Вступ
Історія України — це не лише історія українського етносу, це й історія всіх територій, на яких відбувався процес формування нашої держави. Це величезний ареал земель - від Дону на сході та Закарпаття і Дунаю на заході, й Полісся на півночі і Чорного моря та Криму на півдні.
Вони формувалися у різні часи і при різних обставинах, входили до різних політичних об'єднань, господарських систем і навіть цивілізацій. У цьому контексті виникає питання, щодо термінології яку історики можуть і повинні застосовувати для узагальнюючого означення земель на тому чи іншому проміжку часу. В даному дослідженні увага приділена періоду, який охоплює середину XIII-XIV ст. Нижньою межею цього періоду є завоювання Монгольської імперії в Європі. Верхньою виступає політична угода між правителем Великого князівства Литовського Вітовтом і ханом Золотої Орди Токтамишем, закріплена ярликом і результатами битви на Ворсклі 1399 р.В історіографії є усталеним термін — «монголо-татарське іго», відповідно період цього «іга» хронологічно завершується аж кінцем XV ст. В запропонованому дослідженні виникло питання щодо виокремлення територій, які входять до теренів сучасної України. Проте тут виникає інша проблема, — автевтич- ність назви цього ареалу земель для періоду середини XIIIXIV ст. В джерелах ці терени окреслені передусім за політико- цивілізаційним принципом. Так, лісова та лісостепова смуги, означені як «Русь», «Руська земля». Хоча іноді ті ж політичні визначення замінялися релігійними і соціальними асоціаціями: «християни» чи «князі руські» тощо. В той же час південніше локалізувалося «поле половецьке». Що ж до чорноморського узбережжя, то воно частіше визначалося досить лаконічно — «греки».
З появою монголів з'явилися нові назви. В східних джерелах знаходимо топоніми: «улус» Берке, Узбека тощо. В кожному окремому випадку необхідно чітко визначитися з тим, про що йде мова, — про державу в цілому, чи про конкретний домен тієї чи іншої політичної персони.
Щодо земель, історії яких присвячене наше дослідження, то тут застосовувалися такі узагальнюючі назви, як «улус Ногая» і «Мамаєва орда». Проте, на жаль, і ці визначення не охоплювали всіх територій, які на сьогодні входять до Української держави. В європейських джерелах також не знаходимо узагальнюючої назви. Вони, як правило, визначали землі за політичним контекстом: «королівство татар», «володіння імператора (короля) татар», або поліетно- німом «татари».За таких умов виникає питання щодо окреслення території чи меж держави назвами, що дало б можливість більш точно реконструювати історичний процес та уможливити сприйняття їх через конкретні події і факти. Так, наприклад, за володіннями династії Джучидів, які в джерелах згадувалися частіше як Улус з додаванням імені того чи іншого правителя, залежно від періоду, закріпилася назва Золота Орда. Започаткована лише з XVI ст., вона стала згодом домінуючою в історіографії. В той же час в вузькоспеціалізованих працях історики продовжують викоритовувати більш коректну, з наукового погляду назву — «Улус Джучи». Відповідно для зручності автор вживає обидві назви.
Що ж до руських земель, під якими, як правило, малися на увазі володіння Рюриковичів, то їх почали викремлювати як Південно-Західну і Північно-Східну Русь. Також іноді можемо зустріти і «Західну Русь». Останніми роками все частіше замість політоніма «Південно-Західна Русь» починає вживатися означення «Українські землі». Проте обидві назви стосуються саме володінь Рюриковичів: Чернігово-Сіверщини, Київщини, Ту- рово-Пінщини, Волині і Галичини. Михайло Грушевський ввів в науковий обіг термін «Україна-Русь», причому історик його поширював якраз на всі території, що входять до кордонів сучасної України. В той же час саме сполучення Україна і Русь засвідчує історичну тяглість сприйняття, наприклад, XIIIXIV ст. крізь призму історії безпосередньо Русі. Беручи до уваги той факт, що нами досліджується історія держави Улус Джучи в межах земель, що становлять територіальний ареал сучасної держави, то вважаємо доцільним застосовувати щодо них узагальнюючий термін — Україна.
Це, на нашу думку, дасть можливість більш чітко уявити географічний регіон, про який йде мова.Період середини XIII-XIV ст. нерідко називається «темними віками». Назву «темні віки» пояснюють, як правило, нашестям монголо-татар і його наслідками — економічними, політичними, культурними. Проте виникає питання, чому час панування Улуса Джучи вважається ігом, а час панування іншіх держав, як, наприклад, Литовської, Польської чи Російської, до яких входили ті чи інші частини України, кваліфікувалися інакше? І чому українські землі саме на цьому етапі стали заселеним і розвиненим регіоном, і продовжували залишатися ними у наступний час. Яка динаміка, хронологічні рамки і подієвий ряд цього явища? І взагалі, коли це «іго» припинилося? Це питання обумовлює інше — а чи в праві ми використовувати загалом термін «іго»? Якщо ні, то що інше тоді існувало?
От це «інше» і є предметом нашого дослідження. Ми намагаємось зрозуміти, на якому конкретно проміжку часу влада Золотої Орди поширювалася на території, які визначені терміном «Україна», які принципи побудови цієї влади, яких внутрішніх трансформацій вона зазнавала тощо. Відповідно до цього виникають питання обґрунтованості періодизації політичних процесів того часу. Чому саме території України і Молдови стали крайніми володіннями Монгольської імперії, а пізніше Золотої Орди в Європі? Не менш важливим завданням є спроба зрозуміти причини, за яких розпад держави Джучидів почався саме з цих територій. Як себе проявила китайська модель управління на наших землях в складі держави Джучидів, і яких змін вона зазнала. Взагалі яким чином, контактували та взаємодіяли два різних світи: осілий і кочовий? І чому кочовому світу вдалося завоювати осілий, і чому в решті-решт саме осілий переміг і зруйнував Золоту Орду? Таких питань виникає надзвичайно багато. І всі вони, як правило обумовлені недостатнім вивченням золотоординської історії, особливо минулого її західних володінь — Улусу Джучи.
Разом з тим слід зауважити, що з цієї тематиці існує велика кількість монографічних праць і статей, різного формату та проблемного спрямування.
Їх автори досліджували політичну, військову, соціально-економічну, культурну політику країн, підвладних Чингізідам та їх нащадкам. Але, як часто буває, чим більше таємниць відкриває історичне минуле, тим більше питань виникає перед дослідниками. Сподіваємось, що відповіді на деякі з цих «таємниць» читачі знайдуть у книзі.Історіографія
Наукове дослідження історії Золотої Орди почалося ще в першій половині XIX ст. Йдеться про роботу Йозефа Хаммера фон Пургшталя[1]. Однак історіографія проблеми, в силу певних причин, доволі тривалий час продовжувала залишатися незначною. Пояснювалося це тим, що, по-перше, золотоординська доба залишила вкрай обмежену джерельну базу, передусім внутрішнього походження; по-друге, в умовах надання пріоритетності вивченню національних історій, минуле Золотої Орди залишалося в сфері виключно академічного інтересу. Лідерами щодо його вивчення виступали представники німецьких наукових шкіл. Ґрунтовний аналіз німецької історіографії цього періоду з золотоординської проблематики детально вивчав М. Гатін[2].
Протягом XIX — початку XX ст. світ побачила низка праць з історії Сходу, в яких приділялася увага, зокрема, і Золотій Орді. Передусім це праці Б. Владимирцева[3] та В. Бартольда[4].
З огляду на такий доволі незначний доробок, природно, що основна увага обмежувалася передусім загальним контекстом історії держави Джучидів. В цьому напрямі варто відзначити потужні розробки О. Якубовського[5] і Б. Спулера[6]. Автори підсумували вже існуючий багаж, а також ввели в науковий обіг чимало нових даних. Згадані праці унікальні тим, що в них зроблена спроба представити узагальнюючий виклад історії Улусу Джучи. Оскільки дослідники відносилися до різних наукових шкіл, то і їхні концепції дещо різнилися. А. Якубовський, як представник російської (радянської) історичної школи, змушений був триматися в деяких своїх висновках усталених ідео- логем і розглядати Золоту Орду (попри оперування в своїй роботі різними за походженням джерелами) крізь призму переважно руських літописів.
В 1950 р. робота О. Якубовського була синтезована з розробками Б. Грекова по давньоруській історії[7]. Б.Спулер, який представляв німецьку школу, був багато в чому наслідувачем ідей своїх попередників ХІХ — поч. ХХ ст. Тому дослідник більше уваги приділяв Золотій Орді як уламку Монгольської імперії. В своїй праці він виклав хронологічний контекст історії держави Джучидів через опис правління окремо взятих ханів, розгляд релігії, торгівлі тощо. Багато в чому праці А. Якубовського і Б. Спулера, зокрема, запропоновані ними схеми викладу стали зразком для подальшого вивчення історії Золотої Орди. Так, в стилі А. Якубовського було здійснене дослідження М. Сафаргалієва[8]. Однак дослідник значно розширив тематичний діапазон вивчення Улусу Джучи. Ним було запропоновано періодизацію золотоординської історії, визначено основні її віхи і показано причини як піднесення так і занепаду держави. Слід зазначити, що подібно до концепції Б. Спулера працювали турецькі вчені, передусім М. Кафалі[9].Монографія Г. Федорова-Давидова[10], по своїй формі вже становила симбіоз схем, запропонованих попередниками. Вчений, вдало поєднавши письмові джерела і нумізматичний матеріал, спробував реконструювати внутрішній світ Золотої Орди. Як і М. Сафаргалієв, Г. Федоров-Давидов подав як політичну історію держави, так і реконструкцію улусної системи, влади, історію ординських міст тощо. Більш глибоко проблеми управління, обласного розподілу і т. п. були дослідженні в роботах Ю. Ша- мілоглу[11], А. Григор'єва[12] і В. Єгорова[13]. Так, Ю. Шамілоглу приділив увагу вивченню племінної основи нобілітету ординців, спробував з'ясувати роль Карачи-беїв в управлінні державою. В цьому напрямі також проводяться ґрунтовні дослідження Д. Ісхаковим[14]. А. Григор'єв і В. Єгоров здійснили в своїх працях реконструкцію територіального розташування міст Золотої Орди, передусім в степовій смузі; зупинилися на визначенні причин їх виникнення, походження назв населених пунктів тощо.
А Григор'єву також вдалося розробити схему-перелік золо- тоординських ханів за часів громадянської війни 1359-1380 рр., відомої як «Велика Замятня»[15]. Відносини Золотої Орди з сусідніми країнами знайшли своє відображення в розробках С. Заки- рова[16], О. Головка[17], І. Вашарі[18]. Нещодавно побачив світ історичний нарис В. Трепавлова, в якому підсумовуються загальні здобутки щодо вивчення історії Золотої Орди в цілому17 18 [19]. У 2009 р. вийшла друком перша узагальнена історія Золотої Орди, де зібрано доробок десятків вчених[20]. Також золотоордин- ські сюжети посідають чільне місце і в працях по історії Монгольської імперії інших авторів[21].Наступний тематичний комплекс в дослідженні Золотої Орди становить вивчення її окремих географічно-адміністративних частин. Проте висвітлення історії тієї чи іншої області не відрізнялося рівномірністю. Багато в чому це залежало від доступності джерел і кон’юктурності історичних шкіл. Природно, що вперше до історії окремих земель, що входили до складу Золотої Орди звернулися при створенні узагальнюючих розробок з історії того чи іншого народу (держави), що почали з’являтися на світ в XIX ст. Зважаючи на те, що протягом тривалого часу найбільш доступними джерелами, що стосувалися внутрішнього життя Золотої Орди, залишалися руські літописи, увага істориків зосереджувалася саме на перебуванні руських (передусім Володимиро-Суздальщини) теренів під золотоординською зверхністю. В першу чергу, йдеться про синтетичні праці з історії Росії Н. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського. В XX ст. світ побачила ціла низка монографій з тематики, безпосередньо пов’язаній з золотоординською історією. Передусім слід відмітити доробок О. Преснякова[22], А. Насонова[23], Б. Грекова[24], Г. Пашкевича23 24 [25], Ч. Гальперина[26], А. Горского[27], В. Похльобкіна[28], Ю. Селезньова. А. Насонов поставив собі за мету з'ясувати, як складалася система ординської влади в Володимиро-Суздаль- ському князівстві. Особливо цінним є дослідження вченим інституту баскачества. В розробках Б. Грекова більше уваги приділялося саме історії переходу Давньоруських земель під владу Золотої Орди та їх перебування під нею. Робота В. Похльобкіна цікава стислим переліком всіх відомих угод між князями і ханами; в ній показано глибинні причини еволюції ординської влади, а також її сприймання населенням князівств. Слід відзначити, що хоча автори оперували поняттями Русь і Руська земля, проте об'єктом їх досліджень були передусім землі Володимиро-Суздальського князівства, в той же час інші землі Давньої Русі розглядалися лише побіжно. Дослідження А. Горського показує специфіку розвитку і трансформації політико- устроєвої моделі Московського князівства в системі золото- ординської влади. В. Похльобкін в своїй праці перелічив всі договори між Рюриковичами і Джучидами, показав специфіку появи і формування залежницької системи, вплив на неї внутрішніх традицій управління Володимиро-Суздальщини. Назагал слід відмітити, що праці російських вчених, крім тематичної специфіки кожної з них, також цінні дуже детальним висвітленням всіх ординських сюжетів, що містяться в літописах. Це робить зазначені праці важливими і з джерелознавчого погляду. Окреме місце в дослідженні ординської влади в руських землях посідають розробки Ч. Гальперина. Вчений спробував подивився на цю проблему «очима» золотоординців. Автор піддав критиці чимало аспектів, що корінилися у сприйнятті татар літописцями (які, за словами вченого, «вдавалися до само- цензури»[29]) і відповідно сучасниками. В цілому Ч. Гальперину притаманно розглядати руські князівства як другорядні в політиці Сараю. Наприклад, порівнюючи Монгольську імперію і князівства Русі, вчений спростовує твердження, що причиною завоювання Давньої Русі став її розкол. На його думку, навіть Давня Русь часів правління Володимира Святославовича не мала можливостей витримати такого удару, якого завдали монголи в XIII ст. Поступово в полі зору дослідників опинилися й інші регіони Улусу Джучи. Східні терени держави, а саме володіння брата Бату-Шибана досліджував В. Костюков[30]. Незважаючи на вкрай обмежений джерельний матеріал, що типово відносно до степових областей Золотої Орди, вчений все ж зміг відтворити картину існування крила Шибана, його територіальних меж, напрямків кочування тощо. Важливість данної наукової розробки для нас полягає передусім в порівнянні даного крила з крилом Мувала, оскільки ці області за своїм статусом займали однакову ланку адміністративної системи в Улусі Джучидів. Волзько-Бул- гарському улусу присвячені розробки Р. Фахрутдинова, М. Полу- бояринова, В. Баранова, Д. Валеева, Г. Давлетшна. Основні висновки їх досліджень оформлені в синтетичній роботі по історії Булгара[31]. На сьогодні в цілому реконструйовано історію Волзької Болгарії у передень вторгнення монголів і за часи ординської влади, що дає можливість зрозуміти значення осілого регіону для кочовиків, тим більше, що Волзька Болгарія разом з Київським князівством постійно згадуються у джерелах, що описують завоювання середини XIII ст. Причому, Болгар і Київ, досить часто фігурують в джерелах поряд, показуючи їх значення для Чингізидів. Північно-Кавказький регіон є темою досліджень Є. Нарож- ного[32], Хорезм — А. Бурханова[33]. Цікавими є історичні реконструкції, присвячені більш локальним регіонам Золотої Орди: Увеку[34], Мордовії[35], Червльоному Яру[36]. Більш широко представлені роботи, присвячені дослідженню найзахідніших володінь Джучидів, передусім земель в міжріччі Дністер-Дунай. До найбільш потужних слід віднести праці П. Параски[37], М. Рус- сєва[38] і В Спинея[39], І. Вашарі[40]. Роботи П. Параски і М. Руссева детально висвітлюють історію улусу Ногая, центр якого знаходився на нижньому Дунаї. Вчені запропонували хронолонію золотоординського владарювання, локалізацію міст тощо. Дослідження угорських вчених В. Спінея і І. Вашарі більше спрямовані на відтворення ординської історії саме в контексті вивчення кочовиків: половців і татар. В своїх студіях автори показують також специфіку міграції степовиків в даному регіоні. Вивчення історичного поступу земель, що входили до складу Золотої Орди, розуміння функціонування влади Джучидів в цих регіонах, перипетій історичного життя, еволюції матеріальної культури та багато інших проблем є дуже важливим при дослідженні будь-якого окремо взятого регіону. Головним фактором, що ускладнює дослідження Улусу Джучи, є відсутність внутрішньої документації держави. За таких умов розуміння загальних тенденцій життя в тій чи іншій області Золотої Орди, порівняння її історії з історією інших областей чи регіонів, назагал дає можливість визначити спільні риси, притаманні всій імперії Джучидів і, в той же час, виокремити специфіку кожного окремого територіального ареалу. Іншим напрямом студіювання в золотоординській історії, що має значення для нашої теми, стало вивчення діяльності тих представників знаті або відомих воєначальників Орди, які жили чи правили на українських теренах. Мабуть, першою такою розробкою стала монографія М. Веселовського, присвячена Но- гаю[41]. Але створення подібних праць значно ускладнювалося через недостатнє висвітлення різних аспектів функціонування золотоординського державного організму. Персоналізація історії Золотої Орди набула актуалізації в останні кілька років. Передусім слід відмітити праці І. Міргалієва[42], Р. Почекаєва[43], Ю. Варваровського[44], А. Порсіна[45]. Монографічне дослідження І. Міргалієва дає комплексну картину життя та діяльності Ток- тамиша. Автор створював його життєпис на тлі внутрішнього життя Улусу Джучи, намагаючись не потрапляти в тенета сприйняття золотоординської історії її сусідами (з огляду на домінування неджучидських джерел). Цікавою є розробка Р. По- чекаєвим особистості Бату. Дослідник, по великому рахунку, відкриває для науки той важливий факт, що Бату був лише намісником каана Угедея і його наступників, і вважати його окремим ханом є помилковим. При цьому Р. Почекаєв звернув увагу на ту специфіку монгольської імперської влади, що давала в руки Бату як великі повноваження, так і сприяла сепара- тиським настроям в Улусі Джучи. При цьому дослідник відмітив, що сам Бату, незважаючи на доволі самостійний статус і стремління впливати на політику Монгольської імперії, все ж не виявляв бажання поривати зі своєю alma mater. Загальне уявлення про механізми зміни влади у державі і пов'язані з цим правові перипетії дають праці Р. Почекаєва, присвячені дослідженню права Золотої Орди[46]. Дослідження А. Порсіна є продовження вивчення (початого ще М. Веселов- ським) такої персони, як Ногай. Схожою за підходами та тематичним добором матеріалу, є праці Ю. Варваровського, присвячені іншій персоні золотоординської історії — Мамаю. Крім згаданої монографії, постаті Мамая присвячено низку розвідок інших дослідників, які було зібрано в окремому збірнику[47]. Хоча в основі вищезазначених праць є історія конкретних осіб в контексті історичної еволюції Золотої Орди, проте в силу специфіки життя їхніх героїв, їх територіального «базування» ці праці є вже більш наближеними до нашої проблеми. В XIX ст. розпочалося інтенсивне наукове вивчення історії України. Своєріднимим підсумком цих досліджень стала поява багатотомної «Історії України-Руси» М. Грушевського. В тре- 48 • •• тьому-четвертому томах цієї праці чимало уваги приділено саме золотоординським часам. Причому, слід зазначити, що вчений не обмежувався в своїх сюжетах т. зв. «українськими землями», географія яких є доволі невизначеною, а намагався охопити весь масив України з Причорномор’ям включно. По великому рахунку, М. Грушевський щодо висвітлення ординської доби заклав ті засади, на яких відбувалося її подальше дослідження. Синтетичні екскурси вже безпосередньо щодо золотоордин- ського періоду української історії в різні часи були створені М. Жданом[48] [49], Р. Бабенком[50] і М. Єльниковим[51]. Так, М. Ждан вперше ввів в обіг поняття «Україна і Золота Орда». Вчений здійснив спробу реконструювати життя в руських регіонах (Русь літописна) під владою Золотої Орди. Р. Бабенко намагався узагальнити становище руських князівств на теренах України в складі Золотої Орди. В той же час монографія М. Єльнікова є загальним оглядом історії України золотоординського періоду. Слід відмітити цікаву працю О. Галенка. Автор спробував розглянути битву на Синіх Водах 1362 р. крізь призму територіального устрою Золотоординської держави[52]. Ним була запропонована схема територіально-адміністративного устрою улусів Золотої Орди на території України. На жаль, подібні узагальнюючі наукові розробки не набули популярності серед вчених. Проте саме в такому контексті було створено популярну розвідку автором[53] [54]. Більше уваги вчені приділяли окремим територіям сучасної України, в т. ч. і в рамках Золотої Орди. Особливо варто відзначити науковий доробок Ф. Шабульда, який, розпочавши з.. • • •.. • 54 узагальнюючої праці з історії руських князівств, перейшов до дослідження окремих подій, пов’язаних з золотоординською минувшиною[55]. Автор визначив точну дату битви на Синіх Водах, висунувши низку гіпотез щодо характеру литовсько-ординських відносин в контексті саме золотоординського володарювання на теренах України. Відомі наукові розробки, що висвітлюють переддень вторгнення монголів і перші роки діяльності нової влади, та навпаки — історію українських земель після скинення ординської влади. Так, щодо історії Поділля щодо піднятої нами проблеми слід виділити дослідження по Болохівщині і Пониззю. Зокрема, Бо- лохівській землі присвячено розвідки І. Вінокура, В. Якубов- ського[56] та ін. В цих працях фактично «відкривається» майже невідома руська територія — Болохівщина. Цінність доробку вчених в тому, що вони, використавши літописні короткі повідомлення як базисні, за допомогою археології спромоглися відкрити існування трьох десятків міст, реконструювати їхню культуру, економіку тощо. Щодо Пониззя, то останньою монографічною розробкою є праця О. Баженова[57]. Широко використовуючи порівняльний аналіз і максимально повно пропрацювавши джерела, передусім літописні, вчений на належному рівні зміг показати історію даного регіону, його кордони, демографію тощо. Загалом слід відзначити, що наукові доробки кам’янець- подільскої наукової школи дозволили по-іншому подивитися на південні межі Русі, які відповідно входили в степ, особливо вздовж річок, більш глибоко, ніж вважалося донедавна. Золото- ординську добу на теренах Поділля (Пониззя-Болохівщина) представляють роботи Ю. Сіцінського[58] і Я. Дашкевича[59]. На жаль, рукопис Ю. Сіцінського ще перебуває в друці, і поки зарано говорити про його наповнення. В той же час Я. Дашкевич в своїх кількох статтях впевнено доводить існування за часів Джучидів окремого улуса в подільських землях — т. зв. Прославії. Не залишився осторонь вчений і від проблеми локалізації битви на Синіх Водах, висунувши власну гіпотезу щодо географії подій. Період подільської історії після Синьоводської битви доволі повно висвітлено в працях Ю. Сіцінського[60], О. Білецької[61], В. Михайловського[62], А. Федорука[63]. Так, Ю. Сіцінський і О. Бі- лецька відтворюють загальну канву історії регіону з персоналіями князів, насичену подіями; пропонують власну хронологічну періодизацію тощо. В той же час розробки А. Федорука присвячені окремим подіям чи процесам на Поділлі і сусідніх українських землях. Монографія В. Михайловського висвітлює всю систему надань і пожалувань подільській (головно західна частина Поділля) шляхти, що дає змогу оцінити демографічну ситуацію в краї, розвиток соціально-економічних відносин тощо. Це, в свою чергу, дає змогу здійснення порівняльного аналізу щодо розвитку регіону в доординську добу і, відповідно, реконструювати його існування в Улусі Джучи. Виходячи з пріоритетного статусу Києва і однойменної землі в часи Давньої Русі, увага істориків до цього регіону була більш ніж достатня. Відповідно відзначимо лише ті праці, в яких Київська земля досліджувалася саме напередодні приходу монголів. Передусім слід виділити монографії П. Толочка[64], О. Толочка[65], М. Котляра[66], В. Рички[67]. Потужні розробки П. То- лочка з історії Київської землі і її столиці дають уявлення про територіальні межі Київського князівства, систему влади в ньому, його місце і значення в цілому в Давній Русі. Без сумніву, помітну цінність має систематизація вченим археологічних і літописних згадок, пов’язаних з завоюванням монголів. Фактично це створює загальну картину падіння Київської землі під ударами монгольських військ. Роботи О. Толочка дають можливість зрозуміти суть князівської влади, її статус і значення в руських землях. Відповідно це створює умови для вивчення трансформацій цієї влади вже за монгольського панування. Динаміка подій, пов’язаних із завоюваннями Чингізидів, їх причини і наслідки, а також реакція на це суспільства достатньо реально представлені в розвідках М. Котляра. Причому, характерною особливістю творчого почерку вченого є розгляд конкретних історичних подій на тлі історії сусідніх народів і країн. Однією з унікальних рис монгольської історії була чітка ідеологічна лінія, визначена Чингізханом, що разом з військовою перевагою формувало їх психологічну впевненість. В свою чергу, і народи, завойовані монголами, мали свою ідею. Однак, нажаль, щодо цього ми не маємо інформації з джерел. За таких умов дослідження Давньої Русі В. Ричкою, її культурної основи, є важливим для розуміння того, як відбувалося сприйняття нової влади різними верствами населення. Окремі аспекти, пов'язані з добою золотоординського володарювання досліджувалися в працях Г. Івакіна[68] і О. Русиної[69]. Період, що наслідував золотоординський, був ґрунтовно вивчений П. Клепатським[70]. Поросся, з огляду на своє вигідне стратегічне становище і ту захисну роль, яку воно відігравало за Давньої Русі, стало об'єктом вивчення цілої низки вчених. Передусім слід відмітити розробки Д. Расовського[71] і М. Квітницького[72]. Цими вченими було реконструйовано територіальні межі регіону, його економічні і демографічні можливості. Переяславщина напередодні монгольського вторгнення і за часи Золотої Орди досліджувалася Г. Козубовським[73], Ю. Юр- ченком[74] і С. Вовкодавом[75]. Ф. Шабульдом здійснено спробу реконструкції окремої татарської області у відкритому степу74 75 [76], що, з огляду на брак джерел, поки не знайшло достатньої уваги. Йдеться про регіон у міжріччі Дніпро-Ореля-Самара. Чернігово-Сіверська земля середини XIII ст. є досить повно вичена О. Зайцевим[77]. В своїй роботі вчений проаналізував також історичний матеріал, що засвідчує існування за часів Золотої Орди Рильського і Ліповецько-Воргольського князівств[78]. Останні роки золотоординського панування, його скинення і литовська доба ґрунтовно досліджені О. Русиною[79]. Слід відзначити, що часи по Синьоводській битві на Поділлі, Київщини і Сіверщині, більшою або меншою мірою відбито і в працях, присвячених історії роду Гедиміновичів — нових правителів, що прийшли на зміну Рюриковичам і Чингізидам. Передусім маються на увазі монографії К. Стадницького[80] і Є. Теговського[81]. Також слід відмітити і останні розробки в цій царині В. Янкаускаса[82] і І. Папи[83]. Окреме місце в історичній реконструкції України посідає Крим. Кримський півострів з його тисячолітньою цивілізацією ніколи не залишався поза увагою вчених. Серед праць з його минувшини, в т. ч. золотоординської доби, створених протягом XIX ст., слід виділити доволі критичний оглядовий нарис П. Бруна[84]. Поряд із загальними викладами історії півострова в цілому, починають з’являтися розробки, присвячені окремим державам, що існували на його території. До сьогодні зберігає своє непересічне значення праця В. Смирнова[85], присвячена Кримському ханату. В розробках Є. Скржинської[86], Д. Кьюріні- Поплавської[87] і С. Карпова[88] висвітлено окремі аспекти з історії італійських колоній в Причорномор’ї. Слід виділити статтю Д. Ореля щодо тумена Актау[89]. Хоча мова йде про перебування даного тумена в Османській імперії, проте піддані Актау були вихідцями саме з Північного Причорномор’я. У 2009 р. вийшла друком монографія В. Мица, присвячена дослідженню ще одного політичного організму на території Криму — князівства Феодоро[90]. Крім висвітлення історії окремих земель, сьогодні в історіографії існує чимало конкретно-історичних розробок щодо певних подій, що мали місце в золотоординську добу. Так, Ф. Петрунь[91] заклав основи дослідження ярликів кримських ханів і вперше спробував вивести протограф ярлика, наданого Вітовту Токтамишем. В подальшому роботу продовжено в працях Ф. Шабульда[92] і Д. Колодзейчика[93]. Так, Ф. Шабульдо прив’язав питання щодо реконструювання протографа до політичних реалій XIV ст. Крім того, вченим було запропоновано тезу про те, що ярлик Токтамиша був лише розширеним повтором гіпотетичного ярлика Мамая, наданого Ольгерду. В той же час Д. Колодзейчик здійснив не лише чергову публікацію ярликів, але й провів глибокий джерелознавчий аналіз їх текстів. Крім історії окремих регіонів України маємо на сьогодні дослідження з інституції, що існувала за Золотої Орди. Йдеться про Галицьку митрополію, вивчену І. Скочилясом[94]. Автор дійшов висновків, що дана інституція поширювалася на Подільський регіон, з Білгород-Дністровським включно. Іншим цікавим напрямом досліджень, що стосуються золото- ординської доби України, є вивчення історії окремих народів, що мешкали в степовому ареалі від Дону до Дуная, а також в Криму. Дані роботи цікаві передусім тим, що показують на прикладі конкретних суспільств консервативність кочового господарства, успадкування новими господарями старих життєвих звичок і принесення нових. Також важливим є і розуміння демографічної політики ординців, що виявлялася в переселенні народів вже в межах імперії. Передусім слід відмітити роботу П. Толочка[95], присвячену кочовикам, які мешкали або на теренах руських земель, або на їх кордонах. Крізь призму існування степовиків (від угорців, до монголів), вчений показує всю динаміку кочової цивілізації українського степу. Потужні розробки С. Плетньової[96] і Я. Пилипчука[97] з історії половців дають можливість уявити, що собою являла політична карта степу України, зрозуміти подієву канву монголо-половецьких відносин тощо. Монографії В. Кропотова[98] і О. Бубенка[99] розкривають історію караїмів і аланів. Причому, дослідження О. Бу- бенком окремо взятого народу часів Золотої Орди разом з науковою розробкою Г. Федорова-Давидова[100] по кочовим народам Золотої Орди в цілому, відтворюють етнічно-демографічну картину кочового світу імперії Джучидів. Галицько-Волинське князівство і його відносини з Ордою досить детально досліджено в роботах М. Котляра[101], В. Нагірного[102], О. Головка[103]. Відносинам Польського королівства з Золотою Ордою присвячено студії Г. Лабуди103 [104], С. Краковського[105], В. Чрзановсько- го[106] і частково Г. Пашкевича[107] та Ю. Вирозумського[108]. Слід зауважити, що автори розглядали їх крізь призму конфлікту між державами. Доволі детально подано описи ординських вторгнень. В той же час питанню дипломатичних відносин, за виключенням монографії Г. Пашкевича, відведено другий план. Угорсько-ординські відносини, в контексті того, як це позначилося на українських землях, досить детально проаналізовані І. Вашарі[109]. Вчений, показавши ретроспективу ординської політики Арпадів, дав реконструкцію хронології і напрямків військових операцій угорців в середині XIV ст. Питання ординської появи на Балканах, особливо в Приду- нав'ї, і розвиток стосунків з болгарськими державами, досліджували в працях П. Никова[110], В Гюзельова[111], П. Павлова[112]. Так, П. Ников досліджуючи історію Віденського князівства, показав, що слабкість внутрішньої влади в цій болгарській державі, одразу призвела до посилення тиску зі сходу. Причому, спочатку це були представники аристократії з Південної Русі (за спостереженнями Я. Пилипчука — Болохівщини[113]), найвідомі- шим з яких став князь Яков Святослав, а вже згодом і безпосередньо ординців. В. Гюзелев дав комплексну характеристику і оцінку болгаро-золотоординським відносинам, показавши при цьому їх динаміку, економічну специфіку і воєно-політичні контакти. Детальний опис політики Ногая на Балканах, зроблений вченим, дає можливість, в порівнянні подібних програм Джу- чидів на південному заході, визначити загальні риси і напрями Золотоординської політики в Європі загалом, зрозуміти логіку і причини дій ханів, критерії, за якими вони визначали плани військових операцій і завдання дипломатичних місій. Розробки П. Павлова вже безпосередньо стосуються Золотої Орди. Оскільки Болгарія і Галицько-Волинська держава мали відносно до Улусу Джучи схожі перспективи, то і доробок П. Павлова, в поєднані передусім з роботами М. Котляра, дає досить цікаву картину золотоординської влади на її західних кордонах. Литовсько-ординські контакти розглянуто в працях В. Па- шута[114], Д. Баронаса[115], Ф. Шабульда[116], А. Дубоніса[117]. В. Па- шуто спромігся прослідкувати всі основні контакти ВКЛ з Золотою Ордою протягом їх сусіднього існування. Взагалі працю вченого характеризує широка і доволі повна оцінка литовсько- татарських відносин. Подібним же узагальнюючим характером, проте вже з урахуванням висновків нових досліджень, позначений третій том історії Литви за авторством Д. Баронаса, А. Дубоніса і Р. Петраускаса[118]. В працях Д. Баронаса і А. Дубоніса більше уваги приділено періоду від правління Мін- довга до Тройдена. Так, Д. Баронас спробував реконструювати відносини литовців і ординців з урахуванням їх територіального розташування (лісні мешканці литовці і степові-татари). Вчений припустив, аналізуючи німецькі хроніки, що перші повідомлення і інформацію про татар (читай — монголів) литовці отримали незабаром після битви на Калці 1223 р. А перша поява степовиків в землях з литовським населенням чи підконтрольних Литві, могла мати місце вже 1237 р. В той же час А. Дубоніс, досліджуючи історію правління князя Тройдена, досить детально показав події, що мали місце в 1270-х рр., коли на Литву відбулося кілька ординських нападів поспіль. Контакти італійських колоній з Золотою Ордою доволі детально висвітлені у вже згадуваних працях Д. К'юріні-Поплав- ської[119] і С. Карпова[120], також чимало уваги цим аспектам приділено в розробках Є. Скржинської[121] та О. Єманова і А. Попова[122]. Слід згадати розробки, присвячені тим європейським регіонам, що стали в XIII ст. крайньою межею просування монголів. Так сербський дослідник О. Узелац[123] реконструював події, пов'язані з появою монголів 1241-1242 рр. біля Браничева і Білграда. Причому рух цих завойовників він роздивлявся крізь призму пересування кочовиків (в першу чергу, половців) в цьому регіоні загалом. Фінський вчений А. Пентті встановив хронологію й дослідив масштаби проникнення ординського впливу в північнобалтійський регіон[124]. Історія держав, що відкололися від Золотої Орди, дає можливість реконструювати за їхнім устроєм, особливості зовнішньої політики та економіки, демографічних процесів їх життя ще за часів, коли ці держави були улусами імперії Джучидів. Так, Кримський ханат став об'єктом дослідження В. Смирнова[125] і М. Уреклі[126]. Астраханський ханат і Ногайська Орда досліджувалися І. Зайцевим[127] (вченому також належать нариси з ординської історії XV ст.[128]) і В. Трепавловим[129] відповідно. Руські князівства — К. Базилевичем[130], Л. Черепнинім[131] тощо. Золота Орда XV ст., що в російський історіографії має визначення як Велика Орда, стала предметом нарису В. Трепавлова[132]. Праці, в яких висвітлюється період занепаду Золотої Орди і його впливу на Європу, належать перу Л. Коланковського[133] та І. Греков[134]. В монографії останнього розглядаються процеси розпаду держави Джучидів на фоні європейської політики, показано унезалежнення Росії. В роботі Л. Коланковського розглянуто ординську історію крізь призму зовнішньої політики ВКЛ. Дослідження істориками золотоординських часів стримувалося (і така ситуація залишається до сьогодні) браком письмового джерельного матеріалу. Відповідно набували цінності результати археологічних і нумізматичних розробок. Здебільшого опрацьований археологами і нумізматами матеріал ставав єдиним достовірним джерелом інформації щодо цілих зрізів історії Золотої Орди. Слід відзначити, що основними об'єктами археологічних розкопок ставали місця поселень чи могільників (кургани, мавзолеї, інші поховальні комплекси), що наклало свій відбиток на специфіку знайденого матеріалу. В археологічній складовій золотоординська доба досліджена нерівномірно. В силу різних обставин XIII-XIV ст. опрацьовувалися лише на Півдні України: в Північному Причорномор'ї і на узбережжі Кримського півострову. Це дало змогу археологам, за понад столітній період дослідження цих регіонів, реконструювати достатньо повно їх матеріальний світ. Найбільшої уваги приділялося Кафі[135], як центру Генуезьких колоній в Чорноморському регіоні. Чимало цікавого матеріалу вченим принесли дослідження інших населених пунктів Криму: Судака, Керчі, Чембало, Чуфу-Кале, Херсонесу, Мангупу[136] тощо. За результатами розкопок міст Північного Причорномор'я: Білгород-Дністровського[137], Очакова[138], Олешші, Протолчі маємо також цілу низку робіт. На протилежному полюсі України, а саме лісостеповий і лісовій зонах, довгий час археологічні дослідження уривалися періодом вторгнення монголів. Відповідно головним здобутком з ординської тематики стали реконструкції завоювання монголами руських міст в середині XIII ст. Наприклад, Ю. Кушнірж видав цікаву працю по місту Ярославу. Проаналізувавши знахідки, вчений реконструював падіння міста, з'ясував хронологію його відбудови і т. п.[139] В подібному дусі досліджувалося городище Зелена Липа, будівництво якого було пов'язано, на думку А. Федорука[140], саме з ординською небезпекою XIII ст. Аналіз воєнної архітектури і різного військового реманента дозволяє вченим зрозуміти, яку загрозу в воєнному плані представляли ординці, які бойові засоби вони мали. Що ж до степових територій України, то, мабуть, першими найповнішими археологічними роботами були археологічні розвідки Ю. Сіцінського[141] і В. Антоновича[142]. В останні десятиріччя ситуація почала змінюватися. Як наслідок маємо цілу низку цікавих досліджень як щодо руських, так і ординських міст і поселень XIII-XIV ст. Головне — археологам вдалося реконструювати побут як завойованого населення, так і самих завойовників. В цьому контексті революційними можна назвати результати розкопок С. Бєляєвої[143]. Дослідниці вдалося відкрити поселення сільського типу (Кома- рівка) на південній Київщині. Це дало змогу уявити життя міської округи за ординської доби. Такими ж значущими є результати розкопок кіровоградських вчених Н. Бокій, І. Козир і О. Чорного на Торговицькому городищі, де було відкрите і досліджене золотоординське місто[144]. Причому, крім вивчення матеріальної культури, були проведені й антропологічні спо- стереження[145]. Не менш важливими і значущими стали археологічні розкопки на могильнику Мамай Сурка і Кучугурському городищі. Їх результати відбито в публікаціях М. Єльнікова[146]. Цікаві дані стосовно східних теренів України часів Золотої Орди наводить в своїх працях Е. Кравченко[147]. Завдяки висновкам, зробленим автором, донбаський регіон з «пустих» теренів середньовіччя, представ перед нами доволі густо заселеним (в силу можливостей кочового господарства) регіоном. Цінними є спостереження науковця щодо поселень часів Золотої Орди. Кількісне накопичення археологічного матеріалу супроводжується його систематизацією. Даний напрям наразі активно розвиває К. Капустін[148]. Нумізматичні дослідження окремих регіонів України часів Золотої Орди відомі ще з XIX ст. Можна відмітити статтю В. Григор'єва[149] по Криму. На землях Русі цікаві монетні знахідки зафіксовані Ю. Сіцінським і В. Антоновичем при складанні археологічних карт Поділля і Київщини[150]. М. Котляр, досліджуючи грошовий обіг на території України, вперше в історіографії спробував ідентифікувати ареал знахідок дирхемів в колишніх золотоординських володіннях і здійснити їх прив'язку до політичної карти. Причому, деякі запропоновані ним положення до сьогодні не втратили своєї актуальності[151]. Враховуючи важливість і значення результатів нумізматичних досліджень для вивчення золотоординського періоду в українській історії, слід зазначити, що цей напрям в сучасній науці репрезентований, з одного боку, розробками, що вивчають монетні скарби, віднайдені під час археологічних експедицій (Г. Козубовський[152] та С. Климовський[153]), а з іншого — дослідженнями монет з приватних колекцій, походження яких здебільшого залишається невідомим (К. Хромов, І. Хромова, В. Лє- бєдєв[154]). В цілому слід констатувати, що науковий доробок який існує на сьогодні по золотоординській тематиці, а також по історії України в цілому, створює широке тло для дослідження золо- тоординської доби в історії України.