Ногаєва доба

Серед загальнополітичних причин таких територіальних ме­таморфоз на перше місце виходить здобуття Золотою Ордою незалежності. Це сталося, а точніше юридично оформилося за часів Менгу-Тимура. Хан починає карбувати власну монету, 304 •

роздає ярлики, і, що важливо, починає роздавати колишні імперські землі своїм родичам з метою зміцнення своєї влади. Вже Берке не особливо рахувався з Каракорумом, коли там точилася громадянська війна (відомо, що він віддав Судак у «кормління» Із-ед-Діну, хоча його самого тримав при собі)^[503]. Тепер же Тука-Тимур отримав Київ і район Кафи^[504], Ногай, окрім придунайських теренів, отримав частину Судака^[505], а діти Курумиши — Болохівські і Пороські області.

Появу нового центру впливу відчули не лише Болгарія і Візантія. Збільшився тиск і на Галицько-Волинське князівство. І коли 1277 р. Ногай нагадує Романовичам: «Завжди мені скар­житеся на Литву»^[506], — він констатує реальні факти. Доказом тиску з боку правителя Крила Мувала може бути і епітет, яким його нагородив літописець: «окаянний і беззаконний [Ногай] поганий» (так свого часу літопис називав і Бурундая, хоча Менгу-Тимура літописець не лає)^[507]. Якраз це могло бути від- голосом збільшення залежності князів від орди. У повній же мірі нарощування тиску з боку Ногая видно вже після 1277 р., коли він періодично надсилав війська на допомогу князям.

Процес просування за Дунай було перервано 1277 р., при­чому якраз на добруджських землях.

Наприкінці 1267 — на початку 1268 рр. до влади у ВКЛ приходить Тройден. Саме його вокняжіння сталося за підтримки Льва Даниловича і на противагу Васильку і Шварну^[510]. До 1274 р. литовський правитель зберігав мир по відношенню до Льва: «жив зі Львом у великій любові, пересилалися багатими дарами між собою». При цьому з Володимиром Васильковичем відносини були напружені — на кордоні періодично відбу­валися сутички^[511]. Як пише А. Дубоніс, поступово Тройден пе­рейшов до «широкомасштабної політики за межами Литви»^[512].

У квітні 1274 р. під час нічного штурму литовці захопили Дорогочин, що належав Леву Даниловичу. Той, як свідчить літопис, звернувся до Менгу-Тимура по допомогу^[513]. Це був перший прецедент запрошення представником Романовичів татар. Водночас Володимир, який і до цього конфліктував з ВКЛ і мав навіть більше причин закликати ординців, цього не робив. Отже, Лев розраховував, що Менгу-Тимур надішле йому військо (впевненість галицького князя пояснюється його участю в балканських справах Золотої Орди). Така політика Лева була не лише результатом його особистої вдачі (хоча в даному випадку роль особистості в історії вагома) — князь був за­ручником геополітичного розташування Галицької землі та історичної традиції. Адже до приходу монголів землі між Дніст­ром і Прутом до Чорного моря і Дунаю перебували в залежності чи принаймні під впливом галицьких князів^[514].

Хан на прохання Лева організовує широкомасштабний наступ на ВКЛ (у 1275 р. Менгу-Тимур присилає «воєводу» Ягураїна з військом) та наказує йти «задніпровським» князям на допомогу. У цьому поході взяли участь Роман Брянський з сином Олегом, Глеб Смоленський та ряд інших князів «бо в волі татарській». Уся ця сила підійшла взимку («приспеша взимку»). З галичанами і волинцями виступили князі пінські і туровські. Вони рушили через Турів до Слуцька, поблизу якого об’єд­налися з татарами і виступили далі на Новогрудок «в борзе». Дійшовши до річки Серячі, ввечері зупинилися на її березі, а вже ранком перейшли через неї і вишикували полки. Татари стали праворуч, Лев посередині, а Володимир зліва і у такому порядку вони рушили в напрямі міста. Татарська розвідка («діти наші») побачивши пар за горою, вирішила, що там перехо­вується кінне військо і пар іде від коней. Татари наказали русам вислати своїх «добрих людей» з ординцями на нову розвідку. З’ясувалося, що пар іде від води, яка тече з гори. Союзники підійшли до Новогрудка і біля нього зупинилися. Мстислав йшов від Копиля, воюючи по Поліссю. Олег Брянський пере­бував з татарами, які, однак, вимагали присутності батька, тому Роман із Глібом Смоленським та багатьма іншими князями підійшли дещо пізніше. Проте напередодні їх приходу Лев і татари у таємниці від Володимира здійснили напад на місто і захопили його — вистояв лише дитинець. Ця подія викликала розлад у війську. Замість того щоб йти далі у литовську землю, князі повернули військо назад^{[515] [516]. Цікаво, що у такому розвитку подій звинувачений був Лев, а не татари. Отже, напрошується висновок, що саме він керував цим походом. Характерно інше — Роман не приїхав до Володимира в гості, бо не хотів залишати на війні у ворожій землі своє військо.}

1276 р. Володимир замирився з Тройденом. Наступного 1277 р. Ногай взимку послав з грамотами до галицько-волин­ських князів Тегічага, Котлубугу, Єшимута, бо «завжди мені скаржитеся на Литву, ось вам даю рать і воєводу Мамшея, ідіть з ним на вороги свої»^{[517] [518]. З цього моменту вплив Ногая на Романовичів посилюється. М. Грушевський звернув увагу на той факт, що походи на Литву і Польщу з русами Ногай подавав як виконання їхніх прохань. Вчений вважав, що це був заву­альований наказ Ногая. На нашу думку, він мав рацію. Не випадково у походах Ногая на Балкани з болгарами мала місце аналогічна ситуація (Ногай виконує їх же прохання).}

Пояснення початку акції словами «завжди мені скаржитеся на Литву» очевидно не є вигадкою. Швидше за все, князі у конфліктній ситуації з ВКЛ справді просили допомоги у Ногая, але він тоді відмовив. Це могло бути викликано як його зай­нятістю балканськими справами, так і небажанням підтримувати сусідів. Під 1276 р. в італійському джерелі міститься згадка, що чесько-австрійський правитель Пшемисл Оттакар попросив допомоги у рутенів і невірних. Щодо перших, то мова могла йти саме про Галицьке князівство. Це видно як з географії подій, так і з того, що 1278 р. Лев Данилович допоміг Оттакару в війні проти Рудольфа Габсбурзького^[519]. Невірними ж могли бути татари. Адже ще 1260 р. Оттакар розпускав чутки, що проти нього виступає Данило Галицький з татарами^[520]. Проте 1276 р. русини не змогли допомогти, бо ворогували з волохами^[521]. За цією глухою звісткою приховуються війни Ногая з прикарпат­ським населенням, у яких брало участь і галицьке військо. Відповідно, Лев справді міг попросити у Ногая допомоги як плату за участь у балканських походах. Однак, мир між Руссю і Литвою не був потрібен Ногаю, отже, своїм походом він міг провокувати початок конфлікту. Хоча варіант, що беклярбек походом намагався поширити свій вплив на руські землі, також не можна виключати. Показовою у цьому відношенні є історія з Курським князівством. Похід, як і минулого разу, відбувався взимку. Галицько-волинські князі рушили на з'єднання з ор­динцями. Однак, ця війна відрізнялася від подій останніх трьох років. По-перше, у цьому поході не брали участь задніпровські князі. Це є доказом того, що акція була організована виключно Ногаєм, а Брянське і Смоленське князівства й інші руські князі підпорядковувалися виключно Сараю. По-друге, татари руха­лися досить швидко. Не очікуючи на підхід руських полків, Мамшей вторгнувся в Новогрудську землю. Князі про це дові­далися, перебуваючи ще під Берестям^[522] (минулого разу Ягураїн пішов углиб ворожих територій лише після об'єднання з га­лицько-волинськими полками). Така самостійність темника є додатковим свідченням того, що похід був організований саме Ногаєм, а галицько-волинські князі були потрібні лише як додаткова сила. До речі, з опису подій виходить, що татари пройшли повз Галицько-Волинські володіння. Отже, ординці мали вийти з улусів Курумиши або «Манкермана», а руське військо рушило тоді до Гродна. Отже, можна стверджувати, що татари та руси не координували своїх дій. Мстислав і Юрій під Волковийськом відокремилися від Володимира і самостійно вторглися у литовські володіння, проте невдовзі пропустили нічний напад, в результаті якого зазнали відчутних втрат. Руських полонених відвели до Гродна. Незабаром до міста знову наблизилося об'єднане військо князів. Вони захопили укріп­лення, яке прикривало підхід к стінам: «стовп кам'яний (башта- донжон — Б. Ч.) високий стояв перед воротами міста і в ньому заперлися прусси, і неможливо повз нього пройти к місту, побиваху із стовпа того». Володимир взяв штурмом це укріп­лення. Після цього між князями і захисниками було укладено угоду, згідно з якою війська з міста виводились, а полон повертався^[523]. На цьому похід завершився і, як свідчить аналіз цих подій, найбільшу вигоду від нього одержав саме Ногай.

Наприкінці 1278 р. Ногай знову втрутився у балканські справи, надіславши військо проти Івайла. Приводом для наступу на повстанців стало прохання візантійців, чиї війська вирушили в Болгарію. Восени татари разом з візантійцями оточили фор­тецю Доростл (Сілістрія), в якій закрився Івайло. Облога три­вала три місяці, проте фортеця витримала. Тоді весною 1279 р. полки Ногая і Михаїла взяли в облогу Тирново. Столичне боярство відкрило ворота і царем став Асень ІІІ. Цікаво, що татарського головнокомандувача Чавушбаши імператор нагоро­див титулом протостратор^[524]. Фактично ж ординський генерал став командувачем болгарських військ. Чергові заколоти бояр при дворі призвели до того, що Чавушбаши перейшов на бік Івайла, а царем Болгарії 1280 р. став Георгій Тертер. Асень врятувався втечею. Розв'язка конфлікту настала в тому ж році при дворі Ногая. Саме сюди по допомогу прибули Івайло і Асень. На одному з банкетів Івайла разом з Чавушбаши було вбито^[525]. Причиною загибелі останнього могло стати те, що він не був людиною Ногая. Можливо, Менгу-Тимур намагався тримати ситуацію на Балканах під своїм контролем і відправив туди свою людину, яка очолила організацію військових опера­цій в Болгарії. У 1280 р. хан помирає, тож Ногай міг скорис­татися моментом, аби розправитися з опонентом.

На думку І. Вашарі, смерть Менгу-Тимура і Михаїла VIII 1282 р. «відкрили нові горизонти» для Ногая. Наступні хани займають престол завдяки його підтримці. Якщо ж він міг впливати на Сарайський двір, то апріорі мав втрутитися і у справи сусідів.

У 1280 р. Ногай посилає війська на Польщу. Літопис свід­чить, що ініціатива цієї акції належала Левові. Він прагнув оволодіти прикордонними польськими містами і звернувся до беклярбека по допомогу. Проте у такому разі не зрозуміло, чому у похід рушили волинські полки. Володимир на це пішов «неволею татарською» (тобто він отримав наказ від хана чи Ногая), як про це згадує той же літопис. Взимку 1280 р. прибуло татарське військо з трьома воєначальниками: Кончаком, Козеєм і Кубатаном. До них, крім Лева, приєдналися й князі волинські, а дещо пізніше і литовські Тройдена^{[526] [527]. Таким чином бачимо, що тиск Ногая на сусідів приніс свої результати. Не випадково в процесі організації своїх походів він за прикладом хана міг наказувати руським, у даному випадку волинським, князям йти у похід. Взагалі Галицько-Волинський літопис дає нам можли­вість прослідкувати хронологію і механізми поширення впливу Крила Мувала на сусідів. Наприклад, князь Володимир з Во­лині, щоб утаємничити прихід свого війська на допомогу до мазовецького і черського князя Конрада ІІ, розпускав дезінфор­мацію, що на це нібито існує заборона татар[528]. Цього було досить, аби противник повірив і не вжив відповідних захисних дій.}

Об'єднане військо рушило на Сандомир. Морози полегшили союзникам перехід через Віслу. Причому водну перепону до­лали вже у бойових порядках: попереду Лев, за ним Мстислав, а слідом уже йшли татари. Отже, порядок полків був такий, як і 1274 р. Татари знову становлять правий фланг, який у поході є ар’єргардом, волинці — центр, а галицькі полки — ліве крило. Відсутність у полі польського війська сприяла розпорошенню русько-татарських сил. Лев не став брати в облогу Сандомир, а рушив у напрямі Кракова. Його війська по дорозі розосере­дились і почали грабувати території. Цим скористалися поляки, завдавши галицьким полкам відчутних втрат: «вбили ляхи з його полку багатьох бояр і слуг добрих, і татар частину вбито». Згадка про татар наводить на думку, що вони теж не стали облягати Сандомир, а разом з Левом рушили далі. Волинські полки разом з прийдешніми загонами сілезців, очолених Кафі- латом, залишилися утримувати місто в облозі. Сам Сандомир захоплений не був, судячи з усього навіть спроб штурму цього міста не було. У той же час неподалік у лісі було виявлено «осеку» (укріплений табір) із провіантом і чималою кількістю людей. Захоплення цього укріплення і стало основним «призом»

•331

союзників у цьому поході.

Паралельно із західним і південним напрямом активізується діяльність Ногая і по відношенню руських «задніпровських» князівств. Так 1281 р. беклярбек видав ярлик на Московське князівство Андрію Олександровичу, а його невдалий конкурент Дмитро Олександрович поїхав скаржитися на брата не в Сарай, а до Ногая. Останній прийняв його з почестями як хан (у літо­писах він названий царем)^{[529] [530]. У 1283-1284 р. в Курському кня­зівстві відбулися події, які демонструють спроби Ногая взяти під контроль осілі регіони на кордоні його крила і «царевого улусу», у даному випадку йдеться про руські землі. Курський баскак Ахмат без дозволу хана заснував слободи, куди пере­селив мешканців Курського князівства. Причому тут мова йшла як про ремісників, так і про сільськогосподарське населення. Місцеві князі виступили проти. Один з них поїхав у Сарай і отримав дозвіл хана на знищення слобід, що і було виконано. Проте Ахмат звернувся до Ногая, і той прислав каральне вій­сько, яке вбило одного з князів, а край був розорений. Причому перед цим князь Олег виговорював Святославу, що той не їде ні до свого хана, ні до Ногая[531]. Відповідно, такі кроки беклярбека не могли не викликати незадоволення при дворі. Напруженість стосунків між Ісакчею і Сараєм проявилася і в наступних походах у Європу.}

1283 р. намічався похід чотирьохтисячного татарського кор­пусу у Фессалію на прохання імператора Михаїла. Але смерть останнього зупинила акцію ще на стадії підготовки^[532]. У 1285 р. Ногай планував похід на Балкани до Фракії і Македонії, проте хан наказав вирушити разом з ним до Угорщини. Похід очолив особисто Туле Буга. Ординські війська у супроводі галицько- волинських полків, що були «у волі татарській», повоювали східні терени королівства: «Ногай пішов на Бряшев, а Туле Буга пішов поперек гір». З цього видно, що війська двох угруповань діяли окремо. Акція закінчилася невдало. Сніжна зима з силь­ними морозами зробила карпатські проходи важкодоступними. Султан, за повідомленням літопису, заблукав і замість трьох днів ходив тридцять. Почався голод і падіж коней. Як наслідок, Туле Буга «вийшов пішим, зі своєю дружиною на одній кобилі, посоромлений від Бога»^[533]. Можливо, що Ногай діяв окремо від солтана і не допоміг йому, тому що цей похід не відповідав бажанням беклярбека. Проте сама по собі демонстрація сили дозволила Ногаю добитися успіху в Болгарії. Георгій Тертер прислав до нього в заручники свого сина Святослава, а доньку видав заміж за старшого сина Ногая Чаку^[534]. Як відзначив М. Руссєв, з 1285 р. Болгарія разом з деспотами Відін і Бра- ничево потрапила в повну залежність від Ногая^[535].

1287 р. Туле Буга стає ханом і організовує військовий похід уже на Польщу. Причому з ним у похід рушили і тумени з Синьої Орди. Цей факт видно з присутності при золотоор- динському хані правителя Кок Орди Алгуя. До хана у поході приєдналися і руські полки з «задніпровських» князівств (воче­видь, Турово-Пінщини, Чернігово-Сіверщини тощо). Залишив­ши на Волині обоз і частину кінського парку, Туле Буга рушив під Завихвост. Проте стара переправа виявилася недоступною, бо у цьому місці Вісла не замерзла. Тоді хан повернув на північ і перейшов річку біля Сандомира. Тут повною мірою виявилися негаразди серед Джучидів. Ногай не став приєднуватися до хана і самостійно рушив під Краків через Перемишль, де повоював землі^[536]. У той же час Туле Буга не зміг захопити Сандомир і розіслав війська, які знищували незахищені території. Пробув­ши в польських землях десять днів, хан повернув назад. При поверненні з походу хан розташував військо по Галицько- Волинських землях, що обумовило значні втрати місцевого населення (Лев, наприклад, не дорахувався у своїх володіннях 12 500 чоловік). Якщо на Польщу хан йшов через Кременець і Володимир, то назад він просувався повз Львів. Літопис наго­лошує, що хан був незадоволений діями Ногая, який самостійно пограбував Краківщину, а потім пішов в «свої вежи»^[537]. Бейбарс писав, що незгода між ханом і Ногаєм виникла внаслідок того, що при поверненні з походу Ногай зі своїми десятками тисяч воїнів йшов відомим шляхом, внаслідок чого не зазнав втрат. Туле Буга ж йшов пустинними місцями. Сніг і холод ще бльше ускладнили становище, тому втрати були величезними^[538].

Провальні в цілому походи на Угорщину і Польщу, а також неврожайні роки, епідемії, що мали місце після останньої військової акції, обумовили загострення політичних супереч­ностей у державі.

У 1291 р. між Ногаєм і ханом вибухнув відкритий конфлікт, внаслідок якого Туле Буга (і Алгуй) загинули, а новим ханом став Тохта^[539]. Рашид-ад-дін так описує ті події: «Ногай вирушив з земель руських, Орнача і Кехреба, які сам завоював і зробив своїм юртом і місцем перебування, переправився через річку Узі (Дніпро), кожну тисячу і кожного еміра, до яких приходив, намагався привернути до себе, посилаючись на особисте дору­чення Бату. І так тисячі і вояки приєднувалися до нього. Таким чином, наблизився до Туле Буги й інших^[540]. Потім запропонував зібрати Курултай. У слушний момент прийшов Токта з кількома тисячами, всіх убив і пішов за Ітіль в свої володіння^[541].

У 1292 р. за підтримки беклярбека з'явився ще один цар Смілец, якого Ногай посадив на болгарський престол. Тертер утік до Візантії^[542]. У тому ж році васальну залежність від Ногая визнали Сербія і Македонія. Ногай розпочав підготовку війська для походу на сербського короля Стефана Мілутина. Причому військо, згідно з дослідженням Хара-Давана, складалося з «мон­голів, половців, аланів, осетинів і руських». Сербський прави­тель не відмовився від оборони і прислав до Ісакчі свого сина Стефана з групою бояр на заложників^[543]. За іншими даними, подія мала місце у 1296 р.^[544] 1297 р. відбувся похід Ногая і болгар на Візантію^[545].

І. Вашарі вважає, що саме з 1290-х рр. Ногай фактично став правителем незалежної країни, підтвердженням чому є монети Ногая і його сина Чакі^[546]. Подвійний чекан, на нашу думку, до­водить те того, що Ногай свої володіння поділив на два крила — своє і сина. Це справді є ознакою кочової держави. Проте викликає сумнів той факт, що Ногай повністю відокремився від Золотої Орди, що мали б зафіксувати єгипетські і руські дже­рела. Просто беклярбек намагався надати своєму крилу статус і владу аналогічні до Крила Шибана. Відзначимо, що він мав на це повне право. Тож іменування Ногая царем (ханом) в руських літописах^[547] є цілком правомірним. Літописці взагалі досить уважно ставилися до титулатури ординців. Царем Ногая нази­вали і серби^[548].

Війна Ногая і Токти займає окреме місце в історії Золотої Орди, оскільки це був перший випадок, коли держава була втягнута в хаос громадянської війни. Центральними подіями стали дві битви між ханами і загибель Ногая. Для нас ця війна цікава передусім тим, що її хід відбувався на території сучасної України. Як уже зазначалося, доволі швидко новий центр влади в західній частині Золотої Орди став альтернативою Сараю. Фактично Крило Мувала почало виступати на політичній арені як самостійна країна. Більше того, його правитель Ногай спро­бував взяти під контроль осілі регіони, які традиційно знахо­дились у підпорядкуванні хана. Крім політичних, були й соці­ально-економічні причини конфлікту, зокрема перенаселення степу. Сприятливі умови для проживання, вдалі зовнішні по­ходи і наявність могутнього економічного донора, причому цілком підконтрольного (населення Центральної України і Криму), мали призвести до неабиякого демографічного при­росту кочовиків. У той же час на переломі XIII-XIV ст. від­бувається зміна клімату, пов'язана з початком холодного циклу (XIV — сер. XV ст.): довгі холодні і снігові зими і дуже спекотні з малою кількістю опадів літа^[549]. Приводом до війни стали репресії Ногая проти придворної аристократії. У 1293 чи 1294 р. за наказом беклярбека навіть було вбито вдову Менгу-Ти- мура^[550]. Через кілька років від Токти до Ногая втекла група емірів. На наказ хана видати їх правитель Ісакчи відповів відмовою^[551]. Після цього обидва правителі вдаються до «пси­хічних» атак один на одного. Кожен з таких кроків стає все більш агресивним, наближуючи початок війни. Однак, сама наявність таких випадів показує, що кожна зі сторін все ж намагалася уникнути відкритого протистояння. Спершу хан присилає Ногаю дари: «соху, пучок стріл і жменю землі», — і послання, що це «вказівки і натяки». Ногай розцінив їх як виклик: «що стосується сохи, то він хоче сказати: “якби ви пішли вглиб землі, все одно я викопаю вас (звідти) цією сохою”; щодо стріли, то він хоче сказати: “якби ви піднялися під самі небеса, то я все одно цією стрілою змушу вас спуститися (звідти)”; що ж стосується землі, то він каже: “обирайте собі землю, на якій відбудеться наша зустріч”»^[552]. Тепер уже Ногай переказує Токті, що «наші (вояків Ногая) коні хочуть пити і ми хочемо напоїти їх водою з Дону»^[553]. Оскільки Дон слугував кордоном між Крилами Мувала і Бату, це вже була пряма погроза війни у разі нападу хана. Тепер вже Токта виступив із військом на захід. Взимку 1298 року він перекочував до Дніпра. Формально Токта не перейшов річку, бо вона не замерзла, однак, це лише відмовка. Ймовірно, цей крок був черговим психологічним тиском. Більше того, як писав Рашид-ад-дін, Токта «на березі ріки Узі (Дніпро) провів перегляд приблизно тридцяти туменам свого війська»^[554]. Вочевидь, хан прагнув лише закріпити свою владу серед «українських» улусів і вплинути на Ногая. Весною хан (спершу з ним був лише двір) відступив до Дону, де влаштував літні кочів'я^[555]. Можливо він не очікував, що еміри підтримають Ногая. Не виключено також, що хан просто намагався утримати підданих від бунту своєю

присутністю, за прикладом 1298 р. Проте правитель Золотої Орди помилився.

Ногай зміг перетягнути на свій бік більшість улусів до Сівер- ського Дінця і Дону. Єдиним місцем, де він не знайшов під­тримки, був Крим. Це пояснює сплюндрування Ногаєм дещо пізніше всього півострова, у тому числі тих його частин, які до згаданих подій не мали жодного відношення. Ногай зі своїми туменами рушив на Токту, приєднуючи попутно до себе інших емірів: «Таза, сина Мунджука, якого він одружив на своїй доньці, Тунгуза, сина Кажана, Абаджи, сина Курмиши (Куру- миши — Б. Ч.), і двох його братів Каранджина і Янджи, Маджи, Судуна, Аладжа, Сангая, Кушуба, Салган, Ашика, Кунджука, Шубуткая, Теркерія, Кутлубугу, Могултая і з ними більше двох­сот тисяч кіннотників»^[556]. Хан, який отримав інформацію про виступ противника, також швидко почав нарощувати сили (він навіть мав невелику чисельну перевагу).

Джерела називають різні місця зустрічі противників. Рук- неддін Бейбарс говорить про річку Яса (можливо, сучасний Акай, притока Сіверського Дінця), але додає, що річка зна­ходилася між володіннями (читай — крилами) Ногая і Токти. Крім того, Дон знаходився у тилу Токти^[557]. Рашид-ад-дін нази­ває «місцевість Бахтіяр на березі річки Тан»^[558]. Хоча, не виключено, що мова йде про одне місце, яке автори називали за відомими їм топонімами. Це явище доволі поширене в історії, особливо коли задіяно багато військ, або бої відбуваються на великій площі. Відбулася битва, опис якої подає Марко Поло. Спочатку обидва полководці виголосили підбадьорюючі про­мови перед своїми військами. Потім «стали вони на другий день готуватися і озброюватися. Цар Токта розбив своє військо на двадцять загонів і в кожен загін призначив доброго керівника і очільника. А цар Ногай розділив військо на п’ятнадцять загонів: в кожному було по десять тисяч кінних, і в кожен загін призначив доброго керівника і грамотного очільника. Коли обидва царі добре озброїлися і приготували свої війська, обидва пустилися в путь, поскакали один на одного, і як були на відстані польоту стріли, зупинилися тут і стали очікувати. як забив накар, кинулися вони один на одного, пускаючи стріли. І видно було, як стріли літали з того й іншого боку. Коні і люди падали на землю, мертві і смертельно поранені. А як закінчилися стріли, і не було нічого пускати, схопилися за мечі і палиці, кинулися один на одного, роздаючи сильні удари. Почалася сутичка сильна і жорстока, відсікалися руки, різалися тіла, рубалися голови; видно було, як на землю валилися мертві вершники чи смертельно поранені». Перемогу одержав Ногай, бо його вояки, на думку Марко Поло, були кращими^[559]. Це не було випадковістю, оскільки більшість війн Золотої Орди велися на заході, і саме там знаходилися бойові частини. Токта зі своїм оточенням утік на Волгу^[560]. Причому, як стверджують арабські літописці, втеча ханського війська через Дон обійшлася йому доволі дорого^[561]. Сам Ногай не став переслідувати хана. При­чина, вочевидь, лежить в суті організації війська Ногая і його політиці. Більшість емірів підтримували його як союзники, а не як піддані. Адже одна справа підпорядковуватися правителю крила в зовнішніх війнах, а інша — виступати проти законного хана. Врешті-решт, на зламі століть могутність емірів виросла настільки, що їм було вигідніше мати слабкого хана. Тому і остаточна перемога беклярбека не була потрібна аристократії. Проте і сам Ногай поставився до переможених доволі поблаж­ливо: він заборонив чіпати поранених, лише захопив обоз^[562].

Бейбарс пише, що Ногай оволодів областями Токти і у зв'язку з цим послав до Крима онука Актаджи (Ельфорат зве його Караджи)^[563]. Отже, в даному випадку беклярбек виступив як законний правитель. З усіх улусів податки мали сплачуватися в його скарбницю. Усе це є проявами його боротьби за роз­ширення кордонів крила і поширення влади на сусідні осілі регіони. Судячи з усього, Ногай послав онука незабаром після битви, бо його супроводжував Таз, який брав участь у бойовищі, із 4000 вояків. Проте поїздка онука виявилася трагічною. Він прибув до Кафи і почав вимагати гроші. Місцеві мешканці при­спали його увагу, пригостивши їжею. Коли ж Актаджи «поїв, та випив вино, і здолало його оп'яніння», його було вбито^[564]. Причини цьому могло бути дві: таким чином генуезці могли висловлювати підтримку Токті, або ж вони вважали, що Ногай не має сил і можливості їм відплатити за це.

Проте реакція беклярбека була швидкою і жорстокою. Він відправив до півострова військо, яке захопило і спалило Кафу. Крім неї, сплюндрування зазнав увесь Крим, включаючи гірські райони і Керченський півострів. У полон було захоплено чималу кількість аланських, мусульманських і європейських (франк­ських) купців^[565]. Один з корпусів війська Ногая оточив Чуфу- Кале — тогочасну столицю аланського князівства. Місто чинило запеклий опір, але після облоги було переможене. Частина меш­канців загинула, частина ж була відведена до західних улусів. У Судаку Ногай наказав вийти тій частині населення, що була залежна від нього, близько третини, а всіх інших було віддано війську^[566]. Якщо захоплення Кафи можна вважати помстою, то для спалення інших міст були й інші причини. Зрозуміло, що це могло бути платнею війську за перемогу і заборону переслі­дувати Токтових вояків. Проте має право на життя й інша версія: беклярбек не сподівався, що зможе утримати Крим за собою, враховуючи непевну позицію емірів (очевидно, частина з них сподівалися отримати півострів). Так, у виданні джерел Тізенгаузена у додатку до літопису Бейбарса зазначено, що з Ногаєм до півострова вступив і Маджи^[567]. Він очолював групу емірів, чиї володіння знаходилися на Лівобережжі, а військо, що ним виставлялося, нараховувало 30 тисяч вояків. Проте вже наступного року Маджи переходить до Токти^[568]. Цей крок був викликаний, очевидно, його невдоволенням Ногаєм. Тізенгау- зен, наприклад, пояснює це тим, що Маджи чи Мунджук був невдоволений відмовою у передачі йому Криму.

Здавалося, перемога над ханом мала неабияк піднести владу Ногая в Крилі Мувала. Проте цього не сталося. Першими невдоволення висловили діти Курумиши Абаджи, Караджин і Янджи. Вони, як каже Бейбарс, завжди підтримували Ногая і погодилися виступити проти Токти. Проте після перемоги їх обійшли на користь дітей Ногая — Чакі (Джекі), Текі і Турая. Образа поглиблювалася тим, що Курумишевичі були Чингізи- дами старшої гілки і виставляли тридцять тисяч вояків^[569]. Вони стали подумувати про перехід на бік хана. Тоді Ногай, дові­давшись про це, вислав на них військо на чолі зі старшим Чакі. Битва, яка відбулася, завершилася безрезультатно. Щодо місця її проведення джерела мовчать. Швидше за все, це мало бути в районі Південного Бугу. Під час відпочинку після баталії від Курумишевичів втік тисячник Кутугу. Це внесло певний розлад у ряди братів і вони вже не поновили битви. Тоді Ногаєвичі, апелюючи до родинних зв'язків, запросили їх на перемовини, де обох старших було вбито. Молодший же Янджи встиг втекти до Токти. Цікава деталь — Ногаєвичі не залишилися в улусі Курумиши, а погромивши його населення і забравши частково в полон, повернулися до своїх теренів^[570]. Наступного року п'ять емірів з Лівобережжя «Маджи, Судун, Утрадж, Акбуга і Тайта, а з ними тридцять тисяч вершників», перейшли на бік Токти. Це виявилося неочікуваним для Ногая, бо як писав Бейбарс, «на них він повністю покладався»^[571]. Таким чином, протягом одного року Ногай втратив масив земель, що відділяв його від володінь хана. Водночас він втратив і чималу кількість військ, що раніше знаходилися на його боці. Наслідки такої ситуації не змусили на себе довго чекати.

Влітку 1300 р. Токта зібрав в своїх володіннях нове військо. Заради цього йому довелося навіть відкрити кавказький кордон і викликати з-під Дербента тумени. Згідно відомостей, що пода­ють арабські історики, до війська також мобілізовувалися вояки з осілих регіонів. Проте, незважаючи на масштабні приготу­вання, наступ на захід хан зміг розпочати лише після приєд­нання до нього лівобережних емірів і Курумишевича. Токта швидко і легко пройшов Дон (і, можливо, Сіверський Донець), Дніпро та Південний Буг і з'явився в старому улусі Ногая^[572].

Військами Ногай значно поступався чисельно: за відомос­тями арабських джерел, він мав тридцять туменів, Токта мав шістдесят. Зрозуміло, що мова не йшла про величезні армії в 300 і 600 тисяч вояків, чисельність бойового складу туменів була неповною. Однак, незалежно від цього видно, що у хана була чисельна перевага в два рази. Більше того, є підстави вважати, що Токта спромігся розвернути фронт паралельно морю і майже відрізати Ногая від Дністра. Про це говорить той факт, що після битви Ногаєвим воякам, аби дістатися ріки, довелося проби­ватися крізь бойові порядки хана. Зрозуміло, що така позиція могла бути і результатом поразки, але у джерелах є вказівка на те, що перед зустріччю Ногай відправив сина через річку Тарку (Дністер), аби обійти противника. На нашу думку, це свідчить про те, що фронти перебували на західно-східній лінії. Щоб дати синові час для маневру, Ногай вдався до хитрощів. Він спро­бував затягнути Токту на перемовини. Проте хан довідався про маневри Ногая і сам здійснив напад на нього. Битва відбулася, згідно повідомлень Бейбарса і Ібн Хальдуна, у місцевості Куканлик^[573]. Веселовський локалізував її як територію сучас­ного Куяльника. Це скоріш за все відповідає дійсності, бо сучасні назви є дещо деформованими тюркськими, якими корис­тувалися за часів Золотої Орди^[574] (Інгул і Інгулець у XIV ст. звалися «Енгел ве Онгул»^{[575] [576] [577]). Додамо лише, що битва відбулася у верхів'ях річки, інакше б джерела містили повідомлення, що Ногаєві тумени після поразки були скинуті в море. Проте їх немає. Водночас зазначено, що втікачі зазнали переслідувань. Вночі перегрупувавшись, вони пішли за Дністер (для всього цього потрібні були доволі великі площі).}

Ногай був розбитий і загинув. Причому його смерть арабські літописці пов'язували з руським вояком. За одними даними Ногай був взятий ним в полон і помер від ран, а за іншими — назвав себе і був вбитий русичем. За наказом Токти його було 378 скарано на горло.

Незважаючи на те, що хан здобув перемогу і отримав голову свого конкурента, це було досягнуто в основному завдяки міс­цевій знаті. У той же час нобілітет власне володінь Ногая був налаштований анатагоністично щодо двору. Ось чому Токта так і не наважився перейти Дністер і зайняти улус Ногая. Хан лише повернув Янджи його землі і землі покійних братів, а сам повернувся на Волгу. Вочевидь, Токта не мав сил для подаль­шого походу, у той час як у дітей Ногая, що залишилися живими, їх було достатньо. Крім того, слід враховувати, що цього року сталася велика посуха, тому хан, вочевидь, був просто змушений відступити.

Ногаєвичі — Чака і Тека — швидко відновили владу в бать­ківських володіннях. Проте між ними відбувся конфлікт. Тека спробував заручитися підтримкою Токти, але не встиг і був убитий братом^[578]. Окрім Теки, Чака скарав ще чимало пред­ставників знаті і родини. Це, в свою чергу, викликало невдо­волення емірів. Повстання проти Чаки відбулося в війську, що його напередодні репресій він відправив на русовалахів, які мешкали у верхів'ях Пруту і Серету. Такий крок Чаки був викликаний з одного боку бажанням нейтралізувати частину емірів, а також за рахунок грабунку підняти бойовий дух вояків, який істотно підупав унаслідок поразки і посухи. Якоюсь мірою він повторив крок батька, коли той після поразки від Івайла, відправив вояків на північ проти литовців (1277 р.) Військо очолювали старший емір Тунгуз і чоловік доньки Ногая — Таз. Ці два впливові можновладці вирішили скинути свого прави­теля. Арабські джерела кажуть, що еміри побоювалися, що реп­ресії торкнуться і їх. Можливо, що вони теж були прибічниками Теки, тож їх побоювання за своє життя були небезпідставні. Тунгуз і Таз повернули тумени і здійснили напад на Чаку. Той був змушений тікати в західну частину улусу^[579]. Чака прибув до аланів (свого часу Ногай привів їх з Кавказу на Дунай, і вони перебували в його безпосередньому підпорядкуванні). Заручив­шись військовою підтримкою аланів і зібравши до себе вірних йому емірів Чака атакував заколотників і розігнав їх^[580]. Як наслідок, десь на 1301-1302 рр. він знову опанував Буджак і молдавські Кодри. Проте закріпити свій успіх Чака не зміг. Тунгуз і Таз покликали на допомогу Токту. Хан прислав їм брата Булюка і сина Тукулбугу з військом. Ця поміч виявилася ефективною — Ногаєвич був розбитий і втік до Болгарії^[581]. Згідно з арабськими джерелами, Чака попросив у місцевого правителя захисту і допомоги^[582]. Болгарські вчені дійшли ви­сновку, що Чака взагалі виголосив себе царем Болгарії. Якщо дане твердження вірне, тоді ми маємо цікавий прецедент у політичних відносинах Золотої Орди, коли представник правля­чого дому стає правителем сусідньої держави без окупації її кочовиками.

Загибель Чака припинила громадянську війну в Золотій Орді. Проте дезінтегруючі процеси серед Чингізидів не припинилися. Токта, вочевидь, побоюючись залишати центр правого крила далеко на заході, помістив Бурлюка в районі Дону. А його бра­тові Сарайбузі віддав не дунайські володіння Ногая, а яїцькі — тобто ближче до себе. Що стосується земель на захід від Дністра, то їх хан надав власному синові Тукулбузі^[583]. Такий розподіл «здобичі» не міг залишити всіх задоволеними. Цим спробував скористатися молодший син Ногая — Турай. Разом зі своїм двором він переховувався від хана в степах, а потім при­кочував до Сарайбуги, де отримав притулок. Згодом Турай почав підбурювати Сарайбугу до повстання. Причому в планах заколотників головна роль знову відводилася Крилу Мувала. Для цього вони зі своїми чамбулами перейшли Волгу і набли­зилися до ставки Бурлюка. Спроба його вмовити до спільної акції закінчилася для заколотників трагічно. Бурлюк схопив Сайрайбугу і Турая та видав їх Токті (згодом вони були стра­чені). У той же час син Турая Каракісек зміг уникнути пока­рання і на чолі трьохтисячного загону втік до Польщі під Краків^[584]. Щоправда, Параска висловив думку, що втікачі на­правилися до Шишмана в Болгарію^[585]. Проте Ібн Хальдун у своєму літописі прямо говорить про північні краї^[586]. Б. Спулер писав, що мова йшла про Поділля і Краків^[587], а Я. Дашкевич, погоджуючись щодо Поділля, другим пунктом називав Га­лицько-Волинські землі^[588]. У цій історії з Ногаєвичами впадає в очі факт слабкого контролю хана над підвладними йому воло­діннями, наприклад, Токта не знає (або знає, але не може нічого вдіяти) про перебування Ногаєвича при Сарайбузі. Втеча Кара- кісека майже через усе праве крило теж не викликала спротиву емірів. Невипадково Ельмуфатдаль, вочевидь, виходячи з історії про Турая і Сарайбугу^[589], відносив повне оволодіння Токтою «Кіпчацькими степами» саме до 1304-1305 рр.

Війна коштувала Золотій Орді чимало сил. Кілька областей, як-то Солхатська тьма і улус Курумиши, зазнали розорення і терору проти населення. Через Лівобережну Україну пройшли три великі військові походи: Токти 1298 р., Ногая 1299 р. і знову Токти 1300 р.; не кажучи вже про битву на р. Ясі. Буджак став місцем протистояння всередині улусу Ногая. Ці події, помно­жені на військові втрати у битвах, мали неабияк вплинути на кількість і становище населення, враховуючи, що окрім загибелі мала місце і втеча за кордон. Ми маємо дві згадки про великі еміграції ординців. По-перше, це алани, які чисельністю від десяти^[590] до шістнадцяти тисяч пішли до Візантії (більше поло­вини з них були вояками)^[591]. По-друге, це втеча трьох тисяч воїнів Каракісека. Хоча дуже вірогідно, що таких еміграцій було значно більше. Наприклад, Хроніка Литовська і Жмойтська говорить про присутність татар у складі литовського війська у його війні з тевтонцями^[592]. Отже, повідомлення Ель Макрізі щодо наслідків війни Ногая і Токти: «вбито багато монголів», «вбито із монголів багато народу», — є визнанням доконаного факту^[593].

До втрат, спричинених війною, слід віднести і кризу системи кочового господарювання. Худоба противника або уганялася, або вирізалася. До того ж внаслідок військових дій порушився цикл кочівель, що також впливало на стан тваринництва. Фіналом усіх цих негараздів стала кліматична криза, що спіт­кала український степ: 1300-1303 роки були посушливими^[594]. Наслідком цього стали, за літописом Ель Макрізі, «падіж коней і овець, дійшло до того, що в них не було нічого їсти і вони продавали дітей і рідних своїх купцям, які привозили їх в Єгипет та інші міста»^[595].

До людських і матеріальних втрат, додалася і геополітична криза. Внаслідок поразки Ногая зник створений ним західний центр влади в Ісакчі. Численні нитки впливу і залежності, що пов’язували ординську дунайську столицю з внутрішніми «українськими» улусами і сусідніми країнами, різко обірвалися. Багато в чому ситуація в Крилі Мувала нагадувала події часів Курумиши (звичайно, слід враховувати, що за спиною Ордовича стояла Монгольська імперія і велич ординців, що надавало йому неабияку психологічну підтримку). Згадаймо, як Данило підні­мав дух своїх вояків на випадок зустрічі з татарами: «А якщо будуть татари, то не вселиться жах у ваші серця!»^[596]. Тепер же не було ні того, ні іншого. Для того, щоб виправити ситуацію Токті слід було не просто посадити в західному крилі людину з великими пововаженнями, але й повторити масові переселення народів з інших теренів держави. Але Токта зробити цього не міг. Щодо влади в Крилі Мувала, то, по-перше, відновлення там центру було не вигідно не лише хану, а й місцевій аристократії. Адже всі перемоги Токти над Ногаєм і його дітьми були досягнуті лише завдяки підтримці місцевих емірів. Загалом, саме за часів першої громадянської війни в Золотій Орді на перший план висунулися татарські «нечингізідові» роди. Крім того, слід врахувати, що в перші роки правління увага і сили Токти були прикуті до східного і кавказького напрямів.

Ослаблення ординців на заході позначилося на політиці сусідів. Генуезці доволі швидко починають прибирати контроль над торгівлею з суміжними територіями. Так, у столиці Ногая на сьогодні знайдено чималу кількість гібридних монет з ембле­мами генуезців і Джучидів^[597]. Справа в тому, що сам по собі дуалізм у золотоординських монетах на території України не рідкість. Наприклад, Александрович у своїй монографії, як при­клад, наводить цілу низку таких монет. Вище вже згадувалося про монети зі знаками Ногая і Чаки^[598]. Але такий дуалізм мав місце лише серед членів дому Джучидів. Вочевидь, генуезці, користуючись важким станом ханської влади, спромоглися нав'язати свої умови. М. Руссєв пояснює це слабкістю влади Токти і його сина Тукулбуги^{[599] [600]. В. Гюзелев також вважає, що усобиця підірвала владу в Золотій Орді у придунайському регіоні. В єгипетських літописах зазначено, що в цей час італійці здійснювали напади на кочовиків. Так, Бейбарс писав, що «Генуезькі Франки, які знаходяться в Криму, Кафі і пів­нічних областях... захоплювали татарських дітей, та інше»[601]. Такий стан речей, неможливий за попередників Токти, яскраво засвідчував наскільки ослабли його сили в Причорномор'ї. На поступки Токті довелося піти і по відношенню до Болгарії. Тим більше, що саме її правитель Теодор Святослав І, зіграв основну роль в «нейтралізації» Чаки. По-перше, хану довелося «про­ковтнути» цю образу для Чингізидів. На відміну від руського вояка, який вбив Ногая, болгарський цар залишився в живих. Більше того, його самовільне зайняття трону було прийнято Сараєм. Отже, політика контролю над воцарюванням болгар­ських монархів, що мала місце в попередні роки, відійшла на деякий час в минуле. Головною поступкою болгарам стала передача під їхню владу чорноморського узбережжя до Біл- город-Дністровського включно[602].}

Каракісек, втікаючи від хана в Польщу, не був затриманий Галицько-Волинською державою. Отже, тут також мав місце факт відходу від залежницьких стосунків^[603]. 1301 року помирає Лев Данилович, і престол в Галичині і Волині (внаслідок вга­сання Василькової лінії) зайняв Юрій І Левович. Об’єднавши князівства в одну державу, він робить своєю столицею Воло­димир і титулується «королем Руси, князем Ладимирії»^[604]. М. Грушевський приводив дві характеристики цього князя з джерел: «Був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тішилася спокоєм і сла­вилася своїм богацтвом...», та «тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волынская всякимь обиліємъ и славою пре­имуща, аще нынЪ по многихъ ратяхъ и не такова»^[605]. Серед головних досягнень Юрія було відкриття окремої Галицької митрополії^[606]. Анонімний мандрівник під 1308 р. занотував, що на захід від Дністра бачив лише володіння Болгарії, Угорщини і Русі^{[607] [608]. Це повідомлення змушує нас поставити питання — яку сторону конфлікту між Токтою і Ногаєм зайняла Галицько- Волинська держава? І чи намагався Юрій І відновити вплив Романовичів на сході за Случчю, як це робили його дід і батько п’ятдесят років тому?}

У цьому контексті слід більш детально розглянути питання щодо виникнення митрополії. М. Грушевський розглядав її по­яву виключно в руслі відносин Галича і Константинополя. А те, що цього не сталося раніше, пояснював повільністю і консер­вативністю греків. Не відкидаючи доводів видатного вченого, вважаємо за потрібне поставити ще одне питання: якою ж була позиція Сараю? Адже зрозуміло, що без дозволу ханів розколу київської церкви не сталося б. Орда до часів усобиці мала достатньо сил, щоб вплинути на імператора і патріарха. Власне, самій Золотій Орді якраз була вигідна єдина київська митро­полія. Більше того, саме вона була додатковим важелем впливу на володіння Романовичів та князівства на північ від Прип'яті. Гадаємо, що дозвіл Токти на відкриття Галицької митрополії був, по-перше, платою, якщо не за поміч, то принаймні за нейтралітет Лева і Юрія у війні хана з Ногаєм. А, по-друге, був відображенням реального співвідношення сил. Адже митрополія поширювала свою владу не тільки на Галицько-Волинську землю, але й на Білгород^[609] (а можливо і на частину Київщини). І. Скочиляс висловив думку, що входження Білгородської єпископії до Галицької митрополії «навряд чи відбулося без згоди чи навіть безпосередньої участі Романовичів, які таким чином намагалися тісніше пов'язати цей регіон із своїми воло­діннями»^[610]. П.Параска ж писав про поширення влади Юрія на південь до Чорного моря^[611].

Перенесення Юрієм столиці зі Львова до Володимира пере­слідувало вочевидь не тільки внутрішні, але й зовнішньо­політичні цілі (насамперед, йшлося про безпеку столиці з боку Орди).

Справа в тому, що Львів знаходився на території степового клину, який прорізав Галичину на захід. Тому татарам було доволі легко швидким маршем досягнути його. У той же час Володимир був не тільки більш віддаленим географічно, але й перебував у більш сприятливих природних умовах. Крім того, з боку степу він був прикритий Луцьком і Кременцем. У цьому плані слід звернути увагу на результати політики Юрія на заході. Відомо, що саме за його правління було втрачено Люблін і Закарпаття. Подив викликає не сама втрата регіонів — врешті- решт це звичайне явище в політичному житті того часу. Виникає інше питання — чому ми не бачимо спроб Юрія і його наступників повернути їх. Особливо це стосується Закарпаття. Адже 1315 р. в Угорщині розпочалася міжусобна війна, і одна зі сторін просила руського князя втрутитися, проте цього не сталося^[612]. Гадаємо, що відповідь лежить у проблемі пере- форматування Юрієм і його синами східного напряму політики. Саме там знаходились землі, які згідно традицій феодального права належали їхньому родові, що було навіть задекларовано в титулі «Правитель Русі», «Король Русі». Східні території були близькі етнічно. Вони також мали велику економічну вагу і головне — «ординське питання» було питанням життя і смерті для руських князів. Слід звернути увагу на характеристику Юрія як правителя, що приніс спокій і збагачення країні. На нашу думку, під спокоєм слід розуміти передусім відсутність татар­ських вторгнень. Адже лише ординці мали можливості оку­пувати всю територію держави (це було здійснено ще за Лева).

Якими засобами Юрію вдалося це зробити? Адже лише військової сили було недостатньо. Тут слід згадати повідом­лення польських хронік про війну Владислава І Локетка проти чеського короля Вацлава ІІ. У 1302 р. польський король, маючи у складі своїх військ загони татар і русинів, атакував Сандо- мирщину. В тому ж році місцева і краківська шляхта вибила Владислава і його союзників, причому саме тоді Юрій втратив Люблін. Якщо факт наявності галицько-волинських полків при польському монархові є цілком виправданим — Юрій і Вла­дислав були союзниками (крім того, руський король одружився на сестрі Владислава), то участь у цих подіях татар є незро­зумілою. У попередні роки Орда своїми військами атакувала безпосередніх або більш віддалених сусідів. Наприклад, Русь — Литва, Польща, Угорщина. Болгарія — Сербія, Візантія. В цьо­му була певна логіка — з одного боку, не дати, наприклад, Русі чи Болгарії відновити могутність, а з іншого не допустити їх союзу з сусідніми країнами. Відповідно, на початку XIII ст. ординській політиці більш притаманним був би напад на воло­діння Юрія чи Владислава. З ходу подій видно, що кількість татар не була значною. Відповідно, маємо справу або з вті­качами від Токти, або з військом Янджи.

Серед вказаних вище проблем у степу однією з найсут­тєвіших була кліматична — сухе літо і холодна зима. За таких умов у кочовиків різко зменшується кількість худоби, а пере­бування у відкритому степу стає екстремальним. Не випадково кочовики часто ухвалювали рішення щодо просування в місця заселення осілого населення. Це питання досить добре висвіт­лено у книзі І. Кульпіна^[613]. В одних випадках мова йшла про зимування підкорювачів серед підкорених, в інших — осілі нав’язували свої правила гри. На початок століття у спів­відношенні сил Курумишевичів і Романовичів перевага явно була на боці останніх, інакше татарська присутність мала б зовсім інші форми. Власне сама втеча Каракісека до польських земель також засвідчувала зміни у співвідношенні сил (це сто­сується, зокрема, північно-західної частини правого Крила дер­жави Джучидів). Галицько-Волинське князівство звело свою залежність від Золотої Орди до мінімуму чи взагалі вийшло з під її впливу. Водночас руському королю вдалося поширити свій вплив на інші татарські володіння. М. Ждан припускав, що навіть Київ потрапив під владу Юрія І^[614].

Ще під час протистояння Токти і Ногая сталася важлива подія у політичній історії Улусу Джучи. В крилі Орди роз­почалася внутрішня війна, через яку хан крила Баян змушений був тікати до Токти. Спочатку правитель Сарая відмовився надати допомогу родичу, бо війська були зайняті на заході. Але вже після перемоги над Ногаєм Токта звернув свій погляд на схід. Баян спершу отримав допомогу на дипломатичному рівні, а вже згодом військову — двадцятитисячне військо^[615]. Цього вистачило, щоб повернути престол, але виявилося замало, щоб повністю розправився з ворогом. Як наслідок, у крилі Орди, ще тривалий час відбувалися усобиці. Завдяки такій ситуації Кок Орда потрапляє в залежність від Сараю. Як наслідок, саме з часів Токти, гадаємо, можна ставити знак рівності між понят­тями Золота Орда і Улус Джучи.

Токті вдалося припинити війну на Кавказі (щоправда, це було здійснено військовими засобами). Восени 1308 р. іранське військо вдерлося у володіння Золотої Орди, проте ординцям вдалося завдати удар ворогу. Хан не скористався перемогою задля нового вторгнення до Азербайджану. Навпаки, він по­спішив мирно урегулювати конфлікт. Наслідком цього стало, за словами Бейбарса, відкриття торгового шляху через Дербент^[616].

Вважаємо, що цікавим є виділення цим єгипетським істо­риком економічного аспекту проблеми. Тут скоріш має місце відображення настроїв придвірних кіл. Взагалі правління Токти в XIV ст. характеризувалося проведенням ряду великих еконо­мічних реформ. Так, було проведено грошову реформу, зокрема уніфіковано вагу динара, визначено міста, де карбувалася мо- нета^[617]. Наприклад, до перемоги над Ногаєм один з чеканних дворів перебував в Увеці. Проте згодом хан його там ліквідував. Таким чином, гроші почали карбуватися в Сараї, Салхаті, Гюлістані, Хорезмі. Географічно це відповідало основним на­прямам Шовкового шляху через Золоту Орду. Салхат і Хорезм виступали кінцевими пунктами, а Сарай і Гюлістан централь­ними регіонами, через які проходив шлях. Саме за Токти будівництво міст набуває масового характеру, відновлено було й контакти з Єгиптом.

У 1308 р. війська Токти здійснили напад на генуезькі колонії в Криму. Проте ординцям не вдалося захопити італійців зне­нацька. Коли військо, послане ханом, вступило до півострова, генуезці посідали на кораблі і втекли. Як результат, татари лише пограбували статки тих, хто мешкав у самому Сараї і поряд з ним^[618]. Це була перша велика акція Токти, спрямована у бік західних володінь. По відношенню до генуезців хан в цілому поводився м'яко. Одразу по закінченні каральної акції 1308 р. вони знову повернулися в Крим, з нижнього Дунаю і Білгороду, за свідченнями джерел, вони взагалі не виходили. Не виклю­чено, що в цілому акція проти генуезців відбулася в рамках відновлення торгівлі, яку ті монополізували. Адже відомо, що на Кавказі хан також відновив торгівлю.

У тому ж році помирають Юрій і його дружина. Можливо, це був збіг обставин, проте не виключено, що йдеться про спла­новану акцію Сарайського двору, і королівська родина стала жертвою змови, інспірованої ординцями. Принаймні вже діти Юрія Левовича Андрій та Лев, згідно джерел, займають по відношенню до Орди явно ворожу політику.

До кінця життя Токта більше не вдавався до великих вій­ськових заходів у правому крилі. Вочевидь, він був змушений миритися з фактом великої влади емірів і сили сусідів. П. Па­раска звернув увагу, що у перших двох декадах XIV ст., коли діти Ногая зазнали невдачі, джерела не фіксують факти участі татар в балканських війнах (на відміну від минулого століття)^[619]. Для того щоб відновити владу над ними слід було органі­зовувати великі і відповідно дорогі військові операції. При цьому бути готовим до зменшення прибутків від торгівлі, що, безперечно, мало б місце у випадку війни.

У 1312 р. в тридцятирічному віці помирає Токта. Вже сам факт смерті у катастрофі — судно з ханом перевернулося на Волзі — обумовило, як відзначив Р. Почекаєв, появу чуток щодо навмисного вбивства^[620]. Після його смерті в державі розпо­чалася міжусобиця. Хоча Токта і не залишив політичного на­ступника, чимало державних завдань він покладав на свого сина Ільбасара, якому після смерті Бурлюка було віддано посаду бек- лярбека^[621]. Проте ханському синові не вдалося захопити владу. Внаслідок змови Ільбасара було вбито і ханом став онук Менгу- Тимура — Узбек.

З початком правління Узбека 1312 р. розпочинається акти­візація силової політики центральної влади. Вочевидь до цих років кочове господарство змогло відновити свої можливості. Ставши ханом, Узбек вдається до релігійної реформи: вводить у 424 державі серед її кочового населення єдину релігію — іслам. Реформа переслідувала мету — централізацію влади. Зрозуміло, що нововведення викликали невдоволення емірів і, як наслідок, репресії влади. Чимало представників знаті було страчено^{[622] [623]. Не оминула лиха доля і ординських можновладців з правого крила. Ібн Дукмак повідомляє, що Тунгуз і Таз, володіння, яких, як згадувалося, знаходилися на заході Золотої Орди, організували змову проти хана. Проте Узбек викрив змовників і вбив їх[624] [625]. Єгипетський літописець не повідомляє подробиць акції. Чи були це звичайні репресії з боку хана, чи все вилилося в збройні конфлікти, не відомо. Щодо датування події, літопис говорить, що це сталося на початку правління Узбека. Головним же нововведенням Узбека було відсторонення Чингізидів від управ­лінських посад в державі. Зрозуміло, що це знову супровод­жувалося масовими покараннями невдоволених. Загалом дже­рела приписують Узбеку знищення 120 представників лише}

427

«золотого роду».

Покінчивши з внутрішньою опозицією, Узбек перейшов до політики зміцнення своєї влади на окраїнах країни. Наприклад, в 1317-1327 рр. він вдався до низки каральних акцій проти Тверського князівства і його правителів^[626]. На Кавказі 1319 р. він здійснив великий похід проти Ірану^[627], у якому взяли участь вояки з обох крил. Аргументами на користь цієї думки ви­ступають такі факти. Зокрема, існує наказ Узбека воякам з улусу Кутлуг-Тимура і Іси^[628]. Перший з них був «фаворитом» хана і мав у своєму управлінні землі від Сарая до Хорезму^[629], тобто ліве крило. Щодо улусу Іси, то тут на нашу думку, йдеться саме про праве крило — це випливає з логіки тексту. Ісу слід, очевидно, ідентифікувати з Ісатаєм^[630] з племені кият. Так, у «Чингіз-наме» сказано: «...Відправив за юнаком (Узбеком — Б. Ч.) 40 000 людей на чолі з Кийатом Ісатаєм і Сиджутом Алатаєм... На знак вдячності за вірність Узбек-хан віддав “в кошун чорній людині” Кийату Ісатаю всіх нащадків 17 синів Джучи. Ісатай забрав усіх відданих йому Джучидів, зробивши виключення лише для Шайбанідів. Останніх він звільнив і залишив сам на сам у себе в юрті, у свій час визначеній Саін (Бату)-ханом для Шайбана біля озера Ак-Куль. Одночасно Ісатай надав їм двоскладовий ель, до якого входили племена карлик і буйрак»^[631].

Проте найбільший військовий і політичний тиск у перші десятиліття правління мав місце в західних володіннях держави. Смерть Юрія І не позначилася на політичному становищі Галицько-Волинської держави. Більше того, по мірі відновлення сили Золотої Орди ріс і спротив цьому. У 1316 р. Андрій і Лев підписали союзну угоду з Тевтонським Орденом. У документах князі обіцяли у випадку, якщо довідаються про ворожі плани татар, боронити від них Орден^[632]. М. Грушевський це повідом­лення приводив разом з характеристикою, яку дещо пізніше дав князям Владислав І Локетек, де вони виступають надійним щитом від татар (1324 р.)^[633]. На жаль, джерела унеможливлюють розкриття всіх нюансів протистояння Романовичів і Джучидів. І все ж спробуємо запропонувати свою версію реконструкцію подій.

У свій час М. Грушевський звернув увагу на угорський на­прям політики правителів Руського королівства. У 1315 р. в Угорському королівстві розпочалася міжусобна війна. Один з конкурентів звернувся за допомогою до русичів. І хоча деякі руські вояки і взяли участь в угорських справах, проте ні Андрій, ні Лев не стали втручатися у ці події. Це пояснюється військово-політичними традиціями тих часів — князі були змушені тримати свої війська на сході. Невипадково в договорі з німцями зазначено — «коли князі довідаються про плани татар». Причому в цілому ці заходи були явно успішними, бо інакше, по-перше, Владислав не називав би руських князів «непере­борним щитом», а, по-друге, не пояснював би загрозу появи татар в Польщі виключно їх смертю^[634]. Узбек, зайнятий в інших частинах держави не міг зосередити проти Галицького і Во­линського князівств достатньо сил. А місцевих чамбулів, воче­видь, було замало. Згадаймо, наприклад, як безрезультатно Курумиши намагався власними силами справитися з Данилом Романовичем. Якщо князі тримали війська на східних кордонах, то виникає питання — чи не прагнули вони здійснити наступ, як і Данило, в бік Поділля та Києва.

Гетум з Корікоса зазначає в своєму трактаті (1307 р.), що Куманія на заході впирається в Чорне і Азовське моря, а на півночі в Королівство Русія^[635]. Осіпян звернув увагу, що умов­ним географічним центром для Гетума був Крим. Було б привабливим бачити тут повідомлення про Галицько-Волинську Русь. Хоча Гетум і Куманію, і Хорезм називає королівствами. В одному з іспанських джерел початку XIV ст. вказано, що за володіннями короля Польщі, лежать володіння короля Лева, якому належить п'ять міст: «La primera dizen Leon, otra China, otra Basadino, otra Trues, otra Qever... »^[636]. Існує думка, що мова йде про Львів (Leon), Київ (China) і Сівер (Qever). Щоправда, О. Русина звернула увагу на плутаність назв в оригінальному тексті^[637]. З іншого боку, на портолані братів Піголотті на Дніпрі існує місто «China». При цьому у подальшому джерело згадує татар лише як окремий сусідній народ. Так чи інакше, але про утвердження влади татар над західними руськими князівствами в цих джерелах не згадується. Щодо іспанського джерела, то воно взагалі дає можливість припустити, що відбулось поши­рення впливу Романовичів на схід. В принципі, з огляду на ослаблення Золотої Орди і просунення на схід вздовж чорно­морського узбережжя влади болгарського монарха, така мож­ливість цілком реальна. На це вказують й інші докази.

У 1303 р було створено галицьку митрополію в межах Галицької, Володимиро-Волинської, Перемишльської, Луцької, Турівської і Холмської земель^[638], а також Білгорода^[639]. Напри­клад, П. Параска писав, що за цими діями приховувалось поши­рення впливу Романовичів. З даною тезою важко не погодитися з огляду на специфіку появи митрополії. В цьому контексті слід згадати також історію з від'їздом митрополита з Києва, яке супроводжувалося «насилием татарским». Сам процес від'їзду виглядає досить дивним. Митрополит спочатку отаборився в Брянську, на той час центральному місті Чернігово-Сіверщини. Отже, складається враження, що відбулася подія, внаслідок якої митрополит був змушений залишити Київ. При цьому він не хотів далеко відїжджати від стольного міста. І лише у зв'язку з якимись надзвичайними обставинами ставка була перенесена до Володимира-на-Клязьмі. Постає питання, що ж це за обставини?

Тут слід звернутись до події, правдивість якої до сьогодні викликає суперечки серед вчених. Мова йде про так званий похід литовського князя Гедиміна на Київ у 20-х рр. XIV ст.^[640] Історія про те, як литовський князь завоював Волинь і Київ­щину, міститься у літописах білорусько-литовських і хроніці Биховця. Вона також опосередковано згадується в люстрації Черкаського повіту 1552 р. (стверджувалося, що Гедимін заво­ював Крим)^[641]. Щодо наратива, то він хронологічно відноситься до кінця XVI-XVII ст. У той же час слова черкасців вказують на більш ранню появу «історії». На сьогодні маємо цілу низку критичних оцінок реальності сюжету. Серед них слід виділити дві. Так, М. Ждан на основі праць П. Пашуто і І. Охмянського довів, що похід Гедиміна міг датуватися 1324-1327 рр.^[642] Проте саме в цей період така акція з огляду на могутність Узбека навряд чи була можливою. Пізніше О. Русина проаналізувала імена князів, яких було згадано в описі Гедимінового походу і дійшла висновку, що це хоча і реальні особи, проте жили вони в зовсім інших епохах. Сам сюжет, як стверджує дослідниця, був придуманий наприкінці XV ст. в князівській родині Гольшан- ських, аби довести їх першість на київський престол по від­ношенню до Володимировичів (більше відомих як Олелько- вичі)^[643]. Причому ця історія набула поширення в суспільстві, про що говорить «черкаська легенда», до того ж у своїй версії черкасці додали до історії вже реальні факти, приписавши Гедиміну діяння Вітовта в Криму. Саме ця суміш реальності і вигадки змушує нас ще раз повернутися до розгляду цієї історії.

Перше, що вражає — це поширеність легенди в суспільстві. Вочевидь, як і чимало інших фальсифікацій, вона все ж базу­валася на певних реальних подіях — це не є рідкістю в документах середньовіччя. Отже, Гольшанські не просто ство­рювали схему власної історії. Їх дії відображали тенденції у формуванні державної ідеології, пов’язаної з утвердженням литовської першості у місті. На перший погляд це виглядає дивним, бо Київщина і так була в їхніх руках з 1362 р. Не виключено, що в першій чверті століття відбулася подія, яка згодом не могла не викликати стурбованість у литовської влади.

Аналіз змісту легенди вказує, що, по-перше, основним воро­гом Гедиміна на шляху до Києва виступили руські князі. Татари тут згадуються лише як стороння сила, що виглядає досить дивним. Адже навіть у литовській метриці існував перелік відо­мих ханів. Поясненням цьому є те, що завданням легенди було показати не лише першість у Києві Гольшанських перед Воло­димировичами, а й Литви перед Руссю (причому русинами — вихідцями в першу чергу з Волині). Останнє мало сенс лише у тому випадку, коли б галицько-волинські правителі першими спромоглися вигнати представників ординської влади з міста.

Для прояснення подій 20-х рр. XVI ст. може прислужитися повідомлення Ібн Баттути. Цей мусульманський мандрівник об'їздив багато середземноморських країн і 1333-1334 рр. перебував у Золотій Орді при дворі Узбека. У 1334 р. манд­рівник супроводжував дружину хана з Сарая до Константи­нополя, після чого повернувся назад. Під час зупинки в Укеку (сучасна Самара) Баттута занотував: «...На один день шляху від цього міста знаходяться гори Руських. (Вони) християни, чер- воноволосі, блакитноокі, бридкої подоби народ шахрайський. В них срібні копальні і з їх країни вивозяться сауми — срібні злитки...»^[644]. На перший погляд, слова Ібн Баттути є незрозу­мілими. Справа в тому що поблизу Укека немає гір, тим більше зі срібними копальнями та ще й заселеними виключно русь­кими. К. Кудряшов з цього приводу зазначив, що Ібн Баттута мав на увазі височину поблизу Дона і місцевих слов'янських мешканців^[645]. Хоча, з іншого боку, виглядає дещо дивним той факт, що досвідчений мандрівник, який об'їхав Азію і пів- Європи назвав горами нехай і високі, але пагорби.

Щодо згадки про срібло, то його в цьому регіоні тоді не добували. Крім того, дискусійною залишається проблема від­стані — один день шляху. Але М. Руссєв впевнено довів, що в описах Баттути дуже часто відстані є умовними, вставленими в текст набагато пізніше самих мандрів^[646]. Згадка, про яку тут говоримо, міститься в оповіді про подорож дружини Узбека до Константинополя, в оточенні якої перебував мандрівник. Спочатку він подає опис супроводу хатуні: «Загін хатуні (скла­дався) з 500 вершників... Було при ній (також) до 200 дівчат... Гарб було у неї до 400 і до 1000 коней, ... до 300 волів і 200 верблюдів». Далі він говорить, що від Укека на Волзі до Судака в Криму цариця проїхала за десять днів^[647]. При такому великому каравані, та ще й вагітності хатуні, це виглядає дещо неправдоподібним.

Відкинувши повідомлення про відстань і залишивши сам факт існування руських гір і срібних злитків, одразу на думку спадає Галицько-Волинська держава. І хоча у східних Карпатах срібло не добувалося, а завозилося з їх угорської частини, до Золотої Орди воно потрапляло саме від русичів. Не випадковим є і згадка злитків — це стандартна данина сріблом, яка чітко простежується за змістом подільських документів кінця XIV ст. Цікавою є характеристика Русі дана Ібн Баттутою. Сам манд­рівник у торгових справах з місцевим населенням не пере­тинався, хоча контактів з ним мав чимало. Отже, інформацію він отримав або від оточення хатуні, або ще перед в'їздом у Крило Мувала, що мало місце після Укека, коли караван направився до Судака^[648]. Представники влади навряд давали б характеристику народу, виходячи з торгового досвіду, тут явно маємо справу з політичним змістом. Отже, з цього повідомлення складається враження, що в попередні часи, але не більше десятиліття до подорожі Баттути (інакше все забулося б), стався якийсь конф­лікт між Золотою Ордою і русами, що мешкали біля гір. Причому ця Русь явно була залежною, або ж мала якісь дого­вори з татарами, інакше не було б сенсу називати її «підступ- ною». А це знову ж відносить нас до західних володінь Орди і її сусідів — Романовичів.

В. Пашуто привів цитату з однієї з булл папи Іоанна XXII київському єпископу Генріху, в якій сказано, що Київщина розташована «in konfinibus Rutenorum et Tartarorum, qui anti- quitus Galathe (мається на увазі Галичина — Б. Ч.) vocabantur». З цього вчений зробив висновок, що «Київ ще не був під владою Литви»^{[649] [650]. М. Ждан розвинув цю думку. По-перше, він відзна­чив, що мова йшла про два документи від 15 грудня 1320 р. і 18 лютого 1321 р. А по-друге, підтримав В. Пашуто у визна­ченні «Galathe» як Галичини. Як аргумент, М. Ждан привів інше послання папи Іоанна XXII до архієпископа Ґнєзна. Фактично вчений зробив висновок про приналежність Києва до держави Романовичів. Щоправда, дослідник це твердження супроводжує застереженням: «Якщо б цей переклад був правильний, то приналежність Києва до Галицько-Волинської держави знайшла б своє додаткове підтвердження».}

Таким чином, маємо кілька різних незалежних повідомлень (їх характер М. Грушевський називав «баламутним»), що дату­ються 20-х рр. XIV ст. На нашу думку, на їх розвиток справили вплив такі події. Як засвідчують договори з тевтонцями і повідомлення Владислава І Локетка, Романовичі розпочали відкриту боротьбу проти Золотої Орди. У цій боротьбі після 1320 р. вони спиралися на союз із Гедиміном — Андрій видав заміж за Любарта Гедиміновича свою доньку, а Кейстут Геди- мінович отримав в уділ Берестя (можливо це було зроблено під тиском Гедиміна). Не виключено, що у боротьбі з такою краї­ною, як Золота Орда, Романовичі могли й пожертвувати уділом заради Києва, бо саме він був основною метою війни. Цьому сприяла ситуація у самій Золотій Орді. По-перше, війська зна­ходилися на Кавказі, де 1318-1319 рр. вони провели невдалу кампанію, а у 1324-1325 рр. у володіння Золотої Орди вторглися іранці^[651]. По-друге, Узбек розпочав процес відсторонення від влади Чингізидів і замінив їх іншими князями. Можливо, що відбирання Києва у Тукатимуровичів і спровокувало виступ Романовичів.

Стратегічні цілі, швидше за все, були аналогічні тим, які переслідували Данило і Міндовг. Вочевидь, Романовичам (уда­рами з заходу і півночі) вдалося зайняти Київ, принаймні поса­дити там свого намісника. Напевно, це було не дуже складно, оскільки місто не мало князя, тож усе залежало від підтримки місцевого населення, передусім боярства. Можливо, мав місце спротив ординській владі — у місті були відсутні головні центри легальної сили (князь чи митрополит). Тому зазначений в іспанському джерелі вплив Романовичів на Київ і Сіверщину міг бути цілком реальним фактом. Інша справа, чим закінчилися ці заходи галицько-волинських князів.

У 1323 р. Владислав І сповіщав папу про смерть князів, причому мова йшла про загибель від рук татар^[652]. Більше того побоювання польського короля щодо можливості швидкого заняття татарами їх володіння свідчать про існування великої військової сили. Цією силою було військо, яке Узбек зосередив у правому крилі на початку 1323 р. Про цей факт впевнено говорять єгипетські, візантійські та італійські джерела, перед­усім Пахімер і Віллані. Вони кажуть, що хан на чолі 120-тисячного (300-тисячного за Віллані) війська здійснив напад на Фракію, дійшовши до Константинополя^[653]. Можливо, чисель­ність війська дещо завищена, але сам розмах походу і його повторення у наступному році показують, що відбувались по­тужні військові операції у масштабах всієї орди. Показовою у цих подіях є присутність Узбека. Вочевидь, хан, який прийшов за Дніпро, вирішив одним ударом покінчити з планами як русинів, так і болгар. Адже тоді помирає болгарський цар Святослав ІІ, а Білгород і навколишні землі повертаються до Орди^[654]. Що стосується Андрія і Лева, то це могла бути або битва, або інтрига з підступним вбивством, як у ситуації зі Святославом ІІ. Узбек не тільки знищує монархів, він ще й бере участь у поставленні нових. Так, у Болгарії царем став Шишман І, який з самого початку свого правління спирався на татар^[655]. У Галицько-Волинській державі до влади приходить Юрій ІІ Болеслав, онук Юрія І. Новий правитель, згідно відомостей західних хронік, був залежним від татар і до того ж не мав всієї повноти влади, залежачи від бояр. При ньому знов почала сплачуватися данина. Принаймні Ян з Чарнкова у своїй хроніці пише за 1340-1341 рр., що русини з давнини платять харадж в Орду^[656].

Головне ж Узбеку вдалося не допусти до галицько-волин­ської спадщини Любарта і Гедиміна, що знаходився за його спиною. Стосовно ж існування окремого волинського князя Володимира Львовича, то цей епізод є доволі сумнівним. Подібним «протатарським» князем Узбек «нагородив» і Київ. У 1331 р. згадується київський князь Федір. О. Русина вважає, що путивльські князі могли перед цим осісти в Києві, хоча і зазначає, що «належність Федора Київського до путивльської династії є досить проблематичною»^[657]. Згадується він вже як діючий князь, що володарював разом з баскаком. Вочевидь, це була ще не стара людина, бо просидів він у місті до 1360­1362 рр., а правити почав у 20-х рр. Як згадувалося, ще з часів Менгу-Тимура Київ належав одній з ліній Джучидів. На жаль, джерела не дають нам змогу з'ясувати, як вплинула на обсяг їх влади Ногаєва війна. Однак те, що за часів Узбека в державі більшість володінь контролювалися емірами^[658], вказує, що по­дібне могло мати місце у Києві. Як наслідок, стався небезпечний для ординської влади прецендент, коли місто, не будучи на­лежним ні безпосередньо якомусь Чингізиду, ні митрополиту (мається на увазі їх відсутність), було готове потенційно пере­йти під владу представників династії Рюриковичів, легітимність якої була безсумнівною, на відміну від влади емірів, особливо мусульман. Тому Узбек за прикладом Болгарії і Галицько- Волинського князівства і поставив у Києві князя з другорядної лінії вірних йому Рюриковичів (Орда мала цілу низку князівств по Сейму і верхніх течіях Сіверського Дінця та Дону: Путивль­ське, Курське, Рильське тощо). Таким чином, Узбеку до сере­дини 20-х років XIV ст. вдалося остаточно покінчити з наслід­ками Ногаєвої війни. Навівши порядок у державі, повернувши могутність правому крилу і забезпечивши кордони лінією за­лежних держав, Золота Орда вступила у так звану «золоту добу» своєї історії.

Діяльність Ногая є унікальною в тому, що йому вдалося фактично створити нову державу, яка охоплювала території сучасної України і Молдови. Ця держава по своїй цивілізаційній суті повністю повторювала Монгольську імперію і Золоту Орду (кочовий світ оточений осілими цивілізаціями). При цьому ресурсів українських земель повністю вистачало для утримання держави Ногая і проведення нею агресивної зовнішньої полі­тики. Врешті-решт, боротьба Ногая і Токти яскраво проде­монструвала, що Крило Мувала, за умови контролю над сосід- німи осілими улусами (Київщина, Чернігівщина і Крим), має достатньо ресурсів і можливостей для ефективного протисто­яння Золотій Орді. У той же час загроза з боку європейських країн змушувала ханів залишати за Крилом Мувала його специфічні військово-політичні особливості (консолідація туме- нів у двох великих улусах, концентрація військ, потужний авторитет місцевих можновладців тощо). Відповідно, це ство­рювало потенційну небезпеку і загрозу перманентного сепара­тизму цих територій.

І.4