Початки українського народу.

Вже в часах останнього європейського заледе­ніння здибаються на Україні безсумнівні сліди людського життя. Льодовець не покрив всієї на­шої території, але в безпосередній близькости від нього людина жити не могла.

Україну через Кавказ і Кубань нове населення, на цей раз осілої хліборобської культури. Пра­батьківщиною цього населення були землі Малої Азії та Месопотамії. Нові хліборобські поселен­ці принесли зі собою культуру шліфованого ка­меню (неоліт) та високу гончарську техніку. Во­ни досить густо заселили центральну Україну — Полтавщину, землі між Дніпром та Дністром, Галичину, Закарпаття, а також Семигород та угорську низину. Гарно, на червоно і біло пома­льовані черепки з посуду, робленого цим народом, знаходяться в великій кількости на місцях ко­лишніх його осель. Від них дістав матеріяль- ний побут племени назву мальованої кераміки або Трипільської культури, бо в околицях Три­пілля, на південь від Київа, знаходяться його сто­янки найгустіше. Цілий спосіб життя трипіль­ського населення був наскрізь мирно хлібороб­ський.

Таксамо осілою і мирною вдачею виріжнялись племена, які через річну систему Балтійського моря просунулися на північно-західні україн­ські землі та на Волинь.

свого розвитку, що характеризується «цистами», гробівцями у формі великих коробок із камяних плит.

Зовсім інший характер мав нарід, який Ховав покійників у своїх могилах з бойовими трпірцями та глиняними виробами з вдавлюваною орнамен­тикою (шнурова кераміка). Була це войовнича, рухлива, правдоподібно, індогерманська раса, що зі сходу зявилася в неолітичну добу на Україні. Індоґермани виступили в ролі завойовників, що підбили трипільське населення та зформувалися у провідну верству над ним. З часом, одначе, по­чалась повільна асиміляція переможців та пере­можених. В бронзову добу знаходиться на Укра­їні менше-більше одностайне хліборобське насе- ■ лення, в культурі якого заступлені складові ча­стини Індоґерман, Трипільців та народу камяних «цист». В обставинах органічної злуки та змі­шання.цих елементів минає на Україні бронзова доба. На самій Україні не так скоро навчилися обробляти металі і бронзові вироби здебільшого привозилися з Малої Азії, з якою наші землі залишалися в тіснім торговельнім звязку.

В початках останнього тисячиліття перед Різ­двом Христовим почали в південно-українські степи прориватися войовничі номадські орди: Ki- мерійці, потім Скити (коло половини VIII. віку).

U

Від їх натиску осіле хліборобське населення му- сіло відсуватися під охорону лісів та великих рі­чок. Часами, підбивши якісь частини осілого на­селення, творили кочовники степові держави, але часто, як наприклад більшість Скитів, вони ли­ше нищили хліборобів та забирали степи під свої кочойиська. Натомість хлібороби мали власні політичні організації: це видно з того, що бороть­ба проти степовиків велася з певним пляном. Ці­ла система оборонних валів, що майже неперерив- ною лінією тягнуться між Дністром та Дніпром, складає високе свідоцтво організаційних досяг­нень цих племінних держав.

Занепад Скитів і рух осілих племен до Чорного моря зараз же потягнув за собою оживлення торговельних та культурних взаємин із Грецією. В останніх віках перед P. X. та у перших століттях христіянської ери ці взаємини так затіснилися, що

іб

можна сміло говорити про приналежність Украї­ни до Середземноморсько-Понтійського культур­ного кругу. З наших земель вивозили в першу чергу збіжжя, а далі хутра, мед, віск і інші си­ровини, а взамін приходили з Греції вино, та ми­стецьке начиння. Сприяло торговлі й те, що ко­чові Сармати, які в середині IV. віку перед P. X. зявились на зміну Скитам, не були такі дикі й самі підпадали впливам геленської культури. На півдні України ширилися теж релігійні системи, що створилися в передній Азії, як наслідок куль­турного перемішання Греків та тубільців у імпе­рії Олександра Македонського й діядохів. З бо­гів особливо почитали Аполона з луком та Діяну

їну в III. віці христіянської ери Германське племя Готів. Ці останні оснували на українських зем-

∙^r7

лях до Дунаю і Карпат велику державу, в якій творили лише тонку провідну верству. Головна маса населення складалася і далі з нащадків тих самих племен, що виступили на нашій землі вже у неолітичній добі, змішавшись із народом ма­льованої кераміки. Ці тубільні племена зберегли, принаймні частинно, і власну політичну організа­цію у формі племенних князівств, які лише ви­знавали зверхність Готського короля. Мабуть са­ме вони відомі з візантійських хронік під іменем Антів, при чому Греки переховали навіть імя од­ного з таких володарів, забитого Готами — Боза.

Коло 370. р. нашої ери Готська держава розпа­лась під натиском монгольської орди Гуннів, що з глибини Азії посунула на Европу. Головна маса Готів відступила в межі Римської імпе­рії на Балканський півострів, а рештки змі­шались із тубільним населенням України, при чому подекуди, як напр. у Криму, вони ще до XVI. віку зберігали свою Германську мову. Гунни тільки пройшли українськими степами, а задержались аж на Угорщині. Ще коротше три­вав перехід Болгарів (кінець V. віку) та Аварів (середина VI, віку). Після них запанував на

і8

Україні на кілька сот літ спокій. Над долішньою Волгою оснувала в цей час орда Хозарів власну велику державу, яка закрила дорогу дальшим хвилям кочовнйків і уможливила українським племенам знов почати розселення до Чорного мо­ря. В цих часах виступають вони як етнографіч­но і мовно приналежні до словянської Групи; але чи була це приналежність споконвіку характери­стичною для хліборобського населення басейнів Дніпра та Дністра, чи проявилась вона тільки тепер, як результат того, що войовниче словян- ське племя виступило в ролі панівної політично- творчої верстви, накидаючи підбитим хліборобам свою мову й звичаї, лишається питанням отвер­тим. Очевидно, можна оперувати аналогіями: на Балканському півострові войовничі предки Сер­бів та Хорватів запанували над рештками осіло­го населення римських провінцій; також і на Мо­сковщині невелика верства завойовників-словян підбила численні фінські племена. Але все це тільки шлях аналогій. Якраз останні досліди вва­жають саме корінну частину української терито­рії між Карпатами й Припяттю прабатьківщиною Словян.

Так чи інакше, у IX—X. століттях ряд сло- вянських племен заселяв українські землі аж до моря і своїми розбишацькими нападами на Bi- зантію виявив значне напруження воєнної енергії. Над морем, понад Дністром та Богом, сиділи пле­мена Уличів і Тиверців, над горіпіним бігом цих рік починалась земля Дулібів, надприпятські баг­на замешкували Дреговичі, а Волинь, аж під са­мий Київ, творила область мирної лісової культу­ри Деревлян; войовниче, але, мабуть, нечисленне племя Полян жило в Кйїві та його найближчій околиці. їхня територія перша дістала назву Ру­си, що їй судилася така велика будучність. На північний схід від Київа, над Десною, мешкали Сіверяни. Ці відомости про українські племена, передані старим літописцем, знайшли своє потвер­дження і в археологічних дослідах. З інших зга­даних там словянських племен: Радимичі, Кри­вичі та, Полочани, належать до предків білору­ського народу, а Словени і може Вятичі влились в етнічний тип Росіян.

3.