Кінець Галицько-Волинської держави.

Властиво про катастрофу можна говорити ли­ше з точки погляду залишення експанзивних планів Данила на східню Україну. Як політич­ний організм у конфлікті з Золотою Ордою, Га­лицько-Волинська держава не лише встоялася, але й зберегла фактичну незалежність, визнаю­чи хіба номінально татарську зверхність.

ним і соціяльним питанням. Приймаючи на увагу трудне становище супроти могучої орди, ' треба признати тим більшу заслугу таким як печатник Курило, дворський Андрій і інші лед­ве знані по іменах сподвижники Данила, з яких складалася ця верства. Але всеж невдача плинів короля мала характер катастрофи: вона припе­чатала долю Галицько-Волинської держави, що залишилася скалком української території рано чи пізно засудженої на загубу серед сильніших сусідів. Про новий наступ на орду годі було й думати. А зречення з природніх та людських ре­зервуарів східньої України означало зречення з можливости стати першорядною воєнною поту­гою. Наступники Данила не змогли стати тим ядром, довкола якого кристалізувався би визвольний протитатарський рух і так втратила їх держава всяку рацію існування. На вазі цьо­го твердження нічого не зміняє обставина, що завдяки внутрішнім усобицям у Польщі й Угор­щині, позиція сина Данилового, Льва І. (1264— коло 1301), була ще досить блискучою. В рр. 1281—1283. вдалось йому навіть сягнути за гори і на досить довгий час заволодіти Карпатською Україною.

лодимир (1270—1289), і молодший брат Льва, Мстислав. Хоч всі ці князі не дуже ладили між собою, але в зовнішній політиці виступали вони солідарно. Вся держава зєдналася знову під бер- лом короля Юрія І. Львовича (приблизно 1301 — 1308). З королівського його титулу можна ду­мати, що він відновив зносини з папою, як за Данила. Резидував Юрій у Володимирі; видимо Волинь і далі лишалась головною опорою кня­жої влади.

Найбільшим успіхом короля було засновання галицької митрополії (1303). Після спустошен­ня Київа Татарами, почали митрополити - Гре­ки вчащати на Московщину, де під татарською владою залишились багатші князі, які їх могли краще протегувати. Тимсамим українська Цер­ква почала попадати під чужий ворожий вплив. Коло 1300. митрополит Кирило III. назавше пе­реселився спершу до Владіміра, а потім до Мо­скви, Україна залишилася без церковного голови. Тоді Юрієві І. вдалось добитись у царгородського патріярха засновання нової митрополії в Галичі, яка проіснувала до кінця держави Романовичів (1347), коли π завдяки інтригам Москви патрі- ярх знову скасував. За наслідників Юрія І., Льва II. та Андрія (приблизно 1308—1323), які правили разом, втратила Галицько-Волинська

держава Карпатську Україну на користь У­горщини (біля 1320), та Турово-Пінщину на користь Литви, яка перебрала справу обеднання та визволення українських племен. Ці всі втрати були симптоматичні: королі Карл-Роберт угорський і Владислав Локе- тек польський перевели далекойдуче обеднання своїх народів і починали натискати на державу Романа, що. від часів Льва все ще по інерції до­тримували добросусідські взаємини зі слабну­чою ордою.

Князь Юрій II. Болеслав (1323—1340) похо­див з князів мазовецьких і доводився лише ро­дичем Андрієві та Львові II., що зійшли зі світу, не залишивши нащадків. Галицько-Волинський трон припав йому по вибору бояр, які, очевидно, зискали сильний вплив на діла управління.

ва, вирушив польський король Казимир Велики" на Галичину. Та цим разом вдалось йому захо­пити лише деякі пограничні міста (мабуть Ся- нік). Перемишльський воєвода Дмитро Детько встиг згуртувати довкола себе боярство і при­кликати на допомогу Татар. Галичина визнала князем Любарта, що вже сидів на Волині (f бі­ля 1384), хоч у дійсності вся влада лишалась в руках боярської олігархії. Признання Ґедимі- нового сина, розуміється, забезпечувало підтрим­ку Литви-Руси, але ця остання, звязана війною з німецькими рицарями, Татарами і Московщи­ною, не була в стані багато допомогти. Остаточ­ний вислід залежав від настроїв населення.

Здисципліноване, завше солідарне зі своїм князем, боярство Волині зуміло відстояти власну землю, а розбита безсила галицька аристократія попала до польської держави. В 1349. році, після смерти Дмитра Детька, захопив Казимир Вели­кий майже всю Галичину. В слідуючім, році до­говорився він з королем Людовиком угорським, що спадщина Романовичів має належати угор­ській короні, але до життя Казимира надана в лен королеві Польщі. Союзники, одначе, не доці- нили упертости Любарта і його Волиняків. Похід Людовика й Казимира в р. 1352. закінчився нічим після невдалої облоги Белза, що його успішно

ібо

оборонив воевода Дрозд. Після кільканадцяти літ боротьби, вдалося було Казимирові захопити Во­лодимир (1366), але зі смертю його всі'здобутки Поляків на Волині були знову втрачені (1370). Аж 1377. дефінітивно відступив Любарт Людо- викові, тоді вже королеві угорському і польсько­му, Белз її Холм, а решта Волині натомість могла спокійно залишитись при великім князівстві Ли­товсько-Руськім.

В Галичині призначив Людовик під своєю зверхністю правителем князя Володислава O- польського (1372—1378), якого завданням було приготувати тридцять літ заняту Поляками країну до безпосередньої злуки з Угорщиною. Але після смерти Людовика (1382) почались на Угорщині внутрішні заворушення, в той час, як польські пани однодушно скупчилися довкола його молодшої доньки Ядвиґи. Унія Польщі з Литовсько-Руською державою в Креві (1386), зміцнена шлюбом Ядвиґи з великим князем Я- гайлом, рішила долю Галичини. Року 1387. всту­пила королева польська туди на чолі невеликого війська і майже без спротиву заволоділа цілою країною. Спочатку Ягайло не хотів змішувати цього свого надбання з іншими землями коро­лівства польського, а трактував його як свою особисту власність. LJe було йому вигідно, бо та­ким чином міг він притягнути українське бояр­ство і до плачення податків і до дійсної воєнної служби; і від того, і від другого польська шлях­та була вже звільнена. Як це важно було для короля, показала битва під Ґрінвальдом 1410., що зломила силу Хрестоносного Ордену: з 15 поль­ських полків у цій битві— 7 було набрано з укра­їнських земель. Але під натиском польських панів, що стреміли до набуття вільних теренів на новоздобутих просторах, мусів король крок за кроком уступати, аж нарешті 1434. прийшло до повного зрівнання в правах Галичини з Поль­щею.

Ще до кінця XV. століття була ця країна об­ластю постійних заворушень, головну ролю в яких грали· селянство і дрібна шляхта, що витво­рилась в наслідок польських реформ із бояр­ського стану. Трудно сказати, чи було в цих ру­хах щось із національної нехіті проти наплива­ючих польських зайд, чи відбувались вони на чисто соціяльному тлі аналогічно як аграрні рухи в середньовічній Европі — повстання Уо­та Тейлора в Англії 1388, жакерія у Франції (1358), або селянські війни у Німеччині, початі «штурмом на Готу» 1391. Напевно знаходили ці заворушення підтримку в сусідній Молдавії, що саме переживала під владою Стефана Великого

'

(1454—1504) епоху своєї найбільшої могучости і дуже прагнула урвати собі від Польщі принай­мні Покуття. Завершились ці рухи великим пов­станням Мухи (1490), що його лише з трудом вдалося приборкати. Новий відрух серед насе­лення Галичини викликала вже аж Хмельнич­чина.

7.