І.1. Монгольські тумени в Європі 1222-1242 рр.

У свідомості пересічної людини так зване «монголо-та- тарське іго», як правило, уявляється такою собі темною плямою вітчизняної історії. Проте історичний процес на наших землях не переривався.

На зламі XII-XIII ст. у монгольських степах утворюється нова держава кочовиків. Її батьком став один з племінних мон­гольських вождів — Тимучин. У 1206 р. йому вдалося остаточно оформити свою верховну владу і стати кааном молодої держави, отримавши на курултаї нове титульне ім'я Чингізхан. Цей правитель з самого початку визначив свій зовнішньополітичний курс на завоювання. Причому ця експансіоністська політика мала чітку логіку і напрям.

Слабка економічна основа кочового суспільства робила його залежним від осілих народів. Держава ж кочовиків взагалі не могла існувати без потужної стабільної економіки. Але завою­вання могли бути здійснені лише силами чисельного війська, яке рекрутувалося саме з кочових народів. Таким чином, Чин- гізхан і його нащадки поставили собі за мету завоювання кочового світу Євразії і сусідніх осілих народів. Безпосередньо напрям завоювань йшов по Великому Шовковому шляху.

У вересні 1219 р. відбулося вторгнення Чингізхана в Хорезм. На той час під його владою був не конгломерат дружини і ополчень різних племен і родів, а сильне, добре організоване військо з жорсткою дисципліною, сформованим старшинським корпусом. Крім польових частин, каан мав у своєму розпо­рядженні потужний інженерний і облоговий парк.

Поки основне військо на чолі з кааном закінчувало завою­вання Середньої Азії, у західні володіння імперії Хорезмшахів 1220 р. направляються два тумени — Джебе і Субедея. Їхнім завданням було захоплення шаха Мухаммеда і його володінь в Ірані і на Кавказі. Монгольські полководці протягом року підкорили північно-іранські землі і проникли в Закавказзя. На початку 1221 р. стало відомо, що Мухаммед помер. Після цього каан видає новий наказ. Джерела описують його так: «Субеетай- Баатура він (Чингізхан — Б. Ч.) відправив у похід на північ, наказуючи дійти до одинадцяти країн і народів, як то: Канлин, Кибчаут, Бачжигит, Оросут, Мачжарат, Асут, Сасут, Серкесут, Кешимир, Болар, Рарал (Лалат), перейти через повноводні річки Іділ та Аях, а також дійти і до самого міста Кивамен-кермен (Києва — Б. Ч.)»^[201]. Саме цим розпорядженням Тимучин роз­почав завоювання Центрально-Східної Європи і, зокрема, України.

Цей крок каана, що в наступні десятиріччя призвів до зміни всієї геополітичної карти світу, був логічним продовженням подій, які мали місце в другій половині XII — на початку XIII ст. в Монголії і сусідніх із нею землях. У самому наказі вражає точність і послідовність перерахування земель. Фак­тично, у ньому йдеться про один з двох основних маршрутів Великого Шовкового шляху, який, досягнувши Ірану, поділявся на дві гілки.

У біографії Субедея сказано, що саме він надав Чингізхану план завоювання Східної Європи^[202]. Не випадково саме після цього Тимучин і віддав наказ обом туменам рушити далі аж «до самого міста Кивамен-кермен». Зрозуміло, що двадцяти тисяч вояків було замало для підкорення такої величезної кількості народів, розкиданих до того ж на великій відстані. Вочевидь, як влучно відзначив М. Котляр, тут ми маємо справу з «розвідкою боєм»^[203], яка мала передувати майбутньому вторгненню вже основних сил. Цікаво, що цей експедиційний корпус діяв без відриву від ставки. До неї періодично відсилалися гінці зі звітами, здобиччю, важливими полоненими. Як писав Рашид-ад- дін, з огляду на ще непідкорений Кавказ, гінці їхали з загонами в 300-400 вояків^[204]. Треба зазначити, що Субедей і Джебе не випадково були обрані для такого завдання. Вони були най­кращими полководцями каана. І в попередні роки він давав їм завдання на автономні дії, в яких рівноцінно проявлявся як військовий, так і дипломатичний хист. Наприклад, Джебе зіграв не останню роль у краху держави хана Кучулука — останньої монгольської держави, підкореної Чингізханом. Завдяки вмілим військовим і політичним діям він привернув на бік монголів більшість підданих хана^[205]. У 1218-1219 рр. Джебе на чолі 20-тисячного корпусу здійснив обхідний рейд через Алтайський хребет^[206]. На думку Храпачевського, Субедей, крім військового таланту, вирізнявся і своїм походженням.

Протягом 1221 р. Субедей-Джебе завоювали Вірменію і Гру­зію. Перша зустріч з грузинами відбулася ще 1220 р. Спочатку сутичка не виявила переможця, тому монголи перетягнули на свій бік деяких місцевих тюркських князів. У битві на початку 1221 р. ці союзники прийняли на себе основний удар грузин­ського війська, після чого монголи ввели у бій власні сили і здобули перемогу^[208]. При безпосередньому завоюванні Грузин­ської держави відбулася нова, ще більш масштабна битва. І знову ешелонована тактика монголів у поєднанні з розумом полководців принесла свої плоди. Субедей удаваним відступом вивів противника на тумен Джебе, який перебував у засідці, а потім спільною контратакою монголи розгромили грузинів^[209].

Наступного року монгольські полководці рушили на північ до Дешт-і-Кіпчака. Військо йшло Дербентським шляхом між горами і берегом Каспійського моря^[210]. Спочатку було розбито лезгинів, а вже на виході з Кавказу дорогу монголам перекрило об'єднане військо аланів і половців. Причому частина останніх походила саме з українського степу. Перші сутички не виявили переможця. Тоді Субедей і Джебе вдалися до хитрощів. Вони вийшли з половецькими князями на переговори, під час яких монгольські полководці, посилаючись на спільні корені з кіп- чаками, доводили, що вони не є ворогами. Тут якраз і стало в пригоді походження Субедея. Слова були підкріплені і чима­лими подарунками. Наслідком переговорів став відхід половців з Кавказу до своїх володінь. Субедей і Джебе швидко цим скористалися і атакували ослаблених аланів. У битві останні були розгромлені. Не витрачаючи час на їх переслідування, монголи погналися за половцями, які нічого не підозрювали, і наздогнали їх десь біля Дону. Розгром «родичів» був повним^[211].

Розбивши військо кіпчаків, монголи повернули до Криму і швидко оволоділи півостровом разом із його найбільшим містом — Судак.

Якщо згадати той факт, що руси дізнавалися про монголів від половців, а їх самих уперше побачили в посольстві під Зарубом, виходить, що вояки Чингізхана при погромі половецьких «веж» оминали кордони руських князівств. Та й саме посольство звер­талося до князів дуже миролюбно, підкреслюючи, що їхніми ворогами є лише кіпчаки: «Ми вас не чіпаємо, ні градів ваших (підкреслення наше — Б. Ч)»^[216]. Вказівка на «гради» є невипад- ковою. Тоді, коли союзне військо вже досягло півдня, Олешшя і Протолча у джерелах згадуються як діючі поселення, тобто вони насправді не були зачеплені татарами. Ще одним доказом того, що монголи не лише не зачіпали підданих руських князівств, але й розташували свої війська доволі віддалено від них, є факт просування галицьких «вигонців». Адже, в той час як основне союзне військо рухалося вздовж Дніпра, ці вояки спустилися Дністром в море, а потім піднялися по Дніпру до Хортиці, де і з'єдналися з князями^[217]. Отже керівники руських і половецьких полків знали, що до місця зустрічі військам нічого не загрожує. А значить, монголи були на далекій відстані. Таким чином, території, якими пройшли монгольські тумени 1222 р., слід ок­реслити по Сіверському Дінцю до Ворскли, по ній до Дніпра, оминаючи руські населені пункти, і далі до Чорного моря. Викликає питання той факт, що Субедей і Джебе не пере­слідували половців до кінця, як вони зазвичай чинили з пере­моженими ворогами.

Вочевидь, місцеве населення (у тому числі й мешканці Судака) поставляло їм усе необхідне. На думку Р. Храпа- чевського^[218], монгольське військо поповнилося з числа половців, які визнали владу монголів. Представники інших народів також забиралися до війська. Так, вже у наступному році в лавах монголів бачимо бродників. Д. Ісхаков доводить, що Бурундай, відомий татарський полководець 30-50-х рр. XIII ст., був саме вихідцем з Криму і потрапив на службу до монголів якраз 1222­1223 рр.^{[219] [220] Карпіні бачив у Каракорумі 1246 р. чимало русів і угорців, які служили монголам, у тому числі і на війні — «деякі перебували тридцять років на війні і при інших діяннях татар і знали всі їх діяння, так як знали мову і невідлучно перебували з ними деякі двадцять, деякі десять років, деякі більше, деякі 22}

менше». Ті, хто служили тридцять чи двадцять років, якраз мали потрапити до монголів у 20-х рр. XIII ст. Зрозуміло, що частина з них могла бути взята у полон після Калки. Та все ж якась кількість могла влитися до туменів Субедея і Джебе раніше. Зрештою, залучення до своїх лав представників завойо­ваних народів було обов’язковою частиною політики імперії. В цілому кількість «новобранців» була чималою. Це видно з того, що при поверненні з походу 1224 р. з їх числа на прохання Субедея було сформовано окреме військо^[221]. З приходом весни 1223 р. монгольські війська рушили на Київщину. Принаймні Ібн ал-Асір прямо пише, що «татари рушили потім в 620 [1223] році в країну русів»^[222]. Одночасно їм назустріч рухалося об’єд­нане військо русів і половців.

Ще 1222 р. кілька груп половецької знаті прийшли до русь­ких князівств і попросили притулку і захисту^[223]. Руські князі вирішили надати допомогу половцям і виступити в степ. Часу на збори було обмаль — лише два місяці. До того ж мова йшла про далекий похід у степ. У XIV-XVI ст. у таких акціях брали участь лише ті, хто міг виставити двох коней, але серед воїнів було дуже багато князів, тож руське військо слід сприймати як не дуже численне, але професійне. Це було феодальне військо, складене з князівських дружин. Такі армії в тогочасній Європі були типовим явищем, якщо не сказати абсолютним. Проте сила руського війська якраз і полягала в його «елітарності». Для психології середньовічної людини при визначенні потужності тієї чи іншої військової сили цього було досить. Навіть літо­писець на основі даних руської розвідки порівнює русів і татар. У останніх вояки є лучниками (мається на увазі легка кіннота). Відповідно, для «лицарського» війська це не був сильний ворог, навіть якщо він і переважав чисельно.

Монгольські полководці спробували роз’єднати сили союз­ників за допомогою перевіреної раніше тактики. Для цього до руських князів було відправлене посольство. Посли зустріли союзне військо ще в Зарубі, а отже, Субедей-Джебе намагалися зняти загрозу ще на початку походу. Як повідомляє літопис, монгольські посли виголосили: «ми вас не чіпаємо ні градів ваших, але йдемо на своїх конюхів, на половців»^[224]. За своїм тоном (але не за змістом) послання темників дуже схоже з попередніми закликами до половців 1222 р. «Ми з вами одного роду (походження), а ці алани вам не рідня, щоб ви їм допо­могали, і їх релігія не схожа на вашу»^[225]. Як тоді на Кавказі, так і тепер в українських землях монголи намагалися діяти за пра­вилом «розділяй і володарюй». Цікавим є зменшення статусу половців за рік — з «рідні» в очах татар вони опустилися до «конюхів».

Проте союзники вбили послів. Можливо, зіграла свою роль позиція в цьому питанні половців, які вже були навчені мину­лорічним гірким досвідом. Союзники рушили далі на південь, частина човнами, а частина верхи. Через 17 днів монголи знову прислали посла зі словами: «Ви на нас ідете, нехай розсудить бог між нами»^[226]. Усі союзні сили остаточно зібралися на о. Хортиця біля «броду у Протолчі»^[227]. Завдяки археологічним дослідженням 1976 р., проведеним у цьому місці Т. Шевченком, відомо, що мова йшла про поселення, яке стояло в районі дніпровської переправи на о. Хортиця. Тут союзники нарешті побачили ворога і почали переходити річку. Відбулися бої передових загонів: «Стрільці же руські перемогли, і гнали в поле далеко, і взяли їх скот»^[228]. Монголи не стали вводити в бій додаткові сили, а вдалися до відступу. За повідомленнями русь­ких джерел переслідування тривало вісім днів^[229], арабських — 12 днів^[230]. На р. Калка в певний момент, коли союзники роз­тягнули свої сили, Субедей і Джебе нанесли контрудар усіма наявними силами.

Уже понад століття точиться дискусія щодо визначення місця розташування Калки. Довгий час вважалося, що це р. Кальміус. На істориків справляла враження тривалість переслідування — 8-12 днів. Проте мова йшла не про спортивні перегони, а про рух військових підрозділів на ворожій території, у бойових порядках. Та й переслідування не означало пересування двох колон «чолом у хвіст». Противники розсипалися по степу окремими загонами, між якими відбувалися перестрілки, точи­лися невеличкі сутички тощо. Сама різниця в кількості днів, яка чітко простежується за джерелами двох ворогуючих таборів, є красномовною. На нашу думку, руські літописи вважали почат­ком битви той момент, коли в бій вступили безпосередньо князі. А персидські джерела рахували від моменту саме головного контрнаступу монголів. Отже, протягом принаймні трьох днів, як свідчать зазначені джерела, точилися доволі великі баталії. Це в деякій мірі підтверджується і літописом: «Ідучи вісім днів до річки Калки, зустріли сторожу татарську, сторожі же билися з ними, і вбито було Івана Дмитровича і ще двох з ним, татари ж від'їхали до річки Калки»^[231].

У історіографії вже висловлювалися думки, що Калку слід шукати ближче до Дніпра. Тим більше, що Калка фігурує в золотоординській історії у зв'язку ще з одним важливим сю­жетом — поразкою Мамая від Токтамиша 1380 р. Введення ж останнім часом у широкий обіг двох цінних джерел, гадаємо, остаточно розставило всі крапки над «і». Першим джерелом є твір кримського історика ХѴІІІ ст. Кирими, у якому він подає історію загибелі Мамая. Згідно з нею, це сталося в районі його володінь^[232], поблизу річки Кінські Води^[233]. Другим же джерелом є текст Де Бредія, що вірогідно передає записки Б. Поляка, який був секретарем у посольстві Карпіні. Його твір, хоча і повторює багато в чому відому працю папського посла, але й містить чимало нових цікавих фактів. У своїй згадці про Калку він писав, що «комани, об’єднавшись з усіма руськими, билися з тартарами поміж двома струмками — назва одного з них Калк, а іншого Кониуззу, що означає «вода овець», адже коні по- тартарськи означає латиною oves (вівці), а уззу — aqua (вода), і вони були розгромлені тартарами»^[234]. Отже, тут міститься пряма вказівка на Кінські Води і Овечу Воду.

У цілому татари повторили вже відпрацьований на Кавказі прийом, який у нових реаліях набув більшого розмаху. Цей монгольський удар прийняли галицькі, волинські, курські і половецькі дружини. Літописець так описує драматизм цього моменту: «І було побоїще страшенне на річці Калці»^[235]. У ході битви монголи зім’яли половецькі загони, що в свою чергу, призвело і до перекидання всього фронту: «Побиті були половці від татар, а потім Русь»^[236]. Київський полк участі в битві не брав. Галицько-Волинський літопис пояснив це заздрістю Мстислава Київського до Мстислава Удатного^[237]. Коли Мстислав Київський побачив, що монголи перемогли, то він зі своїм військом зачинився в укріпленому таборі^[238]. Кияни відбивалися три дні. Тоді Субедей і Джебе відправили до них посла-бродника на прізвисько Плоскиня з пропозицією капітулювати на умовах вільного повернення додому. Мстислав пристав на пропозиції темників. Проте останні, скориставшись з виходу русів з укріп­лення, розгромили їх. Самого ж київського князя відправили до ставки Джучи, де його було страчено^[239].

Монголи переслідували втікачів до Дніпра. Причому цього разу руські поселення вздовж річки були ними атаковані. На це вказує така оповідь Ібн ал-Асіра: «Багато відомих купців з русів і заможні люди зібрались і захопивши з собою, що було їм цінного, відправились морем на кількох кораблях у мусуль­манські країни». Рашид-ад-дін писав про те, що «монголи йшли по п'ятах за ними (втікачами з битви — Б. Ч.) і зруйнували їхні міста». Як бачимо, йдеться саме про близькі до місця битви міста, з яких купецтво тікало за море (подібний крок з Києва та інших міст на півночі виключається). Такими містами з великою кількістю торгового люду швидше за все були вже згадані Протолча і Олешшя, через які напередодні бойовища пройшли галицькі вигнанці. Хоча таких торгових факторій могло бути і більше. Наприклад І. Фоменко зазначає, що в Північному При­чорномор'ї на портоланах зазначено десять топонімів, з яких шість пов'язані з Давньоруською державою. За висновком до­слідника, «це максимальна кількість топонімів, залишених на картах регіону одним народом»^[240]. Монголи йшли на Русь тим же шляхом, яким союзники прийшли перед цим, отже, саме ті міста чи поселення, які вони проминали, й мали бути спалені^[241].

Битва на Калці є непересічною подією в історії Центрально- Східної Європи XIII ст., адже мова йшла про супротивників, які уособлювали різні цивілізації: з русько-половецького боку ми бачимо світ удільних держав, з монгольського — централі­зовану трансконтинентальну імперію. Також це була зустріч протилежних військових систем: європейці представляли фео­дальне військо — дружинне ополчення, а монголи армію, осно­вану на регулярних засадах. Битва є непересічною також і з огляду на держави, що так чи інакше взяли в ній участь. Такі руські князівства, як Галицьке, Волинське, Київське, Черні­гівське фактично були окремими політичними суб'єктами. Це ж повною мірою стосується й половецьких орд. За монголами стояли Азія і Кавказ. Безпосередньо ж у лавах татар мали бути представники аланських, готських, грецьких князівств Криму, а також піддані Трапезундської імперії з прибережного Криму^[242]. Важлива Калка і за військовим «матеріалом» протиборчих сторін. З боку русів і половців бачимо велику силу князів та їхніх дружин — цвіт русько-половецької аристократії. З боку ж монголів — передусім двох найкращих Чингізханових полко­водців: Субедея і Джучи.

Усі джерела, які описують битву, згадують про її кривавий характер. Європейські джерела оцінюють втрати таким чином: «Крові з обох боків було пролито до самих кінських вуздечок, як переказували ті, хто брав участь у битві»^[243]. Персидські: «Обидві сторони показали стійкість, якої до цього ніхто не чув. Битва між ними точилася декілька днів»^[244]. Навіть у біографії Субедея зазначено, що це була найкривавіша його битва — і це при тому, що за своє життя полководець узяв участь у десятках битв. Ймовірно, під час битви Джебе було важко поранений — він помер при поверненні з походу у 1223 чи 1224 рр. Щоправда, безпосередню причину його смерті джерела замов­чують.

Татари, закінчивши переслідування розбитих на Калці русь­ко-половецьких полків, вирушили до кінцевої мети свого по­ходу — Києва. Літопис повідомляє, що вони дійшли до Новгород-Святослава, міста, розташованого неподалік від сучас­ного Обухова. Як і на Калці, темники застосували «підлещу­вання», вочевидь, висунули пропозицію почесної здачі. Коли ж населення вийшло, то татари «ізбіша їх усіх»^[245]. На жаль, у джерелах немає інформації про долю Заруба, Торчеська та інших міст, що знаходилися південніше Новгород-Святослава. Напевно, внаслідок поразки ті війська, які мало Київське кня­зівство, зачинилися по фортецях, що, в свою чергу, дало мож­ливість монголам швидко їх оминати. З іншого боку, Субедей і Джебе навіть і не намагалися штурмувати міста. Хоча події могли розгортатися і за іншим сценарієм. Вчинок мешканців Новгород-Святослава міг бути спричинений тим, що попередні міста приймали умови татар і залишались цілими. До того ж у руках темників перебував київський князь, який теж міг бути використаний як інструмент тиску на місцевих жителів. У той же час Новгород-Святослав був останнім містом у поході татар на Київ, тому по відношенню до нього не було потреби до­тримуватися угоди. Такий варіант розвитку подій підтверджу­ється подібною ситуацією, яка мала місце у 1259 р. Тоді під час походу на захід Бурундай наказав галицько-волинським князям знищити укріплення міст та особисто прибути до нього. Вико­навши це, князі зберегли собі життя, а їхні володіння не були розорені. Коли ж татари вступили до Польщі і підступили до Любліна, через руських князів Бурундай висунув гарнізону пропозицію капітулювати. Поляки погодилися, зваживши на долю сусідів. Проте на цей раз татари порушили угоду, оскільки не мали потреби в поблажливості поляків, які були кінцевим 48

пунктом нападу.

Наблизившись до Києва десь на 20 км, монголи повернули на схід. Повідомлень про велике розорення Переяславщини у джерелах немає. На зворотному шляху волзькі болгари влашту­вали татарам кілька вдалих засідок, завдавши їм чималих втрат. У 1224 р. Субедей нарешті привів корпус у ставку Чингізхана.

Одразу після повернення Субедея або ж напередодні цього Чингізхан поділив державу на кілька улусів. Західний з усім Дешт-і-Кіпчаком було віддано Джучи. Згідно з повідомленням Хамдаллаха Казвіні, «йому були звірені область Хорезм, Дешт-і- Хазар, Болгар, Саксін, алани, руські, Мікес, башкірди й ті краї»^{[246] [247]. Уже сам факт розподілу території, більшість якої ще не була завойована, давав зрозуміти, що майбутній наступ більш ніж реальний. Однак, за життя Чингізхана і Джучи розширення кордонів імперії на захід так і не відбулося. Ця ідея була втілена в життя вже їхніми наступниками — кааном Угедеєм і керів­ником Улусу Джучи — Бату.}

Приблизно 1227-1228 рр. каан відправляє тридцять тисяч воїнів на чолі із Субедеєм проти «Кіпчака, Саксіна, Булгара»^[248]. Це було викликано бажанням прикрити новий західний кордон від західних країн. Таке ж військо з кількома емірами на чолі Угедей відправив на південний захід для захисту кордонів від нападів Джелал-ад-діна, сина хорезмшаха^[249]. Схожі події відбу­ватимуться в 1245-1246 рр. уже на нових рубежах. Крім того, напади на сусідів вкладалися в підготовку великого походу по завоюванню Дешт-і-Кіпчака і суміжних теренів. Мова йшла про завоювання десятків народів і держав, що відповідало загальній політичній лінії каана — захоплення степу і степових народів, сусідніх осілих народів і Великого Шовкового шляху в цілому. Адже міць країни трималася на трьох опорах: кочовики «цемен­тували» державу і давали військо, осілі забезпечували матері­альну основу, а торгові шляхи — фінансово-економічну потуж­ність. Смерть Джучи і Чингізхана в 1227 р.^[250] на деякий час призупинила активність татар на заході. Але вже з початку тридцятих років новий каан Угедей і нащадок Джучи — Бату розпочинають підготовку до завоювання земель Центрально- Східної Європи.

На Волзьку Болгарію було здійснено кілька набігів. Похід Субедея 1229 р. закінчився невдало. У 1232 р. мав місце новий похід на Волгу, під час якого монголи проникли і далі: на­приклад, у 1233 р. на татар скаржилися в Судаку ^[251]. Розв'язка наступила в січні-лютому 1235 р. На курултаї було остаточно вирішено почати завоювання країн Заходу: «кіпчаків, руських, булгар, мажар, башгірд, асів, Судак»^[252]. У Джувейні мета завоювання визначена більш лаконічно — «країни Булгаков, Асов і Русі»^[253]. В історіографії цю війну прийнято називати «Батиєва навала», або «Західний похід». Згідно ж із китай­ськими джерелами самі монголи називали війну «Кіпчацький похід». Підготовка була проведена величезна. Створювалася поштова служба, готувалася зброя, поновлювався облоговий парк. У похід мали вирушити старші чоловіки з кожної родини. Отже, фактично йшлося про мобілізацію ветеранів минулих війн. Також створювався потужний інженерний корпус: для цього Угедей наказав призвати майстрових — з 20-ти тяглих одного^[254]. Мобілізовано було всі улуси імперії. Це засвідчує, зокрема, перелік Чингізидів, які взяли участь в поході. Тут ми бачимо і Джучидів (Бату, Орда-Ічен, Берке, Шибан), Тулуєвичів (Менгу), Чагатаєвичів (Кадан), і, зрозуміло, Угедеєвичів (Гуюк). Загальне керівництво здійснював Бату, як керівник Улусу Джу- чи, до якого і мали бути включені завойовані землі. Розробляв військовий план і практично керував військами Субедей.

Весною 1236 р. війська кількома групами вирушили в похід. Зустріч відбулася в межах Волзької Болгарії восени того ж року, після чого розпочався блискучий за своєю швидкістю і мас­штабами погром країн Центрально-Східної Європи^[255]. 123 6 р. завойовано Болгарію і суміжні народи. Кінець 1237 р. — падін­ня Рязанського і Мордовського князівств, зима-весна 1238 р. — крах Володимиро-Суздальської держави, восени 1238 — новий похід на Мордву, а також початок захоплення Північного Кавказу.

1239 р. монголи переходять до завоювання безпосередньо України. Протягом двох років вони захоплюють половецький степ, Русь (Переяславську, Чернігівську і Київську землі) і Кримський півострів, включаючи приморські міста. Ці завою­вання за своїм характером дещо відрізнялися від попередніх походів на Волзьку Болгарію, Рязанське і Володимиро-Суздаль- ське князівства, де мали місце концентровані удари практично всіх монгольських військових сил, що брали участь у «Захід­ному поході». Завоювання України здійснювалося у процесі кількох окремих військових кампаній. Як свідчить літопис, «і піде (Бату — Б. Ч.) в землю Половецьку. Звідти почав посилати на міста руські»^[256]. Рашид-ад-дін теж описує походи на тери­торію України як серію окремих походів з різними воєначаль­никами^{[257] [258]. Така стратегія була вироблена, вочевидь, Субедеєм, якого більшість сучасних дослідників вважають справжнім ке­рівником монгольського війська, і базувалася на його поперед­ньому досвіді війни за Доном. У 1222-1223 рр. Субедей, зай­нявши спочатку південь, зіткнувся з об’єднаними силами Русі і половців. І тоді проблему довелося вирішувати у відкритому польовому побоїщі з великими втратами. Зрозуміло, що на цей раз Субедей намагався будь-якою ціною уникнути зустрічі з об’єднаними військами, тому монголи діяли так, аби розігнати більшість ворожих збройних сил по містах і знищити їх час­тинами. Карпіні дав таку характеристику цьому способові війни: «А ще треба знати, що Татари більше люблять, аби люди запи­ралися в містах і фортецях, ніж билися з ними в полі. Вони кажуть, що це їх поросята, які зачинені у хліву».}

За двадцять років перед цим держави на території України змогли об’єднатися, незважаючи на перманентну ворожість у стосунках, то що ж заважало їм зробити це зараз? Цікаво, що 1241 р. таке об’єднання утворилося: Данило Галицький (і Во­линський) і Михайло Чернігівський уклали антимонгольський союз, який, щоправда, вже не міг бути втіленим у життя.

Досвід минулої війни свідчив, що монголи не повинні дозволити половцям відступити під захист руських фортець, оскільки суміш цих двох сил могла завдати їм чималого клопоту. Яскравим прикладом могли слугувати чорні клобуки, які протягом багатьох десятиліть були надійним щитом Русі з боку степу. І з цим щитом у монголів таки були проблеми вже наступного 1240 р.^[259] До речі, через півтора століття саме таке поєднання сил втікачів-степовиків із потужністю укріплень українських замків і міст стало головною зброєю Великого князівства Литовського проти Золотої Орди. Оскільки вели­чезний масив земель і народів був завойований, але не під­корений, монголам постійно доводилося посилати війська в ті чи інші місцевості^[260]. Не випадково вони не могли сконцент­рувати проти Русі чи половецьких володінь такі ж сили, що і в кампанії 1237-1238 рр. У той же час держави, якими вони збиралися заволодіти, у військовому плані були досить потуж­ними. Переяславщина і Київщина як прикордонні землі спо­конвіку звикли відбивати напади степових народів. Що стосу­ється Чернігівщини, то це було одне з найбільших руських князівств. Силу цієї держави монголи відчули під Козельськом 1238 р. Його облога затягнулася на два місяці і завдала чималих втрат нападникам^[261].

Перший удар монголи завдали саме по половецьким володін­ням і Переяславщині. Рашид-ад-дін повідомляє, що «Берке від­правився в похід на кипчаків»^[262]. Хоча у цього літописця похід Берке згадується після походу Шибана, Бучка і Бурі на Крим, Ярославом Пилипчуком було визначено, що хронологічно спо­чатку монголи завоювали Переяславщину і Чернігівщину, а вже згодом Крим^[263]. Оскільки Берке в Крим не ходив, а під час походу з'явився під Переяславом, можна припустити, що він атакував ті половецькі володіння, які знаходилися вздовж Сіверського Дінця. До речі, саме там були зосереджені міста і поселення кочівників^[264]. Останнє мало значення з огляду на пору року.

Вінцем походу стало захоплення Переяслава 3 березня^[265], тож з половцями Берке мав воювати в січні-лютому, коли вони зимували в містах. Рашид-ад-дін згадує, що Берке взяв у полон кількох половецьких воєначальників — вождя-князя Беркуті. Отже, похід був спрямований на володіння цілком конкретної орди. Можливо, це була орда «Донських» половців^[266]. При цьому літописець не пише про битву^[267]. Вочевидь, напад був неочі- куваним, а отже, монголам протистояли лише окремі загони. Те, що Берке діяв швидко, видно і з опису літописцем захоплення Переяслава, а точніше лише короткої звістки про падіння міста внаслідок штурму^[268]. Ймовірно, мав місце блискавичний підхід і штурм, без облоги і пороків (стінобитних пристроїв, рухомих башт і метальної артилерії). Р. Почекаєв, припустив, що вини­щення міста стало наслідком того, що переяславці допомагали або переховували половців^[269]. Це припущення, хоча й не під­тверджене джерелами, з урахуванням історії співіснування русів-українців і кочових народів має певне підґрунтя. На нашу думку, дії монголів обумовлювалися й іншими факторами.

Як зазначалося, монголи побоювалися наступу з боку Русі, зважаючи на попередній досвід. Переяславщина ж якраз була тією перепоною на шляху до Чернігова і Києва, яку ні печеніги, ні половці не змогли в свій час здолати. Організовувати тривалі облоги на цих теренах монголи не могли як через зайнятість більшості сил на інших театрах війни, так і через небезпеку приходу полків з Правобережної Київщини і Чернігівщини (тим більше, що в Києві правив чернігівський князь Михайло Все­володович). Те, що така небезпека існувала, виявилося при завоюванні Чернігова і Поросся. Та й половці були ще далеко не розбиті. Коли через деякий час монголи завойовуватимуть Крим, їм доведеться долати потужний опір місцевого населення. Отже, ставлячи в основу плану походу Берке швидкість і рап­товість^[270], монголи мали налаштувати вояків на повну свободу дій щодо завойованих. Та й самою метою кампанії було не допустити формування якоїсь реальної сили на Переяславщині, принаймні на деякий час. Тому не дивно, що літописець про наслідки захоплення міста пише емоційно^[271]. Монголи відсту­пили так само швидко, як і прийшли; і хоча Переяслав зна­ходився відносно недалеко від Києва, відомості, що Берке ру­шив у бік стольного міста відсутні. Вочевидь, це не входило у його плани.

Джерела мовчать про дії ординців на території України протягом наступних півроку, проте швидше за все у цей час, Берке продовжував здійснювати «зачистку» половців у відкри­тому степу. Тим більше, що степ, а точніше його кочовища, мали дістатися саме Джучидам. Наступна кампанія відбулася восени того ж 1239 р. На цей раз її було проведено проти Чернігівського князівства^[272] і Криму^[273]. Як і кампанія Берке, ці військові акції не випадково відбулися восени. Осілі народи, які були ціллю нападів, вже закінчили збір врожаю, що, відповідно, у випадку перемоги давало монголам чималі матеріальні при­бутки, в тому числі у вигляді стратегічної сировини — зерна.

Відсутність активних дій з боку Михайла Всеволодовича і половецьких князів дали змогу монгольському воєначальнику, на цей раз Менгу (в майбутньому каан Монгольської імперії), атакувати Чернігів. Про те, що він приступив одразу або ж

незабаром після вторгнення, говорить той факт, що військо на допомогу місту підійшло вже після початку облоги. Навіть літописець повідомляє, що князь Мстислав Глібович спочатку «почув о нападі іноплемінних на град», а вже потім «прийшов на них зі своїми воями»^[274]. А правитель князівства Михайло Всеволодович, що сидів у Києві, взагалі не виступив (можливо, не встиг) проти нападників. Підхід монголів, очевидно, відбувся з півдня, з Переяславщини. Цей висновок напрошується з огляду на те, що після Чернігова Менгу вирушив на Глухів (відповідно на схід)^[275]. На відміну від Переяслава, проти Чернігова довелося вести тривалу облогу. Археологічні розкопки показують чималу кількість стріл, що застрягли в будівлях, а отже, місто обстрі­лювали^[276]. Мстислав Глібович спробував деблокувати столицю князівства і атакував монголів. Відбулася битва, причому без­посередньо під стінами міста: згідно з тверським літописом, чернігівці з мурів обстрілювали монголів зі своєї метальної артилерії^[277]. Взагалі факт, що монголи були затиснуті між містом і військом Мстислава говорить про те, що князю вдалося застигнути Менгу зненацька.

Літописець яскраво описує драматизм битви і штурму: «І прийде (Мстислав) на них (Менгу) з багатьма вояками до Чернігова, і була брань люта, а з міста на них (монголів) каміння з пороків метали за півтори постріли, а каміння дві людини піднімали; але і татари перемогли Мстислава, і багато вояків вбито, а місто взято (18 жовтня^[278]) і огнем запалено, а єпископа їх відведено (до) Глухова (де) відпущено»^[279].

Спустошивши чернігівське князівство, Менгу відступив тим же шляхом, по якому і прийшов. Проте на відміну від Берке він таки підступив під Київ. Щоправда, він не дійшов до самого міста, а лише став з протилежного боку Дніпра «у городка Пісочного»^[280]. Царевич запропонував киянам віддатися під владу імперії. Літописці говорять, що така миролюбність була ви­кликана враженням від краси міста, яке Менгу не хотів руй­нувати. Проте з огляду на характер завоювань монголів, сум­нівно, що краса Києва могла врятувати його від спустошення. Ще Чингізхан започаткував політику знищення правителів, а іноді і цілих династичних родів, і розорення столиць як символів влади. Слід врахувати і чималі прибутки від грабунку таких міст. Швидше за все Менгу розраховував на психологічний тиск, адже всього за кілька років упали всі держави на схід від Києва. Переяслав і Чернігів також не витримали натиску мон­голів. Невідомо, чи Менгу діяв самостійно, чи виконував наказ «ставки» — обидва варіанти цілком реальні. З одного боку, Бату міг дійсно наказати братові провести рекогносцировку міста^[281], з іншого — це не означає, що він отримав повноваження ово­лодіти Києвом. Менгу був старшим сином Толуя і відповідно онуком Чингізхана. Це була його далеко не перша операція як самостійного полководця^[282]. За таких умов він міг спробувати дипломатичним шляхом зайняти Київ. Тим більше, що доходи з останнього, як і з Чернігівщини, мали надходити безпосередньо каанові, а, отже, і його роду. Проте умовити киян і Михайла Всеволодовича не вдалося. Більше того, монгольських послів, як і двадцять років тому, було вбито^[283]. Менгу не став провокувати подальші військові дії і повернувся до Бату^[284].

Погром Лівобережної Русі, на думку Я. Пилипчука, давав змогу монголам вже безпосередньо перейти до захоплення Кримського півострова^[285]. Згідно з повідомленнями Рашид-ад- діна, «Шибан, Бучек і Бурі виправилися походом у країну Мерім із племені чин чакан й захопили Таткару»^[286]. На сьогоднішній день історики сходяться на тому, що під Мерімом мався на увазі Крим^[287]. Те, що саме Шибан очолив похід, було спричинено не лише його полководницькими здібностями, а й тим фактом, що саме Крим передавався йому у володіння^[288]. Похід відбувся наприкінці осені 1239 р.^[289] Отже, він почався або одночасно з походом Менгу на Чернігів, або вже після падіння цього стольного міста. Вочевидь, якогось великого відтоку половців і аланів на захід у попередні роки не сталося. Саме тому Рашид- ад-дін і повідомляє про завоювання Тактару^[290]. Отже, за цю місцевість (пагорб, місто?) точилися бої чи навіть відбулася битва.

Наприклад, згідно з «Чингіз-наме», тривалий час спротив чинило місто-фортеця Кір-кер (за повідомленням джерела — кілька років). Розуміючи, що штурмом міста не захопити, Шибан наказав зробити чотири підкопи. Коли роботи над ними були завершені, монголи рушили на штурм, змусивши цим захисників зайняти стіни. У цей момент спеціальні загони «бахадурів» через підкопи ввірвалися до фортеці і захопили її^[291].

Рубрук наводить почуту ним від якогось купця історію про те, як велика кількість половців тікала до моря в районі Судака, де вони терпіли важкі злидні^[292]. Розгромивши степовиків, мон­голи підступили до прибережних міст. 26 грудня 1239 року вони оточили Судак і через кілька днів захопили його^[293]. Падіння цього міста було останнім штрихом в оволодінні монголами Лівобережною Україною.

На півроку військова активність монголів у межиріччі Дніпро-Дон спадає. Це обумовлювалося низкою причин. На завойованих землях то в одному, то в іншому місці спалахували повстання^[294]. Вже перед початком походу на Київ найкращий полководець імперії Субедей був змушений особисто очолити каральну акцію на Кавказі^[295]. Також мав місце конфлікт все­редині «Золотого роду». Діти каана Угедея і Чагатая, оглани Гуюк і Бурі, ігнорували владу Бату та публічно лаяли його, і що найгірше в умовах війни — діяли своїми туменами окремо від брата. Ситуація загострилася настільки, що довелося втрутитися самому каанові. Угедей підтвердив повноваження Бату. Наказ про це прийшов з Каракоруму 1240 року^[296]. Крім того, військо після чотирьох років війни потребувало відпочинку і попов­нення сил. Облоговий парк монголів теж мав бути підготов­лений для нового великого наступу (ті ж снаряди з нафтою потрібно було підвезти з Середньої Азії).

Про підхід монголів під Київ і час облоги джерела дають різну інформацію. Г. Івакін, підсумовуючи відомості з цього питання, окреслив три варіанти^[297]: Галицько-Волинський літопис подає деталі облоги, але замовчує її датування^[298]; Псковський, Авраамки, Супрасльський літописи визначають термін вере- сень-листопад; Лаврентіївський, Суздальский, Тверський, Воло- димирський літописи називають дату падіння міста — шосте грудня^[299]. Щодо монгольських джерел, то лише Рашид-ад-дін визначає час облоги у дев'ять днів^[300]. У даному випадку цінною є згадка Плано Карпіні, як нейтрального джерела, що місто впало після довгої облоги^[301]. Можливо й таке, що всі дати є вірними. Питання лише в тому, хто саме і який зміст у них вкладав. Наприклад, Псковський, Авраамки, Супрасльський літописи виходять з появи монголів під Києвом і захоплення ними міста Ярослава; Рашид-ад-дін мав на увазі лише вирі­шальну частину облоги — штурм. Походження дати, названої у Лаврентіївському, Суздальскому, Тверському та Володимир- ському літописах, має два варіанти: або в цей день упав останній осередок оборони (на зразок Десятинного храму), або джерело, з якого літописець черпав інформацію, отримало повідомлення про падіння міста саме у цей день, а з часом він став спри­йматися як дата кінця оборони. Найближчими до реальності є літописи Псковського літописного зводу, відомості яких під­тверджує Карпіні, і, як не парадоксально, Галицько-Волинський літопис. Хоча він і не говорить про час облоги, однак за його інформацією чітко прослідковуються три її етапи. Перший — це підхід монгольського війська і оточення ним міста^{[302] [303] (цінним є уточнення літописцем, що починали облогу «отроци його»). Другий етап — безпосередньо облога, що включала руйнування стін і підготовку підходів для штурмуючих. Тут видно, що монголи застосували свою улюблену тактику при штурмі фор­тець: сконцентрувати проти якогось одного місця максимальну кількість метальної артилерії і бити туди без перестану[304]. Усього, за підрахунками Г. Івакіна, який спирався на повідом­лення європейського джерела, монголи використовували 32 «пороки». Цікаву і доволі оригінальну ідею висунули ро­сійські дослідники Р. Набієв і Д. Габбасов. Вони вважають, що фраза літопису «тоу бобѣахоу пришли дебри» складається зі спаплюжених тюркських слів тоу бобѣ — туб/туп — гармата, пришли — тупе пер — стріляти і дебри — темир/дамир/дабир — залізо, і пропонують читати цей уривок тексту як: «гармати ж стріляли залізні»[305]. Отже, виходить, що гармати стріляли, а пороки били. Третій етап — власне штурм[306].}

На проведення всіх цих операцій потрібно було чимало часу. Постає питання, що ж змусило монголів розтягнути облогу. Для Рашид-ад-діна похід на Київ був «походом в країну руських і народу Чорних шапок»^[307]. Отже, мова йде про чорних клобуків — у даному випадку пороських, оскільки руські кочовики на Ліво­бережжі навряд залишилися б після знищення 1239 року. Крім того, персидський історик, очевидно, не звернув би увагу на клобуків, якщо б з ними не було клопоту, адже він прославляв військову доблесть Чингізидів. П. Толочко відзначає, що архео­логічні дослідження на території столиці клобуків Торчеська свідчать про те, що місто було захоплене з боєм. Це ж сто­сується й інших міст по Росі і Стугні^[308]. Своєю обороною вони справді могли затримати просування основних сил монголів. Хоча на Дніпрі й було чимало місць для переправи, в умовах війни для армії, що нараховувала десятки тисяч чоловік з ще більшою кількістю коней, верблюдів та інших тварин, а також возами, потужним облоговим апаратом, допоміжними служ­бами, більшість з них не підходили. Єдиним надійним і зручним шляхом був той, яким скористалося русько-половецьке, а за ним і монгольське військо 1223 року. П. Толочко опосередковано вказує на те, що монголи йшли на Київ саме через Рось і Стугну^[309].

Те, що доводи попередників є вірними, фактично підтверд­жує дослідження, здійснене Р. Храпачевським. Він, проаналі­зувавши життєпис Субедея в китайському джерелі «Юань ши», дійшов висновку, що один з його епізодів присвячений якраз війні у Пороссі^[310]. За реконструкцією джерела, Бату досяг успіхів у польових боях, але захопити міста Юр'єв (суч. Біла Церква) і Торчеськ не зміг. Міста (принаймні Торчеськ) були оточені і взяті в облогу^[311]. Тоді на допомогу було викликано Субедея. Останній поповнив свої частини вояками з числа під­кореного населення і з'явився на Росі. Спочатку було захоплено Юр'єв, а потім за три дні Субедей оволодів і Торчеськом. Причому в джерелі зазначено, що місцеві жителі були захоп- лені^[312]. Отже, з огляду на цю інформацію бачимо, що Бату йшов на Київ саме шляхом з півдня. Зрозуміло, що самі по собі міста не могли зупинити просування облогового парку і більшості війська. Як правило, проти невеликих міст монголи залишали окремі корпуси, а основні сили рухалися далі. Проте при облозі Юр'єва і Торчеська до підхода Субедея мали бути застосовані облогові механізми. Київ також був фортецею, проти якої слід було зосередити максимум сил.

Крім того, пороські міста були опорою для польових вилазок руських і клобуцьких загонів — малоймовірно, що всі київські кочовики ховалися за стінами. Сама місцевість Поросся — яри і пагорби — давала можливість окремим загонам доволі успішно переховуватися. Можемо припустити, що кістки, які бачив Карпіні, подорожуючи по Київщині 1245 р., були результатом жорстоких боїв, оскільки у монголів не було традиції знищувати полонених без зайвої потреби. Навпаки, полонені були цінною частиною здобичі. Згідно з китайськими джерелами, захоплених у полон монголи селили у своїх володіннях на землі^[313]. За наказом Угедея 1241 р., величезна кількість рабів, що накопи- чилася у Чингізидів та інших можновладців, мала бути пере­ведена у категорію податного населення^[314]. Поселення руських полонених бачив 1253 р. Рубрук на Дону і Волзі^[315]. Подальший похід на захід теж не міг бути приводом для знищення полону, як це мало місце в Угорщині 1242 р., оскільки під час облоги чи одразу після неї царевичі Гуюк і Менгу якраз відправилися додому^[316] і спокійно могли забрати зайвих полонених з собою. Більше того, перед поверненням Гуюк надіслав каану доповідь про трофеї^[317].

Лише після знищення пороської оборонної лінії Бату зміг повністю зосередитися на захопленні Києва. Можливо, що саме цей період і мав на увазі Рашид-ад-дін.

Місцем прориву було обрано Лядські Ворота — південні дерев'яні укріплення. Перед ними було Козине болото. Воно або замерзло^[318], або було загачене. Монголи добре зналися на цих речах. Наприклад, Володимир-на-Клязьмі було захоплено саме за допомогою «примету» — штучного насипу перпендикуляр­ного до оборонної стіни валу^[319]. Сконцентровані дії машин дали свої результати, стіна повалилася. Почався штурм. За описом у літопису видно, що він тривав не один день. Спочатку монголи захопили місто Ярослава, на чому їх рух зупиняється. Вочевидь, бій дійсно був жорстоким. Керівника оборони, воєводу Дмитра, під час прориву було поранено — очевидно, він зі своїм полком захищав пролом. Зупинка пояснюється тим, що монголи зму­шені були перегрупуватися та відпочити. Це дало змогу захис­никам укріпитися на новому рубежі. Історики вважають, що ним стало місто Володимира^[320]. З ранку наступного дня поновлю­ються атаки. Знову відбулася запекла битва і монголи про­ривають оборону. Проте і цього разу їм не вдається протягом переможної атаки захопити весь Київ. Частині оборонців вда­ється укріпитися в Десятинному храмі, який зрештою був зруй­нований. Історики зійшлися на думці, що його обвал стався внаслідок дій «пороків»^[321]. Питання лише, скільки часу зна­добилося монголам, щоб притягнути їх під храм і розбити стіни. Річ у тім, що в тайнику храму археологи знайшли залишки заступів і недокопаного підземного ходу в бік Старокиївської гори^[322]. Отже, захисники сподівалися, що їм вистачить часу, інакше вони б не починали копати. Але лаз доволі короткий — 0,5 м, тож монголи діяли досить швидко. Таким чином, захоп­лення Десятинного храму могло бути справою кількох днів.

Захоплення Києва було непересічною подією навіть на фоні попередніх завоювань. По-перше, це одне із найбільших міст Центрально-Східної Європи, столиця не лише «Руської землі», але й духовний центр для всіх уламків Київської Русі. Врешті- решт тут знаходилася ставка митрополита. По-друге, Київ був тією межею, до якої висилав війська ще Чингізхан. Судячи з усього, і для Угедея метою Західного походу було завоювання земель саме до Києва (підкреслення наше. — Б. Ч.). Невипад­ково після його падіння він отримав вищезгадану доповідну щодо трофеїв і відкликав до себе Гуюка і Менгу з військами «на відпочинок». Згідно з «сокровенним сказанням монголів», після завоювання Києва (Керман-ківа) та інших міст Бату та інші царевичі поставили в них даругачинів (баскаків) і танмачинів^[323]. Отже, і тут місто виступає своєрідним рубежем. Після повер­нення з Угорщини сам Бату з усім своїм військом також пішов за Дніпро. Недарма у свідченнях Данила і Карпіні присутність монголів у Києві не зафіксована.

За такої ситуації деякі мотиви і акценти походу далі на Захід змінюються. В. Єгоров зробив припущення, що дії Бату після падіння Києва були цілком самостійними і навіть суперечили позиції каана. Однак Р. Почекаєв дотримується протилежної думки. На перший погляд, відкликання Угедеєм частини військ виглядає як небажання продовжувати похід. Проте тоді виникає питання — чому ж похід продовжують інші царевичі, в тому числі і з дому Угедея (син Кадан), Чагатая (син Байдар) і Тулуя (син Бюджек), і темники, включаючи славнозвісного Субедея^[324]. В. Чрзановський наводить ще один аргумент на користь того, що подальші дії відбувалися з дозволу і за наказом каана. Маємо на увазі лист Угедея до Бели, в якому королю пропонується стати підданим імперії (див. далі — Б. Ч)^[325].

До підкорення Києва Монгольська імперія завойовувала ціл­ком конкретний масив територій, враховуючи свої демографічні можливості. Чхао Чху-чанг підсумував дослідження поперед­ників щодо чисельності монголів і її співвідношення з завойо­ваними народами. Згідно з цими підрахунками, завойовників було в 4,8 разів менше за населення Східної Європи^[326]. Нам достеменно не відомі мотиви Західного походу монголів, однак на свої можливості в плані оволодіння і контролю територій вони мали б зважати. Невипадково в більшості завойованих земель 1241-1242 рр. спроби Бату закріпитися завершилися невдало. Продовження походу зумовлювалося не стільки необ­хідністю подальших територіальних завоювань, скільки військо­вими причинами — потребою послаблення сусідів і забезпе­чення спокою своїм новим володінням. Отже, і безпосереднім виконавцем цих планів мав бути Бату — правитель улусу, що був сусідом з європейськими країнами. Оскільки ж противник був могутнім, армію Джучидів було підсилено військами інших улусів.

Відкликання Гуюка і Менгу з їхніми військами навряд іс­тотно ослабило військо. За п’ятирічну війну владу монголів визнала величезна кількість аристократії Східної Європи, а одним з обов’язків залежного населення була служба у війську. У біографіях, виданих Р. Храпачевським, є ціла низка пред­ставників аланської аристократії, які, ставши підданими мон­голів, разом зі своїми дружинами влилися до їх війська. 1240 р. на допомогу Бату прийшов Субедей з військом, набраним з нових підданих^{[327] [328]. Рубрук писав, що з монголами до Угорщини ходили моксель, яких дослідники ототожнюють з частиною населення мордовського князівства[329]. Участь у війську русів також підтверджується джерелами[330]. Таким чином, на 1241 р. монголи вже спокійно могли проводити ротацію вояків, не боячись ослабити головну силу війська. Більше того, продов­ження війни давало можливість використовувати нові фор­мування у боях, тим самим ще більше «коли польські полки як союзники руських доходили до самого Києва. І хоча між поляками, русинами, угорцями існували чималі суперечності, проте, враховуючи небезпеку, вони змогли об'єд­натися, а непримиримі вороги Данило і Михайло порозумілися. За таких умов Бату прагнув будь-що не допустити реалізації планів Данила, тож він мав діяти якнайшвидше. Тим більше, що ситуація сприяла монголам. Літописець пише: «І почув (Бату) о Данилі, що в Уграх є»[336]. Як бачимо, відсутність князя була тим сигналом, що змушував монголів поспішати.}

Те, що монголи не затримувалися в Києві, а оперативно рушили на захід видно передусім з археологічних знахідок у місті: велика кількість загиблих, як у будівлях, так і в могилах, залишилися прикраси^[337] — звична здобич переможців. Про поспіх завойовників говорить і той факт, що ряд галицько- волинських міст не підкорилися монголам. Згадаймо, як вперто монголи намагалися захопити будь-яке місто в попередні роки — три місяці аланський Мікас, два місяці — руський Козельськ. І це при тому, що останній був лише провінційним поселенням. Тепер після провалу одного (чи кількох штурмів) монголи від­ступають.

У цілому військові дії 1241-1242 рр. складалися з двох кампаній. Така ситуація обумовлювалася розташуванням країн, з якими монголи збиралися воювати. Західніше Дніпра до на­ступних природних кордонів — Вісли і Карпат — єдиною політичною силою залишалися Волинське і Галицьке князівства, об'єднані Романовичами в одну державу за кілька років перед цим. У степу ж після відходу Орди Котяна до Угорщини^[338] не залишилося сили, що становила б небезпеку монголам. Таким чином, саме Галицько-Волинська держава перекривала Бату шлях на захід. До того ж польські князівства, передусім Мазо- вецьке, були її союзниками. Відповідно, перша кампанія пере­слідувала мету — розгромити державу Романовичів, унемож­ливити отримання нею допомоги з боку поляків, створити на лівому березі Вісли плацдарм для подальшого наступу в Європу. Друга кампанія була спрямована вже на Польщу, Чехію, Угорщину і придунайські терени.

Рашид-ад-дін писав, що монголи після Києва «туменами обходили облавою всі міста Володимирські» і після трьохденної облоги захопили головне місто Учогул-Уладмур (суч. Воло- димир-Волинський)^[339]. Те, що наступ був спрямований, у першу чергу, на Волинь, підтверджується і даними літопису. Згідно з ним, Бату після Києва пішов прямо на Володимир. Це ж дже­рело дозволило реконструювати шлях, яким рухалися монголи. Спочатку ними було атаковано Колодяжин: «поставив 12 по­років, і не може розбити стіни»^[340]. Проте монголи вмовили місцеве населення капітулювати, після чого колодяженців було вбито, а місто спалено. Ці жорстокі дії призвели до того, що наступні міста билися до кінця. Каменець і Ізяславль упали, а Крем’янець і Данилів вистояли. Після цього настала черга Володимира. Згідно з повідомленнями Рашид-ад-діна, облога тривала три дні^[341]. Щоправда, як і з Києвом, тут мова могла йти саме про активну частину облоги. Столиця Волинського кня­зівства була захоплена штурмом: «і взя копієм». Саме після цього літопис говорить про падіння Галича та інших міст: «ізбі і не щадя... іни міста многії, їм же не має числа» (пізніше літопис описує спалене Берестя)^[342]. Вочевидь, саме з цього моменту почалася «облава», згадана Рашид-ад-діном. У той же час Холм не постраждав^[343].

Як бачимо, і персидське, і руське джерело згідні в тому, що головного удару було завдано по Волині. Монгольське військо рухалося по волинському кордону з болохівцями і Галицьким князівством. Такий вибір напряму був зумовлений специфікою держави Романовичів. Саме Волинь була їх «родинним гніз­дом». Потужність цього князівства давала їм можливість про­водити активну і в цілому успішну політику в регіоні, у тому числі й у справі підпорядкування Галичини. Остання ж мала досить потужну аристократію, яка міцно трималася своїх прав і навіть періодично кидала виклик тому чи іншому князеві в Галичі. У цій боротьбі боярство часто проводило самостійну зовнішню політику, підтримуючи то одного, то іншого претен­дента на галицький престол з числа руських, угорських чи польських монархів. За такої ситуації монголи були лише чер­говою потужною силою, за допомогою якої аристократія Гали­чини відстоювала свої права. Тому не дивно, що як і в минулі роки частина нобілітету визнала владу каана. Згідно з повідом­леннями літопису, болохівські князі зобов’язалися надавати монголам пшеницю і просо^[344]. По відходу монгольського вій­ська в Угорщину Данило Романович зустрів в Галицькому князівстві опозиційні настрої бояр, що не визнавали його

147 владу.

Паралельно з погромом більшості території Правобережної України, Бату вислав авангард до Польщі, зібравши перед цим інформацію про шляхи в Європу через купців: празьких, вроц- лавських і краківських^{[345] [346]. Вже в січні монголи форсували Віслу біля Завихвоста і 2 січня захопили місто[347]. Незабаром впав також Люблін[348]. Хоча В. Чрзановський висловив сумнів у тому, що польські міста були захоплені під час цієї кампанії. На його думку, Длугош, з твору якого почерпнута ця інформація, наклав події одного часу на інший. Думка польського дослідника базу­ється на тому, що монгольський корпус, який діяв взимку в Польщі, не мав на озброєнні облогового апарату і не міг бути чисельним[349]. Тут вчений має рацію: Бату, атакуючи добре ук­ріплені волинські міста, навряд зміг би відправити до Польщі пороки. Та й швидкість пересування татар вказує на їх легке озброєння. Проте саме цей останній фактор і міг бути запо­рукою успіху монголів. Тим більше, однією з причин успішних дій татар В. Чрзановський називає той факт, що зима була жорстокою, тож в цю пору року ніхто не воював[350]. Однак, на підтвердження старої версії вказує те, що коли в березні татари поновили наступ на Польщу, на шляху до Кракова їх нічого не затримувало. А це було б неможливим у випадку оборони Завихвоста і Любліна. 13 лютого впав Сандомир[351]. Тоді ж під Турськом було розбито військо малопольської шляхти[352]. Хоча монголів і супроводжував успіх, вочевидь, цей корпус не мав на меті затримуватися у Польщі. Хара-Даван пояснює дії монголів ефективною розвідкою і масовими грабунками[353], а також ба­жанням виявити місце перебування Романовичів і убезпечити свій фланг від поляків при завоюванні галицько-волинських міст. Що стосується Угорщини, то від неї монголів захищали перевали, засипані снігом. Наприкінці лютого монгольські вій­ська залишили польські землі і відступили за Віслу разом з полоном[354].}

Зайнявши Галицько-Волинське князівство, Бату не став тут затримуватися. На нашу думку, це було зумовлено саме метою походу — Центральна Європа, принаймні до кінця степу в Паннонії. Інша справа, що сучасники, як показали події, не очі­кували такого розвитку подій. Угорці повільно збирали військо, покладаючись на ті ж карпатські проходи. Не кращою була справа і в Польщі. Можливо, не останню роль в цьому зіграв саме відхід монголів за Віслу в лютому. Відображенням не­сподіваності швидкого наступу монголів далі в Європу є певною мірою повідомлення літопису про розмову Дмитра з Бату. Видно, що літописець хотів пояснити причини такого кроку монголів: «Не мозі мешкати в землі цій довго, час в тебе є на Угри вже йти, а якщо затримаєшся, земля ця є сильна, зберуться на тебе, і не пустять тебе в свою землю»^[355]. До речі, ця фраза показує, що під час завоювання більшість населення не гинула, а розбігалася. Водночас, зростала небезпека наразитися на партизанські дії місцевого населення, які й без того тривали від початку Західного походу, постійно переслідуючи монголів^[356].

На початку березня монгольські війська рушили далі на захід. У цьому поході обидва крила^[357] і центр виконували стра­тегічні завдання. Хара-Даван дав чітку характеристику стра­тегічного задуму монголів. Основні сили, або центр, на чолі з Бату і Субедеєм атакували Угорщину. Перейшовши Карпатські проходи, татари потрапили до Угорського королівства. Праве крило, очолюване Байдаром і Кайду, 10 березня форсувало Віслу. Під Сандомиром 14 березня вони розділилися на дві колони і почали розорювати польські землі. Перша колона цієї групи військ, очолювана Орду-Іченом, атакувала Малу Польщу. Під Хмельником 18 березня їм заступило шлях польське вій­сько, очолюване краківським воєводою Владімежом і сандомир- ським воєводою Пакославом. Перемога в битві залишилася за монголами, причому краківський воєвода загинув^[358]. Під Опо­лем з татарами билися опольський князь Болеслав і сандомир- ський князь Владислав, але були розбиті^[359]. 28 березня після запеклого штурму впав Краків^[360]. Друга колона нанесла основ­ний удар по володінням мазовецьких князів^[361]. На початку квітня об'єднані сили Орду (десять тисяч вояків, з них чимало загинуло від поляків Краківського і Сандомирського кня- зівств)^[362], Байдара і Кайду атакували Вроцлав, проте штурм не вдався. Як і в інших подібних випадках кампанії 1241-1242 рр., монголи не стали затримуватися під містом. Тим більше, що більш важливим для них було не допустити об'єднання поль­ського і чеського військ. Монголи швидким маршем наздогнали поляків, яких від союзників відділяв лише день шляху, і нав'я­зали битву. Баталія відбулася під Легніцею 9 квітня. Нападники застосували серію хитрощів, які разом з чітким командуванням і дисципліною, і вплинули на перебіг та результат битви. Спочатку монголи витягнули вдаваною втечею важку кінноту поляків і німців. Омані сприяла погана видимість, через штучну димову завісу створену монголами. Потім праве крило нанесло контрудар. Причому на вістрі атаки була важка кіннота ордин­ців. Після запеклої боротьби європейське лицарство кинулося втікати, зім'явши ряди піхоти. Таким чином, битва закінчилася нищівною поразкою противника монголів^{[363] [364]. У Чехії монголи взяли в облогу Оломоуц і ще кілька міст. Пропозиції капітуляції були відкинуті захисниками і Орду-Іченом, дотримуючись, вочевидь, загального плану, повернув на південь на з'єднання з 166 головними силами.}

Паралельно ліве крило атакувало волоські і кіпчацькі пле­мена за Серетом, а також Трансильванію. На відміну від центру і правого крила, це угрупування йшло трьома колонами: Кадана, Бурі і Бучека^[365]. З повідомлення про перехід Серету видно, що населення правобережжя Дністра у 1240 р. відійшло на захід. Волосько-кіпчацьке військо спробувало в битві зупинити тумен чи тумени Бучека. Але перемога дісталася оглану. Монголи розгромили місцеву Куманську єпископію. В той же час від­булося зіткнення окремих підрозділів татар з болгарським вій­ськом, яке також зазнало поразки. Монгольські полководці не стали втягуватися в війну з Асенем ІІ і на початку квітня, як і праве крило, рушили на з'єднання з основними силами^[366].

Центральне угруповання монголів пройшло Карпати через Верецький перевал відомий ще як «Руська брама» в перших числах березня. 10 березня Бела, перебуваючи у Пешті, отримав повідомлення про вторгнення Бату^[367]. Бату пустив в авангарді корпус Шибана. Завданням було витягнути Белу в місцевість, придатну для дій монгольського війська. Шибан наблизився до Пешта, а потім, вдаючи втечу, почав відступати перед насту­паючими угорцями. Після шестиденного переслідування Бела зі своїми полками досяг р. Сяйо. 11 квітня монголи розпочали битву з угорцями. Спочатку Бату, не дочекавшись закінчення маневру Субедея, втягнувся у бій за міст. У цьому бойовищі татари зазнали втрат, включаючи загибель одного воєводи (досі не визначено — тисячника чи темника). Але вчасний вихід Субедея у фланг угорців вирішив долю бою і угорці відступили до табору. Спочатку татари оточили угорське військо і почали його обстріл з метальних машин. А потім Бату «відкрив» розлом у кільці, що спровокувало втечу оточених. Саме під час пере­слідування угорцям було завдано найбільших втрат. Щоправда, і монголи понесли великі втрати^[368]. Користуючись панікою, вони швидко захопили Буду і Пешт. У квітні татари розорили Сло­ваччину. Захопивши низку міст і навіть фортеці в горах, мон­голи залишили тут частину військ до грудня 1241 р. Причому в краї були розставлені чиновники монголів, відомі в європей­ських джерелах як «бавіли» (баскаки)^[369]. Спроба продовжити наступ у Чехії закінчилася невдало. Чеський король підготував військо, міста готувалися до оборони. За таких обставин атака з ходу призвела б до великих втрат чи навіть поразки. Тому війська правого крила були відведені за Дунай. Взимку 1241— 1242 рр. Бату розпочав облогу Естерґома. Тридцять метальних машин день і ніч обстрілювали стіну. Після її руйнування, нападники, використовуючи полонених, засипали рів і рушили на штурм. Після жорстоких вуличних боїв місто впало. Кілька укріплених храмів також були захоплені. У той же час захис­никам замку вдалося відбитися, чому сприяла велика кількість арбалетників «балестаріїв»^[370].

Поки центр і праве крило воювали в Угорщині і Словаччині, ліве крило на чолі з Каданом Бату відправив на захід. Його головним завданням було наздогнати і схопити угорського ко­роля Белу. Це військо пройшло Хорватією, захопило Загреб, і досягло Адріатичного узбережжя^[371]. Але тут монголам не вда­лося оволодіти Дубровником^[372]. Що стосується Бели, то йому вдалося уникнути полону.

Крім того, в інші напрямки висилалися невеликі загони з метою розвідки. Так у Сербії було понищено сільські місце­вості^{[373] [374]. Деякі з монгольських підрозділів намагалися навіть проникнути в Австрію і германські землі. Проте всі ці спроби закінчилися поразками. Так, в хроніці Віллані розповідається про одну з таких спроб: ординці «рушили в Німеччину і стали переправлятися через Дунай, велику річку в Австрії, хто на човнах, хто на конях, а хто за допомогою бурдюків, надутих повітрям. У цей момент місцеві мешканці закидали їх стрілами і камінням з луків і метальних машин, так що бурдюки пішли на дно, а разом з ними і татари, з яких майже ніхто не вцілів. На 176 цьому припинилося жахливе лихо».}

Поведінка Бату в Угорському королівстві показує, що він не збирався залишати країну. Згідно зі свідченнями магістра тамп­лієрів Понса де Обона, татари, захоплюючи фортеці й укріплені міста та піддаючи їх розоренню, у той же час не чіпали сіл^[375]. Отже, мова йшла про їх експлуатацію і можливе оподаткування. Розпочалося карбування монети. Важливим кроком було залу­чення на імперську службу місцевої аристократії, що стало тра­диційним в монгольській завойовницькій політиці. Проте плани по інкорпорації Угорщини до складу Улусу Джучи не здійс­нилися. Військо втомилося від шестирічного походу. Чимала кількість вояків походила з улусів каана, Чагатая і Тулуя, і мала повертатися додому. Сусідні країни — Болгарія, Чехія, Австрія і навіть розгромлена Польща — не поспішали визнавати владу монголів. Більше того, на багатьох завойованих землях на схід від татар ситуація також була далекою від покори. Яскравим прикладом слабкості імперської влади на завойованих землях була ситуація в Галицькому князівстві і на Болохівщині. Аристократія цих регіонів визнала владу монголів. З них йшли поставки солі, пшениці, проса. Дуже вірогідно, що частина болохівських князів і бояр воювала в лавах татар. Фактично, ці українські землі становили ближній тил і базу постачання про­довольством війська Бату. Проте ще під час переможної ходи монголів по Угорщині, волинські князі Данило і Василько Романовичі почали відновлювати свою владу. Спочатку їм вдалося повернути владу на Волині, а потім за допомогою волинських полків вигнати антикнязівське боярство і конку­рента князя Ростислава з Галичини. Якщо цей момент ще не був прямим викликом татарам, то наступ на Болохівщину вже об’єктивно був антимонгольською акцією. Загальний хід кам­панії реконструюється за відомостями з Галицько-Волинського літопису в поєднанні з археологічними дослідженнями перед­усім І. Винокура і В. Якубовського. Галицько-волинські полки атакували з двох протилежних напрямів, рухаючись назустріч один одному. З півдня від Бакоти і придністровського регіону, Кирило рушив з галицькими полками на північ проти Дядькова: «Прийшов Кирило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піхоти і трьомастами кінноти, і вдалося йому захопити Дядьків город. Звідти ж полонив всю землю Болохівську, попалив, залишили їх татари, бо їм орють пшеницю і просо, Данило же

178 мав на них ворожість тримати, як від татар надію тримати». Уточнення літопису щодо татар і ставлення Данила до них прямо вказує на антимонгольський характер походу. Одночасно з Кирилом з півночі йому назустріч розпочав наступ Данило Романович з волинськими підрозділами. Князь захопив Деревич, Губін, Кобут, Кудин, Городець, Божський^{[376] [377]. Літопис умовчує про долю міст, розташованих західніше, передусім Меджибіж і Болохів. Вочевидь, вони також капітулювали. Загалом віднов­лення влади Романовичів в регіоні, куди, за підрахунками В. Якубовського, входило не менше 27 міст[378], сталося досить швидко. І це при тому, що частина волинського війська стояла на півночі, очікуючи нападів литовців. Кількість полків Кирила, швидше за все, чисельно поступалася силам Данила. Отже, виходить, що в тилу монголів діяло принаймні десятитисячне військо.}

За таких умов монгольське військо майже опинилося в ото­ченні ворожих країн. Ситуація ще не була критичною, бо ці держави формально не мали угоди про військовий союз. До того ж Галицько-Волинська і Польська держави понесли величезні втрати і були вкрай ослаблені. Щодо могутнього Болгарського царства, то воно переживало династичну кризу внаслідок смерті Асеня ІІ 24 червня 1241 р. Але відновлення повойованих мон­голами країн було лише питанням часу. Наприклад, під час повернення Бату певною мірою доведеться розчищати шлях від болгар, валахів, половців і русів. Ситуацію могло виправити надходження додаткових військових сил з імперії, проте вона їх уже не мала. Ще 1240 р. монголи почали нову війну по завою­ванню Китаю. Причому війська очолили Гуюк і Менгу, від­кликані з-під Києва.

Весною 1242 р. в Угорщину надійшла звістка про смерть каана Угедея (помер 11 грудня 1241 р.^[379]). Це була, вочевидь, остання крапля для доленосного рішення Бату про повернення до рідних улусів^[380]. В. Пашуто писав, що це був лише привід^[381]. З погляду тактики відступ був організований досить грамотно. Зовні цей марш виглядав як продовження завоювання західних народів. Полон, який монголи не могли забрати з собою, було знищено. Зазнала розорення і чимала кількість населених пунк­тів. За дослідженнями угорських вчених, області, контрольовані татарами, втратили до 60% поселень^[382]. З іншого боку, ті регіони Угорщини, що не були окуповані, а лише зазнавали періодичних нападів, втратили лише 10% поселень. Іншу частину ясиру, обоз зі здобиччю і навіть загиблих вояків (цвинтар загиблих в Угор­щині Карпіні бачив в Монголії^[383]) монголи забирали з собою. Основне військо рушило на південний схід в напрямі Дунаю. Болгарські, волоські і кіпчацькі загони своїми нападами завдали втрат монголам^[384]. Але Бату все ж вдалося нав'язати цим бал- канським державам данницьку залежність. І. Вашарі висловив припущення, що ця залежність врятувала Болгарію від погрому рівного угорському і дозволила монголам просунутись на пів­день Балканського півострова. Принаймні, група монгольського війська змогла пройти болгарські землі і сягнути теренів Латин­ської імперії. Тут їм заступили шлях війська Балдуїна ІІ. У першому зіткненні перемога дісталася латинянам. Проте неза­баром монголи здобули перемогу. Але сил для подальшого про­сування вглиб ворожої території у них вже не було, і кочовики повернули на схід^[385]. Вочевидь, ці підрозділи монголів стано­вили правий фланг Бату (аналогічний лівому, що рушив на Галицько-Волинську державу).

Вже при виході у Причорноморський Степ Бату захопив кілька міст, одне з яких П. Параска ідентифікував як Кілію. Виходячи з цього, вчений пропонує відносити захоплення Біл- город-Дністровського монголами до цього часу. Крім того, згадку у Рашид-ад-діна про переможну битву з половцями, П. Параска також датує часом Західного походу^[386]. З контексту подій виглядає досить можливим, що основні сили монголів оминули Буджак, і місцева кіпчацька держава прийняла чималу кількість втікачів. Згадаймо, як подібне мало місце в Криму 1239 р. Сама ж половецька держава не була знищена. Як показує дослідження Я. Пилипчука, вона існувала до 60-х рр. XIII ст.^[387]

Паралельно з рухом військ уздовж Дуная, північніше, воче­видь, лівим крилом, рухалися тумени «Манмана і Балая». Причому літопис прямо пише, що вони йшли саме проти Данила Галицького: «Прибіг до нього (Данила в Холм — Б. Ч.) поло­вець його з Угор [на ім'я Актай, і розповів, що Батий повер­тається з Угор], і він вислав на тебе двох богатирів спіймати тебе»^[388]. Наступ на буджацько-дністровських половців і рейд проти Галицько-Волинського князівства були останніми вій­ськовими операціями Західного походу монголів. Данило Га­лицький разом з митрополитом Кирилом від'їхав до Василька (можливо до міста Володимира). Манман і Балай дійшли до Західного Бугу: «воювали до Володави и по озерам и повер­нулися багато зла зробивши християнам»^[389]. Джерела мовчать про спроби захоплення міст. Вочевидь, такого завдання Бату і не ставив. Швидше за все, мова йшла лише про витиснення Данила з Болохівщини і по можливості його захоплення, а також за­безпечення захисту лівого флангу війська, переобтяженого вели­ким полоном. Монголи пішли за Дніпро, який на деякий час став їхнім західним кордоном.

Завоювання, здійснені Монгольською імперією в Цент­рально-Східній Європі в 20-40-х рр. XIII ст., нічим не нага­дували колишнє переселення народів по Євразійському степу. Тут ми маємо справу з чітко спланованими зовнішньополі­тичними і військовими акціями. Агресія здійснювалася за на­перед розробленим планом урядовими військами. Вперше в історично відомому нам проміжку часу кочовики за короткий час захоплюють і руйнують десятки укріплених міст і фортець. При цьому завойовники не кидають понищені території напри­зволяще, а закладають на них управлінську основу нової влади.

Слід відзначити, що Монгольська імперія виставила силу, здатну одночасно громити цілу низку держав. Цікаво, що голов­ним ворогом монголів при завоюванні виступають половці- кіпчаки та інші кочові народи, — недаремно саме за іменем кіпчаків було названо головний західний похід. Окрема роль у монгольських планах відводилася і Києву: на це чітко вказує наказ Чингізхана своїм нойонам Джебе і Субедею 1221 р., а також повідомлення Бату про осадження чиновників у столь­ному місті Русі.

Хоча монгольський погром був дуже сильним, європейські держави доволі швидко відновили свою міць. Тож Чингізидам вдалося утримати за собою лише терени, які межували зі сте­пом, або в яких завойовникам вдалося організувати потужні промонгольські «партії».

І.2