Джерела
Звертаючись до дослідження золотоординської доби на історичних теренах сучасної України, науковець, природно, має, насамперед, звернутися до джерел, що походять безпосередньо з владного середовища Улусу Джучи.
Йдеться про актовий (документальний) матеріал, епістолярну спадщину і наратив (літописи, щоденники, спомини тощо). Проте специфіка історії Золотої Орди якраз і полягає в тому, що саме вищеозначені джерела або взагалі відсутні, або представлені лише фрагментарно. В першу чергу, це стосується документів, що походять з державної чи регіональних канцелярій. І це тим трагічніше, чим більше в джерелах згадується про існування в Улусі Джучи чисельного і потужного бюрократичного апарату.На сьогодні із внутрішньоординської документації науці відомі окремі ярлики ханів, видані православній церкві, жалувані грамоти представникам нобілітету, міжнародні торгові договори з Венецією і Генуєю, листи і договори з іноземними правителями. В Улусі Джучи, як і в цілому в Монгольській імперії, ставлення до різних релігій було толерантним. Ті чи інші церковні організації мали повний захист з боку ханської влади, що скріплювалося відповідними документами. До нинішнього часу збереглася низка жалуваних ярликів ханів православним митрополитам. Хоча ці документи періодично й фігурували в різних працях, однак їх повне зібрання, науковий аналіз, прив'язку до конкретно-історичних подій було здійснено А. Григор'євим[155]. Ним було видано шість ярликів, що хронологічно охоплюють період від встановлення незалежності Улусу Джучи від Монгольської імперії до «Великої замятні». Завдяки проведеній роботі історика з'явилися підстави реконструювати систему взаємовідносин держави і церкви в динаміці історичних подій.
З самого початку свого правління Джучиди почали видавати від себе грамоти новим підданим. Наприклад, з літопису дізнаємось, що правитель Кременця Андрій мав грамоту від Бату.
Вочевидь, таких пожалувань було дуже багато, бо це викликало негативну реакцію з боку Каракоруму, який заборонив це робити. Більше того, вже видані акти були визнані недійсними. Проте після смерті Угедея навряд чи той же Бату зважав на каанську заборону. З джерел ми дізнаємось передусім про ярлики князям і емірам на управління їхніми володіннями. На українських землях такий ярлик фігурує під 1356 р. в Чернігово- Сіверщині[156]. Проте, на жаль, ці документи до нас не дійшли. На сьогодні маємо лише кілька актів кінця XIV ст. щодо кримських володінь Золотої Орди. Мова йде про пожалування Токтамиша і Тимур-Кутлука[157] [158]. В той же час самі по собі ці документи є дуже насиченими інформаційно і дають можливість багато чого зрозуміти і реконструювати з територіального устрою, політичної ситуації, приватних відносин тощо.Доповненням документальних джерел можуть бути, по-перше, акти каанів, що з'явилися до розпаду Монгольської імперії, і Яси Чингізхана — усний збірник законів і правил взаємовідносин і управління.
Міжнародно-торгові договори з Венецією і Генуєю ханів були опрацьовані і видані А. Григор'євим[159]. Як і його праця, що присвячена ярликам митрополитам, це видання позначене науковим аналізом текстуальної частини докуметів, історичних реалій, географії подій. Крім цих документів існують згадки про інші подібні договори, тексти яких хоча й невідомі, проте загальна інформація все ж доступна історикам[160].
Стосовно історії міжнародних відносин сьогодні відомо кілька листів каанів і ханів до європейських монархів. Проте їх тексти відображають лише початковий етап історії і мають в цілому загальний характер. Важливим джерелом є ярлик, виданий Токтамишем Вітовту між 1397-1399 рр. (а, можливо, і раніше Мамаєм Ольгерду, що доводив Ф. Шабульдо[161]). Хоча сам документ не зберігся, проте, по-перше, зберігся ярлик першого кримського хана Хаджи-Гірея І[162], який, з огляду на хронологічну близькість мав цілком наслідувати Токтамиша.
По-друге, в розпорядженні вчених є розробки Ф. Петруня[163] і Ф. Шабульдо[164] по виявленню протографа. На жаль, за відсутності ординської документації, висновки цих науковців, далеко не завжди можна застосувати для вивчення управлінської структури Улуса Джучи (в даному випадку на землях України). Крім актів до документальних свідчень можна віднести і надписи на монетах. Про цю важливу для золотоординської історії сферу досліджень ми вже писали вище.Що ж до наративного матеріалу, то до нас не дійшов ні один з літописів Золотої Орди, як в принципі і монголів. Єдиним виключенням є «Сокровенне сказання монголів», в якому є згадки про деякі українські міста і території (Київ, Судак)[165]. До цього виду джерел можемо віднести і окремі надписи на могильних плитах, що їх відомо на сьогодні на українських теренах. Такі знахідки зафіксовані як на сході[166], так і заході[167] України.
За такої ситуації з джерельною базою збільшується значення джерел, які походять від сусідів ординців. Загалом, цей джерельний матеріал можна поділити на дві частини: ті, що походили від народів, завойованих Джучидами, і з країн, які не перебували під владою Золотої Орди (маються на увазі ті, що відчували залежність від Улусу Джучи, так і більш віддалені). Як наслідок, сприйняття ними ординців було або нейтральним, або беззастережно негативним.
Першу групу репрезентує частина (за виключенням Галицько-Волинського і Білорусько-Литовських) руських[168] літописів, а також вірменські[169] і грузинські[170] хроніки. Руські літописи є потужним джерелом з історії Золотої Орди, що вже давно доведено і використовується дослідниками. Однак переважна більшість закладеної в них інформації стосується саме Волзько- Окського регіону. Щодо територіального ареалу України вони містять лише фрагментарні свідчення. Теж саме стосується і грузинських та вірменських джерел. Проте в цілому, при порівняльному аналізі, для розуміння схожості імперської політики і влади в різних регіонах держави, цінність цих джерел є незаперечною.
До цієї ж групи джерел відносяться «Житія» святих[171] та синодики (Києво-Печерський, Любецький і Новгород-Сівер- ський) монастирів[172]. Останні детально вивчала О. Русина. Вчена звернула увагу на цінність реконструкції Новгород-Сіверського синодика. Роботи І. Жиленка цінні тим, що дають інформацію щодо одного з найменш відомих періодів історії Київщини — а саме, перших років монгольського панування.Важливу роль для визначення перебігу історичних подій доби панування Золотої Орди на території України відіграють джерельні матеріали, що походять від нащадків Джучидів. Наприклад, відомі на сьогодні листи (чи їх перекази) ханів XV ст.: Улуг-Мухаммеда до правителів ВКЛ[173] і Туреччини[174], Саїд-Ахмета[175] до ВКЛ. Цей джерельний комплекс має передусім ту цінність, що дає можливість визначити місця кочовок, сезонне пересування тварин, розташування базарів, а головне — сприйняття ханами осілих регіонів України в системі кочової економіки. Ці ж свідчення достатньо повно представлені і в Литовській Метриці. Також в цій унікальній джерельній скарбниці зберігаються і матеріали, що безпосередньо стосуються історії Золотої Орди — як-то згадки кримців і заволжців про попередніх ханів, їхні вимоги на володіння конкретними місцевостями з часів Улусу Джучи, оподаткування з тих же стародавніх часів тощо. З пізніших джерел, що дають чималу кількість інформації, слід відзначити такі два джерела, як ро- дословна князів Глинських — прямих нащадків Мамая і кримський літопис XVIII ст. Абд ал-Гаффар Кирими. Цей історичний твір опрацьовується і поступово вводиться в науковий обіг татарськими вченими[176]. Що ж до Глинських, то довгий час їхня родова легенда про походження сприймалася скептично, проте повідомлення Кирими, в поєднанні з іншими джерелами, дають підстави вважати її правдивою[177], а отже це значно розширює наявну джерельну базу щодо ординської аристократії України.
Переходячи до джерел, що походять з «зовнішнього» оточення Улусу Джучи, слід розрізняти два їх типи — з тих країн, що становили колись спільну державу з Джучидами чи перебували під політичним впливом Сарая, а також тих, що в таку ситуацію не потрапляли.
Спочатку розглянемо перший тип. До нього відноситься збірник китайських документів Юань ши (монгольська династія Юань)[178], літописи з Персії[179] (монгольська династія Хулагуїдів), Маверанахру[180] (колишній улус Чагатая, династія Тимурідів) та Галицько-Волинський літопис[181]. Китайський блок джерел складається зі звітів послів з Каракорум- ського двору, низки біографій монгольських воєначальників і можновладців, окремих розпоряджень перших каанів від часів єдиної імперії. Хронологічно блок цих джерел, що згадують землі України, події, пов'язані з ними тощо, охоплює період 1220-1230-х рр. Головне, вони дають можливість дослідити процес утвердження монгольської влади в завойованих землях, а також те, у який спосіб це відбувалося. Перські літописи описують історію правління Джучидів, і таким чином, фактично певною мірою виступають і важливими джерелами з історії Золотої Орди. Проте географічне розташування ареалу їх походження наклало свій відбиток на повноту описів. Це відбилося, зокрема, на тому, що західні володіння Улусу Джучи, життя і діяльність огланів і емірів в них, літописи описували побіжно. Маверанахрські літописи були присвячені прославленню діяльності Тимура. Відповідно і їх оповіді головним чином описують діяльність Тамерлана і меншою мірою його противника Токта- миша та інших золотоординських можновладців. Галицько- Волинський літопис стоїть в цьому контексті дещо окремо. Східні літописи писалися при дворах правителів, які вважали себе нащадками Чингізхана і сприймали Монгольську імперію як свою праматір. Руський же літопис походив з двору Романовичів (Рюриковичів), які відносилися зовсім до іншого світу, і виводили свій рід і статус з іншої ідеологічної схеми. Відповідно для літописця монголи були «зло», а відносини з ними, сприймалися як вимушені. Тому це джерело містить переважно описи ординських нападів, оборону проти них, поїздки до ханів і емірів князів і т.п. Це дає величезний масив інформації щодо зовнішньополітичної складової, проте мало що прояснює із внутрішньої політики і, тим більше, устрою Улусу Джучи на території України. До того ж, на жаль, Галицько-Волинський літопис уривається в 1290-х рр.До другої групи відносяться хроніки Литви, Польщі, Чехії, Візантії, низки європейських країн, що не мали безпосереднього кордону з Золотою Ордою, а також Єгипта; подорожні звіти послів і мандрівників до ординців, документальний матеріал, пов’язаний з монголами (татарами). Литовські джерела є пізнього походження. Найбільш ранні з них відносяться до 30-х рр. XV ст. В XVI ст. було створено низку хронік, що є продуктом як виключно литовської[182], так литовсько-польської[183] політичної думки. Ці джерела в цілому наслідують один одне, подаючи як легендарні події, так і цілком реальні. Польські хроніки включають твори29 [184], найважливішим серед яких як в хронологічному плані, так і в текстуальному, є твір Длугоша[185] [186], що сорбентував свідчення попередників. В цілому цей блок джерел, як до речі і чеські хроніки, містить переважно опис вторгнень ординців і їх дії на теренах Польщі і Чехії. Візантійський напрям представлений хронікою Пахімера[187]. Це джерело дає доволі детальний опис балканської політики Улусу Джучи, проте інформації щодо внутрішнього життя Золотої Орди в ньому обмаль. З європейських літописів, де міститься інформація стосовно ординців, слід відзначити італійську хроніку Віллані[188], а також низку німецьких[189]. За своєю інформативною насиченістю щодо ординської історії вони значно поступаються згаданим вище творам, проте іноді містять унікальні історичні дані. Єгипетський пласт хронік є унікальним тим, що зберіг опис внутрішньоординських подій. Причому, літописці описували їх нерідко по свіжих документальних даних єгипетської дипломатії[190]. Щодо України, то ця група джерел є однією з найбільш насичених інформативно. Звіти подорожей Юліана[191], П. Карпіні[192] (і його редакції у Б. Поляка[193] та Бредіа[194]), Г. Рубрука[195], М. Поло[196] є, мабуть, одними з найбагатших джерел з історії внутрішнього устрою Улусу Джучи. Їх особливість полягає в тому, що автори описували безпосередньо те, що спостерігали самі чи чули від сучасників та очевидців тих подій. Відповідно, ці роботи мають мінімальне ідеологічне забарвлення, що нерідко позначається на викривленні фактів. На жаль, такі описи-звіти подорожей у XIV ст. зводяться нанівець, залишаючи для дослідника лише спомини Батути[197] [198] чи короткі звістки Маріньолі. Фактично продовженням цієї групи джерел є географічні трактати, атласи, 44 портолани і вміщений в них ілюстративний матеріал. На останок слід відзначити, що всі згадані нами джерела, на жаль, відображають лише окремі фрагменти золотоординської історії. Немає жодного джерела, яке можна було б визнати за базове для дослідження даного періоду історії на землях сучасної України. Як наслідок, при проведенні наукової роботи доводилося збирати ті чи інші звістки, повідомлення і т. п. в одне ціле на кшталт мозаїки.