Устрій та побут за княжої доби»

Ядром цілого державного життя був княжий двір та жиючий на ньому збройний почот, дру­жина князя. Відносини між князем та його дру­жинниками базувались на засаді вільного дого­вору.

З числа дружинників вербував князь своїх урядовців, які заступали його там, де він не міг бути особисто.

як вони жили в правній свідомости народу. А ця народня свідомість не знала злочину, як аб­страктного поняття; злочин трактувався ви­ключно, як приватна річева шкода. З власного почину влада шкідника не переслідувала. Це бу­ло діло пошкодованого. Він шукав винуватця, оцінював висоту заподіяної шкоди і жадав від­повідної винагороди. Князь асистував у першу чергу в ролі поліції, щоб в разі потреби змусіти винуватця до виконання присуду, зглядно, щоб. погамувати претенсії пошкодованого, наколи би ці останні були занадто велцкі. Під кінець фор­мулював князь вирок і дбав про заплачення штрафу, з якого одна частина — «головщина» йшла покривдженому, а Друга — «вира» самому князеві, як судові оплати. Таким чином і «Руська Правда» являється не державним визнаним ко­дексом, а збіркою законів для приватнього вжит­ку, якої призначенням було служити допомогою суддям. Туди записувались, отже, загально при­знані звичаї, княжі розпорядження і вироки в де­яких випадках, що могли би служити до вирішен­ня подібних справ на пізніше. Багато захованих списків «Руської Правди» дають можливість про­стежити еволюцію правних поглядів народу в XI—XI І. віках. Коли найстарші списки ще до­зволяють криваву помсту, то пізніш, вже з дру-

гої половини XI. віку, визначено замість неї гро­шовий штраф. Отже навіть убивство переходить в поняття річевої шкоди. З усіх списків ясно ви­ступає упривілейоване становище воєнної кляси. Коли за убиття селянина раховано 3 гривні ка­ри, то «княжий муж» дружинник цінився в 12 гривень. Характерними для давнього українсько­го права являються високі кари за образу чести, що свідчать про високе розвинене почуття її, та високе правне становище жінки. Кара за вбив­ство жінки була так само висока, як і за чолові­ка. Вдова, навіть при дорослих дітях, лишалася головою родини.

Найнижчу верству населення складали невіль­ники або раби. їх було багато, бо їх число завше доповнювалось постійними війнами. Здобуте у ворожій країні населення, оберталося у рабів. Становище їх не було зовсім безправне; вони могли мати власне майно, а їх діти здебільшого уважались свобідними. Але вбивство раба трак­тувалось лише як шкода його панові і штраф йшов на його користь, і тільки до невільники стосовано кари на тілі.

Головну масу селянства складали вільні зем­левласники, смерди. Одначе за борги міг селя­нин попасти в рабство («закупи»). Головним заняттям селян лишалося хліборобство; лісові промисли, в першу чергу бортництво та полю­вання на хутра, грали лише помічну ролю. Спо­сіб господарювання був ще цілком екстенсивний. Випаливши кавалок лісу та зібравши таким чи­ном з угноєного поля кілька разів урожай, се­лянин просто кидав землю і переходив інде. Але рільниче приладдя далеко не було примітивне: такий скомплікований прилад, як плуг, був уже в загальнім вжитку. Господарство провадилося мабуть ще більшими Групами людей, що висту­пали, як економічна і податкова одиниця, але до­кументально виступає така Група лише пізніше в Литовську добу під назвою «дворища». В об­ставинах боротьби первісного чоловіка з приро­дою, обєднання у більші Групи було ще госпо­дарчою конечністю, але в основу такого обєднан­ня зовсім не мусіло лягати кровне споріднення. Становище селянства не було на загал поганим; тільки в Галичині, як це можна догадуватися на підставі сильної позиції боярства, мусіло воно бути дещо гірше.

Природнім центром землі, органічно звязаним з їх осілим хліборобським населенням, були мі­ста. В наслідок добре розвиненої торговлі, дося­гали вони часто значних розмірів та багатства. Князь резидував майже завше в місті і являвся необхідною складовою частиною міського управ-

68

ління. Для власної охорони, суду, і для підтри­мання ладу, міщани конче потребували князя з його дружинниками. Але побіч нього мало мі­сто і своє власне управління, органом якого було віче..

століттях хилилось міське життя на Україні до упадку, в наслідок уже згаданого занепаду тор­говли Населення їх маліло, а те, яке лишалось, кидало міські азняття, звертаючись до хлібороб­ства. Чужоземні подорожні XIII—XIV-их віків дивувались лише на величаві храми, рештки славних княжих часів, що так контрастували зі сучасним їм, більше нагадуючим село, виглядом міста. За останніх літ Галицько-Волинської дер­жави почали напливати, зокрема до західньо- українських міст, чужинці — Німці, Чехи, Поля­ки. В першому віці польського панування в Га­личині усі львівські війти були Німці. Згодом зявилися ще Вірмени, яким Польща дала приту­лок від переслідувань, що їх вони на їхній бать­ківщині зазнавали від мусульман. Особливо значні були вірменські колонії у Камянці та у Львові. Закликали чужинців почасти вже й самі галицько-волинські князі, почавши від Данила. Очевидно, мали вони на увазі піднести міські торговлю та промисл.

робило з міста властиво державу в державі і сильно помагало його розвиткові всіми свобода­ми та привілеями, але з другого боку воно роз­ривало віковий органічний звязок міста зі зем­лею і відчужувало його від життя українського народу. За польської влади обернулось Маґде- бурське право прямо в засіб національного по­неволення, бо надаючи його звичайно, застеріга­ли королі чи магнати більші привилеї католикам. Українці опинялись у положенні переслідуваної меншости.

Як уже згадувалось вище, духовенство на Україні було майже виключно грецьке, чуже ін­тересам і потребам землі. Але христіянство в цю добу ще не пішло глибоко в народні маси. При­нявши формально без спротиву хрещення, ма­буть через відсутність організованого стану по­ганських жреців, населення продовжувало жити в своїх старих поняттях і звичаях. Христіянська віра властиво обмежувалась на вищі круги су­спільносте — князя й дружинників та й тут во­на навряд чи була дуже глибоко закорінена. Ха­рактерне під цим оглядом вживання князями у щоденнім житті поганського імени, тоді як хри­стиянські їм імена, майже не знані, згадувались хіба в церковних проповідях. Так Іляріон у своїй промові називав Ярослава Мудрого по христіян- ськи Юрієм. Літописи того часу хоч і писались майже виключно духовними людьми вживали по­ганських імен князів, очевидно, просто тому, що саме під таким назвиськом знав князя загал. Чи­тач тих часів міг добре знати напр. Святопол- ка II. Ізяславича київського, але як би автор лі­топису називав його по христіянськи Михайлом, то він би не міг так скоро дібрати, про кого саме мова. Лише в XIII—XIV-их віках починають ча­стіше траплятися церковні імена, в першу чергу на Західній Україні, як це видно хоч би з дина­стичного ряду Роман — Данило — Василько — Лев — Юрій...

Але чим слабше проникла христіянська релі­гія в загальну масу людности, тим більше пе­реймались нею окремі одиниці. Це спричинило на Україні появу в XI. столітті аскетичного чер­нецтва. Поодинокі люди, віддавшись вповні ідеї переведення в життя христіянських ідеалів, від­ходили до манастиря. На свій час були це най­більш очитані й передові люди і тому мусіли ма- настирі стати не тільки осередками культурного життя, але й торговлі та колонізації незанятих земель. Наявність великого числа монахів, що працювали для слави Божої без ніякої платні і ще вважали за особливу заслугу обмежувати до мінімуму свої тілесні потреби, давала манастирям

R,∙∙ 9

великі продукційні можливости, а обставина, що це були освіченіші люде доби, Гарантувала, що й господарка буде вестись більше раціональними способами. Крім того манастир виконував зав­дання соціальної опіки, як догляд за хорими чи жебраками. Ласка, якою вважали своїм мораль­ним обовязком князі або визначні бояри оточу­вати манастирі, тільки сприяла їх розвиткові. Подарунки й пожертви, що плили зі зовні, пере­творювали осідок ченців у місце збирання капі­талів. Це уможливлювало манастирям вести на широку скалю банкові операції. Ці останні мали тим більше значіння, що, позичаючи гроші, ченці брали лише невеликий відсоток (а то й зовсім ніякого); в тих часах, коли проценти позички були дуже високі, допомагали манастирі, отже, сильно розвиткові торговлі. Відомий з «Київо- Печерського Патерика» епізод, коли ченці підчас браку солі в Київі підрізали спробу спекулянтів підбити ціни на цей продукт, пускаючи його на ринок зі своїх запасів по нормальним цінам. Найславнішим був київський Печерський мана­стир, заснований в половині XI. віку Антонієм та Теодосієм. Зокрема організаційні здібности цього останнього допомогли манастиреві розви­нутися, а суворий.статут грецького монашого ордену Студитів, який завів Теодосій, скоро на­дав Печерській обителі авреолю особливої свя­тости. Зворотною стороною захопленого аске­тизму, якому віддавались ченці, було відчуження їх від політичних проблем сучасности. Тим то і в манастирях не могла зродитись теорія, яка запо­бігала би розпадові Київської держави, создан­иям якого небуть чисто абстрактного централь­ного пункту, в стилі саме повстаючого на Угор­щині (а пізніше і в Польщі) поняття «корона реґні Гунґаріе». Зміст інтелектуального життя монахів вичерпувався щоденною боротьбою з де­монічними силами за врятування власної душі.

8.