Боротьба за геґемонію в східній Європі.

Зі смертю Ізяслава II. скінчився період пере­ваги Київа на сході Европи. Город тратить що­раз більше свов давнє значіння, а згадані вже зовнішні причини, в наслідок яких Україна з осе­редку культурного світу пересунулась на загро- жену номадами периферію, спричинювала і даль­ший занепад його багатств і торгівлі.

Всеволодом Велике Гніздо (1176—1212). Суз­дальська геґемонія затяжіла над Україною. Андрій та Всеволод хотіли звести Київ на ста­новище другорядне. Для цеї ціли старались вони тримати там слухняних їм князів та часто їх пе­реміняти. Для цеї ціли улаштовано і страшний розгром безборонного міста, що добровільно від­крив суздальському військові свої брами (1169). Зручна політика північних князів та великі ресур­си, що вони могли витягнути зі своєї землі, якої пасивне фінської крови населення дозволяло на початки князівської централізації, допомагали їм до успіхів. Змякшувала цю гегемонію лише чисто мілітарна краща боєздатність Українців, що ви­явилась вже біля Перепятихи. Так 1172. року князь Мстислав із Мономаховичів, оточений у Вишгороді Андрієм Боголюбським, не тільки ви­держав облогу значно численішого війська, але й погромив його та змусів до ганебної утечі. Ма­ленькі українські князі не мали, одначе, змоги ви­користати такі успіхи, а великий князь Суздалю завше вмів 'настренчити їх одних проти других.

42.

лежні до Київа землі і засісти у позбавленому провінцій місті. До того в 70—80-их ро­ках XIL віку знову оживились половецькі напа­ди, вимагаючи побільшеної уваги в бік степу.

Єдиною силою, що могла творити противагу північному Суздалеві, була Галичина. Син Воло­димирка, Ярослав Осмомисл (1153—1187), дов­гим мирним правлінням підніс свою країну на значний степень могучости. Зовнішні обставини цьому сприяли: це була епоха Хрестових похо­дів і в звязку з ними піднялось значіння шляхів, що звязували західню Европу з Орієнтом, отже теж і річних ліній Прута й Дністра. Очевидно, роля їх лишалась всеж побічною, тому й багат­ством і силою Галичина ніколи не могла зрівня­тися з Київською державою. Всеж Ярослав Осмомисл використав вигідну ситуацію, опану­вавши всю течію Прута й Дністра та станувши над Чорним морем. В відчутті своєї сили змінив він традиційну політику свого батька і заняв не­прихильне до. Суздалю становище.

Слабим місцем Галичини була наявність побіч князя і дружини ще одної політичної сили, міцно звязаного зі землею — боярства. Ця, на західно­європейський взірець сформована земельна ари-, стократія, стреміла до обмеження княжої влади і вічними заворушеннями унеможливлювава дале-

43

косяглі політичні підприємства. Звязані з могучі- стю боярства соціальні обставини певно вплину­ли і на появу півкочової української людности на нижньому Дністрі й Пруті, відомої під назвою «бродників». Характерно, що лише для Галиць­кого князівства представляла ця степова збира­нина якусь соціальну небезпеку і про напади бродників відомо головно на галицьке Пониззя. Співчутта з ними серед населенна, з опозиції до існуючого ладу, виступило теж в першу чергу на західній Україні.' Коли свояк Ярослава Ocmo- мисла, князь Іван Берладник, пробував з допомо­гою бродників здобути собі Галичину, то він знайшов підтримку серед селянства, яке збіга­лось до нього (1159).

Син Ярослава, Володимир (1187—1198), не був людиною, яка б могла справитись із бояр- 44 -

ською опозицією. Вигнаний із Галичини, приво­див він на неї Угрів і остаточно вернув собі бать­ків стілець лише завдяки протекції німецького цісаря Фридриха Барбаросси та Всеволода суз­дальського. Використати можливости Галичини для скинення московської гегемонії на Україні могла лише видатна рішуча людина, яка мала би певне опертя проти всесильного боярства. Таким був унук Ізяслава II. володимирський князь Ро­уан. Великий (1199—1205).

На Волині теж уже існувала сильна верства осілих на землі дружинників. В протилежність до Галичини, волинське боярство мирно ужива­лось із князями, а зокрема виріжнялось міцною відданістю родові Мономаховичів, з якого похо­див Роман. Маючи тверду опору в своїм Воло­димирі, Роман міг не рахуватись з настроями га­лицької аристократії, а свобідно використовувати засоби країни для побудування великої дер­жави. Опанувавши Галичину, відразу почав Ро­ман обєднувати українські землі. Він захопив Київ і посадив там свого підручного князя, Інґва- ря луцького. Таким чином вирвано Подніпровя зпід чужої геґемонії; Всеволод Велике Гніздо не наважився противитися Романові а волів покін­чити діло миром. Кількома походами на Полов­ців, Роман остаточно підрізав їх воєнну силу. Цим

підприємством володар незагрожених кочевни­ками лісних теренів, показав своє зрозуміння до потреб всієї України та здобув моральне оправ­дання для свого верховодства в ній. Боротьба зі степом серед завше життєво заінтересованою цею справою суспільстві служила вже від часів Моно­маха найкращим засобом здобути собі при­знання і популярність.

Всі здобутки Романа були тепер змарновані. Всеволод суздальський знову простер свою геґе- ' монію над Київом. Знову щокілька місяців по­чали мінятися там князьки, хоч тепер може пере­вагу мали чернигівські роди. В Галичині ви- бухла усобиця, що потривала кількадесять літ і дістала назву «великий мятеж». Малі діти Ро­мана мусіли тікати на Волинь, а потім до Поль­щі. До Галича покликали бояри насамперед трьох братів сіверських князів Ігоревичів[*]). Ці, одначе, спробували увільнитись від контролі бояр, улаш­тувавши різню найвидатніших їх представників. Ігоревичі своєї мети не досягай. Решта бояр за­кликала на допомогу Угрів і, піймавши своїх кня­зів, повісила їх (1211). Один із бояр, Володислав Кормильчик, сам спробував проголосити себе кня­зем, але також не втримався. Всі ці події — різ­ня, повішення князів, проголошення князем бо­ярина — являються зовсім виїмковими у давній українській історії і свідчать про велике роззлоб- лення воюючих сторонциптв. Угорський король Андрій II. та польський князь Лешко заключили між собою в Спиші умову (1214), згідно з якою Галичину діставав малолітній угорський короле­вич Кольоман (5 літ), оженившись із ще молод­шою польською князівною Соломеєю (2 роки). Фактичне правління краєм залишилося в руках начальників мадярських залог. Синам Романа, підростаючим Данилові й Василькові, віддано Володимир. Занедовго, одначе, посварились ме­жи собою Лешко й Андрій II. і цим скористався новгородський князь Мстислав Удалий (1219— 1227), щоб самому опанувати Галичину. Як доб­рий вояк, побив він угорські й польські війська, але сам бездітний, погодився визнати мадярсько­го королевича своїм наступником.

Тимчасом Данило та Василько при вірній під­тримці відданого їм волинського бо'ярства скрі­пляли своє становище. їм удалось здобути

Холмщину і обєднати довкола себе майже цілу Волинь.

милка Святослава з Хозарами. Інша вже річ, що численна з дисциплінована сила «безбожних Мсавитян, званих Татарами», занадто перева­жала розсварених і зависних один на одного князів. Похід закінчився повним розгромом ' спільників у битві над Калкою, де полягла біль-. шість князів, а взяті в неволю------------------------------------------------------------- замучені. Та­

тари на цей раз не використали успіху, а повер­нули назад до Азії.

Поразка над Калкою не зменшила сили й е- нерґії Данила і незабаром після смерти Мсти­слава Удалого (1228) вступив він в останню бо­ротьбу за Галич. Суперниками його були спершу угорський королевич Андрій, а потім, підпомага- ний Уграми, чернигівський князь Ростислав. Але властивим ворогом Романової династії залиша­лись місцеві бояри. Галицько-Волинський літо­пис, головне джерело відомостей про «великий мятеж», писаний гарячим сторонником Данила, і звідти походить оцінка боярства, як анархістич- ного, несталого і віроломного.

49 оправдували свою діяльність, не відомі. Зі звістки про стятого Данилом «за гордість його» бояр­ського прихильника, співця Митуси, можна ду­мати, що існувала навіть полемічна література (може лише усна) проти Романовичів. Цей останній домисел має тим більшу правдоподіб­ність, що вище галицьке духовенство, отже го­ловна культурна верства, була настроєна одна­ково. з боярством. Відомий спротив галицького єпископа Артемія, коли Данило в останнє здобу­вав Галич а горожане добровільно передались на його бік. Примушений вийти назустріч Романо­вичеві, єпископ мав, по словам літопису, усмішку на устах, але очі повні сліз. Остаточно Данило пе­реміг і його супротивники перейшли в історію з епітетом «коромольників».

Галич багато разів переходив з рук у руки; аж 1238. р. заволодів ним Данило остаточно. Це була хвилина, коли йому вдалось обєднати майже всю Україну. Він вирвав навіть Київ із рук слабих чернигівських князів та посадив там свого відпоручника тисяцького, Дмитра. Пере­хрестила Данилові заміри татарська пожога. Внук Чинґісхана, Батий, зявився 1236. у східній Европі з великим військом, що своїм вишко­лом і тактикою далеко переважало тодішні єв­ропейські почоти збройного лицарства. Після

5°

завоювання волжських Болгар та Московщини, зявився Батий на Україні. 1239. взяв Чернигів та Переяслав, 1240. — Київ, і руйнуючи та паля­чи дальші міста, пройшов аж на Шлеськ та до Угорщини. Одначе ряд волинських міст· зумів оборонитися, в першу чергу Кремянець. В 1242. році повернувся Батий назад і заснував над Вол­гою т. зв. Золоту Орду, яка володіла майже по­ловиною Европи. В літописи ввійшли татарські вбивства та знищення сильно· перебільшеними. Конкретно відома велика релігійна толерант­ність Татар, а, отже, і пошана до культурного життя підбитих народів. Як би Володимир, Бе­рестя чи інші міста були вирізані до решти, Дани­ло, якого головною опорою була Волинь, не мав би вже того значіння, що давніше. Тимчасом цього не видно і хоч син Романа мусів визнати татарську зверхність, то Батий трактував його з певною пошаною як сильного васала. Це ви­разно виступило в літописнім оповіданню про поїздку Данила в орду. Випивши кобилячого мо­лока (кумису), що символізувало визнання та­тарської зверхности, дістав Данило в дар від хана, як більш для себе відповідний напиток, вино. Це означало знову респект хана перед ще не зломленою силою Галицько-Волинського кня­зівства. Недурно-Ж відчуло оточення князя по-

А дорож його до орди як страшну ганьбу. При зов­сім зломанім опорі це почуття не могло б мати місця. Недурно-ж в 1245. році зміг Данило під Ярославом нанести велику поразку угорсько- польському військові, що допомагало претенден­тові на Галич, Ростиславові чернигівському. Ця перемога на сотню літ поклала край зазіханням чужинців на українські землі і остаточно закрі­пила західню Україну за династією Романа. Ле­менти про татарські звірства більше звучать як агітаційний засіб заохоти до дальшої боротьби. В них треба бачити тогочасну воєнну «Ґроєльпро- паґанду» проти орди.

Положення Данила залишилось всеж дуже скрутним. Дрібні чернигівські князі обернулися у верству більших землевласників і вповні при­знавали владу Татар. Також і київські володарі стояли в залежности від ординських баскаків,.а самі промишляли степовими розбоями. На, за­хідній Київщині та на Поділлю дійшло навіть до повного розпаду київсько - дружинного устрою. Поодинокі сільські громади віддавалися прямо під татарську зверхність і платили баска­кам данину, залишаючись ∣y своїм внутрішнім, житті під керівництвом власних князів, ніяк не спорідених з династією Руриковичів. До таких належала Болоховська земля, якої географічне

5.2 ‘ положення точно не відоме (мабуть горішнє Побожжя). Татарське правління забезпечува­ло їх зі зовні; але Болоховські князі не об­межились спокійним господарюванням на сво­їх землях, лише відразу почали експанзію вбік Галицько-Волинської держави, В 1241. році вони невдало пробували захопити Бакоту. Знов ха­рактерно, що наступ цих народоправних громад звернувся не проти нікчемних решток князів­ського побуту Київа й Сіверщини, а якраз про­ти досить міцного аристократичного, устрою за- хідніх земель. Очевидно, саме в цей бік, як дав­ніше від бродників скеровувалась соціяльно-атрак- ційна сила народовластя під татарською зверхні­стю. Серед невдоволених боярсько-дружинним устроєм завше могли Болоховці знайти собі при­хильників і таким чином являлись вони небез­печним ферментом по сусідству. Питання його ліквідації було питанням внутрішнього ладу Данилової держави. Але була й інша причина, що мусіла довести до зудару з Татарами. Гали- чина-Волинь залишались невеликим, зі всіх бо­ків стисненим сильними Сусідами, краєм. Трива­лий рятунок могло дати лише обєднання зі схід- иьо-українськими землями, себто відновлення по­літики Романа і своєї власної з перед 1240. Да­нило почав систематично готуватись до немину-

53 чого порахунку з Золотою Ордою, будуючи замки та стараючись позискати собі в Европі союзників для Хрестового походу проти Татар. Скорше всього заприязнився Данило з угорським коро­лем Белою IV, що сам сильно потерпів від Та­тар. Але замість допомоги втягнув цей останній Данила у вир європейської політики, в боротьбу за спадщину по вимерших австрійських герцогах Бабенберґах (1246—1261), де Данило виступив разом з Угорщиною проти чеського короля Пше- мисла-Отокара II. Добрі відносини з польськи­ми князями, особливо з Конрадом Мазовецьким, втягнули Данила у війну проти литовського князя Мендовґа, яка закінчилася з покревненням обох володарів, при чім Данило дістав на півночі землю Ятвягів, а його син Шварно — вигляди стати спадкоємцем Мендовґа. Великі надії по­кладав син Романа на допомогу папи при орга­нізації Хрестового походу проти невірних Татар, а взамін обіцяв він церковну унію. LJi надії завели; п'апа тільки прислав королівську корону, якою Да­нило й коронувався в Дорогичині 1253. Нарешті кількома походами (1252, 1254) систематично понищив Данило Болохівські волості. Але ре­альної помочі так ні звідки й не було, а тимча- сом Татари виступили проти короля. Полково­дець Бурундай з сильним військом зажадав збу­рення побудованих фортець. Будучи сам без спільників, Данило мусів скоритися. Тільки йо­го улюблену резиденцію, Холм, вдалося вряту­вати перед знищенням. Скоро після цеї ката­строфи своїх плянів помер і король Данило (1264).

6.