Економіка

В основі держави Золота Орда бачимо поєднання двох циві­лізацій: кочової і осілої. Саме кочовики були тією силою, що створила імперію, і вони ж складали її соціальну основу про­тягом усієї історії існування держави.

В основі кочового господарства лежало відгінне тварин­ництво. Раціоном харчування для худоби слугував підніжний корм. Аби задовольнити цією їжею тварин, кочовики були змушені переганяти худобу з одного пасовиська на інше. Таким чином, якщо при стійловому тваринництві корм привозився до тварини, то при відгінному навпаки — тварина виганялася у степ. За такої ситуації кочівник був змушений постійно руха­тися, аби з виснаженого пасовиська дістатися до нового. Відповідно, для забезпечення худоби достатньою кількістю кор­му потрібні були доволі великі за площею території. Щоправда, і степ не всюди був однаково «родючим» — іноді менші території давали стільки ж корму, скільки й великі. Сам марш­рут пересування стада не був довільним. Кочівник намагався пересуватися по землях з достатнім трав'яним покровом та кількістю водних ресурсів — річок, озер, джерел, криниць. Організація скотарства залежала і від пори року — табуни худоби влітку переганяли на північ, а взимку — на південь (особливо небезпечними були якраз літні посухи і потужні зимові морози і снігопади). І лише у період весни-осені ординці перебували у відкритому степу. Таким чином, зазвичай кочо­вики мандрували протягом року з півдня на північ і у зво­ротному напрямі. Якщо ж місцевість мала свою специфічну природу і ландшафт — гори, які закривали від холодних чи сухих вітрів, густу систему річок, каскад озер тощо, — то і рух кочовиків тут міг відбуватися по колу або по лінії захід-схід.

Постійне переміщення позначалося і на природному відборі тварин, які могли пристосуватися до такого життя. Перше місце в степовому господарстві посідали коні і вівці. Рідше зустрі­чалися воли і верблюди; свиня ж, відповідно, не була поширена. В. Рубрук так описав своє перше враження від худоби кочо­виків: «Я був здивований кількістю стад биків і коней і отар овець»^[1206]. Дещо раніше китайський посол занотував, що татари вирощують корів, собак, коней, овець і верблюдів^[1207].

Кінь був не просто твариною, він був для кочовика сакраль­ною істотою. По-перше, кінь став найпершим засобом пересу­вання (без коня не могло бути і кочовика), по-друге, верхи можна було здійснювати полювання в степу, по-третє, кінь став невід’ємною складовою військового спорядження кочовика (невипадково до появи і розвитку вогнепальної зброї у степу володарювала саме кіннота). По-четверте, кінь забезпечував кочовика поживною їжею — м’ясом і кумисом. І по-п’яте, саме коні стали важливою статтею експорту. У розведенні коней була ще одна перевага — це єдина домашня тварина, яка самостійно може харчуватися підножним кормом. Проблема полягає в тому, що дістатися до нього у степу не так просто.

Як бачимо, господарство кочовика мало яскраво виражений екстенсивний характер. Кочовик в повній мірі залежав від кіль­кості пасовиськ, їх якості і відповідних природних умов. Достатньо було Орді пережити кілька років безперервних посух чи важких зим, як чисельність її населення і сила істотно підупадали. До речі, на початку XVI ст. такі умови призвели до загибелі Золотої Орди (на той момент вже виключно кочової держави) під Києвом^[1209]. Зростання кількості тварин, особливо овець, що перевищувало можливості певної території, обумов­лювало різке і доволі швидке (протягом кількох років) ви­снаження ґрунтів. Як наслідок, починався масовий падіж худо­би, який міг бути викликаний також і вимушеним відходом на інші території, наприклад, під час війни.

Виникає питання: для чого була потрібна така велика кіль­кість худоби? На перший погляд здається, що для споживання в їжу. Проте це не так. Насправді, як влучно підмітив Е.

Хоча деякі з зернових культур і вирощувалися мешканцями степу, врожаї не задовольняли їх потреби повною мірою. Відповідно, тварини і сировина, яку з них отримували (перед­усім шкіра (овчина), вовна, молоко (сир і жир), і були тим товаром, який кочовик продавав чи обмінював на продукти землеробства тощо. Наприклад, В. Рубрук писав, що бідні тата­ри вимінюють зерно на баранів і шкіру^[1213].

Вирощування зернових і городніх культур було підпоряд­коване кочовому стилю життя. Степовики засівали частину площі і рухалися далі, а вже по поверненню збирали врожай. Годі й казати, що такий спосіб вирощування зернових і городніх культур навряд чи міг принести значний урожай, надто, якщо за полями ніхто не слідкував. Самі тільки птахи і гризуни могли наносити полям непоправну шкоду. Тому при стабільному воло­дарюванні на якійсь конкретній території ординці могли зали­шати тут поселення зі збіднілих кочовиків чи полонених. Саме такі поселення бачив В. Рубрук^[1214]. Проте навряд чи і вони могли задовольнити потреби кочовика. Невипадково В. Рубрук зано­тував, що взимку лише заможні еміри зі своїх поселень на півдні отримують просо і збіжжя^[1215]. До того ж у степу росли інші злакові — жито і просо (врожайність пшениці і гречки була низькою). Це ж стосується і городніх культур, передусім бобо­вих, огірків, часнику, цибулі тощо. Арабські джерела XIV ст. фіксують відсутність вирощування льону та садівництва^[1216]. Крім продуктів землеробства, кочовики імпортували рибу і продукти бджільництва (щоправда, у незначних розмірах вони розвивали ці галузі самостійно).

Що стосується одягу, знарядь праці, зброї, то степовики виготовляли їх власними силами^[1218]. Отже, кочовики могли за­довольнити свої потреби у предметах повсякденного вжитку, але інші товари вони змушені були вже завозити (особливо сильно від імпорту залежало заможне населення).

Кочовики були основою держави і складали більшість насе­лення її центральних областей. Але осілі регіони були тим фундаментом, який робив Орду імперією. Вони розташову­вались по контуру держави. Найкращу характеристику госпо­дарству осілих народів у складі Золотої Орди дають арабські літописці. Згідно з їхніми повідомленнями, руси, череси, алани та інші осілі народи мають багато їжі, меду, вирощують сади тощо. Причому протиставляють їх в цьому більш бідним тата­рам^[1219]. В умовах єдиної держави чимала кількість цих товарів попадала до кочовиків у формі повинностей і податків. Вже Галицько-Волинський літопис занотував цю важливу складову в історії підпорядкування болохівців татарами^[1220]. В. Рубрук через десять років також зафіксував існування податку зерном і залі­зом, отже, сировиною і продуктами^[1221]. Очевидно, що згадувані нами поставки проса і збіжжя емірам також були складовою частиною цієї системи.

площ для вирощування зернових культур.

Розкопки золотоординських міст на Волзі вказують на досить потужну іригаційну систему, споруджену не лише для забез­печення населення питною водою, але й для зрошення ґрунтів. Беручи до уваги, що більшість степових міст повторювали в загальних рисах столичні міста, не виключено, що аналогічні системи існували і навколо них. Щоправда, ведення сільського господарства навколо цих поселень все ж було направлене саме на задоволення потреб їхніх мешканців.

Велике значення для осілих регіонів мала поставка сировини: руди, заліза, солі, воску, льону і лісу. Руда мала болотне поход­ження. Від початку завоювання татари забирали у завойованих народів залізні вироби. По мірі того, як степ почав покриватися мережею поселень і міст з їх ремісничою складовою, об'єми ввезення заліза, зрозуміло, мали значно зрости. Дуже важли­вими були поставки лісу. Зимувати у степу було надзвичайно важко, до того ж на початку ХІѴ ст. прийшов період значного похолодання. Для обігріву було потрібне паливо. При традицій­ному кочуванні, як правило, вистачало і своїх ресурсів — передусім жиру і кізяків, а також степових рослин, лісових «оазисів» тощо. Але значне збільшення кількості населення та поява нових стаціонарних поселень обумовили появу дефіциту цих ресурсів. У XVIII ст. Тунман звернув увагу на залежність Буджацької орди від Молдавської держави саме в цьому пи­танні. Тоді татари укладали договори з мешканцями Молдав­ської держави на поставку лісу з Кодр саме для обігріву. І коли молдавани з якихось причин не виконували ці умови, татари взимку дуже потерпали від холоду. Слід зазначити, що за часів Золотої Орди XIII-XIV ст. Кодри перебували в центрі улусу Ногая, тож значною мірою завдяки цьому область мала кілька великих міст, передусім Ісакчу і «Старий Орхей». ^[1223]

Якщо кочовики XVIII ст. так потребували лісу, то за часів Золотої Орди цей момент мав бути ще гострішим. У першу чергу це стосувалося міського населення. Адже міста були збудовані з опаленої цегли, у них діяла система обігріву — кани. Причому обігрівалися не лише прості хати, але й палаци, мечеті, караван-сараї, бані, майстерні. Також у містах було розвинене ремісниче виробництво, залежне, по суті, від вогню: ковальство, склодувне ремесло, зброярство. На все це потрібна величезна кількість деревини. Слід також врахувати затребуваність лісу як будівельного матеріалу. Е. Кульпін у свої роботі приводить дані біологічних досліджень, згідно з якими на XIV ст. більшість лісів на Лівобережній Україні зникає, а рівнина поширюється до Десни і Сейму. Цей факт він пов'язує з поширенням вівчарства. Вівці виїдали не лише траву, але й кору і листя з нижніх гілок^[1224]. Іншою причиною цього, на наш погляд, є масова вирубка лісу.

Цікавим є питання масштабу вирощування зернових на тери­торії сучасної України. Про це ми можемо судити лише з непрямих джерел. По-перше, воно мало покривати потреби на­селення, що його вирощувало, — мешканців Поділля, Київ­щини, Сіверщини, Південного Криму. По-друге, цим зерном забезпечувалось населення степових улусів. По-третє, як довів С. Карпов^[1225], Мала Азія, особливо її причорноморські території, передусім Трапезундська імперія і Константинополь, масово закуповували зерно. І по-четверте, великі закупівлі зернових здійснювали Венеціанська і Генуезька метрополії. Петрарка пи­сав з цього приводу: «Раніше звичним ділом було прибуття (з Золотої Орди — Б. Ч.) щорічно в це місто [Венецію] на судах величезного врожаю хліба»^[1226]. Зрозуміло, що за море потрап­ляло і зерно з Північного Кавказу. Але все ж більша його частина надходила саме з крила Мувала. Звідки походило ка- финське зерно, дуже добре було продемонстровано у 1344— 1347 рр. Тоді хан, ворогуючи з італійцями, спалив Тану на Дону і взяв в облогу Кафу і навколишні міста. На півдні за морем почався голод^[1227]. Зростають поставки зерна через Білгород на Дністрі — а воно могло походити лише з українських улусів.

A. Єманов у своєму дослідженні наводить приклади чималих обсягів експорту зерна у 1370-80 ті рр. саме з України (коли на Дону, Волзі і Північному Кавказі йшла жорстока боротьба за столичні улуси)^[1228].

Дослідити внутрішній ринок правого крила Золотої Орди майже неможливо, оскільки документи внутрішнього діловод­ства як державної, так і регіональних канцелярій імперії не знайдені (за виключенням кількох областей). Тому ми спробу­ємо лише в загальних рисах окреслити загальні тенденції внут­рішньої торгівлі Золотої Орди на території сучасної України.

У перші роки після завоювання мав відбутися спад торгової активності. Це було викликано кількома чинниками. Кочівники, які прийшли в українські степи, економічно були досить слаб­кими, тож споживання ними товарів через торгівлю було обмеженим. Перші описи татар європейцями вказують на те, що статки звичайного населення могутньої держави були неви­сокими. Лише шкури та барани, що їх татари, за словами

B. Рубрука, вимінюють на просо і збіжжя, були тим основним товаром, який йшов від кочовиків до осілого населення або ж інших кочовиків, які мали зернові в надлишку (щоправда, манд­рівники відзначають, що в степу серед населення хліб знайти важко). Більш заможною була місцева знать. Але джерела вказують, що більшість важливих товарів еміри отримували не через систему торгівлі, а завдяки данництву. Не слід також забувати, що у степових улусах від самого початку завоювання з’являються поселення з числа полонених. З одного боку вони продавали-обмінювали продукти землеробства, рибальства, бортництва, з іншого — самі закуповували необхідні їм товари, у тому числі і зернові, які в степу не вирощували. В. Рубрук звернув увагу, що одяг русинів, яких він зустрів на Дону, був зроблений з хутра і тканини^{[1229] [1230]. Отже, ці товари були ними куплені чи обміняні на інші. До товарів внутрішньої торгівлі можна віднести і сіль, яку добували в Сиваші. Вона розходилася по всій державі, вивозили її і за межі держави. В. Рубрук від­значає, що для Бату і Сартака це було великим джерелом доходів.}

Те саме стосувалося і знарядь праці, принаймні на почат­ковому етапі життя на нових землях. По мірі розвитку реміс­ництва мали зрости і закупки сировини, а підвищення добробуту стимулювало потяг до товарів розкоші, релігійного культу тощо.

Більшу динаміку ринок мав в осілих частинах крила на півночі і в Криму. Зрозуміло, що сам момент завоювання мав негативно позначитися на стані внутрішньої торгівлі. Адже постраждали саме ті міста і частини населення, які були ос­новними споживачами продукції (Київ, Переяслав, Чернігів, Судак, Херсонес та ін.). Під удар потрапили передусім місцеві еліти, заможні верстви населення і ремісники. Причому для останніх існувала реальна небезпека бути вивезеними до інших областей імперії. Наприклад, руський майстер золотих справ жив при дворі каана Гуюка в Каракорумі^[1231].

Проте життя не припинилося, і поступово торгівля та інші сфери господарської діяльності почали відновлюватися. Слід за­значити, що на формування внутрішнього ринку держави знач­ний вплив мав характер її заселення. У центрі жили кочовики, які своєю силою утримували і об’єднували під однією владою цілий ряд територій з розвиненим господарством та чисельним населенням. Якщо раніше для встановлення контактів між зем­лями треба було подолати великий степ із численними ордами, кожна з яких мала власну фіскальну систему, то тепер мова йшла про загальнодержавну територію. У свою чергу, це мало позитивно позначитися на торговельних контактах між Руссю і Кримом. Невипадково Тук-Тимур отримав одразу кілька міст на різних територіях^[1232]. У цьому контексті цінним є дослідження

С. Рязанова щодо виготовлення чавуну в Золотій Орді. Проана­лізувавши технологію виготовлення виробів з металу, передусім ножів, дослідник дійшов висновку, що вони ідентичні тим, які виготовлялись на територіях на захід від Дону. На сході ж, у тому числі й у центральних улусах, подібні вироби є доволі рідкими^[1233]. Отже, це демонструє процес формування внутріш­нього ринку саме в крилі Мувала (фактично, цей процес був поверненням реалій, які існували до монгольського завою­вання).

Більше значення для економіки Золотої Орди мала зовнішня торгівля. Причому тут йдеться як про імпорт та експорт товарів, так і про транзитну торгівлю. Завоювання Чингізхана і його нащадків йшли по трансконтинентальному Великому Шовко­вому шляху — торговій магістралі, що сполучала Китай і Європу. Існувало два головних напрями. Один йшов від Китаю через Індію і далі в Іран чи Єгипет. Другий проходив північніше — через Хорезм до Ірану. Як бачимо, саме Іран багато в чому був ключовою територією на цьому шляху. Містами-агентами виступали Багдад і Тебріз. З першого товари йшли на Дамаск і Акру, з другого — через Кавказ чи Трапезунд на північ до Центрально-Східної Європи. Протягом першої половини XIII ст. Чингізиди захопили північну ланку Великого Шовкового шляху. Проте доволі швидкий розпад імперії призвів до нерівномірного розподілу його складових частин. Так, Іран дістався Хулагуїдам. Відповідно, Джучиди були відсторонені від цього ласого шмат­ка. Тому вони вдалися до двох дій. По-перше, було створено шлях від Європи через степи північніше Каспійського моря і далі на Хорезм. Цей шлях досить ефективно функціонував у XIII-XIV ст.ст. Подорож ним займала приблизно два місяці і була досить безпечною. Недоліком шляху було те, що він під­ходив лише для безперервного перевезення товарів, призна­чених для Середньої Азії та Китаю чи, навпаки, для Європи. Система торгівлі безпосередньо на ньому була відсутня. Тому Джучиди вдалися до іншого, більш радикального кроку. Вони спробували захопити Тебріз. Війна за нього тягнулася з 1260-х рр. до кінця XIV ст.

Українські терени були вагомою частиною цих шляхів. Тут можна виділити декілька напрямів. Пунктами, з яких європей­ські товари доставлялися до Середньої Азії, були спочатку Київ і Судак. У першому П. Карпіні зустрів чималу групу купців: «Бреславські купці... та багато інших купців як з Польщі так і Австрії, які прибули в Київ. купці з Константинополя, які приїхали в Русію через землі татар, їх імена: Михайло Гену­езький, а також Варфоломій, Мануїл Венеціанський, Яков Реве- рій з Акри, Микола Пізанський, це головні. Інші менш знатні: Генріх, Іоанн Вазій, інший Генріх Бонадієс, Петро Пасхамі, було ще багато інших, але імена їх нам невідомі»^[1234]. Через Судак на Волгу і далі на схід добиралися В. Рубрук, єгипетські посли, родина Поло^[1235].

Але досить швидко головним торговим містом на території України стає Кафа. І вже з кінця XIII ст. саме вона є уособ­ленням торгових воріт, через які відбувався основний рух тор­гівлі (наприклад, саме через Кафу їхали Батутта (1334) і каанські посли у супроводі Маріньолі (13 3 9)^[1236]). Причини цього слід шукати в загальній політичній ситуації у Причорномор’ї і Ближ­ній Азії.

Вже з XII ст. італійські республіки, передусім Венеція, Генуя і Піза, перетворилися на головних торгових агентів, через руки яких товари з Великого Шовкового шляху потрапляли до Євро­пи і назад на схід. Політика італійських республік базувалася на оволодінні портами, через які товари з Ірану, Середньої Азії, Китаю і Індії по Великому Шовковому шляху потрапляли до Європи. Такими торговими «брамами» споконвік були міста на східних берегах Середземного моря. Чорноморський регіон відігравав у цьому процесі другорядну роль, але це не означає, що італійців не цікавила торгівля з північними країнами (саме до них вів шлях «із варяг у греки»). У 1190 р. візантійці у договорі з венеціанцями висунули умову про заборону останнім входити в Азовське море і торгувати з Руссю. Такий пункт у документі міг виникнути на основі вже існуючих прецедентів. Але за умов домінування Візантійської імперії про існування сталих колоній на Чорному морі не могло йти мови.

У 1204 р. учасники четвертого хрестового походу досягли стін Константинополя. Після тижневих боїв місто впало. На уламках Візантії виникла Латинська, зі столицею у Констан­тинополі, Нікейська і Трапезундська імперії. Ця подія неабияк вплинула на появу італійських колоній у Північному Причор­номор'ї. У попередні століття греки міцно тримали контроль над протоками Босфор і Дарданелли в своїх руках. Відповідно, Чорне море перебувало у цілковитій владі візантійського ку­пецтва. Перемога хрестоносців ліквідувала цю монополію. Першим, хто зміг скористатися з нових обставин, стала Венеція. Адже саме ця республіка організувала четвертий хрестовий похід на Константинополь, а її флот дав змогу лицарям діста­тися міста і відіграв ключову роль у його захопленні. Відпо­відно, право на торгівлю і мореплавство в Чорному морі, фак­тично, було законною здобиччю республіки св. Марка.

Венеціанці не стали одразу захоплювати міста в Причор­номор'ї. По-перше, цей регіон на початку XIII ст. становив периферію Великого Шовкового шляху, який тоді йшов на Європу через Багдад і Палестину до середземноморського узбе­режжя. По-друге, у Венеції не вистачало сил для утвердження на півночі, адже республіка кинула всі ресурси на захоплення Егейських островів, узбережжя Балкан і східних берегів Серед­земного моря. Крім того, у Фракію вторглося об'єднане військо болгар і половців, успіхам якого сприяли повстання серед бал- канського населення. Під Адріанополем хрестоносці були роз­громлені (загинув перший латинський імператор Болдін). Лише могутні укріплення Константинополя і смерть 1207 р. болгар­ського царя врятували латинян від цілковитої поразки. Вене­ціанці за час цієї війни були змушені залишити не лише мате­рикові, але й частину прибережних міст на Балканах.

Ще більшу небезпеку для Венеції становили її головні кон­куренти за володіння східними морськими маршрутами — Генуя і Піза. З 1210 по 1218 р. на середземноморських про­сторах то в одному, то в іншому місцях спалахували бої між венеціанськими, генуезькими і пізанськими флотами. Проте 1206 р. у річковій навігації Венеції вперше місцем призначення став Судак. Незабаром у місті виникає і факторія венеціанців. Судячи з усього, це був лише невеличкий неукріплений квартал, де мешкали і складали товар купці. Вже незабаром венеціанцям довелося взяти участь у першому військовому конфлікті в їхній колоніальній історії в Північному Причорномор’ї. У Малій Азії, у тому числі і на берегах Чорного моря, знаходилась турецька (сельджуцька) держава Іконійський султанат. На початку 20-х рр. XIII ст. відносини цієї держави з її новими сусідами загострилися. Однією з причин було намагання венеціанців і латинян монополізувати торгівлю. Як наслідок, почастішали напади на турецьких купців, у тому числі і в Чорному морі. Союзницькі відносини султана Ала-ад-дин Кейкобада з Трапе- зундською імперією дали йому можливість скористатися її флотом і відправити до Криму у 1220-1221 рр. військо під командою Хусам-ад-дин Чупана. Метою експедиції було захоп­лення Судака. Джерела висвітлюють хід війни доволі скупо і не виокремлюють судакців та венеціанців. Події розвивалися таким чином: кримська половецька орда, яка контролювала Судак, покликала на допомогу русів (вочевидь, з Наддніпрянщини) і саксинців (населення пониззя Волги). До оборони почали готу­ватися і мешканці Судака. Можливо, вони сподівалися на допо­могу венеціанського флоту. Але з невідомих причин половці не стали очікувати на підхід союзників і самостійно атакували турків. Та битва закінчилася для них поразкою. Дізнавшись про це, руські князі не стали ризикувати і уклали з сельджуками мирну угоду. Не прийшли і саксинці. Це дало змогу туркам розпочати облогу Судака. Спочатку гарнізон рішуче відбивав всі приступи. Проте сельджукам вдаваною втечею вдалося виманити з міста кінноту, оточити її і полонити чи знищити. З огляду на низку поразок гарнізон Судака капітулював^[1237].

Не встигли завершитися ці події, як у 1222 р. до Криму увірвалося монгольське військо, очолюване Джебе і Субедеєм. Вони швидко оволоділи Судаком. Під час цих військово-полі­тичних подій місцева венеціанська факторія, звичайно, постраж­дала. Проте політика Чингізидів, направлена на підтримку тор­гівлі, сприяла швидкому відновленню діяльності італійців. Яскравим доказом цього є згадка папського посла П. Карпіні, який бачив у Києві у 1247 р. купців з Венеції, Генуї, Пізи і Акри.

Поступово боротьба між італійськими республіками за тор­говельні маршрути призвела до великої війни, відомої як війна святого Савви (1256-1270 рр.). Саме внаслідок цього конфлікту роль Чорноморського басейну в міжнародній торгівлі значно зростає, а у Північному Причорномор’ї починають формуватися повноцінні колонії італійців.

Війна негативно вплинула на функціонування торгових шля­хів. Середземноморська ділянка Шовкового шляху почала зане­падати. До спустошень європейців додався наступ зі сходу, внаслідок якого у 1258 р. монгольські війська захопили і зруй­нували Багдад. Італійці почали шукати нові виходи на східні ринки. Так, венеціанці спробували заснувати свої факторії на Червоному морі. Більш успішно в пошуку нових шляхів діяли генуезці. У 1261 р. вони допомогли Нікейській імперії повер­нути Константинополь, що призвело до відновлення Візантій­ської імперії. За це генуезці отримали великі преференції у Чорному морі. Проте Палеологи, не бажаючи мати під боком лише одного потужного сусіда, у 1265 р. підписують аналогічну угоду з Візантією. Отже, Чорне море стає відкритим для Італії.

На цей момент Причорномор’я з починає відігравати про­відну роль у міжнародній торгівлі. Адже, торгові маршрути нагадують водний потік: якщо він не може пробитися в одному місці, проривається в іншому. Неможливість знайти шлях до Середземного моря напряму спонукала східних купців до пошу­ків інших маршрутів. Ним, зокрема, став згадуваний вже шлях до Чорного моря в обхід Каспію. Північний маршрут йшов через річки Яік, Волгу і Дон. Південний тягнувся через Закавказзя до Трапезунда. Основним чинником, що сприяв цьому, стала поява трансконтинентальної імперії монголів. Чингізхан і його наступ­ники сприяли розвитку транзитної торгівлі. Крім того, сама Монгольська імперія, а з 1260-х рр. Золота Орда і сусідній Хулагуїдський Іран, були величезними ринками збуту товарів. Наприклад, вже у 1268 р. під час голоду в Італії венеціанці і генуезці вивозили з Північного Причорномор’я величезну кіль­кість зерна. І надалі ціни на хліб в Європі продовжували зрос­тати, що сприяло торгівлі. За таких умов у Північному Причор­номор’ї швидко виникають і розвиваються поселення італійців. Крім Судака, вони виникають в Кілії, Лакостомо (Дунай), Біл- городі (Дністер), Ілліче-Олешші (Дніпро)^[1238], Балаклаві (Крим). Але найбільш потужним і відомим містом-колонією стає Кафа (суч. Феодосія). Дещо пізніше до них додалися менші міста, поселення і звичайні пристані-факторії.

Для ефективного використання різних галузей господарства влада створила потужний чиновницький апарат, який займався, зокрема, збором податків. Для цього Чингізиди провели пере­писи населення (перші з них були здійснені одразу після завер­шення походів). У 1250-70-х рр. було проведено два загально­державні переписи. Перший — у Монгольській імперії, другий — по всій території Золотої Орди. У подальшому вони періодично доповнювалися. Те, наскільки важливими у житті мешканця країни були ці переписи, видно зі старої татарської притчі: «Переписувач питає у пастуха: „А скільки в тебе баранів?“ — А той перепитує: „Де?“ — „Так у приказних списках“. — На що пастух відповів: „Тому я і питав, бо в отарі їх немає“»^[1239]. Стягнення податків чиновницьким апаратом на основі переписів було настільки вагомим, що навіть увійшло в історичну пам'ять підвладних народів вже після ліквідації влади ординців. Яскра­вим прикладом цього є «Повість про Поділля», яка у заслугу литовцям ставить звільнення українців від сплати податків татарським баскакам^[1240]. Самі податки були як натуральними (худоба, продукти землеробства і ремісництва тощо), так і гро­шовими. Так, ввізне мито для генуезців становило три відсотки від ціни товару. Проте Джанібек підняв ставки до п'яти від­сотків^[1241]. Але за «Великої Замятні» відсотки в крилі Мувала були зменшені до чотирьох^[1242].

У Золотій Орді існувала досить потужна грошово-монетна система. Перші гроші почали карбуватися ще під час Західного походу. Власне ж золотоординські дирхеми вводяться в обіг Менгу-Тимуром^[1243]. За Ногая карбуються монети Крила Му­вала^[1244]. Токта, зміцнивши свою владу, провів грошову реформу, суть якої полягала в уніфікації ваги динара, крім того, було визначено міста, де карбувалася монета^{[1245] [1246]. Наприклад, до пере­моги над Ногаєм один з дворів, де виготовлялися монети, перебував в Увеці. Але пізніше хан його скасував. Відтоді гроші карбувалися в Сараї, Салхаті, Гюлістані, Хорезмі, що геогра­фічно співпадало з основним напрямком Шовкового шляху через Золоту Орду. Салхат і Хорезм виступали кінцевими пунк­тами, а Сарай і Гюлістан — центральними регіонами, через які проходив шлях.}

За Джанібека у різних областях держави почали карбуватися місцеві монети — наслідування ханських дирхемів. Не оминула ця доля й українські улуси. Так, монети карбували в Київському •300

князівстві.

Остаточно єдину монетарну систему держави зруйнувала громадянська війна 1359-1380 рр. На території України спо­чатку ходили монети Кельдибека^[1247], а згодом Мамая^[1248]. За Ток- тамиша була здійснена спроба повернути попередню уніфікацію монетної справи. Але дії хана закінчилися невдачею. Його дир­хем так і не зміг стати єдиним зразком для всієї імперії. Згідно зі спостереженнями О. Федорова-Давидова, «у Криму, Азаці, в деяких інших містах дирхем нової ваги був насаджений штучно і не відповідав затвердженим тут місцевим грошовим одиницям. Вже у 90-х роках XIV ст. деякі місцеві монетні двори пере­ходять на чекан по старих місцевих вагових нормах». Дослідник визначає такі місцевості як «нумізматичні провінції», що склалися ще в 1360-х рр.^[1249] Однією з причин цього явища було те, що місцеві ринки вже не орієнтувалися на центр, а місцеві «господарі» мали не менше срібла, ніж владна верхівка у столиці. Слід мати на увазі і той факт, що карбування власної монети зі своєю тамгою чи іменем було уособленням влади в Орді (як відомо, там де гроші, там і влада).

Дуже цікавим, проте маловідомим фактом є намагання Джу- чидів боротися із впливом природних явищ на господарство. Була здійснена спроба передбачати катаклізми за допомогою спостережень за небесними тілами. Для цього в столиці була створена обсерваторія (принаймні вона існувала при Токта- миші)^[1250].

Для перевезення вантажів використовувалися як сухопутний, так і водний транспорт. Щодо сухопутного В. Рубрук наводить цікаву характеристику. Так, якщо купець мав великий вантаж, то він віз його на закритих возах, запряжених волами. Якщо ж мандрівник не був переобтяжений багажем, то їхав кіньми^[1251]. На річках для перевезення товарів використовувалися човни^[1252]. На морі діяли потужні італійські військові і торгові флоти.

Завоювання Чингізхана і його наступників мали чітку на­правленість — оволодіння Євразійським степом та сусідніми осілими регіонами і встановлення контролю над основними ланками Великого Шовкового шляху. Фактично, було створено степову імперію, основним джерелом наповненням бюджету якої стало оподаткування транзитної торгівлі. Практично вся зовнішня політика Золотої Орди була направлена на збереження такого стану речей. І зрештою, вона призвела до втрати сил і поразки у війнах з Іраном (улус Хулагу) і Мавераннахром (улус Чагатая).

Всередині держави існували два різних господарчих світи: осілий і кочовий. Перший виступав економічним базисом ім­перії, без якого вона швидко перетворювалася на звичайну степову орду. А кочовий світ став, по суті, тим вузлом, що з'єднав осілі регіони Євразії. Завдяки цьому Великий Шовковий шлях вийшов на нові маршрути і значно пожвавися. Експлуату­вання торгових маршрутів давало кочовій аритократії великі прибутки, що стало причиною припинення епохи завоювань, а також призвело до появи окремих економічних зон. Однією з таких зон, на якій активно формувався власний ринок, стало крило Мувала.

ІІ.4