Геґемонія Київа на сході Европи.

Державу свою Ярослав поділив між семеро своїх синів і це стало початком її дефінітивного розпаду. Одначе, Київ остільки переважав інші землі багатством та могучістю, що володар його залишався ще довго наймогутнішим на сході Ев- ропи.

ського халіфату позбавив Україну вигідних тор­говельних партнерів. Грошеве господарство по­чало занепадати і великий князь у Київі вже не мав змоги утримувати відповідну для оборони всеї землі кількість війська. А заняття чорно­морських степів новою дуже ДИКОЮ І ХИЖОЮ Op-. дою Половців в шестидесятих роках XI. віку по­ставило нарід перед необхідністю боротьби за іс­нування. Ряд дрібних князів зі своїми дружи- ; нами з окремих волостей лекше міг оборонитись від постійних, але звичайно невеликих кочовничих наїздів. Тому поодинокі місцевости швидко зрос­лися зі своїми князями і бачили тільки в них своїх володарів та оборонців. Зрозуміння необ- хідности державного роздроблення виступило ясно в тогочаснім суспільстві; Взаємна різня бра­тів спадкоємців, як після смерти Святослава та Володимира, стала неможливістю. Саме в цей час почали літописці творити «окаянну» репутацію найенерґійнішому братовбивці Святополкові. !

Князь із дружиною стали тепер вартістю і кожне

значніше місто тільки й мріяло здобути собі

свого окремого князя.

ризму племінного з X. віку почав з кінцем XL

віку зазначатись "партикуляризм територіальний.

Найскорше відокремилась Галичина, де засіли

князі лінії Ростислава Ярославича. Швидко створили відрубну цілість теж Сіверщина та Переяс­лавщина. У першій з цих земель міцно засіла ди­настія Ольговичів, потомків Святослава Яросла­вина. Натомість Волинь та Турово-Пінщина, хоч і мали часто своїх власних князів, ще довго пере­бували у тісному звязку з Київом..

Зберегти в таких обставинах, принаймні тео­ретичну єдність землі, можна було лише, надавши київському князеві титул цісаря, або короля, який стояв би морально вище над територіаль­ними князями. Але на відповідне для цього на­пруження політичної думки Київська Русь не спромоглася. Володаря «золотоверхого» міста на­зивали, правда, «великим» князем, але цей епітет не надав йому ніякої особливої ваги. «Великими» стали себе незабаром іменувати також князі Чер- нигівські, Смоленські, а на російських землях — Рязанські та Владімірські. Вина за цю політичну недальновидность падає на інтелектуально про­відну верству — духовенство. В Німеччині саме воно стало головною опорою цісарства. Короную- чись (962) на цісаря Священної Римської Імперії, Otto Великий якраз заснував свою могучість на службовому духовенстві, залежному від нього у своїх земельних наділах. Але на Україні духовенство було чуже, грецьке, ніяк не за­інтересоване у вивишенні київського князя.

Українець, митрополит Іляріон, величав Володи­мира Великого «каганом». Цей хозарський титул скорше всього можна прирівняти до титулу «ца­ря». Іляріон певне мав на увазі, як митрополит, авторитетом Божим піднести значіння київського князя. Володимир став по його словам «еди­нодержцем землі своєї» і «вподобився посі- щення Вишнього», а сина Ярослава, возве­денного Богом од чресел його, «зробив Гос­подь наступником у владі*). В цьому були готові зародки концепції Богом вивищеної київської династії. Але володіння Іляріона було коротке і його велика ідея не знайшла по­слідовників.

Заволодіти Київом міг, коли йому усміхалося щастя, кожен князь, навіть так сумнівно спорід­нений з Рюриковичами, як Полоцька династія, що можливо ніколи й не підлягала Київу. Війна проти цеї першої білоруської держави завше бу­ла дуже популярна серед українських князів, які для неї залишали свої домашні усобиці. Над рікою Немизою 1067. розбила коаліція синів Яро­слава полоцького князя Всеслава. Полоненого його привезли до Київа, але тут міське населення

*) Цит, по: Грушевський Історія української лі­тератури II₁ 65—67.

визволило його і наставило собі князем, вигнав­ши Ізяслава. Через кілька місяців Всеслав утік назад до Полоцьку. Так само, користаючись із непопулярности Ізяслава, захопив був київське княження чернигівський Святослав II. Ярославич і затримав аж до своєї смерти (1073—1076). Правдиво зростися з містом судилося, одначе, лінії наймолодшого брата Всеволода, що наслі­дував Ізяславові (1078—1093). Літопис кри­тикує цього князя за те, що оточив себе молод­шими дружинниками і не слухав ради старих до­свідчених мужів. Неперечно, вийшов цей закид з кругів саме значної київської аристократії, яка мала близькі стосунки з манастирями, де писа­лись хроніки. Відома постать такого аристокра­та Яня Вишатима, сина погромленого Греками воєводи. Вишатич належав до найбагатших і най- впливовіших мешканців столиці й славився своєю побожністю. Очевидно, дійшло в Київі в другій половині XL віку, мабуть, не без звязку зі заво­рушеннями часів Ізяслава, до зросту значіння старших, спертих на власні земельні маєтки, дру­жинників. В зближенні з масою вояцтва треба бачити спробу розумного і хитрого князя зміц­нити свою владу та знайти опертя проти завели­ких претенсій вищого вояцтва.

Може власне завдяки цьому загостренню

після смерти Всеволода престол перейшов не до його сина Володимира Мономаха, а до старшого в роді Святтолка II. Ізяславича (1093—1113). Це був мало здібний і нерішучий володар. Щоби врятувати свою землю перед на­падами кочовників, він одружився з донькою ва­тажка Тугоркана.

;

власнім інтересі уникнути Мономах. Політика Мономаха знаходила співчуття у найширших ко­лах громадянства і для них він залишився голов­ним героєм спільних успішних походів проти По­ловців на початку XII. віку (1103, 1107). Ocoo- ливо похід 1111. р., закінчений страшним погро­мом кочовників над річкою Сальницею, надовго звільнив Україну від грабіжних нападів.

Не диво, що після смерти Святополка II. кия­ни, всупереч постановам Любецького з'їзду, який Гарантував кожній родині її волость, вигнали си­на покійникового і покликали, вславленого недав­німи перемогами, Володимира Мономаха до себе (1113—1125). Місто залишилося при своєму виборі і зберегло вірність славному князеві та його потомкам. Але всеж це революційне покли­кання стало причиною столітньої боротьби но­вої київської династії з чернигівськими Ольгови- чами, старшою лінією Ярослава Мудрого, які вважали свої права на Київ більшими. Справді, за панування зручного політика Мономаха, що обєднав під своєю владою Київщину, Волинь, Переяславщину, Смоленщину, Новгород та до- річчя горішньої Волги, до серйозної боротьби не дійшло.

37

ритету, без війни зберегти провідне становище. Князівській енергії давав він вихід у популярних спільних походах на Полоцьк (1130). Тільки брат і наступник Мстислава, Ярополк, не мав уже здібностей на трудну ролю провідника всеї Русь­кої землі. Крім того сіверські Ольговичі знайшли собі союзника в Галичині, яка теж чулася загро- женою могутністю Київа. Це останнє князів­ство росло в цей час на силах. Сини Ростислава Ярославича: Володар перемишльський та осліпле­ний Василько теребовельський жили в згоді. Після смерти обох братів зєдналась ціла земля під владою одного князя, сина Володаревого, Во­лодимирка (1124—1153), хитрого політика и упертого ворога Київа.*) 3 його допомогою за­хопив київський стіл після смерти Ярополка, Все­волод II. Ольгович зі Сіверщини (1139—1146). Видатний політик втримався він у Київі аж до смерти, але його спроби забезпечити тут пану­вання своєї династії не вдались, не дивлячись на те, що він готовий був окупити це забезпечення від київських міщан значними обмеженнями княжої влади в їхню користь. Київщина не спо­кусилася ніякими привілеями, щоби лише збе-

*) Імя „Володимирко'—призирливий димітутив во­рожої галицькому князеві Київської літописи. Справжнє імя його було Володимир.

З».

регти вірність молодшій лінії Ярославичів: інте­ресний приклад інтенсивносте партикулярного патріотизму в поодиноких землях. Зараз же після смерти Всеволода захопив Київ талановитий внук Мономаха, Ізяслав II. Мстиславич (1146—1154) з Волині, а кияни самі вбили брата Всеволодового, Ігоря, та привітали поворот їх улюбленої динас­тії. Одначе, тепер усобиця почалась серед неї са­мої. Син Мономаха, Юрій Довгорукий, князь суздальський, спераючись на свої словяно-фін- ські землі, заявив претенсїї на Київ. Це вперше сягала політично сконсолідована московська дер­жава по геґемонію в східній Европі. Та Київ був ∏ζe досить сильний, щоб устоятися проти спілки Суздалю з Галичем, а в особі Ізяслава II.

Остання епоха сили та значіння колишньої ре­зиденції Володимира Великого за Ізяслава II. знайшла свій вираз у ще одній спробі наперекір царгородському патріярхові поставити митропо­лита з місцевих. Собор із шести єпископів ви­брав видатного письменника і ученого Клима

Смолятича (1147—1155), але після смерти Ізя- слава втратив цей останній всяке опертя і мусів зріктися митрополичого стільця. Вигнавши ін­ших суперників, вїхав Юрій Довгорукий до Київа (1155—1157), але після його скорої смерти влаштували кияни різню ним приведених знена­виджених суздальців. Після дальшого кілька­літнього переходу з рук в руки віддихнуло місто на деякий час під берлом брата Ізяславового, Ро­стислава, князя смоленського (1161—1167).

5.