Повстання і розцвіт Київської Держави.
Племінний поділ передумовлював, розуміється, досить високий степень політичної зорґанізова- ности. Але в часах, про які говорять перші записи київських літописців, себто в кінці IX.
й початках X. віку, поодинокі племенні утвори находились уже в стадії розкладу. У формі невиразних звісток доховались дані про суперництво Ти- верців та Уличів із Полянами, трохи виразніше, очевидно, завзята боротьба цих останніх з Деревлянами. Та з самого початку виступали напр. Поляни й Сіверяни як обєднане політичне ціле. Інші племена одне за другим теж зливаються в спільну державу під проводом полянського центру Ки- їва. LJe була конечність моменту. З кінцем IX. століття попало місто Київ у виїмково сприятливі зовнішні умови, опинившись у самім осередку культурного світу. Водяний шлях «із Варяг у Греки», що йшов Дніпром, Двиною та Волховом, сполучав тоді Візантійську імперію, що саме пе-2f
реживала добу свого другого розцвіту, зі Скандинавією, де теж морська та торговельна експан- зія вікінгів досягла свого апоґею. Рівночасно зберігав ще значіння Багдадський каліфат; на-шляху арабських купців до Европи лежав якраз Київ, Куяба мусульманських письменників. На південнім заході значної могутности досягло перше Болгарське царство, якого культурні звязки з нашим Подніпровим тільки останніми часами починають знаходити належну оцінку. На перехресті торговельних шляхів, між багатими освіченими сусідами, мусів і Київ зробитися місцем зосередження капіталу, а це знову дало йому перевагу над околицею. Напевне не без допомоги наємних варязьких дружин довершували київські князі свої завоювання, але важно в першу чергу, що саме вони, а не їх сусіди, мали фінансову можливість забезпечити собі висококваліфіковане військо. З другого боку набув Київ також притягаючої сили; він став місцем вигідної наживи супроти блиску і принад, якого не міг остоятись племінний партикуляризм.
Першим завданням київських володарів було завойовання і удержання головної комунікаційної артерії Дніпра та Волхова. Створившись в силу сприятливої зовнішньої ситуації, Київське князівство зберегло риси примітивної торговельної держави.Перший київський князь, про якого відомо щось певного, був Олег; в договорі цього володаря з Візантією з 911. року, застережено київським купцям у Царгороді ряд торговельних при- вилеїв. Отже воєнні дії, які могли попереджувати заключения договору, були вдалі для Русі. Пізніший літописний переказ зберіг про них память, як про похід Олега на Царгород. Значна частина сил, на які сперався цей князь, складалася з наємних варязьких дружин; ця обставина свідчить про великі спроможності київського капіталу, хочби й частина заплати воякам йшла в нату- раліях — харчами або тканинами. Десь коло половини X. віку закінчилось підбиття Уличів і Ти- верців, що загрожували шлях на Візантію, і Київська держава вступила в довгу боротьбу з безпосередніми сусідами столиці — Деревлянами. Очевидно, торговельний шлях Дніпро—Волхов був уже певно в руках київських князів і їм лишалися вільні руки для експанзії в інші сторони. Князь Ігор мав навіть полягти у бою з цими новими суперниками. Як певну сторінку з діяльности Ігоря, можна, одначе, подати тільки його договір з Греками з року 944. І тут, як і в умові Олега, на першому пляні стоять торговельні справи, очевидно, найважніші для обох партнерів. Умови були вже не такі вигідні для Руси і тому набірають правдо
. 23
подібности вістки про поразку Ігоря в морськім бою під Царгородом. Так напр. обмежено право руських купців закуповувати дорогі тканини у JBi- зантії, себто ця вигідна торговля мала залишатись монополем грецьких комерсантів. Дружині Ігоря, Ользі, приписав початковий літопис остаточне підбиття Деревлян і приняття христіян- ства. Відомо, що якось східньо-словянська княгиня їздила у Царгород за схрещенням і можна приняти як певне, що коло половини X. століття впливи христіянства стають помітні у Київі.
За князя Святослава (коло 956—972) вже всі східньо-словянські племена прийшли у звязок із Київом. Крім того цей князь підбив Фінів у до- річчі горішньої Волґи, погромив Болгарське царство над середнім бігом цеї річки та напав на Хозар. Хозарська держава, що в VIII—IX. віках переживала епоху свого розцвіту та мабуть тримала під своєю владою і українські терени до цього часу, значно ослабла. Святослав знищив її до решти, здобувши і зруйнувавши головні міста· — Ітиль та Саркел. Можливо київський князь пляну- вав опанувати торговельну артерію Волґи, що сполучувала Скандинавію з Багдадським каліфатом, так як уже опанував він дніпровський шлях. Але наслідки знищення Хозарії виявились фатальні. Не здержувані ніким, посуну лі нові хвилі хижих
азійських кочовників на українські степи і то саме в часі, коли Святослав звязав свої сили новою війною на південнім заході, бажаючи завоювати Болгарію. Перемігши й тут Болгар, Святослав заняв, одначе, на Балкані занадто небезпечну позицію і це довело його до збройного зудару з Візантією. З першою в той час воєнною технікою й тактикою Греків ніяка тодішня європейська держава мірятись не могла. Після ряду боїв, оточений і забльо- кований в Доростолі над Дунаєм (971.), мусів Святослав помиритися і залишити Болгарію. Підчас повороту поляг він у бою з Печенігами — но- мадською ордою, що саме прорвалася із Азії.
Великі розміри Київської держави йшли впарі з дуже слабим звязком поодиноких її частин. Єдиними носіями державної влади були князь і його дружина — звичайно кількасот вояків, що жили на княжім дворі і уявляли собою збройну силу та урядництво. Коли літопис говорить про завоювання якогось нового племени, то на практиці означало це річний (або і лише одноразовий) збір данини самим князем чи котримсь із посланих ним дружинників. Зібраний часто в натураліях податок мусів вистарчити на державні потреби, себто, в першу чергу, на утримання княжого двору. Ціла держава вважалася особистим маєтком князя і його родини і згідно зі засадами приват
ного права він мусів її розділити між усіми своїми синами.
З трьох спадкоємців Святослава, Ярополк (972—979) сидів у Київі, Олег у Дерев- лянській землі, а Володимир на півночі в Новгороді. Між ними негайно почалась ворожнеча. Ярополк переміг Олега, який поляг у боротьбі; його землі знову зєднались з Київом. Можливо, що в цій династичній боротьбі ще грали ролю партикуляристичні стремления Деревлян. Наймолодший брат, Володимир Великий (979—1015), прикликавши на допомогу варязькі відділи, опанував Київом і, вбивши Ярополка, залишився одиноким володарем цілої держави. Його панування можна вважати вершком могутности Київа. Він докінчив обєднання українських земель, занявши західню Україну, т. зв. Червенські городи (9S1). Можливо, що.впливи його простягались і на Карпатську Україну. Найупертішу боротьбу довелось вести Володимирові з Печенігами, проти яких побудовано здовж Росі цілу систему валів та укріплень. Київ, столиця могутньої держави, залишався у відношенні до кочовників прикордонною твердинею.Найважнішим чином Володимира було при- няття христіянської віри (десь коло 988). Це був акт державної необхідности. Лише церква розпо- ряджала в тих часах освіченими людьми та міц- 26.
ною єрархічною організацією, а цього всього потребувала велика держава для власного втримання. Поганство на Україні не витворило ні окремої священичої касти, ні власної єрархії і це влекшу- вало боротьбу з ним. Певно і уяви про окремих богів були досить неясні, хоч їх і звязу- ють із силами природи (Перун — грім та блискавиця; Xopc — сонце і т. д.). Новіші досліди вказують на Болгарію та на Охридський патріархат, як на джерело, з якого Володимир міг принята христіянство. Болгарське царство в цей час уже підупадало, а з ним разом тратила значіння і його церква, одначе саме це й могло бути в очах київського князя рішаючим моментом. Приймаючи нову віру, необхідно опинялась держава в за- лежности від її церковної організації. А тому, що царгородський патріярх був зовсім в руках цісаря, мусіла така залежність відбитись і на політичнім житті країни.
Ця небезпека, велика супроти сильної Візантії, меншала з огляду на слабість Болгарії та патріярхату в Охриді, а тому й вигідніше було звязатися з цими останніми. Лише пізніше, коли Візантія завоювала Болгарію (1018), мусів і Київ принята митрополитів-греків, що подбали по можливості затерти сліди незалежної від них православної церкви на Україні.Після смерти Володимира вибухла знову колот-
неча між його нащадками, якої поодинокі події неясні, бо найпідприємчивіший із синів, Святополк, що з перервами майже чотири роки (1015—1019) втримав владу над Київом, попав у якісь нелади з церковними кругами. Через це виведений він у хроніках, як найчорніший злочинець із епітетом «Окаянного». Він повбивав більшість своїх братів (з яких двоє Борис та Гліб попали пізніше між святі). Це само по собі зовсім не було чимсь незвичайним у поняттях тих часів, коли лише таке кровопролиття могло Гарантувати необхідну цілість держави, яку згідно зі звичаєм треба було ділити. Взаємні вбивства братів-спадкоємців були свого роду традицією напр. у франкській монархії Меровінґів. Але з Ярославом у Новгороді боротьба затяглась. Святополк спирався на допомогу короля польського Болеслава Хороброго, якому за це віддав Червенські городи, а Ярослав — на покликаних зза моря варягів. Остаточно Ярослав розгромив Святополка над Альтою (1019) і єдність Київського князівства була ще раз врятована. Що правда, останній син Володимира, Мстислав, князь Тмутороканський, зявився був на Україні та, побивши Ярослава під Листве- ном (1024), змусів уступити собі лівий беріг Дніпра. Але він швидко помер бездітним і залишив свої володіння у спадщину братові (1034).
Правління Ярослава Мудрого (1019—1054) своїм зовнішнім блиском дорівнювало часам Володимира,,, Коли після смерти Болеслава Хороброго (1025) вибухла в Польщі межиусобиця, приєднав Ярослав назад до Київа Червенські городи. Ще важнішим успіхом був рішучий розгром Печенігів під брамами Київа, коли вони 1036. наважились напасти на столицю.
Після цього вони зникли взагалі з українських степів, а князівство дістало на яких тридцять літ спокій від грабіжних кочовників. В 1043. році розпочав Ярослав останню в нашій історії війну з Візантією. Напад на Царгород.не вдався: Греки розбили сухопутне військо, що йшло під проводом воєводи Вишати, а «грецьким вогнем» спалили багато руських кораблів перед Царгородом. Але відступаючій фльоті вдалося розбити послану навздогін грецьку ескадру в лимані Дніпра. Правдоподібно у звязку з цею війною вступив на митрополичий престол у Київі в перший раз Українець — Іляріон, один із найвидатніших наших письменників. Невдалий перебіг війни, одначе, змусів Ярослава до уступок і 1051. Іляріон зрікся свого становища, а наступником його став знову присланий із Царгороду Грек. На часи панування Ярослава (коло 1052) припалае перше списання існуючих норм звичає-вого права, т. зв. «Руська Правда» — найстарше словянсьКе писане право взагалі. Варто ще згадати за широке споріднення Ярослава з усіми' найвизначнішими правлячими домами Европи. Наймолодший його син Всеволод мав за жінку навіть візантійську принцесу, найвище можливе подружжя в тих часах.
4.