Вступ.
Основною проблемою в історії України являється її відношення до величезних незаселених обшарів на південь і схід від первісного занятого українським народом простору. Засівши за кільканадцять сот літ до Різдва Христового вже міцно між Припяттю і Карпатами, наші предки мали на захід від себе менш-більш густо замеш- кані терени Европи, натомість на схід простягалися родючі степи без осілого населення.
Лише весь час у тягу історії приходили з Азії в ці степи одна за другою орди кочовників, які нищили хліборобську культуру та відтискали її на північ під охорону лісів та багон Волині. Незабаром, одначе, як тільки натиск номадів меншав, знову починався хліборобський рух у сторону Чорного моря. В цім припливі та відпливі, в цім постійнім чергуванні перемог і поразок, криється історія України. Часи поширення осілого населення, захоплення ним морських шляхів та торговельних пристаней, звичайно були і часами політичного та культурного розцвіту. Новий натиск номадів змітав усе осягнене і хлібороб, знову загнаний у неприступні ліси північно-західньоі України, мусів переходити до боротьби за голе життя. Нарешті імпозантне розселення XIX. століття здобуло для українців поновно їх єдину при- родню границю — північний беріг Чорного моря, і потягло за собою процес національного усвідомлення етнографічної маси. В цій колонізації найбільше міжнародньо-історичне досягнення України; Заорюючи чорноземи Херсонщини та Кубані, український нарід зискував їх не лише для себе, але й для цілої, спертої на хліборобській підставі, європейської культури, прилучав їх до набутків осілих народів білої раси, до яких культурної спільноти належить і він сам.Ставлячи колонізаційні здобутки в першому ряді, довершених українським ’народом на протязі його історії, чинів, треба рівночасно проревізувати погляди, що зокрема в останньому двадцятилітті поширились в українській історіографії.
Мається на увазі напрям, який в першу чергу підкреслював в Минулім України моменти державні. Головною хибою цього напряму була односторонність, яка вишукувала в історії властиво лише те, що можна було підтягнути під ідеали модерної національної держави. Причина цьому6.
лежала в обставинах післяверсальської Европи, де можливості до повного, всебічного розвитку мав лише той нарід, який з Світової війни вийшов із власною суверенною державною організацією. Централізуюча бюрократія, особливо у новопов- сталих державах, з вузькоглядною заїлістю стреміла до нівеляції всіх національних меншин. На словах у кожній конституції існувала для цих останніх вся повнота прав; в дійсності скрізь це були більше чи менше папірові постанови, на які державний апарат не звертав великої уваги. В результаті національні меншини прийшли до переконання, що лише власна держава в стані забезпечити їм можливості всестороннього розвитку. Мріючи про неї, шукали вони у себе слідів такого національного організму -в минулому. Але супроти колишнього співжиття зі сусідами в рамках спільного політичного утвору, було їх відношення на підставі сучасних досвідів дуже скептичне. І, очевидно, неправильне. Національний гніт виявився складовою частиною демократичної держави XX. віку, ’ але тяжко дошукуватися такого гнету у державі-маєтку першого тисячи- ліття після Різдва Христового, або у монархії зі становими привілеями. '
Держава має значіння тільки як одна з функцій національного життя, як орган для забезпеки
розвитку народу — тільки тоді її існування оправдане. Вона засіб, а не самоціль. В часах, коли національне почуття в теперішній формі не існувало, цю Гарантію розвитку могли дати теж і інші, не суверенні в нинішньому значінні слова, політичні утвори. Народи, забезпечені у своїм питомім бутті, ' зовсім не прагнули обовяз- KOBO відрубности від усіх інших народів. Століттями давала Україна своїх полководців і адміністраторів на службу Литовській династії, вся українська провідна кляса радісно приняла Люб- линську унію, в основу нещасливого звязку з Росією ліг добровільний акт злуки.
Очевидно, на ті часи саме в такій злуці бачила Україна вирішення своїх проблем, Гарантію свого існування. І коли таке вирішення не. пасує до ідеалів самостійносте і державносте сьогодні, то це не значить, що воно не було давніше осягом вартим змагань. Суверенний бюрократичний апарат вважається тепер невідмінним сторожем національних прав, але велике питання, чи так воно буде теж у майбутньому, у тій Европі, що зродиться з потрясень сучасної війни. У XVI—XVIII. віках єдиною Гарантією релігійної свободи була приналежність підданих до тоїж самої віри, що і їх володар. Ріжні привілеї та обіцянки рятували їх від утисків у цій ділянці не більше, ніж демо-критичні конституції модерну національну меншість. Пізніші часи знайшли можливість конфесійної толеранції. Рано чи пізно знайдеться така можливість і для національности, хоч певне, не в рамках бюрократичної держави. Найважнішим лишиться завше забезпечення свободного розвитку. народу, а яка саме організаційна форма цей розвиток Гарантує — річ другорядна. Форма держави змінялася протягом останнього· тисячиліття багато разів і нема більшої односторонности, як вважати післяверсальські національно-демократичні утвори за єдино можливий і єдино міро- дайний вияв політичного життя.
«Чоловік та жінка на безлюднім острові можуть не створити родини, але вони мусять створити державу», висловився німецький історик Дельбрік. Завше залишиться держава найвищим організаційним досягненням народу, але завше мінятиметься ідея, яка лягає в її основу і завше лишиться вона тільки одною з функцій народ- нього життя. Найцікавіше простежити еволюцію України, абстрагуючи від національно-державних мірил сучасности, а беручи усі минулі форми життя, як вислід тодішніх, якимись мотивами, очевидно, оправданих, політичних ідей і прагнень. При такому підході стануть релєфніше сховані в українськім народі конструктивні сили і підкре-
слиться належно це вже згадане найважніше діло нашої тисячилітньої історії — колонізаційний рух на схід.
Подаючи при цім реєстр важніших загальних праць з нашої історії, треба зауважити, що крім української, лише польська історіографія дала н.ам синтетичну, зі свого становища зроблену, оцінку розвитку України*). Російські, німецькі та французькі праці, писані українськими авторами, представляють собою фактично передачу українського становища в чужій мові. Вважаю за доцільне їх тут навести, для того, щоб український читач міг щось порадити чужинцеві, який інтересувався б нашим минулим.
М. Аркас, Історія України. 1 вид. Київ 1908.
М. Грушевський, Ілюстрована історія України.
1 вид. Київ 1912.
A. Jablonoroski, Historya Rusi Poludniowej do koιica XVIII wieku. Krakow. 1912.
М. Грушевський, Історія України-Руси, 10 томів. Київ—Львів 1905—1937. ·
♦) Ряд московських історій Росії не може рахуватись: історичний процес на Україні представлений в них в виді розірваних, позбавлених генетичного звязку епізодів. В останніх часах готуються синтетичні історії України англійського (Seo Вільфред Сімпсон) та німецького (Ганс Kox) учених. Але щось ближчого про появу цих праць сказати покищо не можливо.
іо.
М. Костомаров, Історія України в життєписах визначніших єї діячів. Львів 1918.
С. Томашівський, Українська історія,. І. Старшині та середні віки. Львів 1919.
Олександра Єфименко, Історія українського народу, 2 т. Харків-Київ 1922.
О. Tерлецький, Історія української держави, 2 т. Львів 1923—1924.
- Д. Багалій, Нарис історії. України на соціяльно- економічному ґрунті І. Харків 1928.
М. Яворський, Коротка історія України, 6 вид. Харків 1928.
М. Яворський, Історія України в стислому нарисі, 2 вид. Київ 1928.
Н. Мірза-Авакянц, Історія України, в звязку з історією Західної Европи. Київ 1928.
Д. Дорошенко, Нарис історії України, 2 т. Варшава 1932—1933.
М. Голубець, Велика історія України. Львів 1936.
М. Грушевський, Очерк истории украинского народа. Петербург 1904.
М. Hriischeroskyj, Geschichte des ukrainischen Volkes, I.
Wien 1916.Д. Дорошенко, Огляд української історіографії. Прага 1923.
, «Украинский народ в его прошлом и настоящем» 2 т. Петербург 1914—1916.
І. Огієнко, Українська культура. Катеринослав- Ляйпціг 1923.
W. τ>. Zalozieckyj hrs. Γ>as kulturelle Leben in der Ukraine. Miinster і. W. 1929.
А. Козаченко, Українська культура, її минувшина З сучасність. Харків 1931.
/. Крипякевич ред„ Історія Української культури. Львів 1937.
І. Крипякевич-Б. Гнатевич, Історія українського війська. Львів 1936.
Д. Чижевський, Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.
O. Лотоцький, Автокефалія, 2 т. Варшава 1935— 1938.
Μ. Грінченко, Історія української музики. Харків 1922.
P. Лащенко, Лекції по історії українського права, I—II, 1. Прага 1923—1924.
С. Сірополко, Історія освіти на Україні. Львів 1937.
М. Голубець, Начерк історії українського мистецтва, І. Львів 1922.
Ф. Колесса, Українська народня словесність. Львів 1938.
О. Tерлецький, Вплив природи на історію України. Львів 1930.
2.