Міста Золотої Орди
Однією з унікальних і до цього часу багато в чому загадкових сторінок є історія міст Золотої Орди. Зазначимо, що мова йде швидше про стаціонарні поселення ординців. Адже більшість їхніх населених пунктів нам відомі з археологічних досліджень, а, отже, визначити, де мова йде про «місто», а де про «село», досить складно.
Хронологічно золотоординські населені пункти можна поділити на дві групи: ті, які існували до монгольського завоювання і були включені до складу імперії, і ті, що з'явилися вже при новій владі.Завойовуючи нові території, монгольська влада проводила чітку політику щодо приєднання величезного масиву земель з осілим населенням. Руйнуючи осередки оборони та столиці як символи влади, Чингізиди не ставили собі за мету знищити все і всіх, адже у цьому разі було б втрачено цінне джерело надходження податків та вбито людей, які можуть займатися промисловим виробництвом, торгівлею тощо. Чху-ченг приводить цікаві приклади ставлення монголів до вже підкорених міст. Так, коли в Бухарі розпочалися виступи проти нових володарів, Угедей не став руйнувати місто, аби не завдати шкоди торгівлі. Аналогічна політика проводилася щодо частини китайських, передусім північних, міст[1253]. Взагалі, дослідження того ж Хорезму показують, що села (швидше) і міста поступово почали відновлюватися. На XIV ст., як доводить А. Бурханов, «в улусі Хорезм розвивалась щільна сітка населених пунктів»[1254]. Оскільки йдеться про єдину державу-імперію, то, відповідно, такі ж процеси мали відбуватися і на території «українських» улусів. Ознайомлення з джерелами доводить, що частина міст залишилися неушкодженими. Так, літопис нічого не каже про знищення Глухова, а лише зазначає, що туди було відведено полоненого в Чернігові єпископа[1255]. Не залишилася без міст і територія Наддніпрянщини. Київ хоча і був розорений, проте фігурує в списку міст «Сокровенного сказання монголів», у яких завойовники призначили своїх чиновників[1256], згадується як місто заселене і діюче[1257].
П. Карпіні також проїжджав через Канів та інше поселення чи місто[1258]. У літописі згадуються Вишгород і Переяслав[1259]. О. Супруненко наводить дані археологічних досліджень в Полтаві, згідно з якими «життя на майданчику городища продовжувалося й у XIII-XIV століттях»[1260]. Головні сили Бату пройшли на захід південніше Звягеля. Це місто у 1250-х рр. також фігурує в літописі як досить велике і потужне[1261]. Уникнули погрому та розорення болохівські міста. Літописець називає сім міст: Дядьків, Деревич, Губін, Кобут, Кудин, Городець, Божський [1262]. Через десять років на Боло- хівщині Данило Романович захопив десяток (!) міст, які «сидяша за татари»[1263]. На півдні після завоювання дуже швидко відновлюються Кілія і Білгород, з’являється Лікостомо[1264]. За Золотої Орди існує і Дащів (сучасний Очаків)[1265] [1266]. У пониззі Дніпра після лихоліть завоювань відновлюється Олешшя (Ілліче, Лерікі, Локус Іліціс). Так, в італійській лоції від 1290 р. було написано: «Від Лікостомо до Елексе 100 миль на схід — північний схід; це гирло згаданої річки. Від Елексе до Понта де Брако і до Саліне де Кірсона 110 миль на схід — південний320 схід».
На другу половину XIV — початок XV ст. місто відіграє важливу роль у міжнародній торгівлі[1267]. З кримських міст, які пережили завоювання, в першу чергу слід згадати Судак і Кір- 322
кер[1268].
Щодо особливостей степу, який увійшов до Улусу Джучи, то В. Єгоров досить влучно порівняв його з кочівницьким островом, «оточеним з усіх боків осілими цивілізаціями Русі, Волзької Болгарії, Хорезму, Північного Кавказу і Криму»[1269]. Відповідно, після завоювання цього масиву земель, молода імперія стала непропорційною у заселенні її території та виникненні поселень міського типу (можна говорити про цивілізаційний дисбаланс). Важкі умови життя в степу не сприяли будівництву міст. До приходу монголів в половецьких ордах зустрічаються поодинокі міста: Донець, Шарукань, Сугров, Балін тощо[1270], які були розташовані поряд з великими річками, передусім Сівер- ським Дінцем, і заселені переважно слов’янським і аланським населенням.
Невеличкі поселення могли існувати і у відкритому степу поблизу криниць та біля полів, на яких кочовики сіяли зернові. Уся ця система поселень перейшла у спадок до Джучидів.Очевидно, першим елементом стаціонарних населених пунктів у степу стала ямська служба — система перекладних станцій. Наявність на шляху місць, де можна відпочити, поміняти коней, поновити запаси води і їжі, зрештою, довідатися про останні новини, вже вказує на їх стаціонарне розташування. Спершу ями у відкритому степу навряд чи були власне населеними пунктами, швидше — невеличкими заставами кочовиків з найближчих улусів. Саме такими їх бачив Данило Романович на Лівобережжі і П. Карпіні на правому березі Дніпра. В обох випадках джерела не згадують жодних будівель. Станції фактично були тимчасовими розташуваннями загонів вояків, «цивільних» мешканців, які б займалися господарською діяльністю, поруч із ними не було. Така ситуація пояснювалася тим, що і ставки керівників областей не були сталими, а переміщувалися протягом року. Отже, ями станом на 1245 р. були населеними пунктами сезонного характеру. Та з часом вони мали облаш- товуватися хоча б елементарним житлом, бо в степу, як зазначалося, умови життя були важкими — літо було дуже спекотним, а зима — морозною.
На відміну від стійбищ, які мігрували по улусу у пошуках місць, де можна було прогодувати худобу, ями, в силу покладених на них завдань, цього робити не могли. З часом до станцій додається й реміснича складова, що пов'язано із розвитком торгівлі. Торговець у подорожі намагається обрати найбільш зручний і безпечний шлях. Очевидно, що ямські стоянки якраз і були тим пунктиром, що позначав дорогу торговим людям. А там, де був торговець, там з'являвся і ремісник, щоб його обслужити, корчма, місце відпочинку, релігійна споруда тощо. Але для того, щоб існували стаціонарні ями, мають виконуватися дві умови. Перша стосується джерела питної води, якої в степу завжди бракує, попри наявність численних річок. Не з усіх них можна було пити воду, а деякі влітку взагалі повністю пересихали.
Тож люди, які мешкали в степу, намагалися компенсувати дефіцит води, зокрема, будуючи колодязі. Вочевидь, перші ями якраз і знаходилися поряд з уже існуючими на момент завоювання криницями. Другою умовою мала стати поява своєрідних столиць — міст улусних емірів.На відміну від степових, ями, побудовані на річках, відразу стали стаціонарними поселеннями (адже вони розташовувалися на природних переправах, які неможливо було перенести). Дуже цікаву інформацію щодо таких поселень і їх появи дає В. Рубрук під 1253 роком. На р. Дон, тобто на першій великій водній перепоні, після переходу в татарські володіння він зустрів селище, яке було засноване Бату і заселене русинами. Їхньою єдиною повинністю було перевозити гінців і представників влади. З подорожуючих вони брали за послуги гроші. Також русини займалися ремісництвом, ловили рибу, сіяли зерно. У тому ж поселенні французький дипломат дізнався, що південніше по річці розташоване ще одне подібне селище. Їм частіше користуються для переправи взимку, коли улуси переміщуються до берегів моря[1271]. Такі ж поселення зосереджувалися на р. Волга та на р. Урал. Гадаємо, що подібні поселення на переправах мали бути і на інших річках західніше від Дону, принаймні на Сіверському Дінці, Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі, Дунаї. Хоча з огляду на те, яке важливе значення ординська влада надавала шляхам і поштовій службі, зокрема, можна з великою долею вірогідності стверджувати, що поселення біла переправ могли розташовуватися і на менших річках України. Наприклад, той же Кременчук, де за часів Золотої Орди знаходились поселення на обох берегах Дніпра, був переправою[1272]. Характерно, що і в інших місцях переправ через Дніпро археологи знаходять ординські поселення. Так, ординський населений пункт поблизу Ізюму, залишки якого були виявлені дослідниками, обслуговував переправу через Сівер- ський Донець[1273]. На Південному Бузі неподалік гирла Синюхи з давнини існувала переправа Вітовтів Брод (золотоординське «Безіменне городище»[1274]).
М. Броневський, який у другій половині XVI ст. бачив на Південному Бузі залишки кам'яного мосту, датував його добою Вітовта[1275]. Проте не виключено, що ця споруда брала свій початок саме з часів Золотої Орди (ординці, згідно з даними письмових джерел, будували мости). Наприклад, Ібн Баттута бачив міст на річці Урал[1276] [1277]. Мітіреві Кішини на Дністрі, які бачив Зосима у 1419 р., М. Руссєв датував добою золотоор- динського панування. Ісакча на Дунаї і Білгород, «городище Маяки» і Бендери на Дністрі також здавна були місцями переправ. Цей список є далеко не повним, проте дає досить рельєфну картину ефективності функціонування ямних поселень. Цікавим прикладом є замальовки з мандрів Ібн Баттути. Він протягом 1334 р. спокійно проїхав з Криму до м. Маджара на Північному Кавказі, звідти до Волзької Болгарії і повернувся до Сарая. Потім у складі каравану дружини хана Узбека вздовж Чорного моря (сушею) до Константинополя і назад на Волгу. І при цьому він не скаржився на важкість шляху. Другим фактором, що сприяв появі поселень в степу, був етнічний. Вже перші подорожі до монголів виявляють наявність серед ординських вояків чималої кількості вихідців з осілих народів, передусім русів і аланів[1278]. Незважаючи на те, що представники цих народів перебували при нових господарях у кочів'ях, їхня система господарювання істотно відрізнялася від господарства кочовиків. Аналізуючи військову справу далеких попередників монголів хазар, О. Комар і О. Сухобоков звернули увагу, що коли каган переселив з Кавказу в степи вздовж Сіверського Дінця аланів, вони не стали класичними кочовиками, а навпаки заснували велику кількість населених пунктів вздовж ріки[1279]. О. Бубенок в своєму дослідженні по середньовічній історії аланів зібрав велику кількість топонімів, що стосуються цього народу в українському степу, якому вдалося пережити Золоту Орду[1280]. Отже, не виключаємо, що алани, яких бачили мандрівники, могли заснувати (чи відновити) свої селища. Поява поселень на основі ямів і звичаєвого господарювання окремих етносів у поєднанні з розвитком торгівлі логічно мала б завершитися спорудженням міст. Проте їх поява має іншу природу. Ми вже звертали увагу на обставини життя в степу. Споконвіку кочовики напрацьовували навики, за допомогою яких можна було протистояти примхам природи. В степу завжди відчувалася нестача будівельних матеріалів, передусім лісу, ресурсів для ремісничої діяльності, не кажучи вже про дефіцит води та їжі. Якщо невеликі поселення цілком могли забезпечити себе всім необхідним, то великі міста вимагали значно більших ресурсів. Для того, щоб забезпечити місто будматеріалом, була потрібна велика кількість цегли. Отже, повинні були працювати майстерні, де б виготовлялися матеріали для будівництва житла, ремісничих майстерень та інших суспільних споруд. У достатній кількості необхідна була їжа (яку в степу здобути важко). Для XVIII ст. ці сторони степового життя дуже добре описав І. Тунман[1283]. Усі ці ресурси завозилися з районів, де мав місце їх надлишок. Проте, щоб контролювати і сприяти цим процесам (надходженню ресурсів, консолідація міського населення в новозбудованих містах тощо) потрібна була сильна влада і держава. Щодо «торгового фактору» то для появи міст в степу він відігравав другорядну роль. Справа в тому, що торгівля відбувалася передусім між регіонами з осілим населенням, а кочівники переймалися лише забезпечуванням безпеки шляхів[1284]. Самі по собі вони не могли створити для торгівців достатньо стабільних умов для накопичення товарів та їх збуту. В той же час збагачення татарської знаті, причому не лише представників «Золотого роду», але й численних емірів, перетворювало улусні центри на достатньо перспективні пункти де здійснювалися торгівельні операції. Крім того, мало місце і штучне створення так званих складських міст. Отже, торгівля не могла бути причиною і каталізатором виникнення міст, проте вона стала лише одним із вагомих факторів їх розвитку та існування. Всі ці об’єктивні умови були присутні як у Монгольській імперії, так і в Золотій Орді, де спорудженням міст у степу займалися центральні та регіональні органи влади. Відомо, що творець Монгольської імперії Чингізхан керувався китайським принципом: «Можна завоювати імперію на коні, проте не можна управляти нею з коня». Відповідно, каан 1220 р. розпочинає будівництво столиці Каракорума[1285]. Чху- ченг, навпаки, вважав, що Чингізхан в 1219 р. збудував місто Чингкай-Баласагун. Перша частина назви походить від імені Чингкая, людини, що будувала місто. Що ж до Каракорума, то його, на думку китайського історика, 1235 р. збудував наступник Тимучина — Угедей. Цей же каан збудував ще два міста Саулин (1237) і Тус-уху (123 8)[1286]. І хоча, як відзначає Чху-ченг, у правлячих колах Монгольської імперії були консерватори, які виступали за старий, виключно кочовий уклад життя, навіть вони не могли обійтися без функціонування міст. Так, у 1269 р. на курултаї Хайду виступив проти міського укладу життя кочовиків. Але при цьому, дещо пізніше, він виступив ініціатором заснування м. Андіжан у Фергані[1287]. Брат каана Менгу Хубілай, який правив китайським улусом, щоб посилити контроль над Китаєм, у південній Монголії у 1256-1259 рр. будує велике місто Шанду[1288]. Відповідно й інші родичі каанів за їхнім прикладом почали зводити міста. В одному з китайських джерел, з цього приводу сказано: «Всі чжувани (діти і онуки Чингізхана), родичі і близькі (імператора), крупні сановники разом з усіма племенами ходять в походи і захоплюють військовополонених, яких привласнюють собі як рабів. Кожен з них збирає їх (у власному уділі) і організовує округи і повіти з їх поселень (виділено Б. Ч.)»[1289]. В Улусі Джучи вже його засновник мав столицю в Отрарі. Бату після завершення Західного походу столицею зробив місто Болгар, яке знаходилося в осілому регіоні[1290]. Але вже за його життя розпочалося будівництво столиці на нижній Волзі, відомої під назвою Сарай. За Берке місто було значно реконструйоване і розширене, що дало підстави сучасникам вважати, що по суті було збудовано нове місто. Це місто в історіографії згадувалося пізніше під назвою Сарай-Бату і Сарай-Берке. Проте останні дослідження довели, що це був один населений пункт, який, щоправда, за часів Берке, набув типових для великого міста рис. Доволі швидко в центральних улусах країни виникають ще кілька міст: Хазтарахан (суч. Астрахань), Гюлістан[1291], Увек або Укек (суч. Саратов)[1292]. Поява на Дунаї нового політичного центру призвела до виникнення міста Ісакча, яке стало столицею як улусу Ногая, так і крила Мувала в цілому. Динаміку появи ординських міст демонструє м. Солхат, столиця однойменної тьми на Кримському півострові. Так, В. Рубрук у 1253 р., потрапивши до Криму, містом, з якого розпочинається подорож в степ, називає Судак. Далі вже простяглися кочо- виська. Через десять років єгипетські посли, також розпочавши подорож з Судака, вже зустрічають поселення Солхат чи Крим, у якому діяв місцевий урядник[1293]. На XIV ст. Солхат вже є повноцінним містом, яке Ібн Баттута характеризує як «велике і красиве»[1294] [1295]. За часів Мамая воно було укріплене кам'яними стінами. Наслідуючи центральну владу, обласні еміри також вдаються до містобудування. Проте цей процес очевидно розпочався набагато пізніше будівничої діяльності ханів. Адже для того, щоб зводити нові міста, особливо у незаселених регіонах, потрібна була стабільність у системі земельної власності. Також мало бути достатньо ресурсів в руках емірів. Третім вагомим фактором, була, на нашу думку, поступова переорієнтація аристократії в отриманні прибутків від військової здобичі до такого джерела, як експлуатація завойованого населення. Такі умови створилися за часів правління Менгу-Тимура, після проголошення незалежності Золотої Орди від Монгольської імперії. М. Руссєв, відзначає, що на землях західніше Дністра, з 1289 р., починають виникати ординські міста[1296]. Отже, можна зробити висновок, що на теренах між Дністром і Доном, процес створення міст почався дещо раніше, (наприклад Солдат). Так, в пониззі Дніпра рід Киятів будує місто, пізніше відоме як Мамай- городок[1297]. О. Григор'єв висунув гіпотезу, що за Мамая місто називалося Орда[1298]. Це в деякій мірі підтверджується фактом карбування в Орді монет Токтамиша і правителя крила Мувала Бек-Булата[1299]. З ім'ям еміра Хаджибея, пов'язана поява однойменного міста на березі Чорного моря, предтечі сучасної Одеси. У верхній течії Сіверського Дінця існувало місто еміра Яголтая[1300]. Досить ймовірно, що Трахтемирів також веде свій початок (чи друге народження після завоювання) від якогось Тимура (назва міста означає «ставка Тимура»). Припускаємо, що мова йшла про Тук-Тимура або його нащадків. Невипадково саме їм належав Київ з 1260-х рр.[1301] Спробуємо дати загальний опис відомих на сьогодні золото- ординських міст чи місць, де вони з високою вірогідністю існували. Відзначимо, що в свій час такий реєстр дав В. Єгоров. Але з часу появи монографії вченого, джерельна і археологічна база збагатилася новими даними. Крім того, на сьогодні вже відомо, що на XVIII ст., тобто напередодні входження Дністрово-Бузького степу до складу Росії, на цих землях існувало більше ніж півсотні великих сіл і містечок[1302] [1303]. Відповідно, деякі висновки В. Єгорова вимагають додаткового підтвердження знахідками археологів, про що говорить сам автор. Західніше Дністра, на території сучасної Молдови, відомо два міста: «Старий Орхей» і «Костєшти». Згідно з результатами археологічних досліджень, перше місто було великим і розвинутим міським центром. Що стосується другого, то воно виникло у XIV ст. і було невеликим, проіснувавши лише кілька десятиріч. На іншому березі Дністра розташоване місто Ямпіль. Раніше воно носило назву Кременчук (Мала фортеця) і існувало ще в середньовіччі[1304]. Вважаємо, що це відгомін існування тут татарського форпосту, подібного до дніпровського чи камського Кременчуків[1305], та кримського Керменчика в селі Високе[1306]. На середньому Бузі поблизу села Велика Мечетня розташоване однойменне городище[1307]. Дещо південніше, неподалік від впадіння у Південний Буг річок Кодими і Синіх Вод, на старій переправі, відомій в давнину як Вітовтів брід, розташоване «Безіменне городище»[1308]. Можливо, саме тут розташовувався міст Вітовта, який бачив М. Броневський[1309]. На південний схід від цього городища, в напрямку стародавньої Тавані, В. Єгоров локалізує чотири ординських міста: «городище Солоне», на р. Солона (приток Гнилого Єльця, лівобережжя Бугу)[1310]; «городище Аргамакли-Сарай» на р. Громоклей (права притока Ін- гула365); городище Ак-Мечеть у селі Ак-Мечеть (правобережжя Буга366); «городище Баликлей» в гирлі бузької притоки р. Чи- чаклей3 67. Ці міста були розташовані вздовж старого шляху. Крайнім південним пунктом цього «гостинця» було городище Тавань, на правому березі Дніпра, в районі переправи368. Французький мандрівник Жильбер де Ланнуа у 1421 р. бачив тут татарське поселення (щоправда, він зазначив, що ординці «не мали будинків, жили на голій землі»)[1311]. 363 Броневский М. Указ. соч. — С. 332. 364 Егоров В.Л. Указ. соч. — С. 83. 365 Там же. — С. 83. 366 Там же. — С. 83. На узбережжі Чорного моря існувало кілька міст. «Городище Маяки» в гирлі Дністра, навпроти Білгорода, відоме з ярликів ханів як Маяк і Хаджибей (сучасна Одеса). Причому ці міста і в ярликах розташовані поряд[1312]. Справа від Дніпра знаходилась Підеа[1313]. Також в одному із іспанських джерел згадано порт в гирлі Дніпра[1314] (не виключено, що це могло бути місце періодичної зупинки кораблів). В ярликах також згадується про існування на Поділлі ряду міст. Але важко сказати, чи це були населені пункти, що згадані вище, чи інші міста. Східніше «Безіменного городища» на р. Сині Води біля сучасного села Торговиця розташовувалося ординське місто. Згідно з результатами археологічних досліджень, це місто було досить великим і припинило своє існування на початку 1360-х рр.[1315] На Подніпров’ї розташовано м. Трахтемирів. Південніше, навпроти Кременчука, ще в XVI ст. існували залишки мечеті[1316]. Павло Алепський згадував у 1654 р, що в Суботові бачив «кам’яну церков св. Іллі-пророка. Ми помітили в її будівлі декілька великих каменів, величина яких збудила в нас подив. На питання наші нам повідомили, що каміння ці привезені з міста, що належало татарам, в п’яти милях звідси, де татари мали велику мечеть. Гетьман зруйнував її і перевіз каміння для будівництва з них цієї церкви»[1317]. Якщо взяти найбільшу милю в 7 км, то ординське місто слід шукати в радіусі 30-40 км навколо Суботова. Вздовж лівого берега Дніпра тягнулася ціла низка золото- ординських міст. Навпроти правобережної Тавані розташовувалася інше місто[1318]. Вище по течії, південніше, за тридцять кілометрів від сучасного Запоріжжя, знаходиться Кучугурське городище. Трохи далі було городище Кінські Води. Одне з них, на думку дослідників, це столиця Мамая[1319]. Вище по р. Конка, приблизно в 70 км від Дніпра, існувало ще одне місто, від якого навіть у XVII ст. залишалося сім мечетей[1320]. Також поселення ординців могло бути розташованим між річками Бик і Вовчі Води[1321]. Ймовірно, що в гирлі Самари існувало місто[1322] [1323]. Ще вище, на місті сучасного Кременчука, існувало ординське місто, від якого і залишилася назва. Загалом можна допустити, що на всіх дніпровських переправах, враховуючи кочовий характер життя і розвиток транзитної торгівлі, за часів Золотої Орди могли функціонувати якщо не міста, то принаймні поселення. На Хортиці, наприклад, археологи фіксують місто другої половини XIV — початку XV ст.[1324] За Олелька Володимировича у районі Переяслава існувало Бусурманське городище[1325]. Назва говорить про татарський характер колишнього міста. П. Клепатський розташовував його, щоправда з застереженнями, між Трубежом і Супоєм[1326]. Якщо дана версія вірна, то можна припустити, що поселення виникло на місці татарської застави, яку Данило Романович зустрів за Переяславом у 1245 р.[1327] У верхів'ях Сіверського Дінця розташовувалося Яголтаєве городище: «а от Ливен же до Оскола, до Еголдаева городища через Муравскую дорогу и через речку Опоньки езду 2 дни. А от Еголдаева городища до Муравской дороги до верх Осколу езду верст с 40, а верховье осокольское у Муравской дороги»[1328]. На південь по Сіверському Дінцю в районі сучасного Ізюма також існувало місто[1329]. В нижній течії річки розташовані Райгородське і Царине горо- дища[1330]. У Криму найвідомішим містом, збудованим ординцями, був Солхат. Зрозуміло, що даний перелік є досить умовним і далеко не повним. І в пониззі Дніпра і на Сіверському Дінці зафіксовано чимало залишків матеріальної культури XIIIXIV ст., що вказує на доволі щільне заселення краю. Відповідно і поселень та міст було значно більше ніж відомо на сьогодні[1331]. Особливістю Золотої Орди, на відміну від попередніх степових державних утворень, стала саме містобудівна політика. Фактично, вперше в історії Джучидам вдалося принести міську цивілізацію саме у відкритий степ. Секретом успіху ординської влади було те, що їй вдалося взяти необхідні ресурси у осілих народів і перекинути їх до кочовиків. При цьому, саму кочову аристократію центральна влада спромоглася «заразити» бажан- ням будувати міста. Багато в чому це стало наслідком припинення степових війн і сприятливої економічної ситуації та збагачення нобілітету. Проте, правителям Золотої Орди так і не вдалося зняти з порядку денного дотаційний характер міст, їх залежність від поставок необхідних ресурсів з осілих регіонів. Як наслідок, на території України всі степові міста після захоплення ВКЛ Поділля, Київщини і Чернігівщини починають занепадати. Погром же Золотої Орди військами Тамерлана, лише прискорив цей процес.