Токтамиш

Однак, незважаючи на це, реформи золотоординського уряду носили лише тактичний характер. Наприклад, угода з Кафою робила її монополістом на торгівлю між Європою (Середзем- поморська частина) і Золотою Ордою. Це викликало невдо­волення в Солхаті, а фактично — серед аристократії західних (читай — українських) улусів. У Кафі бачили це невдоволення і вжили ряд оборонних заходів. Так, літом 1382 р. генуезці по­становили у випадку загрози Кафі з боку Солхата завозити зерно з Балкан^[843]. Не сприяли успішному результату реформ і про­блеми з відновленням повноцінної торгової атмосфери — заважала піратська війна між Добрудзьким деспотом і Кафою у 1360-80-ті^[844]. Вона припинилася лише після османського по­грому Добруджі 1388 р.^[845] Кондомініум міг лише частково ком­пенсувати втрату багатих і економічно розвинутих земель, захоплених ВКЛ і Молдавським князівством.

Токтамиш не міг зруйнувати вже традиційний устрій життя аристократії, передусім західної. Адже вона у своїй діяльності вже давно керувалася місцевими економічними чинниками і мало чим була пов'язана зі столицею.

Прихований сепаратизм проявився передусім під час грошо­вої реформи. Новий дирхем Токтамиша так і не зміг стати єди­ним зразком для всієї імперії. Г. Федоров-Давидов взагалі харак­теризує реформу як невдалу. На його думку, «в Криму, Азаці, в деяких інших містах дирхем нової ваги був насаджений штучно і не відповідав затвердженим тут місцевим грошовим одини­цям... Вже в 90-х роках XIV ст. деякі місцеві монетні двори переходять на чекан по старим місцевим ваговим нормам». Дослідник визначає такі області як «нумізматичні провінції», що склалися ще в 1360-х рр.^[848] Однією з причин було те, що місцеві ринки вже не орієнтувалися на центр, а місцеві «господарі» мали не менше срібла, ніж столиця (відома стара приказка: де гроші, там і влада).

Уперше ці приховані проблеми заявили про себе у 1385 р., коли почалася так звана «Солхатська війна», під час якої ординці спробували позбавити генуезців монополії на торгівлю. Причому з боку татар виступала не вся держава, а лише Сол- хатська тьма. Їх також підтримала і частина прибережного насе­лення Готії. Генуезці провели великі військові приготування: окрім ремонту укріплень, збудованих протягом століття, у міс­тах було зібрано достатньо продовольства, зброї, в тому числі вогнепальної, та іншого воєнного спорядження, поповнено гар­нізони. В нагоді стало і домінування італійського флоту в морі. Саме за допомогою кораблів генуезці здійснювали перекидання військ. Війна протривала до 1386 р. і закінчилася перемогою Генуї. Згідно з мирною угодою від 12 серпня 1387 р., Судак з округою і вся Кримська Готія в цілому залишилися під владою генуезців. Відповідно, їм вдалося зберегти і контроль над тор- гівлею^[849].

Саме під час війни стався перший відомий заколот проти хана. Його організаторами були вдова Мамая Тулунбек-ханум і частина емірів з Крила Мувала. Р. Почекаєв висунув гіпотезу, багато в чому основану на монетах «бердібека» середини 1380-х рр., згідно з якою заколотники хотіли змістити Токта- миша і посадити на престол якогось нащадка Бату. Проте хану вчасно вдалося вгамувати заколотників. Тулунбек-ханум було страчено^[850].

Токтамишу не вдалося утвердити свій вплив у колишніх ор­динських землях, які відійшли до ВКЛ у попередні роки. Володимир Ольгердович не відновив на своїх монетах тамгу, відсутня вона і на сіверських і подільських грошах. Лише на молдавських монетах зберігається в'язь. Однак її наявність М. Руссєв пов'язує з політикою поглинання Молдовою колиш­нього ординського населення.

Загалом, ситуація на західних кордонах Золотої Орди у 1380-х рр. ставала все більш загрозливою. Так, Подільське кня­зівство потрапило в орбіту політичних впливів Угорського коро­лівства (не розриваючи стосунки з ВКЛ). Проголошення Ягайла Ольгердовича польським королем і об'єднання під його скіпет­ром таких двох держав, як Польща і ВКЛ, взагалі могли змінити баланс сил в Центрально-Східній Європі. Яскравим прикладом слабкості влади Токтамиша на заході стала втеча з Сарая Василія Дмитровича. Цей князь, син Дмитрія Івановича Дон­ського, з 1384 р. перебував в ординській столиці як заручник^[851]. У 1386 р. Василій, побоюючись за своє життя, залишає Сарай. Оскільки прямо додому шлях був небезпечним, князь рушив у західному напрямку: «в Подільську землю, Волохи, до Петра воєводи»^[852]. Отже, це засвідчує, що за Дніпро ханська влада не поширювалася.

Одним із факторів, що сприяли перемозі Генуї і сталості західного кордону, була війна, яку Золота Орда розпочала з Мавераннахром Тамерлана. Боротьба йшла за два економічно розвинуті регіони — Хорезм і Закавказзя, а через них і за Великий Шовковий шлях. Відповідно, існувало і два фронти: Середньоазійський і Закавказький. Ця війна коштувала Улусу Джучи великих мобілізаційних зусиль, і врешті-решт саме це протистояння з ще одним «нащадком» Монгольської імперії (держава Мавераннахр постала на основі Улусу Чагатая) стало фатальним для Золотої Орди. Г. Федоров-Давидов стверджував, що саме аристократія західних улусів виступала головною си­лою, яка підбурювала сторони конфлікту^[853]. Якщо так, то пояс­ненням цього якраз можуть служити територіальні втрати в Європі, які понесла держава Джучидів в період «Великої За- мятні». Затиснуті з одного боку ВКЛ, а з іншого — Генуезькою республікою, оглани і еміри шукали нових можливостей для поновлення прибутків, які вони мали у попередні роки. Взагалі, бажання еліти жити за високими стандартами в умовах змен­шення прибутків є типовим явищем. Відсутність таких мож­ливостей позначалася не зменшенням власних потреб, а ще біль­шим посиленням експлуатації населення і наростанням зовніш­ньої агресії. Як і на переломі XIII-XIV ст., хвиля завоювань, яка дійшла крайніх західних меж, зупинилась, а згодом повернула у протилежну сторону — на Кавказ, трансформувавшись у гро­мадянську війну.

У 1385-1386 рр. Токтамиш вислав війська на Кавказ^[854]. Взимку ж 1386 р. військо Золотої Орди, що складалося з дев'яти туменів, очолюване Бек Булатом, Іса-беком, Ягли-бієм і Казанчи вторгнулося до Ширвану^[855]. Отже, очільником війська був го­лова Крила Мувала; Ягли-бій також походив із західної арис­тократії^[856]. Таким чином, видно, що військо принаймні частково складалося з вояків з українських улусів. Бек Булат після тижневої облоги захопив Тебриз. Тимур вдався до контрзаходів. До Азербайджану було відправлено корпус на чолі з сином «кульгавця», але ординці завдали мавераннахрцям поразки. Лише наближення головних сил на чолі з Тимуром змусило татар відступити.

Восени 1387 р. Токтамиш вислав військо до Мавераннахра. Серед тих, хто очолював цей похід, був Бек Ярик. Оскільки його володіння були в улусі Манкерман, виходить, що у війську знову були вояки з Мувалового крила. Золотоординці пройш­лись по володіннях Тимура, розорюючи їх. Проте коли Тимур мобілізував основні сили свого війська, ординці відступили. Головною втратою для Золотої Орди стало повне знищення Тимуром весною 1388 р. Ургенча з навколишніми областями.^{[857] [858]}

Восени 1388 р. Токтамиш організовує черговий похід на схід. І на цей раз у війську були вояки з Мувалового крила. Принаймні Шереф-ад-дин Йезди згадує «(мешканців) Криму з Кафою і Азака»^[859]. Хан почав розорювати ворожі території, але Тимуру вдалося розгромити авангард ординців, і вже на початку весни 1389р. перейти у наступ головними силами, що змусило Токтамиша відступити^[860]. У той же час Бек Булат у 1388 р. знову вторгся до Закавказзя^[861]. Наступного разу головні сили ординців на чолі з ханом атакували північні області Мавераннахра і навіть досягли певних успіхів. Проте Тимур вчергове зміг швид­ко розгромити авангард ординців^[862]. Токтамиш не став втягу­ватися у нові баталії і відступив. Таким чином, етап, коли ініціатива була в руках Токтамиша, закінчився для нього по­разкою^[863]. На два роки в протистоянні двох імперій наступило затишшя. Тимур наводив порядок і у своїх постраждалих від війни областях, і у новозавойованих. А Токтамиш знову зітк­нувся з протистоянням всередині держави.

І. Міргалієв висунув ідею про те, що в той момент, коли хан перебував у Середній Азії, Бек Булат підняв повстання, і це зіграло не останню роль у відступі Токтамиша^[864]. Та доказів такого виступу в крилі Мувала у 1389 р. ми не маємо. Наприклад, Пімен, який подорожував Доном у 1389 р., опи­суючи улуси — у тому числі і улус Бек Булата, не згадує фактів конфронтації серед татар^[865]. Хоча ситуація дійсно сприятливо позначилася на становищі Бек Булата. Маючи військо, він очо­лював області, які за своїм економічним потенціалом доміну­вали серед степових улусів Золотої Орди. Велику роль відігра­вало те, що еміри Крила Мувала становили окрему корпорацію. Так, під 1396 р. в «Житії Стефана Пермського» (творі, підго­товленому Єпифанієм Премудрим у першій чверті XV ст.^[866]) сказано, що Токтамиш оволодів Мамаєвою Ордою^[867]. Отже, в очах населення принаймні Східної Європи Крило Мувала було окремою ордою. Те, що тут від самого початку правління Токтамиша існували сепаратистські настрої, видно і зі згаданого вже заколоту Тулунбек-ханум^[868]. Вочевидь, аристократія крила Мувала з Бек Булатом на чолі, користуючись важкими обста­винами, в які потрапив Токтамиш, могли вимагати від хана додаткової влади. Адже хан на 1389 р., як відзначив І. Міргалієв, втратив «закавказькі території, кок-ординські міста і Хорезм»^[869]. Отже, крило Мувала набуло ще більшого економічного доміну­вання над центром. За таких умов мова фактично йшла про відновлення позицій крила часів Ногая. Саме на це, на нашу думку, вказує монетний чекан Бек Булата. І. Міргалієв при­пустив, що цей, за висловом Г. Федорова-Давидова «дрібний Чингізид»^[870], міг заручитися підтримкою Тимура, коли знахо­дився в Закавказзі^[871]. Разом з тим відсутність повідомлень про великі військові дії всередині країни свідчить про те, що хану і його опоненту доволі швидко вдалося знайти компроміс. Вже у 1391 р. Бек Булат з туменами свого крила виступив на боці Токтамиша.

У лютому 1391 р. Тамерлан, обравши шлях через Яік, рушив на Золоту Орду. Цей похід виявився для Токтамиша цілком неочікуваним. Він лише на початку квітня дізнався про дії противника. Хан оголосив мобілізацію по всіх областях. Пара­лельно з цим до Тимура було вислано посольство з пропо­зиціями миру. У воєнному плані Токтамиш сподівався зупинити Тимура на Яіку^[872]. Проте маверанахрці встигли підійти раніше, ніж зібралися всі сили ординців, і без втрат перейшли річку. Затримка, в першу чергу стосувалася частини вояків з крила Мувала. Так Бек Булат, Бек Ярик, Таш Тимур і Актау приєд­налися до хана вчасно, принаймні вони взяли участь в битві^[873]. В той же час син Мамая, який йшов з під Азова, запізнився. Не знайшовши Токтамиша він, зіткнувшись з головними силами Тимура, був розгромлений і поранений потрапив в полон^[874].

Генеральна битва відбулася на р. Кундурче. Битва розпоча­лася 18 червня 1391 р. і тривалий час її результат був не ви­значений. Але в кінці-кінців перемогу здобув Тимур. Ординське військо зазнало поразки і було розсіяне. Однією з причин такої ситуації міг стати відступ Бек Булата, якого пізніше Токтамиш звинувачував в зраді^[875]. Хан з малим загоном втік на північ. Що стосується Тимура, то він не став йти на Сарай, а після не-

679 довгого переслідування повернув додому.

Поразка на Кундурче відкрила шлях до нової громадянської війни. Згідно даних Ібн Хальдуна «еміри відправилися в при­кордонні області і утвердилися там»^{[876] [877]. Отже, по-суті, повторю­валася ситуація 1362 р. Бек Булат, який зберіг частину власних сил, виступив проти Токтамиша. Цей оглан захопив Сарай і оголосив себе ханом. Він навіть почав карбувати власну монету, з іменем «султан Бек Пулад хан»[878]. Важливим здобутком ог- лана стало захоплення принаймні частину двору хана[879]. Мож­ливо саме цим слід пояснити втечу до Москви трьох емірів, які походили з числа двірських. Принаймні один з них був по- стільничий[880]. Проте Токтамиш зміг доволі швидко зібрати вій­сько і вибити Бек Булата зі столиці. Хан не зупинився на цьому, а почав переслідувати суперника. Бек Булат відступив до Криму і закрився в Солхаті. Тоді Токтамиш взяв місто в облогу. Але в цей час інший претендент на престол Тимур-Кутлук, користу­ючись відсутністю правителя, захопив Сарай. Токтамиш зняв облогу і поспішив визволити столицю (восени 1391 р.)[881].}

Наступного 1392 р. Токтамиш поновив наступ на Бек Булата і відтіснив суперника до Солхата. Проте на цей раз облога велася успішніше і укріплення міста впали. На жаль, Ібн Халь­дун, будучи головним джерелом в описі цього заключного етапу, не дає подробиць падіння Солхата. Він лише каже, що ханське військо «поновило облогу його, поки нарешті не ово­лоділо ним. Він (Токтамиш) взяв верх над Оглан Булатом і вбив його»^[882]. М. Сафаргалієв, спираючись на ярлик хана кримському еміру Бек-Хаджию від 10 вересня 1392 р., вважав, що Токта- мишу масовою видачею ярликів вдалося привернути на свій бік частину кримської аристократії. До 1393 р. дослідник відносить припинення громадянської війни і відновлення Токтамишем влади в Золотій Орді, за винятком деяких східних теренів^[883]. Те, що аристократія крила Мувала підтримала Токтамиша засвідчує той факт, що всі місцеві оглани і еміри згадані в битві при Кундурче: Бек Ярик, Таш Тимур і Актау, після повстання зали­шилися на своїх землях.

Важко визначити, яку позицію під час повстання Бек Булата зайняли сусіди (ВКЛ, Генуя) крила Мувала. Щодо позиції Кафи, то вона, на нашу думку, займала нейтральну, або навіть ворожу позицію щодо Бек Булата (не випадково оглан переховувався у Солхаті). З ВКЛ було складніше. Гадаємо ярлик Токтамиша Ягайлу1393 р.^[884] вказує, що повстанці намагалися встановити якісь контакти з ВКЛ. Про це говорить той факт, що Токтамиш не лише повідомив про припинення смути, але й назвав конк­ретні імена заколотників. Вочевидь ці імена про щось говорили литовському уряду. Іншим доказом, що ВКЛ або принаймні її князівства не залишилися нейтральними є грамота подільського князя Федора Коріатовича пану Гринку на Соколець від 20 чер- веня 1391 р. В ній в одному з пунктів було зазначено «коли будемо новий город рубити в своїй землі чи в ворожій, тоді пан Гринко має нам допомогти і зі своїми людьми того города рубити»^[885]. В інших подільських грамотах пункту про ворожі міста не має. Отже, він з'явився у новій ситуації. Соколець був розташований в східній частині князівства, відповідно єдиним сусідом тут були ординські улуси. Вочевидь, подоляни, корис­туючись відсутністю татарських військ, мали якісь плани щодо своїх східних кордонів. Мова могла йти про Дніпровські пере­прави. І наостанок, ще одне зауваження — якщо еміри втікали до Москви і Тимура, то очевидно вони могли це саме робити і в напрямі ВКЛ. Так, влітку 1393 р. Вітовтове військо складалося з «Литви, Ляхів, Русі і Татар»^[886]. Досить ймовірно, що останні могли бути втікачами від Токтамиша.

Після 1393 р. Токтамиш відновлює контакти з цілою низкою країн. Причому в першу чергу мова йшла про держави, шлях до яких йшов через західні улуси: ВКЛ, Єгиптом і Османами^[887]. Також здійснювалися спроби за рахунок сусідів поповнити бюджет Золотої Орди. Так, Токтамиш звернувся до Ягайла: «Што межи твоее земле суть кня[же]ния, волости давали выходъ Белои Орде, то намъ наше дайте»^[888]. Документ залишає від­критим питання щодо волостей, про які йшла мова. Невідомою є реакція Ягайла на ці події. У тому ж році хан за чималу суму грошей відступив низку князівств Василію Дмитровичу Мос­ковському^[889]. Паралельно з прямим пошуком грошей, діяльність Токтамиша сприяла розвитку торгівлі. Наприклад, в листі до Ягайла він писав: «што было межи насъ какъ здавна гостемъ путь чистъ и вашимъ и нашимъ торговцемъ, без приимъ, без пакости всякому ч[е]л[о]в[е]ку, и чорнымъ людемъ про- мъслъ»^[890]. Те, що у наступних зіткненнях з Тимуром Токтамиш спромігся виставити чисельне і добре організоване військо, говорить про одне — хану вдалося в цілому відновити нор­мальне життя у країні. Одним із засобів цього стали політичні поступки, здійснені ханом. Мова йшла передусім про крило Мувала. На сьогодні відомі монети Таш Тимура, карбовані приблизно 1394-1395 рр. в Криму. Таш Тимур титулується на них, як «султан справедливий», «султан Таш Тимур хан да продовжиться його правління»^[891]. На нашу думку, тут мова йде не про чергового повсталого Джучида. Беручи до уваги місце Криму в політичному житті країни, цей факт обов’язково був би відображений у джерелах. Вочевидь, хан був змушений віддати частину влади західній аристократії, і дозволити мати співпра­вителя в особі Таш Тимура. Адже врешті-решт та ж перемога над Бек Булатом була здобута в основному за рахунок при­вернення на свій бік емірів. Але повністю зняти з порядку денного відцентровані тенденції країни Токтамиш, звісно, не зміг. Так, Тимур в листі до османського правителя Баязіда ІІ, написаного весною (березень) 1395 р., вихвалявся, що частина підданих хана, яка почула про наступ Тимура на Грузію у 1394 р., почала шукати захисту в кримських чорноморських містах. Більше того, за інформацією правителя Маверанахру, і сам Токтамиш «збирався перейти річку Узі (Дніпро) і йти в бік укріплених міст на узбережжі моря Кафа (Чорного моря)»^[892]. Зрозуміло, що Тимур міг перебільшувати реакцію противника щодо своїх намірів. Проте можливо, в його листі знайшли відоб­раження внутрішні проблеми Золотої Орди. Токтамиш неви­падково розпочав перемовини з Тимуром. Хан був просто него­товий до повноцінної війни з Маверанахром. Зрозуміла і паніка в частині еліти Джучидів. Адже вже після початку наступу Тимура, в поволзьких районах у вересні 1394 р. спалахнула чер­гова кривава усобиця. Літопис так називає фігурантів конф­лікту: «в Орді Токтамишевій між великих князів його Татар­ських». На Волзі відбулася битва, в якій загинуло «багато князів і Татар»^[893]. За таких умов було доволі реальною можливість підготовки Токтамиша до укриття за стінами генуезських міст. Нестабільною залишалася ситуація для Токтамиша на західному кордоні. Мова йде про татар улуса Ногая, які на початку 1390-х рр. знову зайняли південне Поділля до Дніпра. Причому їх стосунки із Золотою Ордою не були дружніми. Шереф-ад- Дин Йезиди і Низам-ад-дин Шами писали, що тут знаходився улус Хурмадая, який був вороже налаштований до золотоор- динців^[894]. Щодо причин, які обумовили ці настрої, то допус­каємо, що ними могли стати прагнення Джучидів вернути нага­євих емірів під свою владу. Однак, на нашу думку, головна активність цих емірів була направлена в бік Молдови, Польщі і ВКЛ. Так, 6 січня 1395 Стефан І Молдавський підписав угоду з Ягайлом. В ній зазначено, що турки і татари є ворогами Польщі, а Стефан має намір надати проти них допомогу^[895]. Заки Валіді Тоган вважав, що у цьому випадку йшлося про Тимур-Кутлука і Едигея^[896]. Проте ми не можемо з цим погодитися оскільки в цей час в Золотій Орді правив лише Токтамиш.

В 1394 р. спалахнула нова військова кампанія між Золотою Ордою і Маверанахром. Бої відбувалися на теренах Грузії, до якої вторгнувся Тимур. У відповідь Токтамиш вислав військо, яке змусило маверанахрців відступити. Серед емірів, що коман­дували ординцями не згадано ні одного з крила Мувала^[897]. Основні сили зійшлись в середині квітня 1395 р. в генеральній битві на р. Терек. Тумени з крила Мувала, Бек Ярика і Актау, стояли на правому фланзі війська. Саме ці підрозділи здійснили маневр, який ледве не призвів до перемоги ординців. Вони спо­чатку атакували лівий фланг Тимура. Коли той наніс контрудар, татари відступили до другої лінії, а потім власною контратакою змусили маверанахрців відступити^[898]. Щоб уникнути поразки, Тимур встиг прикрити свою ставку табором з гарб. Згодом, доволі швидко зміг підтягнути резерви і зупинити наступ ор­динців. Після цього Тимуриди обійшли Актау, що призвело до розгрому всього правого флангу Токтамиша. Незабаром було розбито й інші частини ординців^[899].

Проте поразка золотоординських військ ще не означала кінець могутності держави. Чимала кількість чамбулів (весь правий фланг), очолених Таш-Тимуром і кількома емірами, від­ступили до Азова і далі по своїх улусах. Сам Токтамиш також з великими військовими силами пішов до Сарая. Тамерлан, пам'я­таючи 1391 р., та швидкість, з якою Джучиди відновлюють свої сили, вирішив максимально ослабити Золоту Орду. Для цього він піддав її землі нищівному грабунку і розоренню. Та обста­вина, що ординські міста не мали укріплень, у даних умовах мало трагічні наслідки для держави. Фактично, Тамерлан не мав перешкод, а золотоординське населення рятувалося лише втечею. З іншого боку ні Токтамиш, ні ординська аристократія, вочевидь, не вірили в можливість Тамерлана опанувати всі золотоординські терени. Це засвідчує той факт, що не було зроблено спроб об'єднати крила. І хан і його еміри просто від­ступили у віддалені по відношенню до Тамерлана області дер­жави.

Спочатку Тимур з усім військом, переслідуючи Токтамиша, дійшов до Волги, знищуючи по дорозі все (на початку полко­водець не збирався набирати полон аби не втрачати швидкості просування). Форсувавши неподалік Увела Волгу, Тимур на­здогнав нарешті Токтамиша і остаточно знищив його військо. З опису цих подій видно, що Тамерлану вдалося обійти про­тивника і притиснути його до Волги. Причому широта річки була настільки великою, що джерело зве її морем^[900]. Сам Ток- тамиш вирвався з оточення і втік на північ. Перейшовши на лівий берег, Тимур деякий час переслідував сарайського прави­теля. Правитель Маверанахру піднявся до Волзької Булгарії і розорив її. Чимала кількість міст в тому числі столиця Булгар були захоплені і спалені. Після такого розвитку подій очіку­ваним було те, що Тамерлан залишеться в зоні кочівель золо- тоординського двору. Адже вже починалося літо з його посухою в степу. За таких умов Тимуру простіше було залишитися в Булгарії, або спуститися на південь вздовж Волги до Сарая, чи навіть Маджару. За будь-яких з цих розкладів західні улуси залишалися в безпеці. Єдине, що їм могло погрожувати, так це дії корпусів сина Тамерлана і кількох мурз, яких він залишив на Північному Кавказі чи направив до Азова^[901].

Але й на цей раз Тимур діяв непередбачувано. Для стратегії цього полководця характерним було прагнення раптово зни­щити передусім основні військові сили супротивника. Невипад­ково Тамерлан так наполегливо переслідував Токтамиша, і саме тому наступною метою його походу мала стати найбільш кон­солідована аристократія правого крила. Шереф-ад-дин Йезди так каже про цей аспект Тимурової стратегії: «Тимур-заво- йовник, який у будь-якій справі був задоволений, лише коли доводив її до останньої межі»^[902]. Правитель Маверанахру підіб­рав провідників і, як пише Шереф-ад-дин Йезди «відправився в безкрайній степ»^[903]. Цією характеристикою сучасник подій по суті засвідчив неможливість походу літом з середньої Волги до Дніпра по прямому маршруту, після кількамісячних битв і маршів. Саме цим можна пояснити і відсутність в правому крилі готового війська. Вочевидь поява Тамерлана на Дніпровських берегах була, для місцевих князів досить несподіваною. Додат­ковим доказом того, що Тимура не очікували на кордонах Київ­щини, може слугувати той факт, що великий князь литовський Вітовт тільки у серпні закінчив мобілізацію війська і на початку вересня був під Смоленськом^[904]. Враховуючи, що сучасники зображують князя як активну людину і правителя, яка чималу увагу приділяла саме мобілізаційним заходам^[905], то видно, що і для нього дії Тамерлана були доволі несподіваними. Тамерлан в області Юлуклук-Вазуклук об’єднався з частинами, що були залишені південніше^[906]. Ймовірно, що тут мова йшла про річку Бузулук (приток Хопра), яка якраз знаходиться південно-захід­ніше Укека. Якщо наше припущення вірне, то подальший шлях мав пройти південніше Тихої Сосни, через Оскіл. Сіверський Донець правитель Маверонахра мав перейти у золотоордин- ському місті поблизу сучасного Ізюму. Першим під удар по­трапив улус Бек-Ярика. Його володіння були розгромлені, а сам він врятувався втечею. Наступними жертвами Тамерлана стали землі Таш-Тимура і Актау. Вони теж рятувалися втечею. Причому їх шлях проліг на захід, на правий берег Дніпра до володінь Хурмадая^[907]. В обох випадках для золотоординської аристократії київські стіни чомусь не стали надійним захистом. Вочевидь, Тамерлану вдалося її відрізати від укріплень міста. Те що Таш-Тимур з Актау втекли на Правобережжя, де правив їхній ворог Хурмадай, пояснюється, швидше за все тим, що їх землі знаходилися поблизу Самари і у південніших регіонах (інакше вони б потрапили до Подільського князівства). Розгро­мивши придніпровські улуси, Тамерлан рушив до р. Дон. При­чому Шереф-ад-дин Йезди пише, що його шлях йшов в «землі руських». Отже, мова йшла про верхню течію Дону. Джерело також говорить про зруйнування міста Карасу, яке більшість вчених ототожнюють з Єльцем. Останній згідно літописів якраз і був спалений Тамерланом. Цікаво, що Шереф-ад-дин Йезди пов'язує цей похід з черговим погромом Бек-Ярика, що сам там переховувався^[908]. Тамерлан продовжив свій шлях далі на північ. Поблизу Калуги його чекало військо московського великого князя Василія Дмитровича і його союзників. Проте Тамерлан вирішив повернути назад до Азова. Там він з'єднався з туме- нами, залишеними «для повторного розорення правого крила» і після короткого відпочинку рушив в землі Черкесів^[909]. З гену­езьких джерел відомо, що під час погрому правого крила війська Тамерлана розорили і Крим. Причому сумна доля не оминула Кафу, яка на 18 днів була взята в облогу^[910]. Щоправда, незро­зумілим залишається чи це здійснив сам Тамерлан після по­грому дніпровських улусів, чи війська емірів, що він їх направив на повторне спустошення правого крила. Зиму Тимур з військом провів в Сараї. Зима видалася не тільки холодною, але й для населення Золотої Орди голодною. Навіть війська Тимура по­терпали від нестачі продуктів. Чимало кочівників помирали від голоду і хвороб. А вже на початку весни Тамерлан рушив з величезною здобиччю до рідних земель.

Ми не випадково багато уваги приділили руйнуванням, що їх завдав Тамерлан Золотій Орді. Крізь призму його завоювання можна уявити могутність держави Джучидів. Сама по собі поразка ординських військ на полі бою ще не означала крах держави. Навпаки вже після 1391 р. Токтамишу швидко вда­ється повернути колишню міць. У 1395 р., ординці відступаючи вглиб країни, з часом змогли б зібрати сили. Для повного роз­грому Джучидів треба було пройтися по всій території країни: Поволжі, Булгарії, Північному Кавказу, степовому масиву від Дністра до Дону, Криму і російським князівствам. Причому як показали події, місцеві кочівники доволі вдало уникали ударів ворога, так що Тимуру довелося деякі місцевості нищити кілька разів. Фактично погром Золотої Орди показав, що імперію ко­чівників у часи середньовіччя могла розгромити тільки інша подібна за устроєм і характером держава. У той же час маршрут Тамерлана, що дугою оминав південний кордон ВКЛ яскраво продемонстрував успішну оборонну політику попередніх укра­їнських князів, яка на жаль так скупо відбита у джерелах.

Наслідком Тамерланового нашестя стало повне зруйнування внутрішньої інфраструктури Золотої Орди. Те, що Джучиди з таким трудом створювали протягом півтора століття рухнуло в один момент. З цілої адміністративної структури, з сотень існуючих міст і поселень життя жевріло лише в кількох великих містах. Але перетворення їх на окремі острівки осілого життя серед кочових народів, після втрати чималої кількості осілих регіонів, чуми, зміни торгових маршрутів, означало для цих міст смертельний вирок. Відсутність ремісничого, землеробського і чиновницько-управлінського населення надавала степу спус­тошливого вигляду. Відновити заново міську систему можна було лише за умов добре централізованої влади і могутнього вливання людських і матеріальних ресурсів, як це спостері­галося в другій половині XIII ст. Проте ні одного, ні другого Золота Орда вже не мала. За такої ситуації улуси ханів і емірів з

територіальних областей з містами і селищами перетворюються на архаїчні кочові орди. Раніше хан (чи емір) кочував лише з власним двором. Тепер же він пересувається разом з усіма своїми підданими. Крім того, за відсутності власного осілого населення збільшилася і залежність татар від сусідніх областей з потужними землеробською і ремісничою економіками. Цей про­цес пришвидшився після 1395 р. і до кінця століття Золота Орда мала вигляд цілком кочової держави.

З відходом Тимура, Токтамиш енергійно почав відновлювати свою владу. Куюрчак не зміг закріпитися надовго і був вбитий, можливо Тимур-Кутлуком (останній контролював землі поблизу Яіку). Токтамиш 1396 р. займає Сарай і починає наводити лад в країні. Він посилає посольства до навколишніх країн. Як єди­ного правителя його сприймають і сусіди. Так Ібн Ельфорат під 1397 р. називає Токтамиша: «кан Токтамиш, господар країн «Північного степу», що сидить на престолі Берке хана в землях Кіпчацьких»^[911]. В тому ж році, під владу Токтамиша повер­тається і крило Мувала. Це видно з уже згадуваного Житія Стефана Пермського, де під 1396 р. згадано, що Токтамиш оволодів Мамаєвою Ордою^{[912] [913]. Хоча хану і вдалося взяти під свій контроль «Крим, Середнє і Нижнє Поволжя, руський улус і передкавказькі степи», проте ситуація залишалася досить складною. Тимур-Кутлук і Едигей постійно загрожували напа­дом. Вочевидь протистояння між ними мало форму перма­нентної війни. Так на початку 1397 р. динабурзький комтур повідомляв магістра Тевтонського Ордену (Інфлянтського), що Токтамиш воює з Тимуром (вочевидь мався на увазі саме Тимур-Кутлук)[914]. Однак ситуація залишалася складною. Ібн Ельфорат писав, що в березні 1397 р. Токтамиш зібрав військо, підступив під Кафу, розбив місцеві загони і, розпочав облогу міста[915]. Отже, генуезці, скориставшись слабкістю Золотої Орди, якщо не почали поширювати свою владу на навколишні терени, то принаймні припинили виконувати укладені раніше договори. Ці зміни в політиці генуезців відчули єгипетські посли ще 1395 р. Втікаючи, вони прибули до Кафи з тим, щоб сісти на корабель. Проте місцевий консул заборонив подальший проїзд, поки єгиптяни не сплатили йому 50 тисяч дирхемів[916] [917]. Цікаво, що єгипетський літописець відмітив, що хан спочатку зібрав військо, а перед містом ще мав польову битву. З цього видно, що сил Токтамиш мав доволі мало. Це не є дивним, бо, по- перше, західні улуси понесли великі втрати від Тимурового війська: полон, нищення економічної бази і приречення на голод, а також еміграцію. Наприклад, темник Актау з цілим туменом покинув межі держави.}

Тим часом Тимур-Кутлук, користуючись слабкістю хана, та облогою ним Кафи, переходить в рішучий наступ. Він швидко захоплює столицю, а згодом атакує Токтамиша. І. Міргалієв пише, що зустріч противників сталася на кримських теренах. Причому дослідник висуває гіпотезу, що безпосередньо вій­ськом командував Едигей^[918]. Відбулася битва, яку літописець характеризував, як «бой велик і сеча зла». До того ж літопис каже, що вороги Токтамиша прийшли «внезапу»^[919]. Токтамиш програв битву і відступив до ВКЛ. Причому, літописи наго­лошують, що перед цим він «согласясь з Вітовтом»^[920]. Отже, потрібен був час на обмін посольствами, чи принаймні гінцями. Тобто Токтамиш не був повністю розгромлений, а зберіг за собою контроль над частиною західних, вочевидь, придніпров­ських, володінь. Перемовини Токтамиша з Вітовтом і відступ хана до ВКЛ мали відбутися протягом квітня 1397 р. Так, саме в квітні в Тевтонському Ордені було відомо, що татари зміц­нюють литовське військо^[921]. Літописи датують цю подію як 1397 р.^[922] так і 1398 р.^[923], однак складається враження, що подія подається без щільної прив'язки до хронології. Ця невизна­ченість прослідковується і у працях істориків, на що звернув увагу Ф. Шабульдо. При цьому дослідник датує подію осіню 1396 р.^[924] М. Сафаргалієв навпаки датував її в 1397 р.^[925] Деяку ясність у проблемі вніс І. Міргалієв. Проаналізувавши повідом­лення Ібн Ельфората він дійшов висновку, що облога Кафи мала місце 1397 р.^[926] Нумізматичний матеріал теж вказує на 1397 р., як початок правління Тимур-Кутлука в Криму. Причому, як підмітив В. Лебедєв, новий хан карбував монети навіть з вико­ристанням старих штемпелів Токтамиша^[927]. Таким чином, і при­хід Токтамиша до Києва слід віднести до весни-літа 1397 р. Хан не просто прийшов до Києва, він фактично сховався у місті від ворогів (у лютому 1397 р. Вітовт посилав сюди додаткові сили)^[928].

Отже, на середину 1397 р. більша територія Золотої Орди контролювалася Тимур-Кутлуком і Едигеєм. Причому Тимур- Кутлук велику частину часу проводив саме в крилі Мувала. Цей висновок можна зробити, як з ярлика Мухаммеду, так і з того, що 1399 р. він кочував зі всією своєю ордою на Ворсклі. Токтамиш з власним двором «остаточними своїми... з царицями своїми і два сина з ним» перебував у Київському князівстві^[929]. Дискусійним залишається питання щодо Таш-Тимура. Після його втечі від Тимура за Дніпро інформація про нього у літо­писах відсутня. Згодом на політичну арену виходять його нащадки, передусім засновник роду Гіреїв Хаджи-Гірей. Остан­ній був пов’язаний з ВКЛ, що навіть дало підстави виникненню легенди про його народження в Литві. Отже, Таш-Тимур мав на якомусь етапі потрапити до ВКЛ. Це могло статися або під час Тимурового погрому, або під час першої виправи Вітовта на Золоту Орду. Ще більш драматично склалася доля Актау і його тумена. Не маючи можливості залишитися в степах між Дніп­ром і Дунаєм, Актау 1397-1398 рр. запросив дозволу Баязіда І перейти на його території. Отримавши згоду, емір привів своїх підданих на Балкани. При цьому якась група татарських емірів була страчена турками. Більшість татар розселилися по Осман­ській імперії і навіть взяли участь у нещасливій для османів битві під Анкарою 1402 р. проти Тимура^[930].

До сьогодні дискусійним залишається питання скільки похо­дів в степ здійснили Вітовт і Токтамиш до битви на Ворсклі. Наприклад М. Сафаргалієв вважав, що мав місце лише похід 1398 р.^[931], а Ф. Шабульдо звернув увагу на дві військові кам­панії^[932]. Длугош під 1397 р. повідомляє, що Вітовт здійснив похід на татар. Причому литовське військо перейшло навіть Дон і досягло приволзьких степів^[933]. Щодо маршруту та географії вторгнення, то це очевидно, є перебільшенням. Адже така масш­табна акція мала зацікавити сусідів. Німецькі хроніки, напри­клад, містять повідомлення про похід литовців на низ Дніпра 1398 р. Тоді була збудована кам’яна фортеця (Святого Яна)^[934]. Але у такому випадку виникає питання про час виводу Вітовтом з Криму караїмів (1398 і 1399 р. відпадають, тобто залишається лише 1397 р. Припускаємо, що мали місце два походи. Перший відбувся 1397 р.) Тоді війська ВКЛ разом з чамбулами Ток­тамиша дійшли до Криму. Тоді ж мало місце приєднання час­тини караїмів до Вітовта^[935]. А наступного року відбувся похід на низ Дніпра з метою побудови фортеці. Адже потрібен був час для підготовки будівельних матеріалів. Те, що фортеця була споруджена з цегли підтверджують сучасні археологічні дослід­ження. Додатковим доказом того, що в 1398 р. справді мала місце активність ординців на Правобережжі Дніпра, видно з послання тевтонців від 26 лютого 1398 р., де сказано, що поль­ські урядники мають якісь угоди з татарами^[936]. Такими уряд­никами могла виступати саме подільська адміністрація.

Тут слід згадати ярлик на кримські володіння Мухаммеду Тимур-Кутлука від 6 шааба 800 г. Хізри (1397-1398 рр.). О. Гри- гор'єв датував його 24 квітня 1398 р.^[937] В той же час М. Сафаргалієв видачу документа відносив на 1397 р.^[938] Місцем видачі документа О. Григор'єв вважав землі неподалік сучас­ного села Мішурин Ріг^[939]. Обидва роки обґрунтовуються такою логікою подій. Як у 1397 р. Тимур-Кутлук міг переслідувати Токтамиша і таким чином, опинитися на Правобережжі, так і наступного року він міг прекочувати у цей же район, щоб запобігти черговому вторгненню Вітовта і Токтамиша. Відпо­відно йому потрібно було заручитися підтримкою кримської аристократії, як 1397 р., коли він захопив Крим, так і у 1398 р. щоб мінімізувати втрати від походу ворога. Тим більше, що мав місце перехід частини кримського нобілітету на бік Вітотва і Токтамиша, що видно по історії з караїмами. Повідомлення про напад татар на литовські терени відсутні. Навряд чи Тимур- Кутлук збирався нападати на ВКЛ. Адже йому треба було закріпитися на завойованих землях. Бо як він сам казав: «Боюся своїх, а не лише чужих»^[940]. Тут важливим є той фактор, що Правобережжя Дніпра, нижче Синіх Вод, ще залишалося зоною кочування ординців.

Повертаючись до питання походів Вітовта і Токтамиша в степ 1397-1398 рр. спробуємо реконструювати стратегічні цілі союзників. Описуючи перший похід, Длугош робить наголос на захопленні якоїсь орди поблизу Дону^[941]. Ф. Шабульдо вважає, що метою кампанії було повернення Криму під владу Ток­тамиша^[942]. Це твердження підтверджується нумізматичними знахідками. В. Лебедєв відзначає існування дирхема Токтамиша, карбованого у Криму у 1397-1398 рр. (800 р.)^[943]. За умов, коли в західних улусах Золотої Орди володарював союзник ВКЛ, Вітовт отримав можливість взяти під контроль Дніпровський шлях до моря. Те, що мова йшла саме про включення нижнього Подніпров’я до ВКЛ видно по замку св. Яна (він був збудований з каменя)^[944]. Адже для будівництва такої фортеці потрібно більше зусиль і часу. Проте таке активне просування в степ було перервано черговою поразкою Токтамиша. Він не зміг довго протриматися в крилі Мувала. В. Лебедєв відзначає, що вже згадуваний дирхем чеканки Токтамиша 1397-1398 р. представ­лений лише 1 екземпляром^[945]. Вочевидь, демографічні втрати крила Мувала були занадто великими, аби надати Токтамишу достатньо сил для самостійної боротьби з Тимур-Кутлуком. Тим більше, що цей хан прикочовував на захід разом з усією своєю Ордою. Це видно з описів в джерелах битви на Ворсклі 1399 р.

Саме під час перебування Токтамиша у ВКЛ сталася інша важлива подія — видача ханом ярлика Вітовту, що не викликає жодних сумнівів. Важливість цього документа в тому, що ним Токтамиш, як останній легальний правитель всього Улусу Джучи, юридично поступався землями на захід від Дніпра і Ворскли на користь ВКЛ, тобто документально підтвердив вже існуючий стан речей. Щодо часу видачі ярлика, то впевнено можна говорити лише про те, що це було до битви на Ворсклі. На нашу думку, мова може йти про період між другим і третім походами союзників у степ.

Тут слід зрозуміти ще один важливий момент. Як тлумачити спільні дії Токтамиша і Вітовта? Історик досліджуючи ці події потрапляє в тенета наявних джерел, більшість з яких євро­пейські. З них випливає, що саме Вітовт і, відповідно ВКЛ, воює проти Золотої Орди. Причому постать Токтамиша потрапляє в тінь литовського правителя. Але слід пом'ятати, що Токтамиш залишався формально законним ханом Улусу Джучи. Відпо­відно спільні дії Вітовта і Токтамиша слід сприймати як союзні виправи ВКЛ і Золотої Орди проти антиурядових заколотників в державі Джучидів. На нашу думку саме цим можна пояснити тут кількість добровольців з Польщі, які стали під стяги Вітовта. Справа в тому, що в 1390-х рр. литовський правитель ще не набув, такої величності, яку він буде мати наступного століття. Відповідно він мав чимось затягнути до себе вояків з сусідньої країни. І саме статус Токтамиша і був вочевидь цим магнітом.

Отримавши ярлик, Вітовт розпочинає підготовку до повно- масштабного наступу на Золоту Орду. Фактично ця подія мала вигляд хрестового походу. В Київському князівстві відбувся збір військ ВКЛ і татар Токтамиша. Також у війні мали взяти участь молдавські і подільські полки, добровольці з Польщі (400 вояків), загін тевтонських лицарів (100 списів, які за підрахун­ками Масана нараховували 600-700 вояків)^[946]. З важкої зброї військо мало артилерію і табір з «возів кованих». Літопис на­раховує у війську 50 князів, до цього слід добавити 12 лицарів- братів Тевтонського ордену, Спитка з Мельштина і Стефана І Молдавського зі своїми дворами, і зрозуміло самих Вітовта і Токтамиша, тобто перед нами постає військо цілком аристо­кратичне за своєю суттю. В цьому військо Вітовта нагадувало руське військо часів походу на Калку 1223 р.

Влітку 1399р. Тимур-Кутлук кочував в степу. Очевидно це було в середній течії Сіверського Дінця. На це вказує маршрут обраний Вітовтом. У випадку перебування Тимур-Кутлука десь за Самарою чи південніше, то військам ВКЛ зручніше було б рухатися Дніпром. До того ж Тимур-Кутлук чекав на підхід Едигея з заволзькими ордами. За таких умов преміщення вздовж Сіверського Дінця давало татарам простір для маневру. Вітовт, закінчивши збір війська, в липні 1399 р. рушив з Києва «в поле Татарське далече». Взагалі рух війська в глибину Степу сухо­долом, з відривом від річкової артерії якою був Дніпро, недво­значно вказує на дві речі. По-перше, метою кампанії 1399 р. був не Крим, а принаймні Азов і задонський степ. Хоча не ви­ключено і те, що правитель ВКЛ міг сподіватися дістатися Волги в районі сучасного Волгограда. Згадаймо слова, що при­писували Вітовту літописці: «підемо полонити землю Татар­ську, переможемо царя Темир-Кутлуя, візьмемо царство його... посадимо в Орді на царстві його царя Токтамиша і на Кафі, і на Азові, і на Криму, і на Азтаракані, і на Заяіцькій Орді, і на всьому примор'ї, і на Казані; і те буде все наше і цар наш». Зрозуміло, що ці слова швидш за все є гіперболою книжників XV ст., проте складеною на основі реальних розмов Вітовта і його оточення. По-друге, рішуче і впевнене просування литов­ського війська вглиб степів показувало, що психологічно і фізично воно не сприймало даний факт як екстраординарний. Минулорічні кампанії мали збагатити досвід керівників і вояків щодо дій в степу. А якщо згадати, що левова доля полків була виставлена українськими князівствами та союзними татарами, для яких степи були «рідним домом», то Дніпрово-Волзькі рівнини перестають виглядати як «терра інкогніта».

П'ятого серпня Вітовт наблизився до р. Ворскла, в верхній її частині. Судячи з усього, ця річка була на той час кордоном Київського князівства і ВКЛ в цілому. На це вказує розта­шування на ній, згідно «Списку міст далеких і ближніх» най- південнішого київського «града» Хотмишля. Щоправда, дже­рела, що висвітлюють битву не згадують міста, а навпаки під­креслюють, що події відбулися у відкритому степу. Хотмишль знаходився ближче до витоків Ворскли. Вітовт зупинив свій табір на правому березі. Сюди ж незабаром підійшов і Тимур- Кутлук. Принаймні літописець його появу подає вже після при­буття литовського війська. Спочатку до битви не дійшло. Хан зав'язав з Вітовтом перемовини. Причому правитель ВКЛ вима­гав визнання Тимур-Кутлуком зверхності Литви. В такому ба­жанні Вітовта на той момент вже не було нічого неординарного. За минулі роки його зверхність визнав екс-хан Золотої Орди зі своїми дітьми, і судячи з усього ще ряд Чингізидів (принаймні Таш-Тимур зі своїм родом). Сам же Тимур-Кутлук формально залежав від Тамерлана. Відповідно, говорячи: «покорися і ти мені», Вітовт виходив вже з існуючої практики.

Тимур-Кутлук погодився на вимоги Вітовта, але зажадав три дні, щоб дати остаточну згоду. Протягом цього періоду він фактично утримував литовське військо: «посилав до Вітовта скота багато, волів, овець...» (до речі, опис тварин вказує, що хан кочував не тільки з військом, а й з усією ордою. Останнє після Тимурової навали було типовим для степових можно­владців). Судячи з усього Тимур-Кутлук або отримав повідом­лення про підхід Едигея, або просто відтягував час до прийняття важливого рішення. Так чи інакше але поява темника з чи­сельним військом повністю змінила всю ситуацію. Едигей од­разу взяв все правління в свої руки. Коливання та невпевненість хана змусили його піти на переговори з Вітовтом, які однак, завершилися безрезультатно. Після цього обидва війська почали готуватися до битви. Польська хроніка передає історію про суперечку, що відбулася між Спитком з Мельштина і шлях­тичем Щуковським. Спитко, мовляв, пропонував прийняти умо­ви Едигея. А Щуковський, навпаки, звинувачуючи Спитка в боягузтві, наполягав на наступі^[947]. Гадаємо, в цьому сюжеті зафіксовані ті суперечки, які точилися серед вітовтових гене­ралів. Пропозиції Спитка відображали думки українських воя­ків, для яких степова війна була справою життя. Будучи свідками непостійності татар і їх усобиць вони розуміли, що методом відтягування часу (як перед цим робив Тимур-Кутлук) можна сподіватися на розкол лав противника. В той же час табір був надійно укріпленний. Щодо останнього, то треба наголо­сити, що використання укріплених засобів під час битви не було новиною для степовиків. Наприклад у 1395 р. під час військових дій на Кавказі як Токтамиш, так і Тамерлан вдавалися до такого прийому^[948]. Новацією були зброя, що давала можливість вико­ристовувати табірні укріплення продуктивно. В той же час Щуковський уособлював думку європейського лицарства, яке тяжило до відкритого бою лицарською зброєю. В решті решт даний спір є прикладом ставлення в феодальному війську до нової зброї і техніки її використання (такі суперечки мали місце в більшості європейських країн аж до XVI ст.)

Незважаючи на те, що польська хроніка фіксує факт при­йняття Вітовтом сторони тих, хто бажав наступу, проте хід битви вказує на інше — правитель ВКЛ спочатку все ще діяв не залишаючи табір. Дванадцятого серпня Едигей розпочав атаку в центрі. З тих скупих описів битви, що до нас дійшли, можна зробити такий висновок — темник використав спочатку тактику Тамерлана, тобто через центр спробував перекинути литовські полки, викликати паніку і тисняву серед вояків та швидко здо­бути табір. Проте і Вітовтове військо виявилося на висоті. Вже в першій атаці татари засипали бойові порядки противника стрі­лами. Не залишилися в боргу і литовці. Хоча літописець кри­тично описує дії вогнепальної зброї, мовляв, «в полі чистому пушки і пищалі не дієві» бувають. Але пізніше зазначає, що стрільба з литовської сторони завдала чималої шкоди ворогу і кілька разів змушувала його до відступу. Після кількагодинного запеклого бою бойові порядки татар потіснилися, «почала пере­магати Литва князя Едигея Ординського». Тоді темник змінює тактику і, продовжуючи організований відступ, пускає орду Ти- мур-Кутлука на фланги Вітовта. З того, що ханові вдалося доволі швидко обійти литовські полки видно, що Вітовт насту­пав на ворога необережно зі своєю кіннотою і, можливо, час­тиною піхоти відірвався далеко від табору. Литовський полко­водець вочевидь спробував виправити ситуацію і намагався за допомогою частини військ зупинити Тимур-Кутлука. Саме після опису обходу хана літописець змальовує найдраматичніший за напруженням момент битви: «...і бисть брань люта і сеча зла зело». Джерела вказують на Токтамиша, як людину, яка перша почала тікати і відкрила фланг, на який обрушився Тимур- Кутлук. Втеча Токтамиша вирішила долю битви. Бойові по­рядки литовського війська були зруйновані, підрозділи змішані. Ординці швидко оволоділи табором після чого переслідували втікачів до Києва. Вітовт теж рятувався втечею «в малій дру­жині». Велика частина війська загинула або потрапила в полон. Тільки князів, що лягли на полі бою літописець називає 74 — серед них Андрій і Дмитро Ольгердовичі, Спитко з Мельштина тощо. Літописець занотував: «...Оскудевшу людми від Темир- Кутлкева побоїща в полі чистім... і була тоді скорбота велика і пустота людей в Литві». Щоправда, пізніше частина князів, що їх вважали загиблими знову зустрічається в джерелах. Та й чимала кількість вояків мала врятуватися, бо битва закінчилася під вечір і в сутінках можна було сховатися. Наприклад, з дванадцяти німецьких лицарів врятувалося три — і це при тому, що вони були не місцеві. Очевидно це стосувалося вояків добре знайомих з краєм, передусім українців і татар.

Напрям переслідування вказує не стільки про те куди тікали вояки (люди, що рятуються шукають в першу чергу безпечні місця подалі від ворога), скільки про подальший після битви рух татар. Едигей як талановитий полководець мав розуміти, що внаслідок перемоги у нього з'явилася можливість доволі легко оволодіти Києвом та іншими містами. Бо, як писали вже через 120 років литовські можновладці: «Київ — це ворота всьому панству», «славний і знаменитий замок»^[949]. Проте місцева фор­теця встояла перед атаками ординців. Вочевидь, коли джерела кажуть про «всю силу литовську», що ходила в похід, то тут слід розуміти, в першу чергу, дружини князів та інших вельмож. В той же час частина місцевих вояків в т.ч. міські ополчення очевидно для далекого походу в степ не залучалися. Саме тому Київський замок відбив ворожі наступи. На жаль, не відомо чи застосовували татари при його штурмі захоплені гармати. Поки Тимур-Кутлук з Едигеєм тримали в облозі Київ, їх чамбули розійшлись по українських землях, доходячи навіть до Луцька — «багато міст попленіша, багато країн (тут князівств — Б. Ч.) повоеваша і пусто створивши». Нарешті татарські керманичі, розуміючи, що Київ не захопити, а без цього залишатися в ближніх степах небезпечно, почали відступ. Можна лише уяви­ти кількість здобичі і полону, що переможці забирали з собою. Один тільки Київ дав відкупу 3000 рублів (Печерський монас­тир 30 рублів) — тобто величезні як на ті часи гроші^[950].

Значення подій 1399 р. є дуже важливим в історії Золотої Орди. Держава Джучидів, не зважаючи на важкі втрати вна­слідок погрому Тамерлана і громадянської війни, спромоглася знайти сили аби відбити вторгнення ззовні. При цьому, не­спроможність Кутлуг-Тимура і Едигея захопити українські міста в умовах, коли основне військо ВКЛ було знищено, чи розсіяне внаслідок поразки, яскраво показало, що території на захід від Ворскли і Дніпра втрачені для Золотої Орди остаточно.