Влада

Створюючи нову державу, Чингізхан приділяв велику увагу владі і системі управління. Йому приписують такі слова: «Якщо справи державного управління знаходяться в порядку, якщо володар держави — мудрий та умілий, якщо керівні брати його володіють досконалістю, якщо батько і мати, які дали йому життя, живі і здорові, якщо у нього є чиновники, що знають справи державного управління, якщо він має військо, що здатне придушити ворога, який не принижується, якщо його дружини, діти і нащадки будуть здорові до кінця століть, якщо йому буде сприяти могутній вічний дух всесвіту, — то в цьому і буде полягати його незрівнянне велике блаженство»^{[1137] [1138].}

Формально і фактично Монгольська імперія була власністю одного роду — роду Чингізхана (у джерелах його називають «Золотим»). Представники цього роду знаходилися на верхівці владної піраміди. Навіть найкращі і заслужені полководці імпе­рії, улюбленці каанів, все одно знаходилися на сходинці нижче. У процесі розширення кордонів держави ця позиція роду під­тримувалася штучно. Якщо роди завойованих країн не визна­вали Чингізидів, то вони підлягали знищенню. Причому нерідко у зв'язку з цим здійснювалися цілі військові експедиції. Яскра­вими прикладами можуть слугувати переслідування хорезмшаха Мухаммеда чи угорського короля Бели.

Більше того, якщо завойований рід був дуже впливовим і могутнім, його старша гілка підлягала знищенню навіть за умо­ви визнання ним зверхності Чингізидів.

Виробленій політичній лінії не могло зашкодити навіть втру­чання інших Чингізидів, часто досить впливових. Так, у свій час Джучи заступився за сина одного зі степових ханів-ворогів. Але батько висловив своє невдоволення поведінкою сина, і ворога було скарано на горло. П. Карпіні писав, що монголи насам­перед намагались вбити знать^[1139].

Належність всієї імперії Золотому роду підкреслювалася ще кількома фактами. По-перше, каан чи хан, як писав Джувейні, не мав титулів^[1140]. По-друге, існував такий орган управління, як курултай — велика нарада старших Чингізидів і нойонів. Новий правитель обирався і проголошувався на курултаї. Це зібрання приймало також й інші надважливі державні рішення.

По-третє, кожен з членів роду мав прибутки не лише зі своїх, але й з інших областей (вважалося, що все завойоване в Китаї, наприклад, чи Ірані є спільним)^[1141]. Цей же принцип зберігався і в Улусі Джучи. В описі Судака єгипетським літописцем сказано, що прибуток надходить у скарбницю чотирьох царів^[1142]. Тук- Тимур і Шибан, правлячи в Середній Азії, отримували прибутки з Києва і Криму^[1143]. Ногай мав володіння як на Дунаї, так і поблизу Яіка^[1144]. Значення роду в політичній структурі держави було настільки великим, що коли у 1362 р. на захід від Волги не залишається жодного Чингізида, це спричинило розпад держави. Відповідно, якщо Мамай і хотів отримати владу, то самостійно без представника Золотого роду він не міг цього здійснити.

Наступною за кааном ланкою влади виступали хани — керів­ники найбільших улусів Монгольської імперії. Цікаво, що сусіди їх сприймали як повноцінних правителів ще до розпаду Монгольської імперії. Наприклад, Бату в Познанських анналах зветься «королем»^[1145]. Хани мали всю повноту влади у своїх улусах. Щоправда, наступники Угедея Гуюк і Менгу намагалися різними шляхами дещо обмежити владу ханів. Але за першої ж можливості улусні правителі прагнули до самостійності. Цікаво, що в Галицько-Волинському літописі вперше слово «цар» щодо ординців застосовується саме до Менгу-Тимура^[1146]. В Улусі Джучи внаслідок поділу на крила формально існувало чотири хани. Проте влада трьох з них багато в чому залежала від політичної ситуації і особистих якостей ханів. Лише Ногай виступав фактично самостійним правителем. Проте в цілому сарайські правителі боролися із самостійницькими настроями. Тим більше, що вони мали вагому перевагу в ресурсах, оскільки після відділення від імперії всі осілі регіони потрапили без­посередньо під сарайську владу. Наприклад, під час війни з Ногаєм війська з руських князівств, вочевидь, дали Токті пере­вагу в силах (це видно навіть з того, що Ногай був вбитий саме руським вояком^[1147]).

У межах Монгольської імперії Улус Джучи належав нащад­кам його засновника. Характерно, що після Західного походу це фактично був конгломерат уділів Джучидів (більшість областей належало саме їм). Бату спробував максимально применшити владу родичів (Муваловичів, Берке, Шибана та інших), але не змінив обличчя держави в цілому. За часів Берке і Менгу- Тимура бачимо черговий розподіл територій між Джучидами, що невипадково. Обидва правителі, виступаючи самостійними господарями, потребували підтримки: каан, роздаючи землі, був уособленням влади, тепер цю функцію перебирають на себе хани. Токта, перемігши Ногая, не знайшов нічого кращого, як роздати володіння переможеного родичам.

Наступною ланкою влади в державі були князі-еміри — представники завойованих чи підкорених мирним шляхом знат­них родів різних народів. Д. Ісхаков у своєму дослідженні нара­хував два десятки таких родів, але зазначимо, що дослідник вів мову лише про кочову аристократію. Однак, володарі осілих народів (ті ж Рюриковичі) також були в очах ханів емірами. Хоча протягом XIII ст. еміри, по суті, не фігурують у владній верхівці. Так П. Карпіні звернув увагу, що на Дону кочує князь, але додав пояснення, що це родич Бату^[1152]. Проте в умовах ослаблення центральної влади і посилення боротьби Джучидів за престол влада емірів зростає. У повній мірі це проявилося під час «Ногаєвої війни». Фактично, саме позиція впливових князів — керівників улусів Лівобережної України, вирішила її долю. Цікаво, що за повідомленнями єгипетських літописів територію з трьох туменів Лівобережної України, представляли п'ять емі­рів^[1153]. Це вказує на те, що сама по собі посада темника не завжди відігравала головну роль, а основними були такі фактори як: впливовість, заможність тощо. В цілому даний приклад яскраво свідчить про процеси феодалізації влади в Золотій Орді. Реформи Узбека остаточно вивели емірів на верхівку владної піраміди. В очах сучасників це принижувало Чингізидів, на що прямо вказують дії Узбека, описані Утемиш-хаджи: «На знак вдячності за вірність Узбек-хан віддав „в кошун чорній людині“ Кийату Ісатаю всіх нащадків 17 синів Джучи.

Характеризуючи інститут емірів, слід зауважити, що під цією назвою приховується ціла владна піраміда. На її вершині зна­ходилися князі — родичі ханів, так звані гургени. Вони часто виступали старшими емірами: очолювали двір, військо. Саме з них обиралися темники. Якщо поглянути на ординську владу з цієї позиції, то протистояння між Мамаєм і Дмитром Донським є нічим іншим, як ворожнечею двох старших емірів. Їхні роди перебували в родинних зв'язках з Чингізидами, причому не простими, а саме ханами. Вони, маючи власні уділи (Мамай у пониззі Дніпра, а Дмитро — Московське князівство), отримали ярлики ханів на управління великими областями: Крилом Му- вала і Великим князівством Володимирським відповідно.

Що стосується нижньої ланки нобілітету, то джерела засвід­чують, що вона залишилася незмінною. Наприклад, з грамоти Володимира Ольгердовича київському землевласнику Юрію Івантичу Половцю-Рожиновському від 1381 р. дізнаємося, що той тримав свої володіння у різних частинах князівства ще з часів доординських^[1156]. О. Русина, порівнюючи посади старців і отаманів, зробила висновок, що остані були звичайним насліду­ванням перших^[1157]. Пізніше (кінець XIV-XV ст.) вже ординські еміри ставали частиною нобілітету нових володарів. Яскравими прикладами можуть слугувати родини Глинських і Єголтає- вичів^[1158]. Врешті-решт у легенді про прихід Коріатовичів на Поділля сказано, що за Орди місцеві отамани віддавали данину приїжджим баскакам, а за допомогою Коріатовичів перестали це робити^[1159]. Отже, бачимо, що ці «отамани» продовжували зали­шатися і при нових правителях.

Поряд з владною ієрархією, заснованою на родовому поход­женні, в Монгольській імперії, а слідом за нею і в Золотій Орді почав створюватися досить розгалужений чиновницький апарат. Спочатку він копіював китайську систему. Його творцем став міністр — виходець із китайського середовища Юлай Чуцай^[1160]. Проте по мірі завоювання західних земель, передусім Хорезму і Волзької Булгарії, чиновницький апарат Джучидів все більше мусульманізувався (йшлося про зразки мусульманських країн). Оскільки чиновники становили безпосередньо каанський дер­жавний апарат, то в перші десятиріччя, ці зміни не були особ­ливо помітними. Проте відокремлення Золотої Орди у 1260-х рр. і перенесення монгольської столиці до Ханбалика спонукали Джучидів набрати велику кількість власних бюрократів. Голов­ним резервом кадрів якраз і стали чиновники завойованих му­сульманських країн. Можна сказати, що чиновницький апарат становив своєрідний кістяк, формуючи комунікативні зв'язки держави. Отже, поки існував інститут чиновництва, існувала і повноцінна держава. За відсутності чиновництва Золота Орда швидко перетворилася на кочову орду.

Першими чиновниками були писарі — бітекчі. Саме вони виконували найрізноманітніші функції — від намісників до збирачів податків. Але у процесі розширення меж держави та ускладнення управління територіями почалося виокремлення різних функціональних посад, з яких найбільш відомою, і в якійсь мірі узагальненою, була посада баскака. О. Насонов у своїй монографії досить ґрунтовно проаналізував функції баска­ків. Ця посада в цілому відносилася до намісників правителя у всіх землях держави. До їх повноважень входили збір податків, слідкування за збором податків можновладцями підкореного населення; військовий контроль, здійснення ефективної пере­дачі наказів ханів і контроль за їх виконанням. На перший погляд такий широкий спектр повноважень виглядає занадто обтяжливим для одного чиновника. Проте, як показують до­слідження, під однією назвою приховувалася ціла низка даруг- баскаків різного рівня. Наприклад, у Володимиро-Суздальських землях бачимо великого баскака, відповідального за все кня­зівство, і менших, розкидних по окремих його областях^[1161]. У Вірменії був баскак-візир, своєрідний аналог великого бас­кака. Досить правдоподібно, що баскак, який супроводжував київського князя Федора 1331 р. також був саме великим бас­каком Київського князівства^{[1162] [1163]. Те, що кожне князівство мало свого баскака, видно на прикладі Ахмата — «баскака Кур-}

217

ського».

Баскакам було підпорядковано цілу команду дрібніших чи­новників, які спеціалізувалися на окремих обов’язках. Тут ба­чимо і писарів-бітекчі, перекладачів-толмачів^{[1164] [1165], прикордонних урядників — караульників, чиновників, що відповідали за мобілізацію війська — танмачіїв, митників тощо.}

Як уже зазначалося, чиновники набиралися з підкореного населення (причому нерідко з колишніх місцевих чиновників). Яскравим прикладом є біографія Ісмаїла, який прославився тим, що після Калки доставив Мстислава Київського до двору Джучи. Спершу він був баскаком у огузького правителя, згодом перейшов до монголів і став чиновником на посилах. Потім його було підвищено до бітекчі. На цій посаді Ісмаїл завідував ауругами — військовими структурами в округах (туменах і тисячах). У 1232-1233 рр. він стає даругачи-баскаком Хуай- менчжоу і отримує золоту пацзу. Дещо пізніше додатково стає яргучи-суддею. А у 1240-1241 рр. Ісмаїла підвищено до стар­шого даругачи Хуайменчжоу та інших 28 міст Хенані. Він провів додатковий перепис у тих місцевостях, де існували су­перечності у переписних документах. Його двом синам віддано старі посади дарагучи і бітекчі^[1166].

Такий строкатий і потужний державний апарат, діяльність якого охоплювала до того ж великий масив земель, віддалених на тисячі кілометрів, вимагав вирішення питання оперативної передачі інформації, без якої управління імперією було б не­можливим. Для цього ще Чингізханом було створено спеціальну поштову службу — ями. Саме наявність зв'язку давала мож­ливість Тимучину розділяти військо при потребі на кілька час­тин і координувати їх дії на великих територіях. Наскільки важливою справою став поштовий зв'язок видно з того, що про нього сказано у ясі Чингізхана: «Він наказав заснувати постійні пошти, аби швидко дізнаватися про всі події в державі». Характерним прикладом ефективної дії поштової служби служить похід Субедея-Джебе у 1221-1224 рр., коли, згідно з даними Рашид-ад-діна, обмін інформацією між експедиційним корпусом і ставкою по суті не припинявся. Безперервно в обидва кінці їздили гінці. Особливістю була лише велика кіль­кість «почту» у 300-400 чоловік з огляду на небезпеку з боку ще непідкорених народів^[1167]. Зрозуміло, що тут мало місце нечітке розташування на маршруті гінців спеціальних станцій. Швидше за все, роль станцій відігравали поселення вірних монголам правителів. Саме за допомогою такого зв'язку було, наприклад, доправлено до Джучи полоненого Мстислава Київського^[1168].

Більш чітку і стабільну систему ямів було створено вже наступником Чингізхана — Угедеєм. Рашид-ад-дін повідомляє, що після курултаю 1236 року, коли остаточно почався Західний похід, каан наказав: «Задля безперервного прибуття гінців як від царевичів, так і його величності каана в інтересах важливих справ, в усіх країнах поставили ями і назвали це „таян ям“. Для встановлення цих ямів призначили гінців від царевичів і ви­значили від каана — бітекчи Куридай, від Чагатая — Імколчин Тайчутай, від Бату — Суку-Мулчитай, від Толуй-хана за на­казом Соркуктані-бегі відправився Ілджидай. Згадані еміри від­правилися і у всіх областях і країнах по довготі і широті земного поясу встановили ями»^[1169].

Проте згідно з «Монгул-ун ниуча тобчан» тут мав місце факт реформування всієї поштової служби: «Усюди від тисяч виді­ляються наглядачі поштових станцій — ямчини і верхові пош­тарі — улаачини; у визначених місцях встановлюються станції — ями, і посли на майбутнє мають, за виключенням надзвичайних ситуацій, слідувати обов’язково по станціях, а не роз’їжджати по улусу». Причому мова йшла про територію всієї імперії. Відповідальність за створення і управління службою було по­кладено на спеціально визначених посадовців^[1170]. В одному з указів тих років було сказано: «Вісники направляються по всіх місцях кочування народу, справи уповільнюються, а народ не в змозі терпіти це. Тепер нехай від всіх тисяч кибиток кожна [тисяча] виділить людей і коней і встановить поштові станції- ями. Хто не має надзвичайної швидкої справи, зобов’язаний користуватися ямськими конями і [їм] не дозволяється проїж­джати по місцях кочування народу^[1171]. Крім того, наказуємо Алацяню і Тохучару, їм обом, привести в порядок ті ями, які розставлені: на кожен ям завести по 20 конюхів, розставити коней із запасами для вісників — забезпечити вівцями [для годування], конями, повозками і скотом в кількості, яка ви­значена згідно правил. Якщо знайдеться нестача хоча б в самому малому, то конфіскувати в скарбницю половину [їх] майна»^[1172]. В «Хей-да шилюе» зафіксовано, що термін служби на поштових станціях визначалася кожним місцевим начальником індивіду- ально^[1173]. Китайський дипломат Сюй Тін, що їхав до Каракоруму саме на перекладних конях, відзначив, що кожен мешканець степу незалежно від рангу і звання сплачує необхідний збір на утримання поштових станцій, що знаходяться у володіннях, де вони мешкають^[1174]. Ця служба вже під час Західного походу показала свою ефективність^[1175].

На початку 1250-х рр. каан Менгу запровадив у діяльність ямів нововведення: «Під час їзди чжуванів на перекладних конях — дозволити користуватися 3 конями [на одній станції за раз], а у випадку далекої поїздки — не більше ніж 4 конями»^[1176]. За часів правління Юанської династії (1271-1368 рр.) лише в Монголії нараховувалося 119 станцій-ямів^[1177].

Марко Поло залишив описи функціонування ямської системи в імперії. Його батько та дядько по ямах поверталися до Європи. На всіх пунктах їх «приймали з почестями (подорожували з каанського двору)», вони отримували все необхідне. Причому подорожі не зашкодила навіть смерть провожатого^[1178]. Іншим разом вже особисто Поло користувався цими станціями, на яких отримував «коней, їжу і провожатих». Причому на це італієць мав кілька спеціальних грамот^[1179]. Важливість ямської системи була настільки високою, що вона запроваджувалася і в регіонах з важкими умовами життя, навіть на півночі. Марко Поло опи­сав її функціонування в умовах Сибіру у східних володіннях Джучидів. Там пересування від стоянки до стоянки здійсню­валося собачими упряжками: «На іншій стоянці, як приїдуть, собаки і сані вже готові, і їдуть далі; а ті собаки, що привезли, повертаються назад»^[1180]. Що ж до швидкості передачі інформації по ямах, то Поло відмічав, що «коли потрібно скоріше доповісти великому ханові про яку країну, що обурилася, або про якого князя, або про що важливе для великого хана, гінці скачуть по двісті миль в день, а інший і по двісті п'ятдесят миль, і скажу вам, як це робиться: коли гінцеві потрібно їхати скоро стільки- то миль, як я розповідав, для цього дається йому дощечка [пайцза] з кречетом. Якщо гінців двоє, обидва пускаються з місця на добрих, сильних скакунах; перев'язують собі животи, обв'язують голови і пускаються скільки стане сили ускач, мчаться доти, поки не проїдуть двадцять п'ять миль на станцію, тут для них готові інші коні, свіжі скакуни. Сідають вони на них не забарившись, негайно ж, і, як сядуть, пускаються ускач, скільки у коня є сили; скачуть до наступної станції; тут їм готові нові коні, на них вони сідають і їдуть далі, і так до вечора. Ось так-то, як я розповідав, гінці проїжджають двісті п'ятдесят миль і доставляють великому ханові звістки, а коли потрібно і звістка важлива, так і по триста миль проїжджають»^[1181].

Окрім пошти, саме ямським шляхом до столиці імперії до­ставлялися податки, а також спеціальна документація з най- віддаленіших її частин^[1182]. Наприклад, взимку 1253 р. бітекчи Берке додав до загальнодержавного реєстру податних дворів відповідний список з руських земель^{[1183] [1184]. Фактично, ямська служ­ба була одним з уособлень єдності держави. У листі іранського правителя до французького короля від 1305 р., де повідомлялося про примирення ханів колишньої Монгольської імперії, було сказано: «...Об'єднали нашу державу (улус) від сходу сонця до моря Іалу і наказали з єднати наші поштові сполучення». Через два десятки років правителі улусів колишньої Монголь­ської імперії Узбек (Золота Орда), Хубілай (Китай) поновили відносини. І однією з умов договору було «з'єднання власних ямів». Згідно з біографічними даними «Юань-ши», 1336 р. Узбек прислав у Китай посла для отримання щорічних виплат зі своїх уділів на утримання військ і ямів[1185]. Отже, бачимо, що всередині кожна з держав — уламків Монгольської імперії чітко трималася цієї однієї з перших державних установ.}

На території сучасної України, як і в інших землях імперії, ями були засновані одразу після завоювання. З опису поїздки Данила Галицького видно, як він спочатку приїжджав до Києва, потім до Переяслава і там вже зустрічав татар, від яких направився до Курумиши^[1186]. Опис подорожі П. Карпіні дає більше деталей. Спершу папський посол прибув до Києва, маючи охоронну грамоту Василька Романовича. У столиці Русі П. Карпіні отримав коней, вози і провожатих до Канева. Причому, поки посол ще був у Києві, про нього вже дізналися у містах, через які він мав проїхати, і звідти прибув гонець з правилами подальшого руху. В Каневі місцевий чиновник дав нових коней і супровід (або швидше за все відбулася заміна того та іншого) до наступного поселення. Там процедура повтори­лася, хоча і з деяким свавіллям з боку місцевого чиновника. Потім цей «старший» супроводив посольство до застави кочо­виків, яку П. Карпіні називає «першою». Тут знову подорож­ники отримують коней і провожатих далі. По приїзду ж до ставки оглана посольство зупиняється за її межами^[1187]. Хоча П. Карпіні і змушений був на всіх етапах давати подарунки старшим, забезпечення його пересування, вочевидь, було їхнім обов’язком. Швидше за все вимагання подарунків стосувалося лише гостей ззовні. Місцеві ж чиновники їздили «безкоштовно» і, відповідно, швидше. Той же П. Карпіні звернув увагу на те, що київський сотник з товаришами, «які проводжали нас деяку частину шляху, а до Бату вони прибули раніше за нас»^[1188]. В. Рубрук теж спочатку прибув до Судака, на той момент прикордонного міста, а потім потрапив до кочової ставки су­сіднього улусу^[1189]. Щодо подальшого шляху, то купці розповіли йому про існування спеціальних місць, де замінювали коней^[1190]. Цінність цих описів полягає у тому, що ці подорожники здійснювали візит до Монгольської імперії у різних статусах. П. Карпіні, як відомо, був офіційним послом Папи Римського, а В. Рубрук подорожував у статусі місіонера. До того ж це були перші роки функціонування нової монгольської влади на укра­їнських землях. Отже, з записок П. Карпіні і В. Рубрука видно,

як налагоджувалася робота владних інститутів. Загалом же можемо зробити деякі висновки.

Зберігався чітко визначений маршрут подорожей. Спочатку посол потрапляв до прикордонного міста — столиці осілої об­ласті. Звідси він направлявся до сусіднього улусу кочовиків, а точніше до ставки правителя. Від нього шлях йшов прямо до хана на Волгу. А вже від останнього — далі до Каракоруму. В Улусі Джучи на 1250-ті рр. було визначено принаймні захід­ний і південний шляхи. Відповідно і посли, які слідували цими маршрутами, приїжджаючи до Сарая, мешкали лише в тому ямі, який належав до цих напрямів^[1191]. Така сувора регламентація могла бути викликана не лише бажанням зберегти таємниці дипломатичної політики монголів, але й намаганням уникнути плутанини, негараздів і зайвих матеріальних витрат. Наприклад, однією з причин реформування старої ямської системи було, за словами Угедея, те, що: «посли їдуть повільно і народ несе чималі збитки»^[1192]. Проте хани з часом вносили деякі зміни в традиційну систему. Так, за свідченням В. Рубрука, при ньому всі посли з заходу мали перед Бату потрапляти до його сина Сартака. А з повідомлення про Берке випливає, що така ж ситуація була з південним маршрутом, тільки в ставці Берке. Та згодом Бату вивів цей напрям безпосередньо на себе^[1193]. Відзначаючи ефективність ямської пошти, Чхао Чху-ченг зазна­чав, що відстань між Улусом Джучи і Китаєм долалася за 3­5 місяців^[1194].

Що ж собою представляли ями? Документи свідчать, що першими станціями були поселення осілих і стійбища того чи іншого еміра — тисячника чи сотника. У віддалених місцях виставлялися застави — група людей з невеликим табуном коней. Беручи до уваги, що П. Карпіні визначає звання деяких «заставних», як десятник і сотник, можна зробити висновок, що кількісний склад персоналу ямів міг відповідати цим посадам. Також, у місцях, де існували природні перепони (на українських землях — річки), з числа полонених створювалися спеціальні поселення. Їхні мешканці відповідали за перевезення човнами^[1195]. Можливо, що зустріч П. Карпіні і Данила Романовича неподалік ставки Картана, була визначена саме розташуванням переправи на Доні, де кочував ординський князь^[1196]. Цікаво, що безкош­товно користуватися цими ямами могли лише визначені особи чи «делегації». У той же час інші мали платити чи давати подарунки. В. Рубрук писав: «Коли ми почали вимагати тварин (коней чи волів) у мешканців поселення, ті відповіли, що мають пільгу Бату, а саме: вони не зобов’язані ні до чого, лише пере­возити подорожуючих в обидва боки. Навіть від купців вони отримують велику данину»^[1197]. Подібні права поселян пізніше зафіксовані на Київщині, але вже у складі ВКЛ^[1198]. Також з опису Рубрука видно, що ямська повинність була лише однією зі складових зайнятості населення. Наприклад, мешканці річкових ямів ловили рибу, займалися сільським господарством і, мож­ливо, ремісництвом та промислами. Станція поблизу Сиваша була частиною великого промислу по заготівлі солі.

Хоча накази каана і вимагали, аби проїзд по ямській лінії не зачіпав кочівель, проте тут швидше за все йшлося про те, щоб станції перебували не в стійбищах. Однак, навряд чи їх роз­ташування було сталим (адже тоді б у випадках, коли степовики віддалялися під час сезонних кочувань, контактування з тим чи іншим улусом могло бути ускладнене). Вочевидь, мало місце корегування ямської лінії відповідно до сезонів кочування. В. Костюков звернув увагу на повідомлення Рубрука про зміну шляху подорожі в залежності від сезону^[1199]. Це було передбачено і в місцях, де ями одразу були сталими — на бродах. Наприклад, на Доні той же Рубрук згадує два поселення-ями — одним користувалися влітку, а іншим — взимку^[1200].

Отже, владна піраміда Золотої Орди за часів її «класичного» існування (до поразки Токтамиша), пережила три етапи. Пер­ший — це існування удільної влади Чингізидів, фіналом якого стала «Ногаєва війна». Другий етап характеризувався намаган­нями Узбека і двох його прямих нащадків (Джанібека і Бер- дібека) скасувати удільну систему і централізувати владу. Основними нововведеннями стало відсторонення Джучидів від влади (і їх часткове знищення) та введення центральної дер­жавної релігії (ісламу). При цьому позиції інших церков в осілих регіонах не постраждали, а влада Рюриковичів, попри репресії проти окремих представників роду, в цілому зросла. Важливим результатом цих реформ стало відновлення в Київській землі прямого правління Рюриковичів і появи у Києві в 1350-х рр. свого митрополита Феодорита. Третій етап відноситься до епохи Токтамиша. Цей хан спромігся припинити довгу громадянську війну і об'єднати більшу частину Золотої Орди. Проте він був змушений повернутися до традицій управління доузбекових часів. На чолі улусів знову стають Джучиди, але на цей раз вихідці з Кок Орди.

Управлінський апарат Золота Орда повністю запозичила від Монгольської імперії. Характерною його особливістю було те, що як повністю нова система він візуалізувався лише в степових регіонах. Осілі ж області, в цілому, зберегли стару систему, яку Джучиди лише модернізували під нові умови. Через систему ямської пошти Чингізидам вдалося досить ефективно вирішити головну проблему управління — необхідність оперативної пере­дачі інформації. Ця структура певною мірою стала уособленням Золотої Орди.

Саме поєднання двох начал: держави як власності одного роду і розгалуженого управлінського чиновницько-бюрократич­ного апарату, — і стало секретом досить довго існування сте­пової імперії.

ІІ.3