Територія

У 1224 році Чингізхан провів адміністративну реформу, згідно з якою держава поділялася на чотири області — улуси. Їхніми правителями призначалися сини каана — Джучи, Чага- тай, Угедей і Толуй.

Внаслідок Західного походу 1236-1242 рр. і походу Куру- миши 1245-1246 рр. Улус Джучи перетворився на найбільшу область Монгольської імперії. Проте його географічне розташу­вання — віддаленість від метрополії, відокремленої до того ж улусом Чагатая, — робило улусного правителя Чжувана, згідно з китайськими джерелами, доволі самостійною фігурою. І якщо Бату сучасники сприймали як одного з наймогутніших пред­ставників імперії, то вже його наступник Берке, як видно з єгипетських джерел, виступає як незалежний правитель. Грома­дянська війна в Монгольській імперії, що спалахнула 1260 р. між синами Толуя — братами Хубілаєм і Аріг-Бугою, остаточно розколола імперію Чингізхана. У цій усобиці Берке підтримав Аріг-Бугу^[954].

Вже за правління Берке (1257-1266) Улус Джучи де-факто перетворюється на окрему державу. Хан Менгу-Тимур (1266­1280) починає карбувати власну монету, відправляє в осілі області своїх чиновників, проводить новий перепис населення, припиняє надсилати «данину» до Каракоруму і роздає землі осілих регіонів за прикладом каана. Що ж стосується улусів на теренах України, то вони автоматично перейшли до нової держави — зрозуміло, що цей перехід був технічним. І в по­дальшому до XV ст. більшість земель сучасної України пере­бувала саме в складі Золотої Орди.

Згідно з традицією кочовиків, нащадки Джучи розділили Улус Джучи на дві частини — «крила». Західне (праве) крило дісталося керівникові всього улусу Бату, а східне (ліве) відійшло до старшого у роду Орду-Ічена. До початку XIV ст. ці частини жили самостійним життям і були фактично окремими країнами. Однак, правителі лівого крила формально вважалися залежними від володарів правого. У територіальному аспекті праве крило також домінувало — йому належав не лише величезний сте­повий масив, але й усі осілі регіони, причому не тільки на заході, але й на сході (Хорезм). Навіть кордон між ними про­ходив, судячи з усього, не по Яіку (суч. Урал), а дещо східніше. Відповідно, Золотою Ордою у цей проміжок часу слід вважати лише праве крило^[960].

Визначення кордонів Золотої Орди на теренах сучасної України є справою важкою. Головна причина — це брак джерел. Проте окреслити, принаймні у загальних рисах, контури дер­жави в цьому регіоні є можливим. Слід відзначити, що Мон­гольська імперія, а потім Золота Орда не були виключно кочовими утвореннями. Це були держави, в основі яких лежали два світи: кочовий і осілий. Степ становив серцевину країни — її внутрішні регіони. Осілі ж області формували зовнішній кон­тур держави. Кочовики були тією силою, яка створила державу Чингізхана, а у наступні століття саме вони стали одним з головних факторів, завдяки яким осілі народи утримувалися під владою ханів. Якщо кочовики становили військову міць, то осіле населення складало економічну основу країни. Відповідно, визначаючи кордони держави, на нашу думку, не слід прово­дити їх виключно по межах розселення кочовиків — вони були лише частиною населення, хоча й державоутворюючою. Терито­рію слід реконструювати по сітці державно-бюрократичного апарату, який був представлений, у першу чергу, намісниками хана баскаками-даругами та виключно «економічними» чинов­никами: митниками, вартівниками, очільниками ямів, отама­нами тощо^[963]. При цьому більшість осілих регіонів зберегла стару аристократію, династії і управлінські механізми: як князі з числа степових народів правили своїми підданими, так і осілі правили своїми^[964].

Виходячи з таких критеріїв, кордон Золотої Орди в період її піднесення можна окреслити таким чином: на заході він захоп­лював Північну Добруджу, а потім по лівому берегу Дунаю тягнувся до Залізних воріт; звідти вздовж Карпатських гір йшов до верхів'їв Серету, Пруту і Дністра^[965]; по правому берегу Дністра кордон спускався до Бакоти і далі переходив на ліво­бережжя річки. Описуючи війни Данила Галицького проти болохівців і ординців, літопис оперує такими географічними назвами: при поході Курумиши та Бурундая на Галицько-Волин­ську державу першими під удар потрапляють Шумськ і Кре­менець^[966]; у відповідь руські війська атакують Бакоту, причому тут захоплюють баскака, Меджибіж і регіон Побужжя з «людь­ми татарськими», Городок, Сємоч «і всі міста, що сидять за татарами, Городеск і по Тетереві до Жидичева»^[967]. Отже, бачимо, що межею Монгольської імперії були верхів'я Серету, Пів­денного Бугу, Горині і Смотрича (не виключено, що це пояс­нювалося наявністю тут степового ареалу). Далі кордон мав проходити по р. Случ на північ. По-перше, це видно з факту входження Київської землі до складу Монгольської імперії, а Случ якраз і був кордоном князівства з боку Волині. По-друге, підтвердженням цьому є історія з походом Данила Галицького на Звягель у 1257 р. Тоді він і Міндовг уклали договір про спільний наступ на Київ. І першим містом, яке зазнало нападу Данила Галицького, був саме Звягель, розташований на Случі^{[968] [969]. Київщину монголи включили до держави, і навіть перших бас­каків зустрічаємо саме тут — якраз під час падіння стольного міста.}

Для реконструкції північної частини кордону звернемося до праці О. Русиної. Дослідниця проаналізувала функціонування урядів старця і отамана у ВКЛ у XVI ст.

У повідомленні літопису про поїздку Данила Галицького до Бату сказано, що приводом до неї стала вимога Мауці (у літописі — Могучий) віддати Галичину^[971]. Але сусідніми ордин­ськими землями керував Курумиши. З цього випливає, що Мауці викликав Данила як посадовець, що у владній ієрархії знаходився нижче за Бату (так само як і Бату був останньою владною ланкою перед кааном). Характерно, що П. Карпіні, називаючи улусних правителів, також говорить, що Мауці стоїть «вище Коренци (Курумиши)», але при цьому папський посол не пояснює в чому суть цієї вищості^[972]. Однак, після від'їзду посланника папи зі ставки Курумиши до Бату, оточення Карпіні було відправлене до Мауці^[973]. Важливо, що маршрут повернення Карпіні додому мав такий вигляд: каан-Бату-Мауці-Куруми- ши-Київ^[974].

Виникає питання: хто ж приховується під іменем Мауці- Могучий? М. Сафаргалієв припускає, що Мауці і є Мувал^[975] (вочевидь, виходячи з того, що Бейбарс і Еннувері його нази­вають Мувалом^[976], а Елайні — Моголом^[977]). В. Трепавлов у своїй останній праці по Золотій Орді припускає, що Мауці не є Чингізидом^[978]. Іншої думки дотримується Р. Почекаєв. У своєму дослідженні він, спираючись на повідомлення Рашид-ад-діна, стверджує, що Мауці є сином Чагатая^[979]. За співзвучністю імен з дітей Чагатая на цю роль підходять лише Мутуген та Муджи Яя, але перший з них загинув ще за життя діда. Важливо й те, що Рашид-ад-дін не згадує про правління представників роду Чагатаєвичів в Улусі Джучи. Тож, на нашу думку, з огляду на конфронтацію цього роду з Джучидами така ситуація є мало­ймовірною.

Як бачимо, у лівому крилі поділ на менші крила був досить чітким. У правому ж крилі Мувалова частина не була настільки яскраво виділена.

У подальшому Бату, на нашу думку, взагалі здійснив спробу централізувати владу в Ак Орді. Вже Рубрук звернув увагу на те, як Бату змусив Берке посунути свій улус з вигідного «кав­казького» шляху, щоб прибутки з нього надходили лише до скарбниці Бату^[985]. Цьому не завадило навіть те, що каан Менгу передав Грузію в уділ Берке^[986]. Крило Мувала Бату віддав своєму синові Сартаку — для Рубрука, який подорожував 1253 р., уособленням монгольської влади над західними володіннями був саме Сартак^[987]. Нащадки ж Мувала, скоріш за все, отримали землі безпосередньо у володіннях Бату, ближче до столиці^[988]. Недарма пізніше Ногай мав володіння на схід від Волги біля Яіка^[989]. Загалом, його послання і доручення, отримані від Бату^[990], вказують, що останній намагався тримати своїх родичів по- ближче до себе, натомість відправивши Муваловичів під при­водом участі в завоюванні Ірану 1256 р. на допомогу Хулагу.

Але після приходу до влади Берке «українське» крило знову дістається нащадкам Мувала — його онуку Ногаю. Припус­каємо, що однією з причин відносно легкої розправи Берке з Батуїдами — Сартаком і Улагчи, була підтримка з боку інших Джучидів, невдоволених політикою Бату.

Саме за правління Ногая крило Мувала підвищує своє зна­чення. Недарма літописці, які були досить уважними до титу- латури ординців, називали Ногая царем^[991]. У даному випадку це не перебільшення, а констатація факту. У владній вертикалі Джучидів Ногай зайняв місце рівне місцю Шибана у великому лівому крилі. Відповідно, як для підданих Джучидів, так і для сусідніх країн, що платили данину Золотій Орді, з'явився новий центр влади. Г. Пахімер так пояснював самостійність Ногая: «І, бачачи квітучі землі і народи, що були спроможні створити свою самостійну державу, він звернувся проти тих, хто послав його, і прийняв владу над тими народами»^[992]. Отже, як свідчить ця цитата, греки з одного боку не розуміли причин самостій­ності Ногая, але з іншого чітко вловили державницький потен­ціал народів, які заселяли землі України.

Поразка Ногая призвела до втрати крилом Мувала свого значення. Спочатку Токта віддав його своєму братові Бурлюку, якому вочевидь, дісталася і посада беклярбека: невипадково са­ме він очолював війська, відправлені проти Джекі, а пізніше — Каракісека^[993]. Але ставка Бурлюка розташовувалася не на Дунаї, а в районі Дону. Це видно з повідомлення про заколот Сарай- буги і Турая. Невдовзі після перемоги Токти, молодший (і на той момент єдиний) син Ногая — Турай звернувся до Сарайбуги з пропозицією організувати заколот проти хана. Сарайбуга пого­дився, і вже разом з Ногаєвичем відправився до Бурлюка, який був його братом. Однак, звернення до нього було продиктоване не лише родинними зв'язками, але й тією силою, якою він воло­дів як правитель крила Мувала. Згідно з повідомленнями дже­рел, Сарайбуга, щоб дістатися ставки брата, перейшов по кризі Волгу, а потім, залишивши військо, приїхав до Бурлюка^[994]. Отже, аби дістатися до його ставки, заколотникам навіть не знадо­билося переходити Дон. Хто очолював крило Мувала після Бур- люка нам не відомо.

За часів Узбека влада в «українському» крилі мала бути від­дана не Чингізиду, а комусь з емірів, що відповідало внутрішнім змінам, яких зазнала структура влади держави за цього хана. Узбек, намагаючись не допустити появи конкурентів, віддавав ключові посади в державі емірам. Традиція віддавати крило не Чингізидам, започаткована Узбеком (якщо її не ввів Токта після Бурлюка), продовжилася за його нащадків. Так, при Бердібеці на чолі правого крила став Мамай. Цікаво, що і центр влади області зосередився поблизу Дніпра^{[995] [996]. Саме за Мамая крило Мувала знову набуває свого значення. На період «Великої Замятні» воно виступає як самостійна держава. Токтамиш, прийшовши до вла­ди, змушений був повернутися до традицій XIII ст. За його прав­ління крило Мувала очолюють знову Чингізиди. Так, у 80-х — на початку 90-х рр. рр. XIV ст. тут править Бек Булат, центр переміщується до Солхатської тьми. У 1391 році Бек Булат виступає проти Токтамиша, отже, за часів Ногая та Мамая «українське» крило виступало суб'єктом політичних відносин. Після поразки Бек Булата, ймовірно, крило очолив Таш-Тимур. У боях проти Тамерлана 1395 р. на Кавказі він знаходиться серед володарів крила Мувала, і вже у джерелах XV-XVI ст. він згадувався як один з «давніх» ханів.}

Під час розгрому Золотої Орди у 1395-1396 рр. для нищення областей крила Мувала Тамерлан підготував окремий похід, очолюваний ним самим^[997]. Наступні міжусобні війни, які розтяг­нулися на десятиріччя, призвели до того, що Мувалове крило фактично припинило існувати як адміністративно-територіальна одиниця. Кожен хан зі своєю ордою кочував по землях колись єдиної країни, вишукуючи можливості закріпитися на захоп­лених територіях. За землі, які раніше охоплювало крило, йшла боротьба між заволзькими ханами і ставлениками ВКЛ.

Крім того, крило Мувала мало ще одну особливість. Нерідко його правителі або улусбеки з його території були одночасно беклярбеками — командувачами всієї армії Золотої Орди. Курумиши очолював військо з шести туменів. На той момент це було усе військо Бату. У різні роки цю посаду обіймали Ногай, Бурлюк і Мамай. Не виключено, що Бек Булат, а за ним Таш- Тимур теж були беклярбеками. На жаль, відсутність цільного комплексу джерел не дає можливості зробити висновок, чи була це постійна практика. Саме геополітичне розташування крила вимагало від ханів утримувати тут значні сили, на відміну від лівого крила, яке фактично було внутрішнім, отже, безпосе­редньої загрози для нього не існувало. Війни ж на Кавказі були для Золотої Орди наступальними. Інша ситуація була у воло­діннях Джучидів від Дону на захід. По-перше, осілі регіони з півночі і півдня «здавлювали» степові улуси. По-друге, за ними лежали володіння незалежних чи напівзалежних монархів — Болгарська, Волоські, Угорська, Польська, Литовська і Га­лицько-Волинська держави. Усі вони потенційно були небез­печними для ординців. Періодично Золота Орда вступала у боротьбу то з однією, то іншою країною, і врешті-решт наступ цих сусідів у поєднанні з сепаратизмом підкорених народів став фатальним для крила Мувала.

Межі цього крила лише частково збігалися з державним кор­доном, оскільки осілі області належали спочатку Каракоруму, а потім Сараю. Таким чином, якщо в Придунав'ї кордони збіга­лися, то на Правобережній Україні державний кордон проходив південніше болохівців по кордону улусу Курумиши. Те саме стосується і Лівобережної України. На Кримському півострові кордоном крила була південна межа Солхатської тьми.

Спробуємо реконструювати східну межу крила Мувала. Першим, хто подав опис розташування володінь Улусу Джучи, був П. Карпіні. В. Єгоров, на основі повідомлення П. Карпіні висунув припущення, що кордон між володіннями Мауці і Кат­рана мав проходити по правобережжю Дону, а у верхній частині по Сіверському Дінцю^[998]. Цей же регіон виступає межею під час виступів Ногая. Конфлікт 1283-1285 рр. між рильським (Олег) і липовецьким (Святослав) князями і курським баскаком Ахматом фактично вилився у протистояння Ногая і Туда-Менгу (хоча фактично хан не управляв країною). А. Зайцев спірний регіон локалізує верхів’ями Сіверського Дінця, Сейму і Псла^[999]. Отже, йдеться про верхню течію Сіверського Дінця. З опису подій 1292 р. відомо, що Ногай, рушивши на зустріч Туле Бузі, спо­чатку перейшов Дніпро, а потім, приєднуючи інших емірів (від­повідно, пройшовши східніше), наблизився до ставки хана. Під час переговорів на Туле Бугу несподівано напав Токта, і, вбив­ши правителя Золотої Орди, швидко відступив за Волгу, при цьому Дон в джерелах не фігурував^[1000]. Отже, Туле Буга чекав Ногая на лівобережжі Дону.

Тепер подивимось на події війни Ногая і Токти. Наприкінці 1290-х рр. на чергове послання Токти Ногай відповів: «Наші (вояків Ногая) коні хочуть пити і ми хочемо напоїти їх водою з Дону»^[1001]. Отже, з кількох великих річок, що віддаляли володіння Ногая і Токти, саме Дон визначається як прикордонна точка. Взимку 1298 р. Токта з військом наблизився до Дніпра, проте, коли постало питання про тривалу дислокацію, навесні знову ж таки відступив до Дона^[1002]. У тому ж році між противниками відбулася битва на річці Яса (на це вказує Бейбарс)^[1003] чи у місцевості Бахтіяр (за повідомленням Рашид-ад-діна)^[1004]. Обидві згадки відзначають, що це сталося біля Дона. Рашид-ад-дін повідомляє, що це сталося на березі ріки («місцевість Бахтіяр на березі річки Тан»)^[1005]. Єгипетський літописець зазначає, що Дон був у тилу Токти^[1006]. В. Тізенгаузен припустив, що Яса є Акаєм, притокою Сіверського Донця. Важливою тут є характеристика місцевості, дана Бейбарсом. Він свідчив, що Яса знаходилася між володіннями (тобто крилами) Ногая і Токти^[1007].

Як бачимо, саме Дон і Сіверський Донець вимальовуються в образі східного кордону крила Мувала. Більш точно визначити, як саме проходила межа, на нашу думку, може допомогти опис поїздки митрополита Пімена (1389 р.) в Константинополь (сю­жет про рух по Дону)^[1008] і його аналіз, здійснений К. Кудря- шовим^[1009]. У травні посольство Пімена минуло «Велику Луку» і пройшло «царев улус Сарихозин». Наступного дня митрополит вже пропливав повз «Бек-Булатів улус», через день минув улус Ак Бугі і за три дні був уже в Азові^[1010]. К. Кудряшов визначив, що «Велика Лука» є місцем, де Дон «круто змінює широтний напрямок на меридіальний»^[1011]. Отже, володіння Бек-Булата Пі- мен міг бачити у районі р. Чир. Таким чином, на 1389 р. східна межа крила Мувала проходила по межиріччю Сіверського Дінця і Дону. Зараз важко сказати, чи це була звичайна східна межа крила, чи Бек-Булат, який у тому ж році підняв своє перше повстання проти Токтамиша^[1012], просунув свої володіння схід­ніше. Тут слід звернути увагу на той факт, що Пімен бачив «татар же багато по обидва боки ріки Дон. В четвер же плили повз Бек-Булатів улус і бачили таку велику кількість татарської худоби, що важко собі і уявити: вівці, кози, воли, верблюди, коні» у травні^[1013]. Подорож Пімена відбувалася весною. У цю пору року кочовики зі степів Лівобережжя України, як правило, переміщувалися до Азовського моря і Дону^[1014]. Але на літо, як відомо, кочовики підіймалися на північні пасовиська. Отже, у межиріччі Сіверського Дінця і Дону літні кочівлі мали знахо­дитися в районі Осколу, можливо, сягаючи Тихої Сосни. Недарма саме там відбувся вже згаданий конфлікт руських князів і баскака Ахмата. Таким чином, наявні джерела дають підстави стверджувати, що східна межа крила Мувала прохо­дила по р. Дон (нижня течія) і лівобережжю Сіверського Дінця.

Завоювання території обумовлювало створення новою вла­дою адміністративно-територіального устрою, який відповідав би її інтересам і традиціям. Передусім це диктувалося військово- мобілізаційними цілями. Відповідно, основною одиницею стає тьма (тумен) — область, здатна виставити десять тисяч вояків. Щоправда, у процесі завоювання Чингізиди не вдавалися до кар­динальних змін в адміністративному устрої своїх нових під­даних. Адже їм потрібні були в першу чергу їжа, припаси і новобранці. Причому в умовах військових походів усе це було необхідно отримувати дуже швидко. Але вже по закінченню Західного походу відбулася «обласна реформа». Передусім вона стосувалася територій, де мешкали кочовики: половецькі орди і чорні клобуки. Це було закономірним явищем, оскільки розсе­лення кочовиків чітко прив’язане до економічних можливостей земель та щільності їх заселення. Відповідно, нарізаючи землі для своїх огланів, нойонів, емірів, каанів, влада виходила з уже наявного стану речей. У той же час князівства, де переважало осіле населення, передусім руське і аланське, хоча й мали пер­спективу втратити землі, зручні для кочування, проте їх існуван­ню у вигляді окремих областей ніщо не загрожувало. Щоправда, певні зміни сталися всередині їх феодальних володінь.

Наприкінці 1245 р. на теренах України на захід від Дніпра, на землях, що належали орді Котяна і чорним клобукам, оформ­люється улус Курумиши. Він постав унаслідок підходу сюди монгольського війська, направленого на сторожу проти європей­ських країн^[1015]. У джерелах улус відомий під різними назвами: «місця Куремсові»^[1016], «Північні області»^[1017], «Прославія»^[1018] і, врешті-решт, «Поділля»^[1019].

Особа Курумиши є досить загадковою. У біографіях, поданих Рашид-ад-діном, є лише один персонаж з таким ім'ям — третій син старшого Джучида Орда-Ічена^[1020]. Але про нього зазначено: «Цей Курумиши не має синів, і дружини його невідомі»^[1021]. У 1259-1260 рр., коли в Монгольській імперії почалася усобиця між Хубілаєм і Аріг-Бугою, останнього від імені Джучидів під­тримував Курумиши^[1022]. В. Трепавлов визначає, що Курумиши, «можливо, не Джучид»^[1023]. У той же час А. Алемань називає його сином Орди-Ічена^[1024]. П. Карпіні ставить Курумиши в ряд вищих обласних правителів Улусу Джучи. Причому з характеристики папського посла видно, що Курумиши був Чингізидом, інакше б П. Карпіні охарактеризував його, як Картана: «якийсь князь»^[1025]. Повідомлення Рашид-ад-діна може містити неточність. Напри­клад, після опису нащадків рідного брата Курумиши Хулагу він додає: «А бог знає краще»^[1026]. А в кінці родинного дерева Джу- чидів прямо пише, що інформацію надали «люди, які заслуго­вують на довіру»^[1027]. Слід наголосити, що Рашид-ад-дін не був свідком подій, які описував. До того ж улус Курумиши лежав далеко від зони зацікавленості Іранського двору, що, звичайно, обумовлювало слабку обізнаність персидського історика із ситу­ацією в західній частині Улусу Джучи. Зокрема, це простежу­ється в описі Ногаєвої війни: показавши причини невдоволення емірів після Кримського походу, Рашид-ад-дін не називає ні земель цих емірів, ні їхніх імен^{[1028] [1029]. Відповідно, він зовсім не згадує синів Курумиши, про яких дослідники довідуються від єгипетського літописця Рукнеддіна Бейбарса. Бейбарс зазначив, що в Північних областях правили три сина Курумиши (у тексті Курмиши): Абаджи, Караджи і Янджи, які були старшими воє­начальниками і керували туменами.}

Улус зазнав великих втрат під час громадянської війни 1299­1301 рр. Загинули два старші сини, тож після закінчення конф­лікту хан Токта віддав область молодшому нащадку Куру­миши^[1030]. У першому 20-річчі XIV ст. на територію улусу свій вплив поширило Галицько-Волинське князівство. У 1352 р. міс­цевий правитель виступив проти хана Джанібека, за що був покараний. Є підстави вважати, що після цього улус втратив династію, і вже на початок 60-х рр. XIV ст. область управлялася емірами сусіднього улусу Ногая. У 1362р. ВКЛ завдає успіш­ного удару по ординцях. Литовці поширили свою владу на пів­день, захопивши цілий улус. Така ситуація тривала до початку 90-х рр. XIV ст. Внаслідок падіння влади Коріатовичів емірам з улусу Ногая вдається відновити владу південніше Синіх Вод. Тут у 1395 р. вже існує улус Хурмадая. Проте за Вітовта кордон ВКЛ знову спускається до Чорного моря. Ярликом Токтамиша землі колишнього улусу Курумиши остаточно передаються під владу ВКЛ. Де-факто ж південна частина області періодично зазнавала нападів, як з боку степовиків, так і з боку осілого населення, внаслідок чого на цій території зникає місцева люд­ність, занепадають міста. Основним видом економічної діяль­ності тут стає уходництво.

Після створення улусу його західний кордон проходив по Дністру. Проте болохівці навряд чи входили до його складу. Це не відповідало устрою Монгольської імперії, в якій структура влади передбачала пряме підпорядкування осілих регіонів Кара­коруму. З повідомлень літопису про війни Курумиши з Данилом складається враження, що ординці приходили з відносно від­далених земель. З іншого боку, і під час походу Данила на болохівців кочівники були відсутні. Галицько-волинським вій­ськам протистояли такі ж руси, лише під монгольською зверх­ністю. Згідно зі свідченнями П. Карпіні і Г. Рубрука, такий стан речей мав місце і на Київщині та у південному Криму. Проте у 1352 р. «король Прославії» вже виступає очільником як осілого, так і кочового регіону, пізніше відомого як Поділля^[1031].

Хани Золотої Орди, відокремившись від метрополії, пере­йняли всю повноту влади, що обумовило підпорядкування їм осілих регіонів. Одним з елементів нового порядку була роздача цих територій у «кормління» представникам «Золотого роду», емірам чи навіть почесним полоненим. Яскравими прикладами служать надання Києва і Кафи Тука-Тимуру ханом Менгу- Тимуром^[1032] чи Берке Судака султану Із-ед-діну^[1033]. Можливо, що і частина болохівців разом із землями Черкащини була безпо­середньо включена до улусу Курумиши, який був розширений на північ, що збільшило базу для створення улусу Ногая. Неви­падково у Бейбарса ця область визначена як північна^[1034].

Східний кордон улусу проходив по Дніпру. Стосовно кор­дону з Ногаєм ситуація виглядає менш однозначною. На перший погляд, логічно було б проводити кордон по Дністру. У дже­релах сказано, що місце, де відбулася битва Токти з Ногаєм, було старим юртом (областю кочування) останнього^[1035]. Дехто з дослідників локалізують це місце на р. Куяльник^[1036]. Характерно, що місцевий емір Хаджи-бей також відносився саме до улусу Ногая^[1037]. Таким чином, виявляється, що лінією розмежування між областями мав бути Південний Буг. Однак О. Галенко вважає, що ця річка не могла служити кордоном з огляду на свої менші розміри по відношенню до того ж Дністра^[1038]. Вважаємо, що цей фактор не може слугувати аргументом на користь тієї чи іншої версії при визначенні кордону. Яскравим прикладом є Волга. Могутня водна артерія проходила посередині домену Золотої Орди, але не відігравала ключової ролі при визначенні кордону. В 1502 р. на правобережжі Дніпра — Біла і Синя Води згадуються як місце можливого кочування Заволзької (щоправ­да, вона туди так і не прийшла) і Перекопської орд^[1039]. Сині Води — сучасна Синюха. А ось з Білою Водою питання складніше. Річки з такою назвою на Поділлі не існує. З контексту видно, що вона відділяла кочів'я від заходу. Це не може бути Дністер, оскільки він під своєю назвою фігурує в тих же документах^[1040]. До того ж, якби йшлося про нього, мала бути згадана принаймні р. Кодима. Не можуть Білою Водою бути й Інгул, Інгулець та Чичаклея. По-перше, це не логічно з точку зору географії назв, а по-друге, ці назви мають тюркське походження^[1041]. Так, Інгул і Інгулець в джерелі кримського походження названі «Енгел ве Онгул»^[1042], а у «Книзі Великому Кресленню» — Ангулец^[1043]. На нашу думку, Білою Водою міг називатися Південний Буг. Відомо, що в кольоровому визначенні сторін світу у тюркських народів білий означає західний. Отже, Південний Буг у кочовиків мав назву західної річки. Вочевидь, ця традиція заглиблена ще у часи існування тут улусу Курумиши, коли річка була кордоном із землями Ногая. Ще одним з фактів, що вказує саме на пів- деннобузьку прив'язку кордону, є те, що і Курумиши, і Бурун­дай вторгалися до володінь Данила Романовича саме з тери­торій, які лежать на лівому березі цієї річки^[1044]. Оскільки осіле населення належало саме до улусу Курумиши, кордон від Пів­денного Бугу, вочевидь, йшов по Кодимі чи неподалік від неї до Дністра.

Р. Бейбарс писав, що діти Курумиши «командували туме- нами в північних областях. Вони були рівні Ногаю по могут­ності, значенню і чисельності війська»^[1045]. Отже, улус складався з трьох туменів. Їх розташування з огляду на напрям річок мало бути витягнутим з півдня на північ, що пов'язано із напрямом сезонного кочування. П. Карпіні ставку Курумиши застав непо­далік від Дніпра, але навряд чи нижче сучасного Запоріжжя, (інакше він проїхав би до Бату через стійбище Мауці). Власне, тижнева подорож з Канева по замерзлій річці на возах навряд привела б його до порогів, про які, до речі, він не згадує. До того ж, з огляду на пору року, це була південна ставка правителя улусу. Влітку він мав підніматися на північ і, очевидно, сягав Поросся з його багатими пасовиськами^[1046]. Таким чином, при­наймні одну тьму слід локалізувати на території від сучасного Дніпропетровська або Запоріжжя вздовж Дніпра до Росі. Це деякою мірою підтверджується повідомленнями Бенедикта По­ляка, згідно з якими папське посольство перед ставкою Куру- миши зустріло очільника восьми тисяч вояків. Цей керівник вимагав дарів, а потім надав служника, який і супроводив послів до Курумиши^[1047] (вочевидь, Б. Поляк мав на увазі темника). Для визначення розтушування другого тумену можна використати оповідь Кирими про втечу сина Мамая з ордою на право­бережжя Дніпра, де зазначено, що їхнім пристанищем стали «Енгел ве Онгул» (тобто Інгул та Інгулець)^[1048]. Отже, за оцінкою ординців XIV ст. це був окремий регіон, придатний для кочу­вання. Вочевидь, друга тьма тягнулася вздовж цих річок і Південного Бугу на північ до Синіх Вод. До третьої тьми могли входити суміжні землі осілого населення та кочовиків північ­ніше від Кодими і Синіх Вод, оскільки населення осілих теренів також служило у війську Золотої Орди. Врешті-решт, вояком саме з числа русів було вбито Ногая^[1049].

Як бачимо, три тумени улусу Курумиши займали меншу за площею територію, ніж тьми на Лівобережжі^[1050]. Це поясню­валося як наявністю багатих пасовиськ, що давали можливість прогодувати відповідну кількість кочовиків, так і сусідством із потужним осілим регіоном, населеним болохівцями, які за літо­писом давали кочовикам «пшеницю і просо»^[1051]. Саме велика частка осілого населення стала причиною того, що на середину XIV ст. улус уже фігурує в європейських джерелах під сло­в’янським іменем — Прославія^[1052]. Причому ця частка зросла настільки, що після вокняжіння на осілих теренах Поділля Коріатовичів 1362 р. їм протистояли вже не місцеві татари, а чамбули з сусідніх областей.

Під 1300 р. Рашид-ад-дін повідомляє: «Токтай з 60 туменами війська переправився через річку Узі і розташувався на березі річки Тарку, де знаходився старий юрт Ногая». Вочевидь, формування цього улусу було пов’язане із переходом Дніпра Курумиши з військом. Це засвідчує і той факт, що на нижньому Дністрі містяться поховання чорних клобуків^[1053]. Останні, як

потужна військова сила Русі, вочевидь, були розділені в рамках правого крила між Бату і Мувалом, зберігши таким чином свій «столичний» статус. При цьому виглядає сумнівним твердження про те, що Бату і Берке дозволили їм мешкати в Пороссі аж до переходу Ногая на Дунай.

Деякий час цей придністровський улус був провінцією на далекому західному кордоні. Нащадки Мувала, у тому числі і Ногай, мешкали головним чином при дворі Бату і Берке — брали участь в іранському поході Хулагу на чолі джучидських військ. Згодом, уже під час першої війни на Кавказі (середина 60-х рр. XIII ст.), Ногай переводить у район Дністра цілу низку народів — аланів, русів, готів, зікхів^[1054], черкесів та «інших»^[1055]. Наприклад, при характеристиці аланів сказано, що через них Ногай добився великого успіху^[1056]. З ними він вторгається до Буджака і Північної Добруджі. Саме тут створюється його новий улус зі столицею в м. Ісакчі. Як пише М. Руссєв: «Можна стверджувати, що центр улусу Ногая — район дельти Дунаю, з прилеглими до неї територіями на обох берегах річки»^[1057]. Саме з часу оселення Ногая на Дунаї починається масове будівництво поселень і міст в Дунайсько-Дністровському регіоні^[1058], який, в свою чергу, перетворюється на другий центр влади після По­волжя. У часи своєї могутності Ногай проводить самостійну зовнішню політику, вступає в родинні зв'язки з болгарською і візантійською монархіями, карбує власну монету, наявність на якій подвійної тамги Ногая і його старшого сина Джекі, змушує підозрювати, що ці володіння теж були поділені на крила. Якщо так, то Ногай володів правим, а Джекі лівим крилом. Це видно і з того, що саме Джекі фігурує в усобицях проти Курумишевичів на теренах між Дністром і Дніпром. Внаслідок поразки Ногая від Токти улус переходить під владу Джекі. Проте останній не зміг утримати владу і змушений був тікати до Болгарії, де і загинув. Токта не став руйнувати улус, зберігши його цілісність. Уся ця область була віддана сину хана Тукулбузі¹⁰.

105

107

За правління Узбека і Джанібека улус Ногая вже управ­ляється кількома емірами, але при цьому зберігає свою тери­торіальну цілісність^{[1059] [1060]. Більше того, в середині XIV ст. він по­ширює свою фіскальну владу на сусідній улус Курумиши. З початком «Великої Замятні» еміри Ногая фактично відділя­ються від Золотої Орди. Але поразки у 60-70-х рр. XIV ст. поступово привели до занепаду улусу. На XV ст. татарське на­селення улусу вже позиціонується сучасниками як Білгородська чи Буджакська орда. Проте в окремих топонімах і назвах деяких джерел місцеві землі та населення продовжували пов’язуватися з Ногаєм[1061].}

Територія першого улусу Ногая охоплювала р. Дністер, Чор­не море, р. Південний Буг і, можливо, р. Кодиму. За макси­мального розширення влади Ногая територія улусу в західному напрямі займала рівнину між лівим берегом Дунаю і Карпатами, впираючись у гори біля Залізних Воріт^[1062]. На південь володіння ординців вкраплювалися на правобережжя Дунаю, а в Добруджі кочівлі займали її північну частину. Північна межа, підніма­ючись між Карпатами і Дністром, сягала сучасної Чернівецької області, що видно з декількох моментів. У верхів’ях Пруту ар­хеологами знайдено ординське городище Костєшти^[1063]. На верх­ньому Дністрі розкопки виявили прикордонний замок «Горо­дище» Галицького князівства. Під час походу на Польщу Тула- Буга, вступивши до Галицько-Волинських земель, дізнався, що Ногай з військом паралельним шляхом дістався Перемишля. При цьому їхні підрозділи не пересікалися. Отже, Ногай про­йшов приблизно в межиріччі Серет-Прут-Дністер. Також у верхів'ях Серету і Пруту і в передгір'ї Східних Карпат збе­реглися топоніми, пов'язані з баскаками^[1064].

У повідомленні Бейбарса про синів Ногая і Курумиши ска­зано, що їх сили були рівними. Отже, Ногаєвичі мали три тьми. Однак самого Ногая там не було, очевидно, під своєю владою він мав ще принаймні один тумен. Таким чином, маємо в улусі чотири тьми. Це підтверджується і тим фактом, що в середині XIV ст. після еміграції аланів в улусі було три тумени. Проте ще на початку століття Джекі сховався, як писав Р. Бейбарс, «в країні асів, де перебував начальник і 10 000 його війська^[1065]. О. Бубенок в своєму дослідженні аргументовано довів, що мова йшла саме про придунайські терени^[1066]. Визначення території аланів як окремої країни і чисельність її жителів вказує на те, що вони становили окремий тумен^[1067]. Наявність же серед них свого керівника, визнання Джекі і відхід на Балкани після загибелі Ногаєвичів, свідчать про те, що вони належали безпосередньо до домену Ногая. Розташування туменів, на нашу думку, було таким. «Старий юрт» становив одну тьму зі столицею в Хад- жибеї. «Країна асів» знаходилася у протилежному кінці улусу поблизу Залізних Воріт. М. Руссєв на території від Дністра, по р. Реуті до Серету і від них на північ вказує на татарське кня­зівство Демитрія (60-ті рр. XIV ст.). Враховуючи територіальні межі і статус князівства в політиці сусідніх країн, мова йде саме про тумен. Столичним містом, вочевидь, було городище «Ста­рий Орхей». Буджак становив окрему тьму. На його економічні можливості вказує той факт, що у пізніші часи Білгородська- Буджацька орда виставляла до 4-5 тисяч вояків^[1068]. У XVIII ст. кочове населення Буджака рахували у сорок тисяч чоловік. У генуезьких документах Антоніо Понцо з Кілії, наведених М. Руссєвим, згадано татар, з якими італійці ведуть справи — «тисячі» Конакобея, Менглібуги, Кою; «сотні» Рабека, Келоги, Когикаріоси та «десятки» Бору, Когімая, Токояра^[1069]. На нашу думку, це не можуть бути еміри, які контролювали весь улус Ногая (їхні три тисячі не співмірні з територією улусу). Тут явно йшлося про князів-тисячників тумену, в якому і перебувала Кілія. Цей висновок ми робимо з того, що в кілійському пере­ліку відсутня тьма. Якби ординці були з різних туманів, це було б вказано у наведеному списку.

Ногаєва війна завдала значні демографічні втрати області. Алани, чисельність яких визначалася від десяти^[1070] до шістнад­цяти тисяч пішли до Візантії, причому більше половини з них були вояки^[1071] (цікаво, що пізніше Токта вимагав їх повернен­ня^[1072]). Дещо пізніше мала місце також втеча трьох тисяч вояків з онуком Ногая Каракісеком до Польщі¹²³. Чималих втрат зазнало військо і населення від бойових дій. Як наслідок, у прибережних регіонах влада ординців була дещо обмежена. Кілія і сусідня Лікостома остаточно закріплюються за генуезцями. Білгород- Дністровський до початку 20-х рр. XIV ст. підпав під владу Бол­гарії¹²⁴, а місцева православна церква — Русі (Галицько-Волин­ській)¹²⁵. За Узбека 1322-1323 рр. Білгород-Дністровський було повернуто до Золотої Орди¹²⁶, але генуезці зберегли свої позиції. Поразка на Синіх Водах і повстання у Білгород-Дністровському 1362 р. розпочинає смугу невдач і територіальних втрат улусу. Спочатку литовці забирають улус Курумиши, через три роки молдавани розпочинають наступ на південь і витісняють татар з Кодр — центральної частини Молдавії. У 70-х рр. XIV ст. Подільське князівство захоплює Білгород-Дністровський.

¹²³ Рукнеддин Бейбарс // СМИЗО. — Т. 1. — С. 119.

¹²⁴ РуссевН.Д. Молдавия в «темные века»... — С. 386.

¹²⁵ Скочиляс І. Вказ. пр. — С. 120-137.

¹²⁶ Гюзелев В. Указ. соч. — С. 31.

Беручи до уваги, що спочатку державний кордон Монголь­ської імперії проходив по Дніпру, першим улусом на території України був «Лівобережний». Слід відзначити, що місце Мауці як правителя крила не заперечує і наявності під його владою окремого улусу. Те, що така територіально-адміністративна одиниця існувала, видно із повідомлення П. Карпіні. Останній, згадуючи Мауці, відзначає не лише його високий статус щодо інших Чингізидів, але й вказує на конкретні межі володіння: «а з іншого боку (Дніпра — Б. Ч.) по тих степах кочував Мауці»^[1073]. Існування такої великої області цілком вписувалося у контекст тодішньої політики монголів. Слід було якнайшвидше взяти під контроль нові землі, населення яких ще не було в повній мірі підкорене, а сусіди становили небезпеку. Приклад улусів Куру- миши і Ногая продемонстрував, що саме велика адміністративна одиниця була в змозі справитися з такими загрозами.

По мірі зміцнення позицій Курумиши, інкорпорації в полі­тичну структуру імперії Київщини і Чернігово-Сіверських кня­зівств (чому сприяло і знищення тамтешньої владної верхівки) і поступове відновлення їх військового потенціалу, достатнього для відбиття нападів литовців, улус Мауці перетворився з при­кордонного на внутрішній. Вже у 50-х рр. XIII ст. під час війни з Данилом Галицьким згадується лише Курумиши^[1074]. Причому це не свідчить про необізнаність літописця. Так, В. Рубрук 1253 р., подорожуючи з Криму до Каракоруму, також не бачив великого улусу від Дніпра до Дона. Для нього уособленням монгольської влади був кримський темник Скатай^[1075]. Таким чином, можна констатувати, що вже у 50-х рр. улус Мауці як окрема адмініст­ративно-територіальна одиниця перестав існувати. На переломі XIII-XIV ст. нараховувалося декілька областей, які виникли на його місці. Принаймні, саме такий висновок напрошується з опису війни Ногая і Токти, що міститься у Рукнеддіна Бей- барса^[1076]. Згідно з цим джерелом, Маджи, Судун, Утрадж, Ак- буга, Тайта, «керівники, що підпорядкувалися» Ногаю, пере­йшли на бік Токти, що дозволило йому підійти до Дніпра. При цьому, коли вони були на боці Ногая, той атакував Токту на Сіверському Дінці^[1077]. Отже, як бачимо, йдеться про емірів, чиї володіння розташовувалися між цими двома річками, тобто у минулому належали Мауці. Щодо кількості туменів, які вони представляли, важко сказати, чи всі вони були емірами-тем- никами. Адже східний автор міг називати прізвища з огляду на статус і впливовість цих осіб. Наприклад, військо, яке вони виставляли, нараховувало тридцять тисяч вояків. Зрозуміло, що насправді тумени не завжди мали постійний «уставний» склад. Проте, слід зауважити, що арабські автори також навряд чи визначали чисельність війська, виходячи з реєстру. Швидше за все, за основу вони брали кількість туменів. Наприклад, чисель­ність військ нащадків Ногая та Курумиші подавалася саме за такою ознакою.

Ібн Баттута 1334 р. супроводжував дружину (хатунь) Узбека Баялунь до її батька в Константинополь. Маршрут подорожі пролягав з Сарая на Увек, до Криму, а вже звідти вздовж узбережжя Чорного моря до Царгорода^[1078]. Хоча Баттута і не дав опису земель, які тоді проїхав, проте зазначив, що «кожен емір в цьому краї супроводжував хатунь з військом своїм до останньої межі своєї ділянки»^[1079]. З цього напрошується висновок про чималу кількість областей, які проїхала хатунь. Більш точні відомості знаходимо вже за часів Мамая. На Куликовську битву 1380 р. він прийшов «з усіма князями ординськими». Тут треба зазначити, що землі, у яких порядкував Мамай, лежали між Дніпром і Доном. Водночас, приволзькі терени вже з 1379 р. перебували під рукою Токтамиша^[1080]. Під час самої битви з Мамаєм було «три темних (темників — Б. Ч.) князя». Отже, ці дані засвідчують існування принаймні трьох улусів між Дніпром і Доном. Вже за Токтамиша на тих же землях бачимо огланів Бек-Булата, Бек-Ярика, Таш-Тимура, князів Актау і сина Мамая. У джерелах вони виступають окремими командирами і їхні імена пов’язуються з певними територіями. Але вже з опису плюндрування крила Мувала Тимуром, видно, що тут було три тьми: Бек-Ярика, Таш-Тимура і князя Актау^[1081]. Причому в ос­манському джерелі зазначається, що Актау стояв на чолі ту- мену^[1082]. Улуси, які наслідували область Мауці, не виникли після його розформування. Ймовірно, це були тумени, на які поді­лялася «лівобережна» область. Це видно на прикладі Солхат- ської тьми. З’ясувавши загальну картину з лівобережними улу­сами, слід більш детально, наскільки це дозволяє джерельна база, зупинитися на кожному з них.

Формування Кримського улусу відбулося ще під час Захід­ного походу. Джерело XVI ст. повідомляє, що Бату за порадою беків дав Шибану сорокатисячне військо, складене з кількох родів і «призначив до вілайєтів Криму та Кафи»^[1083]. Зрозуміло, що тут має місце гіперболізація, спричинена тривалим часовим проміжком і заангажованістю джерела — і Бату (в джерелі Саін- хан) не був ханом, і Кафа тоді ще не існувала^[1084] Але в основі повідомлення були реальні факти. Щоправда, як свідчить Рашид-ад-дін, військо очолював не лише Шибан, а ще й Бучек і Бурі^[1085]. Д. Ісхаков наводить відомості з джерела XVIII ст. про те, що Шибана до півострова супроводжував місцевий аталик* Боралтай Таракли Кият. Причому вчений доводить, що один з родів, наданих Шибану Бату, «йуралдаї» є нічим іншим як спотвореним «бурулдаєм»^[1086]. У такому разі інформація про ата­лика є достовірною. З цього випливає, що монголи, завойо­вуючи Крим, мали у своєму війську вихідців з півострова. Ймовірно, це були люди, які приєдналися до Джучи і Субедея у 1222-1223 рр. Невипадково останній після повернення з походу 1224 р. подав Чингізхану прохання сформувати з нових під­даних, що прийшли з ним, окреме військо^[1087]. Таким чином, можемо припустити, що ідея створити у Криму окремий улус зародилася ще в 20-х рр. XIII ст.

Карпіні у 1245-1246 рр. не згадує Кримський улус і, від­повідно, його керівника. Проте папський посол описував не все, що бачив, а передусім те, що було для нього важливим. Напевне, Карпіні назвав темників, що стояли нижче від Мауці, «вождями (яких є) дуже багато, але імен їхніх ми не знаємо»^[1088]. Інший європейський посол В. Рубрук, який у 1253 р. їхав до Каракоруму через Крим, залишив свідчення про існування улу­су. За його словами, область очолював якийсь Скатай — родич Бату^[1089]. Ім'я Шибана тут не фігурує, але це могло бути пов'язано з тим, що саме Бату в ті часи уособлював вищу владу. Врешті- решт, нам не відомо, наскільки тісними були родинні зв'язки Скатая і Бату.

Через десятиріччя єгипетське джерело, описуючи подорож мамлюкських послів до Берке, характеризує Кримський улус як тумен або тьму^[1090]. Таким чином, бачимо, що ця область була створена за військово-територіальною схемою. В такому стані вона існувала і у майбутньому. Так, Баттута під 1334 р. теж називає її правителя керівником десяти тисяч^[1091]. «Солхатська тьма» — офіційна назва цієї області в XIV ст.^{[1092] [1093]. Цьому тумену вдалося пережити негаразди, у які потрапляла Золота Орда, і вже у XV ст. він фігурує в ярликах Хаджи-Гірея І «судебним чинам і бекам, на чолі з Емінеком, який є правителем Крим-}

147 ським туменом».

У ході «Великої Замятні» Кримський улус (разом із Подніп­ров’ям) набув значення однієї з центральних частин імперії. Своє значення він не загубив і за правління Токтамиша. Бек Булат, виступивши проти хана, зробив своєю базою саме Крим. Від початку XV ст. саме Кримський улус залишався тим міст­ком, з якого «литовські» хани намагалися захопити сарайський престол. Поступово Солхатська тьма перетворилася на державу — Кримський ханат^[1094].

Хоча Кримський улус і асоціюється передусім із півост­ровом, той становив лише частину його території. Вже з опису подорожі В. Рубрука видно, що прибережні осілі місцевості перебували безпосередньо в залежності від Бату (правильніше від каана). Татар він зустрів лише на третій день шляху від Судака. Як уже зазначалося, це було звичною справою для осілих регіонів. Баттута, який проїхав по узбережжю півострова від Керчі до Кафи, лише прибувши до Салхату відзначив, що він знаходиться в володіннях Узбека^[1095]. Бейбарс поміщав Кафу між Стамбулом і Кримом^[1096]. У грамоті Улуг-Мухаммеда було за­значено: «в Криму, чи в Кафі або Кипчаку»^[1097]. Як бачимо, улус на півдні межував з італійськими колоніями, а на півночі — з іншими татарськими володіннями. Те, що тут кордон виходив на кілька улусів, видно з узагальнення «Кипчак». Наскільки північ­ний кордон виходив за межі півострова, можна судити по за­писках В. Рубрука і Баттути. Так, обидва вони дісталися до Дону виключно по території володінь одного темника. Інакше вони б занотували зустріч з іншим огланом чи еміром у своїх записках. Особливо це стосується В. Рубрука, оскільки прийом у темника передбачав цілу процедуру, включаючи витрати (про які слід було звітувати по поверненню). Обидва мандрівники дісталися Дону значно вище від гирла річки. В. Рубрук, переправившись поблизу руського поселення, повідомив, що південніше існує інше поселення, де кочівники переходять річку взимку, коли спускаються до моря^[1098]. Баттута ж після переправи три дні їхав до Азова^[1099]. Французький посол занотував, що улусна аристо­кратія «має на півдні помістя»^[1100]. Отже, землі тумена тягнулися від узбережжя Чорного і Азовського морів доволі далеко на пів­ніч. Те, що улус тягнувся до Дону, видно і з пожалування Ток­тамиша кримському еміру Бек-хаджи Сюткьольського еля^[1101] — феодального володіння поблизу Молочного лиману Азовського моря.

Опосередковано про велику територію улусу свідчать пізніші повідомлення. Так, з огляду на наявність потужних противників, у XV ст. Кримське ханство навряд чи могло виступати з пів­острова чи «Степу на острові Кафи», як називав ці володіння І. Барбаро^[1102]. При цьому кількість татарських військ у 1430­50-х рр. коливалась у межах кількох тисяч чоловік. Так, у 1434 р. у битві під Солхатом хан виставив п'ять тисяч, на зустріч з турецьким військом під Кафою у 1454 р. Хаджи-Гірей І рекрутував 6000 вояків^[1103], згідно ж із повідомленням Барбаро, хан мав від трьох до чотирьох тисяч кінноти^[1104]. Таким чином, бачимо, що території самого півострова було недостатньо для нормальної життєдіяльності постійного кочового населення, особливо, якщо врахувати залежність кочового господарства від природних катаклізмів. Проте і степи за Перекопом теж не вирізнялися такою родючістю як ті, що знаходились північніше Самари чи на Правобережжі. Тунман у XVIII ст. відзначав, що ці терени мають дуже мало води (до того ж поганої за своїми якостями). В. Рубрук скаржився (щоправда, не називаючи міс­цевість), що коні швидко забруднювали воду і її не можна було пити^[1105]. Отже, водоймища, де зупинявся францисканець, були невеликими і змілілими. За таких умов улус природно являв собою доволі великий територіальний анклав. За відсутності джерел можемо лише припускати, де проходила північна межа області. Ф. Шабульдо, дослідивши історію складання ярликів кримських ханів на землі, віддані ВКЛ, дійшов висновку, що північний кордон Перекопської Орди проходив по р. Овеча Вода^[1106]. Отже, кордон міг тягнутися від цієї річки до гирла Сіверського Дінця.

В описах Нізам-ад-діна Шамі і Шереф-ад-діна Йєзді походу Тамерлана по території Золотої Орди згадується область Ман- керман^[1107]. Назва території і її розташування вказують саме на Київщину. Те, що тут йдеться про улус поблизу відповідного міста, видно і з того, що в такому ж контексті згадується і Увек (після погрому якого Тамерлан і рушив на Манкерман). Отже, саме на території Київської землі існував найпівнічніший улус на Лівобережній Україні. Це було закономірним з огляду на характер розташування улусів — їм надавалися території з достатніми пасовищами^[1108]. Відповідно, на їхніх землях і роз­ташовувалися нові господарі. На жаль, інформації щодо історії даної тьми дуже мало. Перші згадки про ординців як постійних мешканців містяться в літописній оповіді про поїздку Данила до Бату: «Прийшов до Переяслава і зустрів татар»^[1109]. З контексту не зрозуміло, чи перебували монголи у самому місті, чи дис­локувалися поряд. Це можна пояснити лише тим, що землі колишніх торків отримали нових постійних мешканців. Під час війни Ногая і Токти цей тумен був спочатку на боці Ногая, але потім разом з іншими лівобережними територіями переходить на бік Токти. Під час «Великої Замятні» цей улус мав на правах кондомініума потрапити під вплив ВКЛ. Погром Тамерлана також обумовив значні руйнування області «Манкерман». За Вітовта землі улусу були остаточно інкорпоровані до складу Київського князівства і поступово перетворені на звичайні фео­дальні володіння як руської, так і татарської знаті^[1110]. Останні згадки щодо наявності тут якоїсь адміністративної окреміш- ності, згідно зі спостереженнями О. Русиної, стосуються 30­40 х рр. XV ст.^[1111]

Пасовиська торків, як уже зазначалося, мали становити ос­нову улусу. На думку С. Плетньової, вони знаходилися на правому березі Сули та у її середній течії. Подібні пасовиська були і в районі міст Всеволож, Уненеж (Унеж), Бахмач, Бело- веж^[1112]. Вони були настільки багатими, що у 1500 р. на них протягом літа й осені протрималася вся орда Ших-Ахмата. Те, що саме тут слід шукати основу улусу, видно і з нумізматичних знахідок. К. Хромов, дослідивши знахідки київських монет, які «наслідували» золотоординські дирхеми, окреслив територію їх знаходження: Дніпро, Псел, Верхня Ворскла, Остер, лівобе­режжя Сейму неподалік Путивля^[1113]. Археологічні розкопки Ні­жина^[1114], селищ неподалік Батурина^[1115], Ожерицького поселення показують, що вздовж річок Остер, Десна, Сейм залишалися осілі поселення. В той же час південніше мало місце зниження осілої активності. У цьому контексті досить цікавою є ідея Е. Кульпіна щодо зникнення лісів на Лівобережжі. Вчений ви­словив припущення, що це могло статися внаслідок активного відгінного скотарства-вівчарства^[1116]. Таким чином, мав місце кочовий анклав, окреслений на півночі межами рік Остер- Десна-Сейм. Вище вже відзначалася наявність на цих терито­ріях улусу «Манкерман». З огляду на устрій Золотої Орди дуже сумнівно, що саме місто входило до складу улусу (адже до складу Київського князівства входила Путивльщина). Сам ста­тус тьми мав на увазі доволі велику кількість населення. Відповідно, з огляду на те, що для кочового господарства по­трібні великі площі, улус мав бути доволі великим. Враховуючи згадувані вже межі області, вона мала розташовуватися на сході. Оскільки цей улус належав до крила Мувала, то і його східні межі мали співпадати з кордонами крила. Відповідно, саме у верхній течії Сіверського Дінця і слід шукати межу області «Манкерман». На нашу думку, пунктом, який формував цю частину області, є тьма Яголтая. В ярликах згадано «Єгалтаеву тьму», а залишки городища під цим іменем існували ще в XVII ст. в районі «а от Ливен же до Оскола, до Еголдаева горо­дища через Муравскую дорогу и через речку Опоньки езду 2 дни. А от Еголдаева городища до Муравской дороги до верх Осколу езду верст с 40, а верховье осокольское у Муравской дороги». Ф. Петрунь відносив цю частину тексту ярлика до протографа — першого варіанту^[1117]. Отже, вона мала існувати принаймні в 90-х рр. XIV ст. А якщо взяти до уваги теорію Ф. Шабульдо про ярлик Мамая, то це датування можна пере­нести на початок 60-х рр. того ж століття. О. Русина довела, що цей феод, окрім Яголтаєва городища, включав Оскіл, Миролюб і Мужеч. Дослідниця зробила висновок про його існування ще в долитовську добу^[1118].

Таким чином цей улус в цілому повторював кордони Пере­яславського князівства^[1119]. На нашу думку, перспективною є думка про те, що фактично Чингізиди перетворили руське кня­зівство на улус з прямим ординським управлінням. І тут ми маємо звернутися до подій 1239 р. У той час місто було за­войоване військом Джучидів, тоді як того ж року на Чернігів вже ходив син каана Менгу. Отже, Джучиди завойовували ті землі, на яких мали розташуватися їхні кочів'я. Невипадковим є і перенесення Переяславської єпископії до столиці Улусу Джучи — фактично це сталося в рамках кочового світу. Врешті- решт, нічого незвичайного в факті перетворення князівства на улус не було. Подібне мало місце і в інших частинах держави Чингізхана. Адже монголи завойовували не пустинні терени, а заселені землі, які вже мали свої кордони. Тим більше, що і сусідній Київ, як згадувалося, був наданий безпосередньо сину Джучи — Тука-Тимуру.

Опис походу Тамерлана на крило Мувала дає змогу уточнити кордони придніпровських улусів. Після зруйнування Увека Ти­мур спустився на південь. В області «Юлуклук-Вазуклук» з'єд­нався з частинами, що рухалися з Північного Кавказу^[1120]. Дуже ймовірно, що тут йдеться про річку Бузулук (приток Хопра), яка якраз знаходиться південно-західніше Укека. Якщо наше припу­щення вірне, то подальший шлях мав пройти південніше Тихої Сосни, через Оскіл. Сіверський Донець правитель Маверан- нахра міг перейти поблизу ординського міста біля сучасного Ізюму. Звідси він і потрапив в улус Манкерман, де правив Бек- Ярик (утік на схід). Події відбувалися влітку, коли кочовики піднімалися на північні пасовиська. Це означає, що Бек-Ярик мав перебувати біля витоків Ворскли, Псла чи Сейму. Наступ­ними жертвами Тамерлана стали землі Таш-Тимура і Актау. Їх населення також рятувалося втечею. Причому його шлях проліг на захід, на правий берег Дніпра до володінь Хурмадая^[1121]. В обох випадках золотоординська аристократія не сховалася під захистом київських стін. Вочевидь, Тамерлану вдалося їх відрі­зати від міста. Те, що Таш-Тимур з Актау втекли на Право­бережжя, де правив їхній ворог Хурмадай, пояснюється геогра­фічними особливостями регіону. Дніпро нижче Ворскли робить дугу. Вочевидь, вони перебували південніше цієї річкової дуги, тож були прижаті Тимуром до дніпровського берега. Невипад­ково в описі подій весь час фігурує Дніпро. В той же час Таш- Тимур і Актау не могли знаходитися вище Самари (у цьому випадку вони перейшли б річку в районі володінь Коріатовичів). Таким чином, кордон улусу Манкерман слід шукати від Дніпра по Ворсклі; далі між її верхньою течією і Сеймом, можливо, доходячи до Бистрої Сосни.

З огляду на вже означені області в степовій і лісостеповій частинах Лівобережної України, третій улус слід шукати саме між Ворсклою і Овечою Водою. У 1478 р. кримський хан Менглі-Гірей писав до київського воєводи Ходкевича, що взим­ку «столичні улуси до Орелі і Самари прийти мають»^[1122]. Отже, пасовиська в цьому регіоні були достатньо багатими, щоб про­годувати кочовий домен Золотої Орди. Ф. Шабульдо, дослідив­ши так званих «Семенових людей» дійшов висновку, що саме регіон Орелі-Самари становив окрему область, яку періодично тримали в XV ст. Саїд-Ахмат, Хаджи-Гірей І, Семен Олелько- вич (Київський), і повернення якої категорично вимагав Менглі- Гірей І^[1123]. Співставляючи повідомлення джерел про подорож Данила Романовича і П. Карпіні, можна зробити висновок, що Мауці кочував південніше їхнього маршруту. В той же час П. Карпіні нічого не пише про Крим під час відвідування його ставки на зворотньому шляху. Отже, напрошується висновок, що Мауці мешкав на території Самаро-Орельського улусу.

В іспанському джерелі першої половини XIV ст. зазначено, що на узбережжі Чорного моря між Дніпром і Кримом зна­ходиться місто Підеа. Причому, там сказано, що воно було «столицею королівства», яке, в свою чергу, знаходилось у васальній залежності від хана Узбека^[1124]. На картах-портоланах справді є топонім Підеа. І. Фоменко, аналізуючи згадки Підеї на портоланах, дійшов висновку, що мова йде про «гарну гавань», а також засвідчив наявність тут будівельного лісу^[1125]. Археологи локалізують в навколишніх теренах чимало курганів і могиль­ників. Проте нам невідомі факти, які підтверджували б існу­вання тут залишків міста. Вочевидь, за місто автором було прийнято кочову ставку татарського еміра чи оглана. Згадаймо, як В. Рубрук описує ставку Скатая: «здалося, що назустріч мені рухається велике місто»^[1126]. Взявши до уваги, що іспанське джерело називає Підеа королівством і ставить його на сходинку нижче від Узбека, вважаємо, що мова йде саме про тьму. Власне, слід мати на увазі і ту обставину, що для того, аби європеєць сприйняв Підеа за місто, там мав знаходитися двір місцевого можновладця і чимала кількість населення. При цьо­му мова не могла йти про Солхатську тьму, оскільки в джерелі далі описується Крим вже без прив'язки до Підеї. Таким чином, бачимо, що ставка правителя «самаро-орельської» тьми, чи одне з її місць перебування, знаходилася на узбережжі моря.

На середину XIV ст. цей улус був під контролем роду Киятів, з якого походив Мамай. Цей же князь, вочевидь, очолював улус. Саме тут у плавнях знаходилася його столиця, відома на XVII ст. як «городок Мамаев Сарай»^[1127], а сучасним археологам як городище Великі Кучугури чи Кінські Води^[1128], яке згідно з теорією А. Григор'єва мало назву «Орда»^[1129]. З цього часу улус з провінційного починає набувати статусу столичного. Так, про­тягом двадцяти років існування «Мамаєвої Орди» саме тут пере­бував її політичний центр. Характерно, що Токтамиш, взявши під контроль всю державу, періодично відкочовував у цей регі­он. Напередодні битви на Ворсклі 1399 р. в «Самаро-Орель- ському» улусі перебувала орда Тимур-Кутлука. За часів проти­стояння ВКЛ і Золотої Орди (Едигея) на цих теренах надовго не міг закріпитися ніхто. У 20-х рр. улус контролювався Улуг- Мухаммедом і він щорічно прикочовував сюди^[1130]. Пізніше цю область на двадцять років привласнив Саїд-Ахмат. Після його поразки 1455 р. вона відійшла до Київського князівства, але навряд чи могла уникати вторгнень тієї чи іншої орди. Тому і в попередженні Менглі-Гірея І згадка про переміщення улусів не є чимось незвичайним.

Розташування на торгових шляхах і внутрішнє розташування Самаро-Орельського улусу неабияк сприяли росту населення і збагаченню його еліти. Археологічні знахідки дають багатий матеріал^[1131]. Сприятливо на рівні життя позначалися багаті пасо­виська, особливо в зимову пору року. Це видно з листів Улуг- Мухаммеда^[1132] і Менглі-Гірея І^[1133]. В документах кінця XVII ст. періодично зазначається, що пасовиська вздовж Орелі, а також між цією річкою і Ворсклою, були поживними і придатними для випасу худоби цілий рік. Пасовиська на Самарі, особливо по її правому берегу, більшу частину року могли прогодувати велику кількість коней і овець. Що ж до питної води, то нею ці терени були забезпечені достатньо протягом року. Питання впливу Ногаєвої війни 1299-1301 рр. і чуми 1352 р. залишається від­критим. Сумнівним є і вторгнення на територію улусу литов­ських військ, враховуючи загалом союзницькі чи нейтральні стосунки Мамая як з Ольгердом, так і з Ягайлом. Перші зафік­совані у джерелах демографічні потрясіння датовані 1380­1381 рр. Тоді, згідно з хронікою Кирими частина місцевого населення з сином Мамая відкочувала на правий берег Дніпра^[1134]. 13 95 р. улус було понищено військом Тамерлана. Частина населення знову відійшла на Правобережжя, і на цей раз назавжди^[1135]. Проте про повне запустіння регіону мова не йшла. Так, наприклад, на початку XV ст. генуезька родина Се- нарга викупила у татар фортифіковане містечко Леріки-Локум Іліціс, стародавнє Олешшя^[1136]. З цього факту видно, що тут про­довжують мешкати люди, функціонує господарське життя, роз­виваються власницькі відносини, без яких не відбувся б сам факт купівлі-продажу. В ході протистояння Вітовта і Едигея край міг втратити більшість населення, але за часів Саїд-Ахмата, очевидно, відбувається зростання кількості людей. Невипадково Менглі-Гірей так вперто вимагав повернення «Семенових людей».

На заході кордон улусу проходив по Дніпру. У повідом­леннях про відхід місцевого кочового населення на правий берег це подається як екстраординарна подія. Північним кордоном мала слугувати Ворскла, невипадково саме на ній відбулася зустріч військ Вітовта-Токтамиша і Тимур-Кутлука-Едигея. Пів­денна ж межа, з огляду на вищезгадану Підею, можливо, йшла по узбережжю Чорного моря. Далі вона могла підніматися до Овечої Води чи навіть Кінських Вод. Східний кордон мав співпадати з кордоном крила Мувала, який проходив по Сівер- ському Дінцю.

Золота Орда мала чітку адміністративно-територіальну структуру. Первісна основа, закладена ще на початку утворення Улусу Джучи і його розширення за рахунок європейських територій, виявилася настільки ефективною, що без суттєвих змін проіснувала майже до XV ст. Розмежування областей на території сучасної України настільки відповідало природно- географічним особливостям земель, що під час активного на­ступу ВКЛ у XIV-XV ст., ця держава «ковтала» улуси цілком і протягом тривалого часу зберігала їх первинні кордони. Однією з причин такого функціонального розподілу областей було те, що Чингізиди при їх створенні керувалися наявною ситуацією. Фактично, ординці перетворювали на тьми державні утворення завойованих народів. Особливістю ж територіальної структури Золотої Орди на теренах сучасної України було те, що ці землі були розділені на дві частини: степові райони відносилися до крила Мувала, а осілі — до «царського» домену.

ІІ.2