"Західний похід"

1222 р. монгольське військо, очолюване нойонами Джебе і Субедеєм, перейшло Дон і вступило на терени майбутньої України. З цього моменту розпочався відлік подій, які згодом призведуть до т.зв.

Але цей розподіл між русами (як звалися Русь чи русини у східних джерелах) і половцями за природними смугами був доволі умовним. Так, в складі руських князівств існували анклави кочовиків - чорних клобуків. Крім того поселення і форпости русів простягалися вздовж Дніпра і Дністра до Чорного моря. Неможна стверджувати, що присутність Русі в Причорномор'ї була постійною, але була вона доволі помітною. Це давало привід у 1190 р. грекам- візантійцям у договорі з венеціанцями виставляти умову про заборону останнім входити в Азовське море і торгувати з Руссю.

В складі половецьких держав існували постійні міста: Шарукань, Сугров тощо. В Криму під політичним впливом половців перебувало найбільше місто на півострові - Судак. Ібн ал-Асир називав його "головним містом кипчаків (половців)".

На XIII ст. між русами і половцями вже не було того антагонізму, що мав місце в попередні століття. Відносини між ними відбувалися вже у тому ж руслі, що й з іншими давніми сусідами. У військових конфліктах і руси, і половці часто ставали спільниками. Наприклад, у 1220 р. при вторгненні сельджуків до Криму кипчаки запросили допомоги у сусідів-русів. І вони цю допомогу надали. З іншого боку, половці постійно виступали учасниками війн між руськими князівствами, угорцями і поляками.

Субедей і Джебе з'явилися у наших краях, виконуючи наказ правителя Монгольської імперії Чингізхана. Наказ гласив: "дійти до одинадцяти країн і народів, як-то: Канлин, Кибчаут (кипчаки), Бачжигит, Оросут (Русь), Мачжарат (угри), Асут (Яси), Сасут, Серкесут (черкеси), Кешимир, Болар (булгари), Рарал (Лалат), перейти через повноводні річки Іділ (Волга) і Аях (Яїк-Урал), а також дійти і до самого міста Кивамен-кермен (Києва)". Сам очільник монголів був зайнятий завоюванням могутньої держави Хорезм в Середній Азії. Слід відзначити, що нойони йшли не лише як руйнівники. Головним для них було здійснити розвідку цих земель перед майбутнім завоюванням, а також, по можливості, створювати осередки монгольської влади чи принаймні впливу на тій чи іншій землі.

Першими, кого вони зустріли з "українських" держав, були Шаруканідські і Лукоморські половці. Вони, разом з аланами, заступили монголам шлях на Північному Кавказі. Проте останні змогли хитрістю розділити союзників, після чого швидко розбили їх по черзі. Саме після цього Джебе і Субедей перейшли Дон і пройшлись мечем по теренах двох вище вказаних половецьких держав. Не встояв навіть добре укріплений кримський Судак.

Розбиті половці звернулися по допомогу до сусідніх половецьких і руських правителів. У 1223 р. їх об'єднане військо з Києва Дніпром спустилося до Хортиці. По дорозі в місті Зарубі було вбито монгольське посольство, що пропонувало русам мир. У битві на річці Калці (або Кінських Водах) союзників було вщент розгромлено. Причому самого київського князя Мстислава було полонено і відправлено до Середньої Азії. А вже там, за наказом старшого сина Чингізхана - Джучи, страчено.

Нойони погромили руські міста на нижньому Дніпрі (Олеще, Протолча, Дашів тощо), Придніпровську Орду, і підійшовши за п'ятдесят кілометрів до Києва (де спалили місто Новгород-Святослава), повернули на Схід.

Тоді монголи не змінили політичної карти України та південно-східної Європи. Але при цьому, як це буде траплятися і згодом, зібрали навколо себе чимало із місцевого населення. Наприклад, відомо, що на їхній службі перебував бродник Плаксиня, представники половецько-кримського роду Булундай (Бурундай) та ін. Причому їх було настільки багато, що по поверненні до дому з цих "колаборантів" було створено окреме військо під проводом Субедея.

У наступний десяток років Монгольська імперія була зайнята підкоренням азійських народів, створенням нових інститутів влади тощо. Одним із нововведень стало розділення держави на чотири територіальні одиниці - улуси. На чолі них стали старші сини каана (верховного хана). Найзахідніший улус дістався вже згаданому нами Джучи. Причому із самого початку було задекларовано, що його територія - це лише частина тієї землі, що він мав в майбутньому завоювати на заході. Згідно літопису Хамдаллаха Казвіні: "йому (Джучи) були ввірені області Хорезм, Дешт-і-Хазар, Болгар, Саксін, алани, руси, Мікес, башкірди й ті краї". Тому невипадково, що долю київського князя вирішив саме Джучи. Крім того, в державі невдовзі сталися зміни і в середовищі влади. 1227 р. помирає Джучи, і новим правителем улусу стає його син Бату. В тому ж році скінчив своє життя і сам засновник Монгольської імперії Чингізхан. На Курултаї - раді нащадків Тимучина, було обрано нового каана Угедея. Тоді ж було прийнято рішення про підготовку завоювання земель на заході. На правобережжі р. Яїк (суч. Урал) проти Волзьської Булгарії і сусідніх приволжських половців у 1227-1228 рр. висувається 30-тисячне військо, очолене вже знайомим нам Субедеєм і Бурундаєм.

Ці полководці протягом кількох років чинили походи- набіги на булгар. Окремі підрозділи татар проривалися і далі, в тому числі і на терени України. Наприклад, 1233 р. в Судаку скаржилися на шкоди, заподіяні татарами. Паралельно з військовими акціями відбуваються і дипломатичні місії. Про них, на жаль, є лише окремі і зазвичай туманні звістки в джерелах.

Розв'язка цих попередніх заходів прийшла в січні- лютому 1235 р. На Курултаї було остаточно вирішено почати завоювання країн заходу: "кипчаків, русів, булгар, мажар, башгирд, асов, Судак". У літописця Джувейні мета завоювання визначена більш лаконічно: "країни Булгаков, Асов і Русі".

В історіографії прийнято називати цю війну "Батиєва навала" чи "Західний похід". Згідно ж китайських джерел, самі монголи називали війну "Кипчацький похід". Підготовка була здійснена величезна. Створювалася поштова служба, готувалася зброя, поновлювався облоговий парк. В похід мали рушити старші чоловіки з кожної родини. Отже фактично мова йшла про мобілізацію ветеранів минулих війн. Також створювався потужний інженерний корпус. Для цього Угедей наказав призвати майстрів: з 20-ти тяглих (оподаткованих) одного. Причому мобілізацію проводили в усіх улусах імперії. Це видно хоча б з переліку Чингізидів, які взяли участь в поході. Тут ми бачимо і Джучидів: Бату, Орда-Ічен, Берке, Шибан. Присутні Тулуєвичі: Менгу; Чагатаєвичі: Кадан; і зрозуміло Угедеєвичі: Гуюк. Загальне керівництво здійснював Бату як провідник Улусу Джучи, до якого і мали бути включені завойовані землі. Тою людиною, що безпосередньо розробляла план операцій і керувала військами, був вже знайомий нам Субедей.

Весною 1236 р. війська кількома окремими групами рушили в похід. Зустріч відбулася в межах Волзької Болгарії восени того ж року, після чого розпочався блискучий за своєю швидкістю і масштабом погром країн Центрально-Східної Європи. 1236 р. завойовано Волзьку Болгарію і суміжні народи. Кінець 1237 р. - падіння Рязанського і Мордовського князівств, зима- весна 1238 р. - крах Володимиро-Суздальської держави, новий похід на мордву, а також початок завоювання Північного Кавказу.

Українські держави майже не постраждали у ці роки. Єдиним виключенням було Чернігівське князівство. Так, у 1238 р. Бату зі своїм особистим туменом взяв в облогу Козельськ, на той момент одне з найпівнічніших міст- фортець князівства. Маленьке містечко вчинило такий запеклий опір, що Бату довелося зтягнути до нього більшість сил і свого найкращого полководця Субедея. Лише через два місяці Козельськ впав і отримав від татар назву "зле місто".

Цікаво, що українські держави не вбачали в монголах основної загрози для себе. Саме в 1238 рр. головна увага русів, половців, угорців і поляків була прикута до боротьби за Галицьке князівство. Ця земля вже не одне століття була бажаним здобутком для сусідів. Причому місцева аристократія, славнозвісне галицьке боярство, були самі по собі потужною силою. Ще 1235 р. чернігівський князь Михайло Всеволодович, уклавши військовий союз з угорським королем Белою, зайняв Галич. На початку 1238 р. він займає Київ. Тоді ж він організовує новий союз, до якого, крім його володінь, ввійшли половці (Побузька орда), болохівські князі, Угорщина і Польща. Противником розширення гегемонії чернігівських Ольговичів стали володарі Волинського князівства Данило і Василько Романовичі (Мономаховичі). Хоча останні мали менші сили, проте їхнє військо відрізнялося кращою організацією, сучаснішим озброєнням, вправнішими

полководницькими якостями самих князів та їхніх воєвод. Під час війни, що невдовзі спалахнула, Романовичі розбивають противника по частинам.

Зрозуміло, що за такої ситуації шлях для татарського вторгнення в Україну зі сходу був відкритий. На початку 1239 р. військо, очолюване іншим сином Джучи - Берке, переходить Сіверський Донець і розбиває половців Шаруканідів. Не зупиняючись, монгольський полководець швидким маршем досягає Переяслава і здобуває його штурмом 3 березня. Бій був настільки запеклим, що загинув навіть місцевий єпископ, хоча зазвичай монголи священиків не чіпали. Знищивши це старовинне князівство, що споконвіку закривало Русь від степу на лівобережжі Дніпра, Берке так само швидко відступив.

Менгу дійшов далі до Глухова, після чого повернув на Київ. Цей оглан став табором навпроти Києва і запропонував Михайлу Всеволодовичу і киянам визнати себе підданими татар. Проте князь наказав вбити послів. Менгу не став продовжувати військові дії і відступив на схід. Розгром найбільш потужних українських князівств на Лівобережжі, які в попередні часи мали свої інтереси і впливи в Причорномор'ї, дав змогу татарам вдатися до завоювання Криму. Наприкінці 1239 р. військо, очолюване Шибаном, Бучеком і Бурі, увірвалося до Кримського півострова. Крім місцевих половців, в попередні роки сюди прибула чимала кількість степових кипчаків. Битва між ворогами сталася в місцевості "Тактару"^[1]. Мандрівник Рубрук наводить почуту ним (1253 р.) від якогось купця оповідь, що половці в великих кількостях тікали до моря в районі Судака, і тут терпіли важкі умови життя. Розгромивши степовиків, татари підступили до прибережних міст. 26 грудня 1239 р. вони оточили Судак і через кілька днів захопили його. Падіння цього міста було останньою краплею в оволодінні монголами Лівобережною Україною та Кримом. Таким чином протягом трьох кампаній одного року тумени Монгольської імперії завоювали всі українські терени між Дніпром і Сіверським Дінцем із Кримом включно.

За час, що передував походу на Київ, як в середовищі татарської, так і руської верхівок мали місце внутрішні конфлікти. Діти Угедея і Чагатая оглани Гуюк і Бурі ігнорували владу Бату і публічно лаяли його. І, що суттєво за умов війни, діяли своїми туменами окремо від брата. Ситуація загострилася настільки, що довелося втрутитися самому каанові. Угедей підтвердив повноваження Бату. Наказ про це прийшов з Каракоруму 1240 р.

Паралельно з цим Михайло Всеволодович, який програв Романовичам боротьбу за Галич, і родові землі якого, включаючи стольне місто, були сплюндровані татарами, залишив Київ і подався до німецьких земель. На короткий проміжок часу столиця Русі потрапила до рук смоленського князя. Проте і цей князь залишив місто, і невдовзі "мати городів руських" зайняв Данило Галицький. Остання подія не могла не турбувати Бату, оскільки Данилові вдалося підбити під свою руку Волинь, Галичину, Турово-Пінщину, Болохівшину і Київщину. Правобережна частина України набувала загрозливої політичної консолідації. До цього ще слід додати енергійні особисті якості братів-Романовичів. Щоправда влада Данила на більшості з названих теренів була ще слабкою, то ж монгольському правителю слід було поспішати.

Весною 1240 р. Бату зосередив військо в степах Лівобережжя. А вже літом, коли степ покрила посуха, татари перейшли Дніпро в його нижній течії і рушили на північ в напрямку Києва. Діставшись Поросся, Бату розбив в полі місцеві полки русів і чорних клобуків; впали і більшість містечок і замків по Росі і Стугні. Але Торчеськ і Юр'єв виявилися "міцними горішками". Захопити їх не вдалося, і монгольське військо зупинилося. Під Київ підступили легкі загони татар ("отроці його"). Але цього було замало для нападу на місто з. його вражаючими укріпленнями. Тим більше, що Данило залишив в Києві потужний гарнізон і одного з найкращих своїх полководців Дмитра. Сам же князь подався на захід організовувати військовий антимонгольський союз.

Бату, не маючи сил аби остаточно зламати опір прикордонних руських міст, запросив на допомогу Субедея. Останній провів мобілізацію серед вже підкорених народів, поповнив військо і швидким маршем дійшов до головних сил. Старий досвідчений полководець і на цей раз не підвів Чингізидів. Спочатку було захоплено Юр'єв, потім протягом трьох днів і Трубчевськ. Шлях на Київ було відкрито, і столичне місто незабаром було повністю оточеним.

Місцем прориву київських укріплень було обрано Лядські ворота - південні дерев'яні укріплення. Перед ними було Коз'є болото. Воно тоді, взимку, або замерзло, або було загатеним. Монголи добре зналися на цих речах. Концентровані дії облогових машин дали свої результати і стіна завалилася. Почався штурм. З опису літопису видно, що він тривав не один день. Спочатку монголи захоплюють місто Ярослава. На цьому їх рух зупиняється. Вочевидь бій дійсно був такий жорстокий, як описує літописець. Те що Дмитра під час прориву було поранено каже, що він з своїм полком захищав пролом. Зупинка пояснюється тим, що монголи змушені були перегрупуватися та відпочити. Це дає змогу захисникам укріпитися на новому рубежі. Історики вважають, що ним стало місто Володимира. З ранку наступного дня поновлюються атаки. Знову запекла битва і прорив татар. Проте і цього разу їм не вдається внаслідок переможної атаки захопити увесь Київ. Частина оборонців встигає укріпитися в Десятинному храмі. Тоді до нього було підтягнуто облогові машини. Вони розбили стіни, і споруда обвалилася, поховавши під собою останніх захисників міста.

Після важких боїв при прориві Пороської лінії, облоги та штурму Києва, а також повернення до Монголії туменів Гуюка, Менгу і Бурі, хан Бату не дав війську відпочинку. Падіння Києва стало шоком для європейців, отже давало монголам колосальну психологічну перевагу.

Данило Галицький намагався зібрати сили в Європі, але його зусилля не дістали успіху. Єдиним виключенням стало примирення Романовичів з Михайлом Всеволодовичем, проте останній, крім свого «почту», не мав військових сил.

Бату, користуючись зручним моментом, пішов на захід. Військо рушило шляхом через міста Колодяжин, Каменець, Ізяслав, Кременець і Данилів. Таким чином, татари розрізали навпіл володіння Романовичів, передусім відокремивши Волинь від Болохівщини.

Першим було атаковано Колодяжин: "поставив 12 пороків, і не може розбити стіни". Проте татари вмовили місцеве населення капітулювати, після чого колодяженців було вбито, а місто спалено. Така жорстка дія призвела до того, що наступні міста вже билися до кінця. Каменець і Ізяславль впали, а Крем'янець і Данилів вистояли. Після цього настала черга безпосередньо Володимира (Волинського). Згідно Рашид-ад-діна, облога тривала три дні. Щоправда, тут мова могла йти саме про активну частину облоги. Столиця Волинського князівства була захоплена штурмом: "і взя копієм". Саме після цього літопис говорить про падіння Галича та інших неназваних міст: "ізбі і не щадя... іни міста многії, їм же не має числа"^[2]. Вочевидь саме з цього моменту почалася "облава" за населенням, згадана Рашид-ад-діном: "туменами обходили облавою всі міста Володимирські". В той же час нова столиця Данила Холм не постраждав.

Паралельно з погромом Правобережної України, Волині і Прикарпаття Бату вислав авангард до Польщі, зібравши перед цим інформацію про шляхи в Європу через купців: празьких, вроцлавських і краківських. Вже в січні монголи форсували Віслу у Завихвоста і 2 січня захопили місто. Незабаром впав також Люблін, а 13 лютого - Сандомир. Тоді ж під Турськом було розбито військо малопольської шляхти. Хоча татар супроводжував успіх, проте вочевидь цей корпус не мав на меті занадто затримуватися у Польщі. Наприкінці лютого монгольські війська залишили польські землі і відступили за Віслу разом з полоном.

Сусіди Русі хоча й розуміли, що наближається небезпека, проте не поспішали виступити разом. Це було спричинено не лише якоюсь особистою недовірою, а загальною феодальною роздробленістю тогочасної Європи. Та й навряд чи хтось міг повірити, що Монгольська імперія зможе так швидко здолати опір такої великої кількості міст і народів. Лише коли впало Галицько-Волинське князівство і були спустошені східні області Польщі, почався збір військ. Проте і це робилося, виходячи з оборонної стратегії. Так, угорський король Бела IV наказав зміцнити карпатські проходи, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби уникнути татарського вторгнення.

На початку березня монгольські війська рушили далі на захід. Основні сили, або центр, на чолі з Бату і Субедеєм атакували Угорщину. Перейшовши Карпатські проходи, татари потрапили на Дунайську рівнину. Інше, праве крило, очолюване Байдаром і Кайду, форсувало Віслу 10 березня. Під Сандомиром 14 числа воно розділилося на дві колони і почало спустошувати польські землі. Перша колона цієї групи військ, очолювана Орду-Іченом, атакувала Малу Польшу. Під Хмельником 18 березня їм заступило шлях польське військо, очолюване воєводами: краківським Владімежом і сандомирським Пакославом. Перемога в битві залишилася за монголами, причому краківський воєвода загинув. Під Ополем з татарами вийшли на битву князі ©польський Болеслав і сандомирський Владислав, але також були розбиті. 28 березня після запеклого штурму впав Краків. Друга колона основний удар завдала по володінням мазовецьких князів. На початку квітня об'єднані сили Орди (десять тисяч вояків, з них чимало загинуло від вояків Краківського і Сандомирського князівств) атакували Вроцлав, проте цей штурм не вдався.

Як і за інших подібних випадків, в кампанії 1241- 1242 рр. татари не стали затримуватися під "незручним" містом. Тим більше, що для них більш важливим було не допустити об'єднання польського і чеського військ. Орда швидким маршем наздогнала поляків, яких відділяв від союзників лише день шляху, і нав'язала битву. Баталія відбулася під Легніцей 9 квітня. Татари вдалися до серії хитрощів, які разом з чітким командуванням і дисципліною мали вирішальний вплив на перебіг та результат битви. Спочатку степовики витягнули вдаваною втечею важку кінноту поляків і німців. Обману сприяла погана видимість, через штучну димову завісу, створену татарами. Потім праве крило завдало контрудар. Причому на вістрі атаки була важка кіннота ординців. Після запеклої боротьби європейське лицарство кинулося втікати і зім'яло ряди піхоти. Таким чином битва закінчилася нищівним розгромом європейського лицарства. В Чехії монголи взяли в облогу Оломоуц і ще кілька міст. Пропозиції капітуляції були відкинуті захисниками, і Орду- Ічен, виконуючи вочевидь загальний план, повернув на південь на з'єднання з головними силами.

Паралельно ліве крило атакувало волоські і кипчацькі племена за Серетом, а також Трансільванію. На відміну від центру і правого крила, це угрупування йшло трьома колонами під проводом Кадана, Бурі і Бучека. Волосько- кипчацьке військо спробувало в битві зупинити підрозділи Бучека. Але перемога дісталася оглану. Татари розгромили місцеву Куманську епископію. В той же час відбулося зіткнення окремих підрозділів татар з болгарським військом, але тоді вони закінчилися поразкою ординців. Монгольські полководці не стали втяіуватися в війну з царем Асенем II^[3] і на початку квітня, як і праве крило, рушили на з'єднання з основними силами.

Центральне угруповання монголів пройшло Карпати через Верецький перевал, відомий ще як "Руська брама", в перших числах березня. Угорський король Бела отримав повідомлення про вторгнення Бату 10 березня, перебуваючи у Пешті. Бату пустив в авангарді корпус Шибана. Завданням було витягнути Белу в місцевість, придатну для дій монгольського війська. Шибан наблизився до Пешта, а потім почав відступати перед наступаючими угорцями, вдаючи втечу. Після шестиденного переслідування Бела зі своїми полками досяґ р.Сяйо. Там татари 11 квітня розпочали битву з угорцями. Спочатку Бату, не дочекавшись закінчення маневру Субедея, втягнувся в бій за міст. В цьому бойовищі татари зазнали втрат, включаючи одного воєводу. Але вчасний вихід у фланг угорцям Субедея вирішив долю бою, і ті відступили до табору. Спочатку татари оточили угорське військо і розпочали його обстріл з метальних машин. А потім Бату "відкрив" прохід в кільці оточення, що спровокувало втечу противника. Саме під час цього переслідування і було завдано угорцям найбільших втрат. Користуючись панікою, Бату швидко захопив Буду і Пешт. В квітні татари спустошили Словакію. Захопивши низку міст і навіть фортеці в горах, монголи залишили тут частину військ до грудня 1241 р.

Після у цих краях з'явилися імперські монгольські чиновники, відомі в європейських джерелах як "бавіли" (баскаки). Втім, спроба продовжити наступ у Чехії закінчилася невдало. Чеський король добре підготував військо, міста були придатні до оборони. За таких обставин атака з ходу на це королівство призвела б до великих втрат або ж навіть поразки. Тому війська правого крила монголів були відведені за Дунай. Взимку 1241-1242 рр. Бату розпочав облогу Естергома. Тридцять метальних машин день і ніч обстрілювали стіни. Після їх руйнування, нападники, використовуючи полонених, засипали рів і рушили на штурм. Після жорстоких вуличних боїв місто впало. Був зламаний опір і в кількох укріплених храмах. В той же час замку вдалося утриматися, чому сприяла велика кількість арбалетників-"балестаріїв".

Поки центр і праве крило воювали в Угорщині і Словакії, ліве крило Бату вислав на захід. Його головним завданням було наздогнати і схопити угорського короля Белу. Це військо пройшло Хорватію, захопило Загреб і досягло Адріатичного узбережжя. Але тут монголи не змогли оволодіти Дубровником. Що стосується Бели, то тому вдалося уникнути полону. Крім того, по іншим напрямкам висилалися невеликі загони з метою розвідки. Деякі з них намагалися проникнути в Австрію і германські землі, проте були там відбиті.

Спочатку Бату, як колись і інші східні нападники - гуни і авари - намагався залишитися і закріпитися на Дунайській рівнині. Для цього місцеве сільське населення було обкладене податками. Над ним було поставлено баскаків. Розпочалося карбування монгольської монети. Важливими були кроки по залученню на імперську службу місцевої аристократії, що було традиційним для монгольської завойовницькій політики. Проте, всупереч його очікуванням, загальна ситуація навколо театру бойових дій не дозволила Бату приєднати Угорське королівство до імперії. В західному напрямку шлях був закритий, оскільки Австрії і Чехія готувалися до оборони. Для їх завоювання у цей час у Чингізидів не було необхідних сил. Військо втомилося від довгої і важкої війни. Більше того, саме військо багато в чому за своїм складом відрізнялось від тієї потуги, що розпочала "Західний похід". Три тумени з безпосередньо монгольськими вояками після взяття Києва повернулися додому. Велику частину війська становили воїни із завойованих земель. Джерела згадують русів, кипчаків, мордву? аланів, але на загал народів, чиї вояки воювали під прапором Чингізидів, було значно більше. Але й це військо зазнало надто великих втрат.

Тривожно було на флангах і в запіллі Бату. Польща, хоча й була розбитою, але швидко відновлювала свої сили. Болгарія і половці у Буджаку взагалі залишилися неушкодженими. Головним же було те, що відбувалося в Галицько-Волинському князівстві. Данило і Василько Романовичі, повернувшись додому, почали швидко наводити лад. Протягом 1240 р. вони повернули під свою владу обидва князівства. Більше того, ці князі вислали війська на Болохівщину і швидко її завоювали. Це вже був прямий виклик татарам, оскільки цей регіон був обкладений натуральним податком: пшеницею і просом на їхню користь. Народи ж, що мешкали далі на схід, хоча й були завойовані, але до повного підкорення було ще далеко.

За таких умов монгольське військо виявилося фактично в оточенні ворожих країн. Звісно, що ситуація ще не була критичною, адже ці навколишні держави не становили якогось військового союзу. До того ж Галицько-Волинська і Польська держави зазнали величезних втрат і були вкрай ослаблені. А могутнє Болгарське царство, з яким мав клопіт Кадан, переживало династичну кризу внаслідок смерті Асеня II 24 червня 1241 р. Втім, їх відновлення залишалось лише питанням часу. Проте, вільних військ для відправки в Центрально-Східну Європу імперія поки не мала, адже ще 1240 р. монголи розпочали нову війну по подальшому завоюванню Китаю. Тамтешні війська очолили Гуюк і Менгу, відізвані з-під Києва.

Весною 1242 р. до Угорщини надійшла звістка про смерть каана Угедея (він помер 11 листопада 1241 р.). Це була остання крапля для доленосного рішення Бату залишити у спокої Західну Європу і повернутися до рідних улусів. Відступ був організований настільки ж грамотно, як і наступ. Причому зовнішньо цей марш мав вигляд продовження завоювання західних народів. Полон, який монголи не могли забрати з собою, було знищено. Піддалася спустошенню і чимала кількість населених пунктів. За дослідженнями угорських вчених, області, контрольовані татарами, втратили до 60 відсотків поселень. В той час як ті, що піддавалися періодичним нападам, але не утримували завойовників, лише десять відсотків. Іншу частину ясиру, обоз зі здобиччю і навіть тіла загиблих вояків монголи увозили з собою^[4].

Основне військо рушило на південний схід в напрямку Дуная. Болгарські, волоські і кипчацькі загони своїми нападами завдавали втрат монголам. Але Бату все ж вдалося нав'язати цим балканським державам данницьку залежність. Вже при виході в степ Бату захопив кілька міст, у тому числі Кілію і Білгород на Дністрі. Тоді ж в Буджаку відбулася переможна битва з місцевими половцями, військо яких в попередній час зміцнила чимала кількість втікачів. Сама ж половецька держава знищена не була і проіснувала до 60-х рр. XIII ст. Паралельно з рухом вздовж Дуная, північніше, Бату пустив два тумени, очолювані нойонами Манманом і Балаєм. Даний корпус виконував роль лівого крила і прикривав головні сили з боку Галицького-Волинських земель. Літопис прямо писав, що ці два тумени йшли саме проти Данила Галицького: "прибіг до нього ^Данила в Холм - Авт.) половець його з Угор [на ім'я Актай, і розповів, що Батий повертається з Угорщини], і він вислав на тебе двох богатирів спіймати тебе". Наступ на Буджацько-Дністровських половців і рейд проти Галицько-Волинського князівства були останніми військовими операціями Західного походу монголів. Данило Галицький разом з митрополитом Кирилом уникнули зустрічі з татарами. Манман і Балай дійшли до Західного Бугу: "воювали до Володави и по озерам и повернулися багато зла зробивши християнам". Джерела мовчать про спроби захопити міста. Вочевидь такого завдання Бату і не ставив. Скоріш за все мова йшла лише про витиснення Данила з Болохівщини, по можливості його захоплення, і забезпечення лівого флангу війська, переобтяженого великим полоном. Татари пішли за Дніпро, яке на деякий час стало їхнім західним кордоном.

1.2.