«Велика Замятня»

Загибель Бердібека дозволила зайняти престол Кулпі. Проте доволі швидко він став жертвою чергового заколоту, і наступні події, що супроводжували зміну ханів, мали драматичний характер.

Згідно з дослідженням А.П. Григор’єва, список «щаслив­чиків», які володіли престолом, мав такий вигляд:

Кулпа (серпень-вересень 1359 р. — січень 1360 р.);

Мухаммед Навруз (січень 1360 р. — травень-червень 1360 р.);

Махмуд Хизр (травень-червень 1360 р.

Тимур-ходжа (серпень 1361 р.);

Ордумелик (вересень 1361 р.);

Кельдибек (жовтень 1361 р. — вересень 1362 р.)^[747].

Щоправда, І. Міргалієв вважає, що події кінця 50-х — початку 60-х рр. ХІѴ ст. некоректно розглядати як громадянську війну. Адже владні колізії перших двох років носили передусім придворний характер, і всі хани до появи Хизра визнавалися всіма емірами^[748]. Про внутрішню війну можемо говорити саме з часів Кельдибека. Походження цього претендента на престол достеменно не відоме (сам же він видав себе за сина Джанібека, що є досить сумнівним, на думку вчених). Кельдибек контро­лював землі на захід від Волги. Його монети чеканилися в Сараї, Мокші і Азаці^[749]. Ареал же їх знахідок на сьогодні охоплює землі від Волги до Дністра. Стосовно ролі Мамая в діяльності Кельдибека існує кілька думок: 1) князь зайняв нейтральну позицію, маючи свого ставленика Абдуллаха, 2) він виступав на боці Кельдибека^[750], 3) ворогував із «претендентом», маючи сво­го ставленика. Такі розходження обумовлені повідомленнями різних джерел. Наприклад, Рогозький літописець серед претен­дентів на престол називає трьох ханів: Мюрида, Абдуллаха з Мамаєм і Кельдибека^[751]. Ю. Варваровський вважав, що визна­чити характер відносин між еміром і Кельдибеком неможливо. Однак, на нашу думку, знахідка пайцзи Кельдибека в Криму вказує, що він був креатурою Мамая^[752].

Головне ж те, що саме з появою Кельдибека Золота Орда, формально зберігаючи всі атрибути єдиної держави, фактично розпалася на дві частини. Всю весну противники готувалися до рішучого зіткнення за Сарай. Влітку, у червні-липні, на берегах Волги вирішувалася майбутня доля держави. Після запеклої битви військо Кельдибека було розгромлено і, зазнавши великих втрат, розбрелося по степу^[753]. Проте Мюриду не вдалося поши­рити свою владу на інші території, оскільки на цей час еміри вже виступили в новій якості — самостійних правителів окре­мих областей держави.

Значно більше прагнення до «самостійного» життя виявляли правителі осілих, передусім руських і північнокавказьких регіо­нів, потужність яких давала можливість їхнім правителям посту­пово кидати виклик сусіднім емірам. Відсутність легітимної ханської влади знімала з правителів тієї чи іншої області карну відповідальність за напади на своїх сусідів. Наприклад, 1365 р. вже згадуваний Тогай здійснив набіг на Рязанщину. Спочатку йому вдалося пограбувати князівство і навіть захопити місто Переяславль. Але вже на зворотному шляху рязанська дружина розгромила еміра.

Кліматична, а з нею й економічна криза поглибили полі­тичний розкол. Літо 1361 р. в Золотій Орді було посушливе, а взимку вдарили великі морози^[764]. Як наслідок, в степу почався голод «великий»^[765]. Ситуація ускладнювалася й епідемією, швидше за все чуми, яка спалахнула в тому ж році «в Орді, так по ряду... і по руських містах у Новосилі, і в Коршеві, і в Брянську і по інших містах і на Коломні»^[766]. Не виключено, що однією з причин голоду було порушення притоку товарів з осілих областей. Адже якщо степові еміри спромоглися на ство­рення власних незалежних князівств, то осілі області мали для цього більше можливостей. Наприклад, 1362 р. маємо звістку про початок будівництва кам'яної фортеці в Мангупі. Отже, місцеве населення почувалося досить спокійно, а регіон був відносно самостійним. Це ж стосується й інших прибережних земель в Криму. Вірменський хроніст відносить спробу від­новлення тут татарської влади до 1365 р.^[767], але за висновком А. Григор'єва ординська влада відновилася тут лише у 1375 р.^[768] У 1362р. сталося повстання і в Білгороді-на-Дністрі. Незважа­ючи на недостатню інформативність руських джерел, варто звернути увагу на декілька моментів. По-перше, коли 1356 р. Ольгерд захопив Сіверщину, прибуття князя Василія з ханським ярликом істотно змінило ситуацію. Але на 1362 р. сіверські князі не могли мати ні формального, ні практичного захисту. По-друге, Рогозький літописець, розповідаючи про походи Оль- герда на Коршів, а потім «воювання» Синіх Вод та Біло- бережжя, не згадує татар^[769], на відміну від 1356 р., коли Ольгерд залишив Брянськ, і 1374 рр., коли відбулася війна з «Теме- рєм»^[770]. Це виглядає дуже дивно — незрозуміло, хто ж проти­стояв литовцям. Вочевидь, така позиція літописця пов'язана з тим, що він не бачив на цих землях верховної імперської влади. Отже, і в цих землях князі, як і в сусідніх улусах, були покинуті на самих себе.

Але така ситуація тривала недовго, і вже на кінець літа 1362 р. у боротьбу за ханський престол відкрито вступив Мамай. Як зазначалося, у попередні роки Мамай закріпився як у своїх володіннях у Подніпров'ї, так і в Криму, а точніше в Солхатській тьмі. Щодо його дій після смерті Бердібека відо­мостей мало. І. Міргалієв, підсумовуючи дослідження своїх по­передників, дійшов висновку, що на початку князь не втручався в придворну боротьбу і визнавав усіх ханів, навіть Кельди- бека^[771]. Фактично, лише Кельдибек забезпечував стабільність в одному з найвигідніших, з точки зору надходжень до скарбниці, улусів Золотої Орди. Поразка Кельдибека і початок анархії серед улусних емірів спонукали Мамая до активних дій. Заува­жимо, що у нього були для цього всі можливості. По-перше, він контролював більшість доходів від генуезької торгівлі, що да­вало йому величезний фінансовий ресурс. А як казав Гай Юлій Цезар: «Були б гроші — будуть і люди, будуть люди — будуть і гроші»^[772]. По-друге, його фланги були прикриті природними перешкодами, тож їм не загрожувала серйозна небезпека. Єдиною проблемою могли бути еміри улусу Ногая, але просу­вання литовців на Поділля її знімало. По-третє, Мамай мав високий статус, оскільки був родичем Бердібека — чоловіком його доньки — «гургеном» («ханський зять»), що, як відмітив Ю. Варваровський, було почесним соціально-шлюбним титулом і наближало еміра до «ханської родини»^[773]. При хані він займав посаду беклярбека, і саме з рук Бердібека отримав Солхатський улус. І по-четверте, Мамай сам був непересічною особистістю. В одній з мусульманських хронік його називають «войовничим, таким, що підтримує, помічником, дбайливим, очільником, нойоном, ессейфі, славою ісламу і мусульман. Помічником войовників і борців, вождем ратей... мечем повелителя пра­вовірних»^[774].

Влітку (у серпні?) Мамай разом з претендентом на престол Абдуллахом почав займати улуси на північ і схід від Дніпра. Вже восени під його владою перебував Азов і степові території між Доном і Волгою^[775].

На кінець осені Мамай вже мав достатньо сил, щоб роз­почати відкриту боротьбу за Сарай. Між ним і Мюридом від­булася битва^[781], в якій перемога мала дістатися Мамаю, оскільки саме він зайняв Сарай. Проте закріпитися надовго в столиці Мамай не зміг і відступив на правобережжя Волги. На Дніпрі, згідно з дослідженням А. Григор’єва, емір засновує свою нову столицю під назвою Орда^[782] (сучасне городище Великі Кучугури або Кінські Води під Запоріжжям^[783]). Однією з причин відступу стала протидія еміру всередині крила Мувала. Ібн Хальдун пові­домляє, що Мамай після захоплення Сарая і посадження Абдул­лаха отримав опозицію в особі Кутлуг-Тимура, але переміг його^[784]. Ю. Варваровський висунув припущення, що тут опису­ється захоплення Криму після відступу з Волги у 1360— 1361 рр.^[785] На нашу думку, мова йде саме про 1362 р., оскільки у Ібн Хальдуна черговість подій така: Крим — Сарай і посад- ження «царевича» Абдуллаха на престол — конфлікт з Кутлуг- Тимуром.

«Збирання» земель Мамаєм торкнулося лише тих областей в степу, де переважало кочове населення. Це засвідчують пові­домлення із сусідніх осілих районів. У 1362 р. у Феодоро розпочалося будівництво фортеці, що вказує на зміну позиції ординської влади у цьому регіоні. Згідно з відомостями вір­менської хроніки, Мамай лише влітку 1365 р. поширив свою владу на Кримське узбережжя^[786]. М. Сафаргалієв звернув увагу, що на карті братів Піцигані, складеній близько 1367 р., над Таною (Азовом) відсутній ординський герб (був лише вене­ціанський). З цього вчений зробив висновок, що місто на той час вийшло з-під влади ординців^[787] (очевидно, Мамая). Тут швидше за все мав місце якийсь кондомініум, бо за своїм розташуванням Азов, навряд чи міг бути вільним від присутності татар. Тим більше, що вже 1363 р. в місті починають карбуватися монети Мамая^[788].

Такий стан речей можна пояснити не лише недостатньою кількістю сил Мамая, але і його формальним правом на ці території. Тобто, Мамай розширював свою владу в межах законної юрисдикції. Ця ситуація ще більш яскраво проявилася в руських (українських) князівствах Поділля, Київщини і Чер- нігово-Сіверщини.

Відсутність легітимної центральної сарайської влади зали­шали ці князівства сам на сам з ВКЛ. Останнє, як зазначалося, чинило постійні спроби поширити на них свою владу, і лише наявність ординського фактору стримувала литовців. Тепер же за відсутності цього бар'єру шлях для ВКЛ було відкрито. Протягом літа-осені 1362 р. Ольгерд займає Чернігово-Сівер- ську, Київську і Подільську землі.

Ця проблема добре досліджена у працях українських вчених (Ф. Шабульдо, О. Русина), вивчена її подієва сторона^[789]. Разом з тим, поза увагою авторів залишилися німецькі хроніки: Йоганна Пошильге, Торунські аннали, Дитмара Любецького, «Вандалія» А. Кранца.

Причина, очевидно, полягає в тому, що опис події, поданий в них, більше підходить для Куликовської битви. Наприклад, у Й. Пошильге читаємо: «У тому ж році була велика війна в багатьох країнах: особливо билися руські з татарами у Синьої Води, і з обох сторін було вбито біля 40 тисяч чоловік. Однак руські утримали поле. І, коли вони поверталися з бою, вони зіткнулися з литовцями, яких татари позвали туди на допомогу, і вбили руських дуже багато і взяли в них велику здобич, яку ті взяли у татар»^[790]. Кранц у «Вандалії» навіть подає дату події: «Було це в 1381 р. після народження Христа». Саме тому історики не вважали можливим датувати ці події 1362 р. Проте, на нашу думку, такі висновки є дещо некоректними (назва місця битви прямо вказує на Сині Води). Така назва по відношенню до Дона, Красивої Мечі і Непрядви нам не зустрічалася. Вочевидь, тут має місце контамінація — створення повідомлення в хроніці на основі накладання двох різних сюжетів і видання їх за один. Адже, що знали хроністи: десь була баталія з татарами і там були русини, татари і литовці — всі ці герої фігурують в обох битвах. З іншої битви, віддаленої у часі, вони взяли назву місцевості, а з ближчої — загальний перебіг подій. Є ще одне джерело, яке, на нашу думку, побічно підтверджує сам факт завоювання ВКЛ Поділля. Цим джерелом є хроніка Длугоша. На перший погляд це не так, адже якраз цей польський хроніст кінця XV ст. стверджував, що татар з Поділля прогнав Казимир Великий (сюжет про смерть короля). У похвалі сказано, що Казимир завоював Галичину, Волинь і Поділля. При цьому на попередніх сторінках Длугош описав переможні походи Кази­мира на територіальну спадщину Романовичів, а от звільнення Подільських теренів не показав. На нашу думку, поясненням цьому служить той факт, що Длугош писав пропагандистський твір з «правильною історією». Відповідно, існувала потреба довести приналежність Поділля Польщі через першість поль­ських королей в її завоюванні. Конкурентом виступало ВКЛ. Додатковим аргументом на підтвердження цієї думки є сюжет від 1370 р. Тоді патріарша канцелярія титулує Казимира Вели­кого королем Русовлахії або, з інших джерел, Пониззя, тери­торію якого І. Скочиляс окреслює аж до Білгорода^[791]. Але відомо, що перед цим Коріатовичі визнали себе васалами короля, внаслідок чого Русовлахія і потрапила до титулу Кази­мира. Тобто до цього часу король не мав до неї жодного відношення.

Рогозький літописець, найдавніше джерело про приєднання до Литовської держави нових земель пише коротко: «Того же Лета Литва взяли Коршев и сотворишася мятежи и тягота по всеи земли. Тое же осени Ольгерд Синю воду и Белобережие повоевал»^[792]. У цьому описі звертають увагу на себе передусім географічні пункти: Коршів — місто, розташоване на кордоні Чернігово-Сіверщини і степових улусів. Невипадково в описі розповсюдження чуми він (разом з Новосилем) веде після Орди^[793]. Орда — це центр імперії, тож літописець описував події, опираючись на цей факт. Сині Води є рубежем між осілим Поділлям і кочовиками, до того ж цей пункт локалізується поблизу кордону улусу Ногая. Визначає літописець і місце-

знаходження Білобережжя — правий берег Дніпра біля поро­гів⁵⁹⁶. Ця місцевість фігурує в історії про повернення Святослава Ігоревича до Києва. Отже, літописець фактично окреслив крайні межі теренів, захоплених ВКЛ. Літописні повідомлення дають змогу виокремити дві кампанії Ольгерда: перша — на Чер- нігово-Сіверщині, а друга на Поділлі. Визначено і час цих подій. Друга кампанія відбулася восени 1362 р., перша ж, відповідно, раніше — літом. Як бачимо, хронологічно це збігається з поразкою Кельдибека і початком наступу Мамая. Погром хана відкрив шлях на князівства, а просування Мамая на схід спів­пало у часі з походом Ольгерда на Поділля. Отже, напрошу­ються два висновки — або Ольгерд скористався з зайнятості еміра, або, навпаки, еміру був вигідний наступ литовців. Останнє могло мати місце, якщо Мамай конфліктував з емірами улусу Ногая. Ф. Шабульдо висунув гіпотезу, що між Ольгердом і Мамаєм було підписано угоду: емір відступив ярликом Поділля, Київщину і Чернігово-Сіверщину на правах кондо­мініуму. Вчений навіть спробував відтворити варіант цього документа на основі пізніших ярликів. За логікою подій, такий факт цілком міг мати місце. Справа в тому, що будівельна політика Мамая, утримання протягом майже двох десятиліть теренів від Дніпра до Волги і активна участь в боротьбі за Сарай, мали під собою серйозну основу. Одним із її елементів, ймовірно, було постачання з осілих теренів лісу, без якого неможливим було б не лише будівництво, але й просте утри­мання ординських міст. Не менш важливими були поставки зерна, меду, руди і заліза тощо. Не виключено, що ця угода укладалася вже після наступу ВКЛ, і Мамай був поставлений перед фактом: або воювати з ВКЛ, або укласти мир. Війна в той час навряд чи була можливою. У 1362 р. в Орді був голод^[794], причиною якого стали не лише важкі кліматичні умови, а й припинення литовцями поставок стратегічних продуктів. Вза­галі кондомініум був звичайним явищем на суміжних зі степом

⁵⁹⁶ Там же. — С. 14.

осілих теренах. Подвійне підпорядкування і оподаткування чітко простежується в історії функціонування італійських міст Причорномор' я.

Підпорядкування краю ВКЛ базувалося на внутрішніх усо­бицях (ми вже згадували про смуту в Чернігово-Сіверщині). Швидке територіальне розширення Литовської держави за раху­нок руських князівств відбувалося не стільки за допомогою військової сили, скільки договірним шляхом. Фактично, мала місце заміна однієї династичної родини (Рюриковичів) іншою (Гедиміновичами). За таких умов литовці намагалися не заво­йовувати окремі міста чи місцевості, а приєднувати князівство цілком. Як зазначалося вище, Волинь увійшла до складу ВКЛ за рахунок шлюбу Любарта Гедиміновича з донькою Андрія Юрійовича. Ольгерд за життя батька став Вітебським князем завдяки одруженню з місцевою княжною. Відповідно, і сам він намагався діяти за таким принципом: його старший син Андрій був князем Новгородського та Полоцького князівств. Очевидно, намагаючись захопити руські землі, що перебували в складі Золотої Орди, Ольгерд також мав йти вже протореним шляхом. Власне і завоювати ці області за умови протидії місцевого населення він навряд чи б зміг. Так, спроба Ольгерда у 1356 р. утримати зайняту Сіверщину завершилася невдачею. Проте са­ма його присутність на цих теренах є показовою з точки зору впливу на місцеве населення. Період смут, що почався тут паралельно з «замятнею» в Орді, сприятливо позначився на планах литовського правителя. Зауважимо також, що в джерелах фігурує не ім'я Ольгерда, а збірна назва «Литва». Вочевидь, військом керували діти великого князя литовського: Дмитро- Корібут, Лунгвеній тощо, — які згодом і стали місцевими кня­зями^[795]. Таким чином, цей похід був ініціативою передусім дому Ольгердовичів.

Наступним (а може й одночасним) етапом у цих процесах стало приєднання до ВКЛ Києва. Згідно з Густинським літо­писом, князівство було «взято під Федором»^[796]. П. Клепатський висунув ідею, що між Ольгердом і київським князем (Федором?) було досягнуто союзну угоду щодо переходу князівства з-під влади Орди під владу іншої сили — ВКЛ^{[797] [798]. Це досить логічне припущення, особливо з огляду на швидке зайняття міста без жодного значного військового протистояння.}

На сьогодні ця гіпотеза знайшла додаткові підтвердження. Так, О. Русина звернула увагу, що Путивль ніколи не належав безпосередньо до Київської землі. Це місто входило до Чер­нігівського, а пізніше Новгород-Сіверського князівств. Воче­видь, згадка про нього серед міст Київського князівства була, 601

пов язана лише з осадженням там путивльського князя.

У разі усунення Федора або іншого князя з Київського престолу Путивль швидше за все відійшов би назад до Нов- город-Сіверського князівства, однак він залишився у Київ­ському. Це було можливим лише тоді, коли б Федір передав свої володіння новому київському князеві Володимиру Ольгердо- вичу. Історія з Черкасами також підтверджує такий сценарій розвитку подій. Цей населений пункт географічно відносився до Київської землі. П. Карпіні, змальовуючи свій шлях до Орди, прямо вказував маршрут: Київ — Канов — інше невідоме місто на Дніпрі. Але відомо, що до кінця XIV ст. Черкаси входили до складу Подільського князівства, на що вказує як список міст Кіпріана^[799], так і документ з польської королівської канце­лярії^[800]. Місто відійшло до Поділля за часів золотоординської влади. А це означає, що Ольгерд не змінював кордони при­єднаних областей, а приєднував їх цілком.

Заслуговує на увагу і той факт, що в легенді про похід Гедиміна на Київ, Федір фігурує як син литовського правителя. Не викликає сумнівів, що це пов'язано з пізнішою литовською традицією — таким чином наголошено передачу ним землі на цілком легітимних умовах. Отже, на кінець літа 1362 р. Київське князівство вже було повністю під владою Ольгерда.

Вже згадувалося про відносини європейських країн із Золо­тою Ордою. Сусідні держави — складні політичні організми з розгалуженим адміністративно-територіальним устроєм. Війни між цими країнами відбуваються за цілком конкретні князівства, воєводства, повіти, намісництва, волості, староства, «землі» тощо. Територія Орди так само була покрита сіткою областей- улусів, причому їх кордони нерідко були більш сталими внаслідок специфіки ведення кочового господарства. У 1362 р. Ольгерд зайняв один «осілий» улус Орди — Сіверщину і два суміжні улуси: Київщину і Поділля. Враховуючи відому аксіому литовської влади: «Ми старини не рушимо і новини не вво­димо», — слід було чекати, що Гедиміновичі залишать попе­редню систему управління і соціально-економічних відносин незмінними (принаймні спочатку). Адже навряд чи такий склад­ний механізм як кондомініум конструювався на початку наступу литовців. Фактично він діяв на Київщині в рамках внутрішньої політики Золотої Орди, аналогічно тому, як це було і в Сол- хатській тьмі. Відмінність полягала лише в тому, що на чолі Солхатської тьми стояли представники татарського нобілітету, а на території Київщини цей порядок зазнав змін. Спершу Бату віддавав перевагу князям з володимиро-суздальської гілки, пізніше Менгу-Тимур віддав ці землі своєму брату, а вже з 20-х років знову утвердилася князівська влада. Коли ж литовці прийшли на Київщину, вони захопили не якусь абстрактну територію, а окремий улус Золотої Орди з певними традиціями спільного існування осілого населення і мешканців кочових володінь емірів.

Є ще кілька фактів, які підтверджують наявність кондо­мініуму. По-перше, це продовження існування на території Київського князівства володінь ординських емірів^[801]. По-друге, масштабне будівництво укріплень в Києві («замок з дубових паль збудував») та зведення нових міст (останнє могло бути здійснене лише за умови безпеки з боку Степу). По-третє, осілі регіони економічно працювали на Золоту Орду — і це була не лише плата сріблом. Головним надходженням були натуральні податки, без яких неможливе нормальне життя кочової імперії. Що ж стосується форм цих податків, то їх (хоча й вже як явний архаїзм) бачимо наприкінці ХѴ ст. у вигляді, наприклад, «чер­каської данини медом». Окремо слід сказати про монети. Справа в тому, що ті з них, що мали арабську в'язь, випускалися Володимиром Ольгердовичем лише на початку правління. Всі ж інші, а їх відомо на сьогодні принаймні десять типів, такої особливості не мали^{[802] [803]. Хоча, можливо, йдеться про продов­ження карбування на «татарський манер», що вже існувало в}

606

князівстві на момент приходу литовців. Усе це вказує на те, що для Ольгерда і його сина Володимира кондомініум був лише тимчасовим явищем, мета якого — виграти час та інкорпо­рувати місцевих татарських феодалів в свою ойкумену. Адже всі наступні монети випускалися ще за життя Мамая, до того ж на вершині його могутності. Такий висновок можемо зробити, основуючись не лише на місцевих реаліях. М. Руссєв, дослід­жуючи просування молдаван на південь в середині 60-х рр. XIV ст., звернув увагу, що і перші монети Богдана Молдав­ського мали з одного боку в'язь. І це при тому, що засновник Молдавської держави татар знищив чи вигнав. Вчений зробив висновок, що цей правитель таким чином намагався присто­сувати місцеві економічні звички до нових реалій^[804]. Що ж стосується емірів, які володіли землями на території Київського князівства, то з їх боку не бачимо жодного спротиву. На нашу думку, це було викликано кількома факторами. По-перше, у них просто не було вибору, оскільки в умовах боротьби за золото- ординську столицю сил воювати з Литвою було недостатньо. По-друге, протистояння в Орді було кривавим, через що пи­тання збереження власних володінь від розорення стояло над­звичайно гостро. Тому, визнаючи литовську владу в Київському князівстві, еміри фактично залишали під її захистом свої землі. Не слід забувати, що міста в степу були дотаційними, і без поставок деревини, провізії тощо вони просто не могли б існу­вати. А ці товари могли прийти тільки з півночі.

На відміну від Сіверщини і Київщини, на Поділлі ситуація для литовців складалася по-іншому. Ця земля дісталася Геди- міновичам через збройне протистояння з татарами. Але чому? При розгляді дій Мамая 1362 р. землі на захід від Дніпра і до Дунаю якось випадають. Це чітко простежується по характеру нумізматичних знахідок. Монети Абдуллаха зустрічаються там між 1362-1365 рр., але історики їх кваліфікують не як показник влади хана, а як свідчення проведення торгових операцій. Монет часів його попередників там досить мало, а деякі взагалі від- сутні^[805]. Так, на Торговиці, що була столицею улусу Курумиши, археологами фіксуються знахідки монет від Токти до Кульпи і Навруза 1360 р.^[806] На нашу думку, це пояснюється тим, що еміри улусу Ногая не визнавали влади Мамая і його кандидата, і за прикладом Мордви чи Булгара правили самостійно. Саме цим можна пояснити і військові дії Ольгерда на території Право­бережної України, на що вказує Рогозький літописець. Цікаво, що пізніше на монетах вже литовських ставлеників на Поділлі — Коріатовичів — відсутні «ординські» знаки. Це вказує, що для ВКЛ ця земля була здобута мечем, без жодних договорів з ординцями.

Якими ж силами володіли еміри, проти яких виступило литовське військо? М. Руссєв вважає, що на 1362 р. улус Ногая складався з трьох туменів і контролювався трьома мурзами- беками, найавторитетнішим з яких був Демитрій. Територія, яку контролювали еміри, була досить великою і займала значні території межиріччя Дністер-Серет. Богдан І у 1359 р. створив Молдавське князівство, проте його територія охоплювала лише витоки Дністра і Пруту в передгір’ї Карпат^[807]. Тобто його сил було замало, аби поширити владу на південь. Так, болгарський цар Михайло Шишман найняв три тисячі «Черних» татар (з Придунав’я), причому це були не цілі союзні орди, а саме найманці з їх числа. Отже, загальна кількість татар була біль­шою. Цінними є повідомлення кілійських генуезьких торгових книг про торг з ординцями. У них зазначені представники з трьох конкретних тисяч^[808], але при цьому не згадуються тумени. Пояснити цей факт можна тим, що ці тисячі походили з місцевого тумену, на території якого існувала Кілія, адже уявити, що окремі тисячі були спроможні контролювати великі простори безпосередньо поблизу Угорщини і волоських кня­зівств доволі складно. Викликають дискусії і особи емірів Кут- лубуги і Хаджибея, про яких згадують джерела. Справа в тому, що Демитрій відомий нам за угорським документом, який визначає торгові пільги купцям. Не зрозуміло, однак, чи Кут- лубуга і Хаджибей є тими самими, які згадуються серед Мама- євих емірів. М. Руссєв звернув увагу, що в інших угорських документах про володарів улусу Ногая говориться в множині. Під 1388 р. турецькі джерела згадують орди Янджи бея і Кутлух Бугі — досить помітна схожість, як з іменами Кутлубуги і Хаджибея, так і з топонімами в Буджаку і Бессарабії — о. Кутлухбуг і м. Хаджибей (Качибей, Ачибей, Аджибей). Проаналізуваши фрагменти хроніки М. Стрийковського про вигнання татар з Поділля, М. Руссєв звернув увагу, що топоніми пов’язані з Ногаєм, зустрічалися на цих землях ще до пере­селення ногаїв і, отже, не пов’язані з ними. З цього М. Руссєв зробив висновок про реальність тексту М. Стрийковського^[809].

Що стосується самої Синьоводської битви, то її опис, по­даний М. Стрийковським, є досить цікавим: «Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А Литва з русинами враз з щаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з само­стрілів з стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля»^[810]. Тут кидається у вічі те, що битва мала характер лобового зіткнення, що не було притаманно ордин­ському війську, яке частіше застосовувало тактику обхідних маневрів. Але цього разу ситуація була дещо іншою. Річ у тім, що шлях з Буджаку на Поділля йшов від сучасних Бендер (переправа через Дністер) до «Великої мечетні» і «Вітовтового броду», якраз вище гирла Синіх Вод, і далі вздовж самої річки. М. Стрийковський фактично пояснює, що баталія відбулася за містом «Торговицею». Вочевидь, еміри довідалися про похід литовського війська і поспішили на зустріч. За таких умов їх війська навряд чи могли бути загальним ополченням і мали складатися виключно з професійних вояків. Не слід забувати, що билися еміри не стільки за кочівлі, скільки за територію добре заселену, на якій існували міста і селища. Недарма сьо­годні Сині Води і Білобережжя є регіонами з великою кількістю ординських археологічних знахідок. Саме ж татарське військо не було знищене — воно повернулося до своїх кочівель тим же шляхом, яким і прийшло. Літопис зазначає, що Ольгерд повою­вав «Білобережжя». Отже, він не намагався дістатися самого улусу Ногая, а навпаки повернув у бік Дніпра. Взагалі сам напрям походу Сині Води — Білобережжя вказує, що війна була за Курумишів улус. Три еміри, вочевидь, не були місцевими «легітимними» правителями, тож і війна 1362 р. велася між двома сторонами за «нічийну», з точки зору феодального воло­діння, територію. Оскільки жодна зі сторін не змогла устано­вити повний контроль над усім улусом Курумишевичів, про­довження війни за Поділля у майбутньому було більш ніж реальним. У документах, датованих наступними роками, кида­ється у вічі те, що на Подільських теренах, на відміну від Київського князівства, були відсутні феоди ординської знаті. Це не було випадковим. На 1362 р. місцевих татар, вочевидь, тут було замало, тож вони або пішли до Мамая, або, що більш реально, віддалися (чи були віддані) під владу «ногаєвих» емірів. Можливо, це сталося ще за часів Джанібека. Отже, після Синіх Вод улус залишився без кочовиків, а міста і поселення у відкритому степу залишилися окремими острівками життя. Беручи ж до уваги, що їх виникнення і існування було ре­зультатом діяльності ординської влади, за умови зміщення влад­ного центру на північ продовження їх існування навряд було можливим.

Мамай кинув усі свої сили на завоювання Сараю. Йому вдавалося кілька разів захопити столицю (1363, 1368 і 1372 рр.), але утримати її за собою надовго він не зміг. Після 1372 р. влада Мамая більше не поширюється за Волгу. Однак, саме в ці роки йому вдається перебрати на себе владні повноваження попе­редників. Не випадково для російських (Рязанського і Воло- димиро-Суздальського)^[811], (волзько) булгарських, кримських і північнокавказьких князів він уособлював золотоординську вла­ду, і до нього вони їхали за ярликами, натомість ці землі сплачували йому данину. Таким чином, Нижнє Подніпров’я з містом Ордою (неподалік сучасного Запоріжжя) на півтора десятка років перетворюється на центр політичного життя улу­сів Золотої Орди на захід від Волги. Фактично Мамаю вдалося досягнути того, за що протягом тривалого часу вів боротьбу Ногай. Праве крило набуло значення окремого політичного суб’єкта. Інша справа, що сталося це не через протиставлення себе Золотій Орді, а навпаки через уособлення себе з нею. Джерела замовчують факт будь-яких серйозних військових конфліктів у правому крилі. Мамай, уникаючи конфліктів на півночі з Литовською державою і на півдні з Генуєю і Феодоро, всі сили зосередив на сході. Поступово йому вдалося взяти під контроль Мордовію і Булгар, а також Північний Кавказ. Гену- езці в цей час остаточно витіснили з Криму венеціанців, за­бравши у них Судак з округою (вісімнадцять сіл)^[812]. Поділля і Київщина перетворилися на добре укріплені князівства з цілою мережею фортифікованих міст і замків зі своїми власними військами. Одним з доказів загалом спокійної ситуації в цьому регіоні є те, що подільські, київські і сіверські полки активно використовувалися в війнах Ольгерда проти Московського кня­зівства і Тевтонського ордену. Наприклад, у 1367 р. Володимир Київський був аж на прусському кордоні^[813]. Більше того, Ольгерд залучав до своїх війн і татар. У 1370 р. вони брали участь у кривавій битві під Рудовозом. Тут незрозумілим є лише одне: йшлося про союзників або найманців з володінь Мамая, чи це були вихідці з татарських поселень Київщини^[814].

Весною 1374 р. Рогозький літописець повідомляє: «ходиша Литва ратью на татарове, на Темиреза (Темеря), и бысть межи ихъ бой велик»^[815]. Перше, на що варто звернути увагу — це масштаб акції, можливо навіть більшої за похід на Сині Води. По-друге, важливо зрозуміти, яка особа ховається під ім'ям Темириз.

Дехто з учених висунув теорію, що Темириз є похідним від Демитрій-Митрій-Міттірій-Темирій^[816]. М. Руссєв також звер­нув увагу на те, що після битви Коріатовичі зайняли обидва береги Дністра з Білгородом включно^[817]. Насправді, при визна­ченні, з якою частиною татар билися литовці, напрошується висновок, що це були ті самі тьми, що і 1362 р. Б.М. Флоря співставив свідчення літописця з повідомленням про те, що Юрій Коріатович спробував у тому ж 1374 р. стати молдавським воєводою. Князю не вдалося зайняти престол, він захопив лише Подністров’я (з Білгородом включно). Зберігся лист Юрія, яким він призначає Литавора намісником у цьому місті і відзначає його заслуги у війні з татарами^[818]. Щоправда, румунський вче­ний Йорга у свій час поставив під сумнів це пожалування. Аргументував він це тим, що згідно з документами містом володіли генуезці. Проте, як вже згадувалося, жодних супереч­ностей тут немає. Подоляни захопили лише частину міста, що належала татарам, подібно до того, як це зробили болгари на початку XIV ст.

На кінець 1374 р. Юрій Коріатович остаточно оволодів східними теренами Молдавії і всім Подністров’ям. Однак князю судилося недовго насолоджуватися власними успіхами — наприкінці 1374 р. або на початку 1375 р. він помирає^[819]. Ходили чутки про його отруєння молдавськими боярами. Неза­баром Подільське князівство втратило Молдавію, але продов­жувало утримувати Білгород, що супроводжувалося постійною конфронтацією з ординцями. Олександр Коріатович вів з ними безперервну війну. Цю сторінку Олександрового володарювання відзначив навіть папа римський^[820]. Беручи до уваги те, що між ВКЛ і Мамаєм зберігалися союзні відносини, а Поділля було відібрано у ногаєвих татар, саме в останніх і слід, на нашу думку, вбачати ворогів Коріатовичів. Що до питання, з ким саме доводилося битися Коріатовичам, то під 1388 р. турки згадують на північ від Дунаю за Кілією, тобто в Буджаку, орди Янджи бея і Кутлух Бугі. М. Руссєв аргументовано довів, що під цими іменами ховаються «герої» Синьоводської Битви^[821].

Період історії Золотої Орди, відомий як «Велика Замятня», в цілому повторював події часів Ногая. Проте цього разу попе­редні кризові процеси всередині еліти призвели до того, що усобиці вразили всю державу. Збагачення степового нобілітету не через війни з сусідами, а через господарчу діяльність, стали причиною того, що аристократія вже не мала потреби в сильній центральній владі. Більше того, чимало емірів мали можливості для самостійного урядування, підтвердженням чому є вихід на історичну арену Мамая.

Велике князівство Литовське, наступаючи на Золоту Орду, захоплювало чітко окреслені території-улуси, які фактично вже не контролювалися ординцями. Більше того, завдяки політиці Ольгерда осадження на новоприєднаних землях своїх синів і племінників на правах удільних князів, а також союзу з Мамаєм, Литовській державі вдалося постати перед новими підданими легітимною владою. Це, а також боротьба Мамая за Сарай, що убезпечувала східні кордони ВКЛ від вторгнень, сприяли швидкій інкорпорації Поділля, Київщини і Чернігівщини до Литовської держави.

І.6