнізон пролив кров його вояків. Щодо порушення умови, то, по-перше, для еміра це була лише хитрість, а по-друге, від­повідальність впала, як засвідчують польські джерела, на русь­ких князів^[469]. Проте має рацію Веселовський, який звернув увагу, на те, що руські князі запропонували той набір обіцянок, за допомогою якого самі рятувалися від погрому^[470].

Покінчивши з Сандомиром, татари рушили на Краків. Благо, що князь краківський і сандомирський Болеслав Встидливий від'їхав до Угорщини^[471]. Проте татари не стали атакувати місто, а розсипалися по країні, грабуючи території до Кракова і Битома^[472]. Вочевидь, Сандомир був єдиним міцним пунктом, який Бурундай планував облягати. Наприклад, при згадці про захоплення ординцями «Лисцю городу», літопис додає, що він був слабо укріплений^[473]. У Польщі татарське військо перебувало два-три місяці, так що частину полону поляки викупили^[474]. Було спустошено кляштори в Завихвості і на Лисій Горі. Потім з великим полоном Бурундай попрямував до себе через руські князівства. Васильку та іншим довелося охороняти похідні колони татар^[475], що теж мало не стільки військове значення, скільки політичний підтекст — залежність князів від татар. Невипадково літопис називає Бурундая «окаянним і прокля­тим»^[476]. У деяких європейських країнах взагалі присутність руських полків у татарському війську було сприйнято як вій­ськову допомогу Данилу проти ворогів^[477]. Цей факт яскраво ілюструє, як швидко розходилися і гіперболізувалися чутки, пов'язані з татарами. Цікаво, що паралельно з цими подіями, на півночі біля озера Дурбе литовці завдали нищівної поразки тевтонцям (13 липня 1260 р.)^[478]. Але у деяких німецьких дже­релах події подавались в тому контексті, що це татари напали на Прусію і розбили ординське військо^[479]. Вочевидь, поширення такої інформації мало на меті виправдати дії як Оттакара, так і Тевтонського Ордену на східному напрямку. Недарма 1264 р. папа Урбан IV писав до Оттакара, аби йшов проти прусів і русів, які разом з татарами загрожують Польші і Прусії^[480]. Ці сюжети важливі тим, що дають можливість зрозуміти той страх, який напустили на Центральну Європу кочовики.

1260 р. ординці здійснили напад на Угорщину, але були відбиті ще на кордоні. Продовження військових дій не перед­бачалося, оскільки 1362 р. Берке підписав угоду з королівським сином Іштваном^[481]. Останній вважався молодшим королем, правив Трансильванією і періодично конфліктував з батьком. Після цього на деякий час міждержавні стосунки стабілізу­валися.

Приблизно взимку 1265 р. 20-тисячне монгольське військо з'явилося на Балканах. Як і в попередніх походах, монголи об'єдналися з військом залежної держави (у даному випадку, болгарами). На думку Іштвана Вашарі, це не був «державний похід» ординців. Йшлося про те, що прикордонні кочовики допомагали болгарам через здобич^[482]. Причини цього були різні. Зокрема, М. Левченко вважав, що татари виступили, бо візан­тійці затримували кораблі ординських союзників — єгиптян^[483]. На нашу думку, цей похід був останнім актом всієї західної акції Берке. Масштаб події явно виходить за рамки прикордонного набігу ординських феодалів. Та й повідомлення єгипетських хронік прямо говорять, що похід здійснювався за наказом хана^[484]. В цілому «балканський» похід у своїй загальній схемі повторює походи на Литву і Польщу. Як і тоді, ординці ово­лоділи територіями, відділеними від них осілими улусами і васальними державами. Причому багато в чому для останніх похід відповідав політичним інтересам, як, приміром, у при­дніпровських князівств з литовцями чи у болгар з візантійцями. Час для вторгнення був обраний тоді, коли імператор розпустив військо^[485]. Тут спостерігаємо схожість із ситуацією в Галицько- Волинській і Польській державах, коли татари своїх жертв застають непідготовленими.

Події попередніх років засвідчували, що масоване захоп­лення міст, які чинили опір, вже відходило в минуле. В ході балканської кампанії ординці не вдавалися до серйозних облог. Єдиним винятком стала облога міста Еней. Тут у полоні пере­бував сельджуцький султан Із-ед-дін. І хоча, за Пахімером, татари штурмували місто заради здобичі, наполегливість, з якою вони це робили, і доволі мирний фінал змушують підозрювати, що дана операція здійснювалася за безпосереднім наказом хана. Ординське військо оточило місто і цілодобово обстрілювало зі стінобитних машин, намагаючись зруйнувати стіни. Потім по приставленим до стін драбинам татари ринулися на штурм, але були відбиті. Нойони виставили ультиматум видати султана і дали один день на роздуми. Коли візантійці вчасно не відповіли, нападники поновили наступи. Зрозумівши, що падіння фортеці є лише питанням часу, керівники оборони видали татарам султана з його двором. Після чого ординське військо відступило^[486]. Щодо інших аспектів подій цієї кампанії, то переважну частину часу ординці приділяли пограбуванню краю^[487].

У кампаніях 1257-1259 рр. видно, як з кожною військовою акцією знижується потуга ординців. Наприклад, чеський літо­писець, описуючи події тих років, прямо говорить, що спільних дій чеського і угорського війська було б досить, аби відбити татарське вторгнення^{[488] [489]. Крім того, Берке розпочав війну з Хулагу за Кавказ і це відтягнуло туди частину війська (причому досить значну). Загалом до здобутків балканської акції слід зарахувати винесення улусів до Дунаю, закріплення залежності сусідньої Болгарії і захоплення сельджуцького султана Із-ед- діна. Останнього разом з половиною турецьких родин, що меш­кали в Добруджі, перевезено до Криму. Судак з околицями було надано в іль.}

Західний похід, організований Берке, не досягнув масштабів походу 1236-1242 рр. Причин цьому було кілька. По-перше, похід Бату вимагав концентрації всієї Монгольської імперії, Берке — лише Улусу Джучи. По-друге, у Бату було військо, яке мало величезний досвід попередніх війн, у тому числі проти народів з чисельними добре укріпленими фортецями. У той же час у Берке в основному військо складалося з недосвідчених воїнів. Крім того, Берке не мав надійного тилу. На Кавказі існував конфлікт з Хулагу, в Середній Азії з Алгу^[490]. До того ж слід було слідкувати та упереджувати наслідки громадянської війни Аріг-Бугі і Хубілая. По-третє, географія військових дій Берке — це в більшості лісові площі, в той час як Бату діяв в основному у степу і лісостепу. Все це не дозволило нанести народам потужний удар, подібний до удару Бату, і, як наслідок, тут не утворилася база з промонгольськи налаштованих фео­далів.

Безпосереднім наслідком цих вторгнень стало повернення Галицько-Волинського князівства в орбіту ординської політики. Вже через два роки Переяславську єпархію було перенесено до Сарая — столиці Берке і перейменовано у Сарайську^[491]. Також відбулося суттєве розширення кордонів імперії за рахунок Дунайсько-Дністровських степів і лісостепів. Саме внаслідок походу Бурундая почалося формування улусу Ногая. Більше того, можливо, що саме тоді і центр правого Крила Берке було перенесено за Дністер. Підсумовуючи вище сказане, звернемо увагу на таке. У трьох «західних походах» 1236-1242, 1245— 1246 і 1257—1265 рр., незважаючи на їх відмінності, є спільні риси. Ми бачимо, що задля заняття під улуси конкретних теренів держава організовує великі військові сили, які значно перевищують мілітарні можливості цих майбутніх улусів. Фактично ж можна говорити про три етапи колонізації території сучасної України.

І.3