Золота доба

Придушення виступу Тулуя і Таза, вбивство болгарського і українських монархів і, нарешті, вигідний союз з Візантією через успішну війну на Балканах перетворили Узбека на аб­солютного правителя держави.

Досить вдало, на нашу думку, період правління Узбека оха­рактеризував Р. Почекаєв: «Репутація Узбека як видатного воло­даря була створена арабськими і персидськими сучасниками цього хана, які будучи мусульманами, вітали встановлення ним ісламу в якості державної релігії у такій великій і могутній державі як Золота Орда... Показний блиск ханського двору, напускна велич самого хана (частіше за все проявлялася в імпульсивних наказах змістити вищого сановника чи скарати васального правителя) засліплювали і деяких європейських сучасників. Під зовнішнім блиском іноземні сучасники Узбека не помітили немічності влади хана Золотої Орди, початку династичної кризи, розвалу війська і зростання сепаратистських настроїв в уділах.

Залежні від Узбека правителі Болгарської і Галицько-Во­линської держав дали йому змогу зняти загрозу у внутрішніх областях. Проте ситуація вздовж кордону залишалася неспо­кійною. Візантія, волоські князівства, Угорщина, Польща і Литва становили потенційну небезпеку західним теренам Золо­тої Орди. У той же час Узбек намагався утриматись від великих війн, обмежуючись військовою допомогою союзникам.

У 1331 р. під час наступу Візантії на Болгарію цар Іван Олександр запросив допомогу у хана, оскільки його п'яти­тисячного війська для боротьби з візантійцями було недос­татньо. Підхід трьохтисячного ординського корпусу на допо­могу болгарам вирішив долю битви під Русокастро на їхню користь^[661]. 13 3 7 р. татари здійснили дві воєнні експедиції на заході. Одне військо вдерлося до Фракії, що обумовило поши­рення впливу Сарая на Сербію^[662] Друге разом з галицько- волинськими військами рушило на Польщу. Об'єднане військо дванадцять днів тримало в облозі Люблін. Загибель ординського полководця, вбитого стрілою, змусила союзників відступити^[663]. В обох випадках допомога Орди мала вирішальний характер. Це дає підставу стверджувати, що без військової підтримки зона, створена з буферних держав, виявилася доволі ненадійною. Ця вразливість швидко дала про себе знати у Придунав'ї, Верх­ньому Подніпров'ї та Поліссі.

Так, приблизно у 1327-1328 рр. волохи здійснили спробу захопити Кілію. Це стало можливим завдяки тому, що після переселення Ногаєвих алан їхні землі не були заселені ордин­цями. Як наслідок, волоські народи з Карпат протягом двох десятиліть XIV ст. просувалися на південь. Їм вдалося відтіс- нити татар від Залізних Воріт і з Добруджі. За таких умов спроба оволодіти Кілією була логічним завершенням їхнього руху. Узбеку за підтримки генуезців вдалося відстояти місто, але відкинути волохів з Придунав'я Золота Орда вже не могла.

Знищенням галицько-волинських князів Узбек, на перший погляд, нібито забезпечив захист своїх володінь на Право­бережжі. Однак, якщо подібні дії по відношенню до Болгарії насправді принесли бажані результати, то на українських тере­нах вони супроводжувалися відповідними ризиками для ордин­ців. Справа в тому, що зі знищенням Романовичів тут виник династичний вакуум, який був закритий Юрієм ІІ лише на деякий час. Головним же було те, що і він, і Федір Київський могли правити лише за підтримки Орди, якої, з огляду на геополітичну ситуацію, вони потребували все більше. Литов­ському правителю Гедиміну вдалося зібрати під своїм скіпетром значні масиви земель^{[664] [665]. Вочевидь, він не припинив боротьби за руські землі і після смерті Романовичів, заволодівши ще за їх життя Берестям і Пінськом, а вже в наступні роки Туровим і Мозирем. У 1331 р. новгородський владика Афанасій повер­тався з Волині додому. Побоюючись Гедиміна, який вислав проти нього триста вояків, єпископ поїхав в обхід володінь литовського князя. Він рухався через Житомир, оминувши Чорнобиль. Вивчаючи цей маршрут, М. Грушевський дійшов висновку, з яким важко не погодитися, що Гедимін вже контро­лював Звягельщину, Овруччину і Чорнобильщину[666]. Невідомо, чи це було на умовах кондомініуму з Золотою Ордою, чи в самостійному порядкуванні. Головне те, що над золотоордин- ськими володіннями нависла загроза з боку держави, центр якої знаходився далеко на півночі. Золота Орда могла здійснити ряд потужних ударів по ВКЛ, але, як показали походи під проводом Бурундая, розгромити цю державу аналогічно руським кня­зівствам у 1236-1242 рр. вона вже не могла. У 1324 р. відбувся напад ординських військ на ВКЛ. Літописець згадує, що татари взяли великий полон[667].}

У 1340 р. помирає Юрій ІІ. Ця подія обумовила низку інших подій, що вплинули на долю та майбутнє ординської влади на території сучасної України. Наступним правителем держави став Любарт Гедимінович^[672]. Прийнято вважати, що Узбека в цілому задовольнила ця фігура, тому він спокійно сприйняв цю новину. Проте, на нашу думку, це занадто спрощений підхід. Справа в тому, що вокняжіння представника ВКЛ — держави, яка знаходилася у перманентних конфліктах з Золотою Ордою, і яка зазіхала на всю давньоруську спадщину, зрозуміло не могло задовільнити хана. Раніше, поодинці, Руське королівство і Ли­товська держава періодично завдавали клопоту Улусу Джучи. Тепер же, після об’єднання під владою одного роду, ці країни вже становили пряму загрозу західним володінням Золотої Орди.

У попередні роки країна пережила спустошливу посуху. Її наслідки були настільки великими, що під час підготовки великого походу на Кавказ 1338 р. кочовики масово продавали в рабство рідних (дітей), аби здобути засоби для ведення війни^[673]. Отже, країна не мала в своєму розпорядженні достатніх ре­зервів, щоб звести втрати від природного катаклізму до міні­муму. Бойові війська перебували на Кавказі. Саме там була зосереджена основна увага хана. Ще в середині 1335 р. Узбек розпочав підготовку до походу в Закавказзя. Скориставшись смертю султана Персії Абу Саїда, хан наприкінці року здійснив вторгнення і дійшов до Кури. Проте в зимових боях золото- ординці зазнали невдач і відступили. Тоді ж Узбека спіткало ще одне горе — у Хорезмі помер його намісник і один з най­ближчих сановників Тимур-Кутлуг^[674]. У наступні роки ордин­ські тумени знову зазнали поразок, і оволодіти Азербайджаном Узбеку так і не вдалося. Військ на заході також було не­достатньо, що продемонстрували два невдалі походи на Смо­ленськ. Головною проблемою стало загострення внутрішньо­політичної кризи. Причиною її було здоров'я Узбека. Ситуація погіршилася і в зв'язку з тим, що у 1339 р. проти нього орга­нізували заколот. Заколотники спробували захопити палац і вбити Узбека, але замах виявився невдалим^{[675] [676]. Проте вже наприкінці 1341 р. хан Узбек помирає. Ще за життя він готував у наступники старшого сина Тинібека, який деякий час фак­тично був співправителем хана. Проте 1342 р. внаслідок зако­лоту до влади в Золотій Орді приходить молодший син хана Узбека — Джанібек. За такої ситуації новий хан мав зустріти в особі брата і частини аристократії сильну опозицію, тож Джа- нібек одразу вдається до репресій.}

Репресивні дії торкнулися і тих організацій та громад, що мали забезпечити великі фінансові вливання в бюджет. У 1344 р., під приводом загибелі в Азаці (Тані)* ординського чиновника від руки венеціанця, хан вислав сюди військо і захопив усі статки італійців. Причому постраждали не лише венеціанці, але й пізанці. Того ж року татарські тумени під­ступили під генуезьку Кафу на Кримському півострові, проте оборона виявилася досить потужною і місто вистояло. У 1346­1347 рр. Джанібек здійснив новий похід на Кафу. Облога три­вала кілька місяців. Татари обстрілювали місто з метальної артилерії. Не маючи можливості розбити стіни, ординці у якості снарядів використовували трупи тварин, аби спровокувати спа­лах епідемії. У відповідь генуезці здійснили вдалу вилазку. Вони понищили частину облогового парку і завдали відчутних втрат ординцям. Врешті-решт гарнізон залишив місто і на ко­раблях відступив до Константинополя^[677]. Розорення колоній у Криму і гирлі Дону призвело до подорожчання східних товарів у Італії на 50 і навіть на 100%^[678]. Ще більших збитків зазнав Константинополь і його анатолійські володіння. Внаслідок при­пинення надходження зерна і солі, що їх завозили з південної Русі генуезці, у регіоні спалахнув голод^{[679] [680]. Найголовнішим на­слідком Джанібекових походів стало занесення зі сходу нової хвороби — чуми, яку генуезькі втікачі завезли до Європи, що спричинило спалах епідемії, відомої під назвою «чорної • 482 смерті».}

Литовська загроза на деякий час зникла. Цьому сприяв той факт, що 1341 р. при облозі одного з прусських замків загинув Гедимін^[681]. У ВКЛ спалахує боротьба за престол, і держава перетворюється на низку фактично незалежних князівств під управлінням його синів. У самій Галицько-Волинській державі Любарт теж не зміг здобути всю повноту влади: він керував Волинню, а у Галичині утвердилося місцеве боярство на чолі з Дедьком^[682]. У той же час король Польщі Казимир ІІІ і Людовик Угорський мали на ці землі свої плани.

На початку весни 1340 р. ці два монархи уклали угоду про розділ Галицько-Волинських земель. Однак військова акція ви­явилася невдалою — українці змогли відбитися. Полякам лише вдалося оволодіти Львовом і ще кількома замками. Проте в грудні того ж року Дедько отримав військову допомогу з Золотої Орди. Ян з Чарнкова у своїй хроніці писав, що Дедько «запевнив хана Татарів, що король Казимир напав на Русь, забрав її і перешкодив плату хараджу (данини — Б. Ч.), який Русини звикли давати Татарам»^[683]. Отже, правитель Галичини підтримував зносини безпосередньо з Узбеком. Хан на початку 1341 р. прислав «велике» військо, яке, об’єднавшись з руськими полками, рушило на Польщу. Казимир встиг перекрити пере­прави через Віслу, що унеможливило форсування річки поля­ками протягом січня. Проте під час повернення татари змогли захопити Любельський замок^[684]. Зрештою, Казимир був змуше­ний піти на мирну угоду з Дедьком^{[685] [686], який, на думку М. Гру- 488}

шевського, привів татар. Але очевидно, що вокняжіння цього боярина було здійснене не без участі татарської дипломатії. І, відповідно, ординці просто підтримали свого протеже (доку­менти фіксують це до 1349 р.). Наприкінці ж 1349 р. Казимир ІІІ організував дуже вдалий похід на Галичину^{[687] [688], під час якого татари не підтримали жодну з сторін. Повідомлення польської хроніки про приїзд напередодні походу татарського посольства до Казимира змушує підозрювати, що ініціативу виявили саме •490}

ординці.

Рішення татар у 1349 р. було викликано кількома чинниками. По-перше, мала місце політична воля Сараю. Поки ВКЛ було ослаблене, Узбек і Джанібек, як зазначалося, саме в Казимирі вбачали більшу загрозу. Не випадково хан закрив очі на напади Ольгерда на Можайськ у 1342 р. і, можливо, інші терени Володимиро-Суздальщини^[689]. Є досить ймовірним той факт, що у 1345 р. Наримунт переховувався в ординських володіннях, після того, як його брати Кейстут і Ольгерд відібрали у нього Пінськ^[690]. У 1349 р. Ольгерд прислав до Джанібека посольство, очолюване братом Коріатом^[691]. Литовський князь пропонував військовий союз. М. Грушевський довів, що мова йшла якраз про антипольську угоду^[692]. Можливо причиною відправки по­сольства якраз були ординсько-польські контакти. Захід Оль­герда виявився невдалим — хан наказав арештувати послів. Згідно з офіційною версією, це сталося на прохання москов­ського князя Симеона Гордого, який заявив, що Ольгерд воює «Царів улус і князя Володимирського отчизну»^[693]. Насправді рішення було прийнято з огляду на зміни у ВКЛ і його зовнішній політиці.

Ольгерд і Кейстут, об’єднавши свої зусилля, захопили владу в країні і відновили її цілісність. Це в свою чергу створювало потенційну небезпеку руським областям Золотої Орди. Врешті- решт, у цілому політика Джанібека на заході зводилася до утримання рівноваги сил. Проте ця рівновага була порушена доволі швидко у 1350 р., коли Польща і Угорщина уклали союз, головною метою якого було захоплення галицько-волинських земель^[694]. Поява такої могутньої сили не могла не турбувати Сарай. Невипадково у 1351 р. папа видав буллу на підтримку Казимира проти татар^[695]. Отже, мали місце певні конфлікти чи їх загроза на кордоні. Останньою краплею, що зумовила невід­воротність рішучих військових акцій з боку Золотої Орди, став антиханський виступ в улусі Курумиши.

Вже згадувалося про економічні наслідки Джанібекових по­ходів на Кафу за межами Золотої Орди. Тут важливо з'ясувати, яким було ставлення емірів, що мали володіння в українському степу, до таких дій хана. Якщо основні прибутки місцевої аристократії надходили вже не з грабунку сусідніх держав, а завдяки господарській діяльності, то труднощі у розвитку торгівлі, без сумніву, мали б негативний вплив на господарство. В. Гюзелев звернув увагу на збільшення вивозу сільськогоспо­дарської продукції з Білгорода і Кілії. Болгарський вчений вва­жав, що основний її асортимент становила болгарська продук- ція^{[696] [697]. Проте Болгарія і без цього була міцно зав'язана на торгівлі. На нашу думку, основну роль (особливо це стосується Білгорода на Дністрі) у торгових операціях відігравали «укра­їнські» еміри. На інтенсивність їхньої торгівлі не вплинув навіть конфлікт хана з генуезцями. Не виключено, що саме «самос­тійність» місцевої ординської аристократії стала причиною зменшення кількості татарських нападів на Білгород. Той факт, що італійці сприймали ці ординські регіони як окремі по відношенню до Золотої Орди в цілому, засвідчує генуезько- венеціанська угода.}

Проте ця південна «щілина» навряд чи могла повною мірою замінити кафінські «ворота». Тому у 40-х роках мав зрости товарообмін татарських улусів з північними сусідами, передусім Польщею, Угорщиною і Литвою. Невипадково саме за цей час маємо цілу низку пільгових грамот тамошніх правителів 499 купцям.

У 1347 р. Джанібек відновлює право торгівлі для венеціанців. Однак відомо, що налагоджені торгові відносини легко зруй­нувати, але важко відновити. Тим більше, що хан підняв для італійців мито з трьох до п'яти відсотків^[698]. Вже за кілька років торгові операції в Чорному морі знову переживають застій. У 1350 р. спалахнула війна між Генуєю з одного боку і Вене­цією, Арагоном і Візантією — з іншого. Протилежні сторони заблокували протоки своїми флотами. У лютому 1352 р. у Босфорі відбулася морська битва, переможцем з якій вийшла Генуя, яка унаслідок цього фактично перетворила море ви­ключно на свої володіння, заборонивши іншим країнам, вклю­чаючи Візантію, заходити туди своїми суднами^[699]. Проте війна тривала ще кілька років, доки генуезці вкотре не розгромили венеціанців і не підписали 1 червня 1355 р. мир в Мілані. Один із пунктів передбачав заборону посилати судна до чорномор­ських берегів протягом трьох років. Це мало позначитись на торговельному обороті, бо вже 1358 р. венеціанці, як відзначає Є. Скржінська, у березні, хоча строк закінчувався в липні, вирішили послати до хана посольство. Дослідниця пише, що посли мали домовитися про відновлення права на володіння землею для факторії в Азові, повернення права вільної торгівлі і безпеки в степах^[700].

Чорноморська криза спричинила зростання активності тор­гівлі західних емірів з європейськими сусідами. Це усклад­нилося кризовими явищами в самій Золотій Орді. Як вже зазначалося, вояки Джанібека занесли в Крим чуму (приблизно у 1346-1347 р. на півострові від неї померло не менше 85 тисяч чоловік)^[701]. Зрозуміло, що епідемія поширилася і на сусідні землі. Таким чином, в очах емірів дії хана, що незаконно при­йшов до влади, мали сприйматися як такі, що завдавали їм лише збитки. Крім того, слід враховувати, що внаслідок геополі- тичного становища західні улуси дещо відрізнялися від цент­ральних областей держави. Сусідство з такими сильними сусі­дами, як Угорщина, Польща і Литва, підштовхувало місцеву знать до активних політичних контактів з ними.

Український вчений Я. Дашкевич зробив переклад давно відомого, проте ще недостатньо оціненого джерела, — повідом­лення про похід угорців на татар з флорентійської хроніки Маттео Віллані^[702]. Причому науковець забезпечив свій переклад досить широкими науковими коментарями, оформленими у ста­тейний варіант. Я. Дашкевич з притаманним йому професіона­лізмом і широтою бачення проблеми розібрав усі складові цього джерела і переконливо довів реальність зображених в ньому подій. Крім того, вчений реконструював зовнішньополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі. Він дійшов висновку, що події 1352 і 1354 рр., приведені в хроніці, мали місце саме на українських землях, а точніше на Поділлі. У центрі подій, на думку вченого, є конфлікт улусного правителя Брацлавської тьми з ханом Золотої Орди^[703].

Наведемо текст джерела за Я. Дашкевичем повністю: «Тра­пилося в цьому році, що один король з роду татарів, якого король мав неприязну сутичку з королем Прославії (невірним і підданим короля Угорщини), що нанесла шкоду одному і другому народові; згаданий король татарів, почуваючись у вели­кій силі, засліплений своєю величчю, або щоб вивести народ свого краю (де в цей час був велетенський голод) вийшов із своїх володінь з безмежною кількістю піхотинців і кінноти та вступив у королівство прославів. Король прославів із своїм народом виступив проти цієї великої кількості, щоб затримати її на певних межах, оскільки мав допомогу короля Угорщини, який на цей час виділив йому сорок тисяч кінних лучників: [вони] приєднавшись до народу короля прославів, тут же почали бій з татарами, і з них загинуло стільки, що духу не вистачало в людей, лез — у шабель, стріл — у луків. Але через надмірну кількість татарів, не маючи змоги більше рубати, угорці й прослави покинули поле [бою] не без великих втрат із числа своїх народів. Татари, хоча і переможені, залишилися пере­можцями. Проте через труднощі з харчуванням, а також через попсоване повітря, змушені [були] спочатку поїдати мертві тіла; припускаючи, що два королі роблять підготовку, щоб повер­нутися на Поле з численнішим і могутнішим військом, із страху і через великий брак харчів у татарів, [вони] вернулися назад до свого краю. Цю новину ми звідусіль у Флоренції в місяці квітні 1352 [року]»^[704].

«У цьому році і в цей же час Людовик, король Угорщини, зібрав свої сили, а також їхніх людей з Польщі й Прославії; приготувавши великий запас харчів, з двомастами тисячами вершників просувався п’ятнадцять днів через пустинні місця; з великими труднощами ввійшов у володіння великого короля татарів. І коли вже досягнув його володінь і вже мав намір нанести шкоду краєві, король цього краю, а був він ще досить молодий, звернувся з проханням до [короля] Угорщини, щоб цей дозволив йому безпечно наблизитися до нього з великим супроводом; отримавши дозвіл, прибув до нього з сотнею дуже пишно і багато споряджених баронів; виявивши ознаки шани, запитав короля Угорщини, що привело його зі збройною силою до його володінь і чого від нього хоче. Король відповів, що виступив проти нього тому, що цей не християнин, і що вимагає трьох речей: по-перше, щоб він став християнином разом зі своїм народом; по-друге, щоб він визнав його зверхність; по-третє, щоб на знак шани щорічно сплачував йому певну данину — тоді він став би його захисником. А юнак сказав: „Глянь, королю Угорщини, моя сила значно більше, аніж твоя: маю на увазі лише мої володіння, без сили моїх старших; і запевняю тебе, що коли б захотів великої перемоги, то здобув би її над тобою і над твоїм народом. Але, оскільки маю намір стати християнином, приймаю твої умови і сподіваюся виконати з часом з допомогою твоєї і папи“. І залишився в згоді, зробив великі почесті королеві Угорщини, і супроводив його аж до кінця — до кордонів свого володіння. Але, коли прибули сюди, великі угорські барони через заздрість не виявили йому честі, втрутившись, щоб перешкодити, аби їхній король, добившись цього, не став надмірно великим. І стало це предметом ганьби: добра воля, яку мав король татарів — і намір короля Угор-

507 щини».

Отже, італійське джерело свідчить, що мав місце військовий конфлікт між двома татарськими правителями, яких Віллані називає королями, тобто самостійними володарями. Той, що користується допомогою християн, є «невірним» (читай — мусульманином), інший же згідно змісту оповіді також не є християнином, а отже — він також мусульманин. Цікавими є назви їхніх територій. Один «татарин» є королем Прославії, а другий — Татарії. Що стосується Прославії, то Я. Дашкевич під нею розумів Брацлавську тьму. Підтримавши цю думку вченого, можна лише доповнити — мова явно йде про улус Курумиши. На підтримку нашої гіпотези наведемо такі факти. По-перше, назва «Прославія» слов’янського походження, а отже, ця тери­торія має знаходитися на схід від Угорщини. Адже землі, що їх заселяли слов’яни і які були під ординською зверхністю, роз­ташовувалися в районі Дністра і далі на схід. По-друге, місто Брацлав іноді в джерелах фігурує, як Переславль. Принаймні, так його називав Зосима 1419 року^{[705] [706]. По-третє, з опису видно, що Прославія знаходиться між володіннями «короля татар» і угорсько-польськими землями, отже, знову ж таки йдеться про землі на схід від Дністра. По-четверте, 1352 р. татари напали саме на Польщу, причому головний удар прийшовся по Люб­лінській землі[707]. І нарешті останнє — у польській традиції цей напад пов’язували з підступами литовців: «Литва привела», і литовці ж згадані серед союзних татарам нападників[708]. Отже, бачимо, що регіон, звідки після погрому Прославії прийшли татари, чітко визначається саме Поділлям. Що стосується пра­вителя Прославії, то ним скоріш за все був нащадок Курумиши чи принаймні правитель його улусу. Ще з війни Данила Галицького з Курумиши видно, що володіння останнього якраз поширювалися на Поділля[709]. Бейбарс писав, що Курумиши і його діти правили в «північних країнах»[710]. А такою для цього єгипетського літописця могла бути якраз Україна-Русь. На високий статус правителя Прославії вказує і те, що його титу­лують як короля. Отже, це мав бути Чингізид. Що ж стосується короля татар, то ним може бути лише володар, який править далеко на сході — вочевидь, мова йде саме про Джанібека. Георгій Козубовський звернув увагу на концентрацію монет цього хана чеканки 1352 рр. на українських землях, особливо на Правобережжі[711].}

Серед причин конфлікту на перше місце Віллані виводить кліматичну кризу, яка вразила державу. Внаслідок кліматичних змін сильно постраждали саме володіння хана: тут ми бачимо і великий голод, і падіж коней, через що частина війська Джа- нібека виявилася спішеною. Ось чому хан вирішив перевести свої улуси на прожиток на Правобережжя. Вочевидь, ці землі постраждали меншою мірою. Хоча і тут не все було гаразд, оскільки Віллані згадує про нестачу їжі і, як наслідок — поїдання падалі. Що ж стосується «попсованого повітря» то, можливо, йдеться саме про чуму. В другому повідомленні згадується про пустинну територію в 15 днів шляху, яка від­діляла кордони союзників від татар^[712]. Ймовірно, тут йдеться про спустошені терени. Важко сказати, чи здійснював правитель Прославії свої акції виключно силами своїх підданих, чи, за прикладом Ногая, приєднав до себе сусідніх емірів^[713]. Можливо, в основі конфлікту лежали і внутрішньополітичні чинники. Ми вже звертали увагу на те, як Джанібек прийшов до влади. Враховуючи важкий стан, в якому перебувала країна, у появі претендентів на джучидський престол немає нічого дивного. Того ж таки 1352 р. проти Джанібека виступив хан «Оурдак». Його володіння були в лівому крилі Улусу Джучи, яким з часів Бату правили нащадки Орди — старшого брата Бату^[714]. Цікаво, що Курумишевичі теж були прямими нащадками Орди^[715]. Заманливо було б об'єднати ці виступи в один заколот, однак за відсутності джерел це залишається лише припущенням.

Те, що мало місце встановлення союзних відносин між Золотою Ордою, принаймні, керівниками одного з західніших улусів Курумишевичами, підтверджується і тим, що литовський князь Кейстут під час переговорів з Людовиком 1351 р. просив у нього захисту від татар^[716]. Вочевидь, він вбачав в угорському королі людину, що має вплив на ординців. У лютому 1352 р. угорське і польське війська на чолі з королями рушило під Белз і після невдалої облоги відступило. А вже в березні татари ата­кували Галичину і Польщу, в першу чергу Люблінську землю^[717]. Джерела нічого не говорять про допомогу монархів татарському «бунтарю», однак це можна пояснити тим, що хроніки перед­усім присвячені діям безпосередньо королів, а не їх окремих командирів (і бажано діям успішним).

У 1354 р. Людовик, згідно з Віллані, на чолі угорсько- польського війська спробував повернути улус своєму союзнику. З оповідання видно, що в цей час улус очолював якийсь «юнак». Якщо б він був родичем (братом) союзника Людовика, то Віллані скоріш за все вказав би на це. Отже, Джанібек залишив когось не з місцевих представників влади. За всіма обмовками в хроніці, які мали показати Людовика у вигідному світлі, видно, що угорсько-польське військо опинилося в критичній ситуації. Водночас і татари не мали достатньо сил для того, щоб роз­громити противника. Зміст угоди нам невідомий, але згадка Віллані про нечесних баронів дає можливість висловити при­пущення, що угорсько-польське військо було випущене з ото­чення за викуп, який у результаті не виплатили, або ж за якісь інші невиконані обіцянки. Наприклад, у Вроцлаві, ворожо на­лаштованому до Казимира, весною 1354 р. поширювалися чут­ки, що він примирився з татарами і збирається одружитися з татаркою^[718]. Вочевидь, тут спостерігається відгомін якихось обі­цянок християнських монархів Джучидам.

Постає питання: яка ж роль у цих подіях належала литовцям? Длугош, вочевидь, виходячи з того, що разом з ординцями литовці брали участь у нападах на поляків, прямо звинувачував ВКЛ у приведенні татар. Проте причини нападів ординців ми вже з'ясували. Що ж стосується литовських військ, то тут вони діяли згідно зі своїми домовленостями з татарами. Адже в попередній угоді з Казимиром литовські князі (Гедиміновичі — Явнутій, Кейстут і Любарт, а також Юрій Наримунтович і Юрій Коріатович) записали, що у разі походу татар на Польщу вони (як володарі земель, залежних за Романовичів від татар) будуть разом з ординцями^[719]. Те, що литовські князі були змушені підкоритися Джанібеку, деякою мірою підтверджується тим, що в пізнішій литовській традиції саме цей хан відносився до грізних правителів Золотої Орди. Цікаво, що в тому ж 1352 р. Московське князівство вислало на Смоленськ військо, яке спробували зупинити Ольгердові посли (!), але невдало — російські полки стали на Угрі і відступили лише після приходу смоленських послів^[720]. Дуже вірогідно, що ця військова операція фактично була частиною західного походу Джанібека.

Ф. Шабульдо у своїй монографії звернув увагу на скаргу православних ієрархів 1354 р., що Київ нещодавно був спусто­шений татарами. Саме тому вони вважають Володимир-на- Клязьмі кращим місцем для митрополита. Вчений, виходячи, вочевидь, з подібності такого пояснення священиками від'їзду митрополита на північний схід до більш раннього виправдання 1300 р.: «не терпя насилия татарского», — дійшов висновку, що мова йшла про той самий від'їзд Максима 1300 р.^[721] Дійсно, між обома подіями багато спільного. У 1300 р. у західних улусах Орди була усобиця, як і 1352 р. Крім того, на початку століття створюється галицька митрополія, що увібрала в себе не лише галицько-волинські, але й подільські землі, принаймні, Білго- род^[722]. Причому, навряд чи це відбулося без згоди татар. Тож продовжуючи думку Шабульдо, припускаємо, що у 50-х рр. XIV ст. на українських землях знову мав місце якійсь розкол в Київській митрополії, який і спонукав ієрархів відповідно ви­правдовуватися. І дійсно: якраз 1352 р. сталася історія з Фео- доритом.

Цей сюжет, досить відомий у спеціальній літературі, залишає ряд питань. У 1352 р. до Константинополя прибув чернець Феодорит. Він оголосив, що старий митрополит Феогност по­мер, і відповідно висунув свою кандидатуру на Київську мит­рополію. У патріархії йому не повірили, тому й почали тягнути час, щоб розібратися в ситуації, яка виникла. Тоді Феодорит відправився в Болгарію до Тирновського патріарха, який і висвятив його на митрополію. Цей крок викликав у Конс­тантинополі гнів. Там не визнали Феодорита, більше того — його щонайменше двічі піддали анафемі, погрожуючи цим і тим, хто буде йому допомагати. Проте Феодорит приїхав до Києва і спокійно там порядкував до 1354 чи 1356 р. З руських ієрархів його визнав новгородський владика^[723].

Виникає питання: хто послав Феодорита і на чию фінансову підтримку він спирався? Адже зрозуміло, що без цих двох складових його подорожі і прийоми у патріархів були б не­реальними. Не треба забувати, що в навіть у Константинополі йому спершу не відмовили. Болгарський партіарх, як зазна­чалося, взагалі визнав Феодорита митрополитом. П. Клепат- ський, зважаючи на те, що литовці і москвичі мали свої кан­дидатури, дійшов висновку, що Феодорит був ставлеником саме київського князя^[724]. Ми приєднуємося до думки видатного вченого, додамо лише від себе, що зроблено це було також з дозволу Джанібека.

Орда не могла допустити розколу митрополії. Адже відомо, наскільки жорстко хани слідкували за єдністю церкви, у якій вбачали ідеологічну підтримку своїй владі, а також надійне джерело доходів. Виключення було зроблено лише Галицькій митрополії та й то лише з огляду на кризову ситуацію в державі. У той же час за першої можливості Галицьку митрополію було скасовано. Якраз у п’ятдесяті роки Джанібек гостро потребував грошей, тож якісь недоплати він не міг вибачити нікому, навіть церкві.

Періодичні кліматичні кризи і епідемії завдавали шкоди кочовій економіці. Це позначилося навіть на війську. Напри­клад, 1356 р. під час походу в Закавказзя, перси відзначали погану амуніцію золотоординців: «стремена у коней війська падішаха (Джанібека) з дерева, а узда з мотузок»^[725]. Крім того, Велике князівство Литовське, намагаючись поширити свій політичний та релігійний вплив, по суті фактично підпирало кордони Золотої Орди. За таких умов дозволити Києву мати свого митрополита, про що насправді йшлося, могли лише за умов не меншого, якщо не більшого надходження доходів з Київщини. Не виключено, що це була подяка місцевій владі за якусь важливу допомогу з її боку. А такою, на наш погляд, на початку 50-х рр. XIV ст. могла бути лише вірність ханові під час покарання «ярославського» бунту. Не випадково у Констан­тинополі спершу тягнули час, враховуючи ту обставину, що Феодорита послали кияни і він має дозвіл хана. І виступили проти лише тоді, коли виявилося, що це призведе до розколу церкви. У Болгарії його визнали саме тому, що він мав достатню підтримку (а також гроші) — інше Тирново не цікавило. Те саме стосується і Новгорода.

Таким чином, у сюжеті про Феодорита Київське князівство виступає як окремий суб'єкт внутрішньоординської політики, з досить сильною елітою, здатною до створення, утримання й захисту власної митрополії і потужними економічними мож­ливостями, на які вказує чимала кількість монет хана Джанібека місцевої чеканки^[726]. В принципі, цей церковний розкол був не єдиним за правління Джанібека. Дещо подібне мало місце в його володіннях на Північному Кавказі. Там аланський митрополит отримав дозвіл хана на самостійне управління єпархією з про­веденням власної кадрової і економічної політики^[727].

Таким чином, можемо зробити висновок, що на початку 1352 р. у Золотій Орді мала місце чергова політична криза, яка вилилася у відкритий виступ проти хана одного з правителів західних улусів — Курмишевича, сина або онука Янджи. Причому Курмишевич запросив на допомогу війська християн. Джанібек здійснив каральний похід за Дніпро і розбив пов­сталих. Київське князівство отримало низку пільг або за під­тримку дій хана, або за нейтралітет. Сам же Курумишевич втік до Угорщини. Що ж стосується литовців, то швидше за все вони були змушені підтримати хана як володарі галицько-волинських земель. Не випадково в литовсько-польській угоді кінця 40-х рр. був визначений пункт щодо спільних дій татар та литовських князів у разі походу на Польщу.

Сама подія важлива ще двома моментами. По-перше, саме геополітичне становище «українських» улусів ординців ство­рювало для них певні підстави для сепаратизму, особливо на умовах союзу з судніми країнами. По-друге, серед «україн­ських» земель Золотої Орди Прославія, тобто Поділля і Київське князівство, відігравала не останню роль у цій події з важливими результатами для себе. Поділля як частина улусу втратило татарську династію, яка з 1245 року правила на цих землях. З огляду на феодальне право, це був досить небезпечний фактор для майбутньої долі володінь Золотої Орди на території сучас­ної України. Київщина ж зміцнилася як окремий адміністра­тивно-політичний організм.

Після 1352 року Джанібек цілком зосереджується на війні з Хулагуїдами^[728]. Що стосується ординської влади в правому крилі, то протягом перших років вона виглядала цілком міцною. Як зазначалося, у 1354 р. була відбита спроба поширити угор­сько-польську владу на Поділля. В тому ж році і Ольгерд спробував поширити свій вплив на Київ. Його кандидат на митрополію Роман становив конкуренцію московському став­ленику Олексію в Константинополі. І хоча грекам більше подобався саме Ольгердів протеже, вони все ж віддали перевагу Олексію. Напевне, у вирішенні цього питання не останню роль зіграв той факт, що чимала кількість володінь перебувала під Ордою. В той же час Роман отримав білоруські і галицько- волинські єпархії^[729]. Проте це його не засмутило — на зво­ротному шляху він спробував зайняти Київ, але кияни «спроти­вилися йому» і не пустили до міста^[730]. На думку М. Гру- шевського, тут свою роль зіграли і події, пов'язані з приходом Феодорита^[731]. Отже, київський князь мав достатньо сил, аби не пустити представника такого могутнього правителя, як Ольгерд. Хоча, напевно, ця сила базувалася саме на страху перед ор­динцями, що яскраво проявилося в 1356 р.

Тоді литовський правитель спробував захопити Сіверщину і навіть зайняв Брянськ та інші міста. Але місцевий князь Василій поспішив отримати від Джанібека ярлик на володіння князів­ством. З ярликом, а також напевно у супроводі татарських загонів, князь повернувся до міста — цього було досить, аби Ольгерд відступив^[732]. У той же час активність Ольгерда в намаганні поширити свій вплив і владу на землі Золотої Орди досить показова. Фактично, це було лише питанням часу. Вже 1356 р. Роман, скориставшись зі смерті Феодорита, зміг всту­пити до Києва^[733]. Щоправда, успіх литовців був нетривалим, бо Роман у цьому ж році помирає. Однак його поява в місті свідчить про те, що литовський князь, якого літописець харак­теризує як «великорозумного» правителя, проводив чималу роботу серед місцевого населення, не покладаючись на вій­ськову силу. І, вочевидь, мав певні успіхи. Так 1358-1360 рр. митрополит Олексій при об'їзді своїх київських володінь був заарештований за наказом Ольгерда^[734]. З цього випливає, що Київщина вже перебувала під впливом влади литовського великого князя. Проте навряд чи князівство увійшло до складу Литовської держави, як, наприклад, припускав П. Клепат- ський^[735]. Ф. Шабульдо вважає, що тут мало місце «відновлення колись втрачених позицій Литви у Середньому Подніпров'ї і Києві»^[736]. Підтримуючи в цілому думку вченого, ми вважаємо, що мова йшла не про «відновлення», а «встановлення» литов­ської влади. Водночас говорити про повне домінування ВКЛ у Києві не маємо підстав.

Присутність Романа пояснювалася сучасниками силою. А Олексій навряд чи наважився б поїхати до Києва, якщо б місто було під владою Литви. А. Пресняков пояснив приїзд Олексія «сильною підтримкою в Києві і Південній Русі», а саму поїздку охарактеризував як «сміливу спробу... здійснити свою владу в Київській Русі на очах Ольгерда і Романа»^[737]. Тут слід відзначити, що «сміливість» митрополита базувалася в першу чергу на двох «китах»: це право дане патріархією і силою Орди. Адже всі ці терени були частиною Джучидської держави. На нашу думку, саме тому Константинополь віддав перевагу Олек­сію. Що ж до позиції місцевого населення, то тут швидше за все мав місце розкол всередині суспільства, що й було відображено в джерелах^[738]. До речі, аналогічна ситуація фіксується і в Чернігово-Сіверщині після смерті Василія^[739], який, як і Олексій, спирався на Золоту Орду. В обох випадках, гадаємо, відбувалася якщо не боротьба пролитовської і протатарської партій, то принаймні демонстрація настроїв. Це було об’єктивним наслід­ком політики Узбека щодо вилучення з місцевої владної вер­тикалі Чингізидів та переходу влади на місцях в руки регіо­нальних еліт на фоні зміцнення сусідів і перенесення основного вектору активності Золотої Орди на Кавказ.

У 1358 р. литовські князі запропонували папі переселити прусських (тевтонських) лицарів на Поділля для боротьби з ординцями і захисту Русі: «Щоб орден розташувався у степах між татарами і русинами для захисту їх від татарських напа- дів»^[740]. З цієї пропозиції можна зробити декілька висновків. По- перше, Гедиміновичі вважали, що для переходу українських князівств під їх зверхність достатньо було лише надійно захис­тити їх від Золотої Орди. По-друге, між кочовиками і осілим населенням існував значний масив незаселених земель. Отже, відбувся відтік степового населення на південь, вочевидь, вна­слідок спустошення Джанібеком і, можливо, поширення чуми^[741]. І по-третє, на кінець 1350-х рр. військові можливості ординців, принаймні в західних улусах, були досить обмеженими (на думку литовців, сил Ордену вистачило б для надійного при­криття кордону).

Паралельно з цим у 1359 р. в північній частині улусу Ногая виникає Молдавське князівство. Отже, на додачу до старих противників, Золота Орда отримує на заході ще одного. Воче­видь, у державі Джучидів розуміли і бачили небезпеку, яка загрожувала їхнім володінням з боку західних сусідів. Невипад­ково хан Бердібек відправив беклярбека Мамая до правого крила^[742]. А його місцезнаходження в Криму прямо вказує, що небезпеку передусім вбачали в Литві, Польщі і Угорщині. В той же час 1352 р. яскраво продемонстрував наскільки рішучою і ефективною була реакція ординської влади. Поки Золота Орда була єдиною державою, навіть кризові явища в економіці не могли похитнути її міць.

У 1356 р. Джанібек приступив до підготовки походу на Кавказ з метою завоювання Азербайджану. Внаслідок розпаду Хулагуїдської держави там конкурували кілька партій. Одна із них і покликала хана на допомогу. Джанібек вирішив скорис­татися політичною ситуацією, яка, однак, ускладнювалася проб­лемами в економіці кочової частини населення (періодичні посухи і важкі зими). Згідно з даними мусульманських літо­писів, татарське військо не було достатньо забезпечене кінським складом, внаслідок падежу коней, і тому в похід багато кочо­виків пішли пішки. Проте успіх сприяв Джанібеку. У 1357 р. його війська розбили противника і захопили Азербайджан. Хан не зміг насолодитися перемогою, бо захворів і був змушений повернутися додому, залишивши замість себе сина Бердібека. Як виявилося, це був фатальний крок хана. Син, спираючись на групу впливових придворних емірів, здійснив заколот і вбив батька. Після чого при дворі були здійснені масові страти всіх, кого підозрювали у ворожому ставленні до нового хана. Причому передусім було знищено багато представників «Золо­того роду». Жорстокі кроки нового правителя Золотої Орди не принесли йому спокійного володарювання. У 1359 р. Бердібек гине від рук заколотників^[743]. Його загибель викликала чергову династичну кризу, яка не лише затягнулася, але й вийшла за межі владної верхівки і поширилася на всю державу.

«Золота доба» яскраво продемонструвала, що Улус Джучи мав досить потужні внутрішні резерви, щоб здолати кризові явища попередніх років. Реформи Узбека, будучи унікальними для Золотої Орди, в цілому відповідали цивілізаційному роз­витку будь-якої євразійської імперії. Фактично, хан спробував скасувати удільність держави і централізувати її. Введення ж мусульманства як державної релігії лише відповідало цьому процесу.

У зовнішній політиці Золота Орда перейшла до стратегічної оборони. Як наслідок, посилився наступ на її західні володіння з боку сусідів. Причому до цього зовнішнього тиску додалися і внутрішні доцентрові сили, що яскраво продемострували події в улусі Курумиши, Київщині і Чернігівщині. І правителі Золотої Орди вже не могли зупинити їх силами лише західних улусів. Тільки за умови напруження зусиль усієї держави Джанібеку 1352 р. вдалося дещо вгамувати проблеми в крилі Мувала, але зняти їх повністю він уже не зміг. Загибель же спочатку самого Джанібека, а потім і його наступника Бердібека, у повній мірі продемонстрували, що руйнівні тенденції досягли центрального апарату Золотої Орди.

І.5