Володіння Джучидів

По мірі успішного розвитку "Західного походу" на завойованих землях впроваджувалася і імперська влада. Всі завойовані під час походу терени входили до складу Улусу Джучи.

Сам по собі Улус Джучи ділився на дві частини - крила. Східне крило (по світосприйняттю монголів - ліве) відоме з джерел як Кок Орда^[5]. Воно дісталося Орда- Ічену. Західне ж крило, або Ак Орда^[6] належало Бату. Кордон між цими частинами проходив по лівобережжю р.Яїк (Урал). В свою чергу кожне з цих крил поділялося на два менші крила. Кок Орда поділялася на крило Орди (Східне) і крило Шибана (Західне). Те ж саме мало місце і в крилі Бату. Воно було розділене між ним і нащадками Мувала. Адміністративний кордон між ними проходив по нижній течії Дону і Сіверському Дінцю. Таким чином видно, що переважну більшість території крила Мувала становили українські землі. Авторитет старших братів, і особливо Бату, був настільки високим, що сучасники майже нічого не говорять про рівень влади інших ханів - Муваловичів та Шибанідів. Відомо, що Мауці мав зносини з сусідами, і саме він був для них безпосереднім уособленням імперської влади. Наприклад, 1245 р. саме за наказом Мауці від Данила Романовича вимагалося віддати татарам Галичину. У 1246 р. більшість членів папського посольства Карпіні, поки останній подорожував в Корокорум, мешкали при дворі Мауці.

Наступною територіально-адміністративною ланкою нової влади стали області - тумени або тьми.

Задля кращого управління державою через неї простягнулися нитки ямської служби - пошти. В степу було виставлено стоянки, на яких гонець міг замінити коней чи передати інформацію естафетою. Для утримання цих пунктів збирався спеціальний податок і існувала окрема повинність. В районах річкових переправ Бату заснував поселення, заселивши їх полоненими русами. Причому ці поселенці були повністю захищені від сваволі місцевих можновладців ханською владою. Оскільки податки з осілих регіонів йшли до Монголії, то Бату приділяв чималу увагу розвитку торгівлі; частина податків з купців, а також подарунки (а фактично узаконені хабарі) потрапляли безпосередньо до його рук. Причому в цій сфері Бату навіть утискував власних братів^[7].

Три роки пішли у Джучидів на запровадження нового адміністративного апарату, відпочинок і підготовку до нових завоювань. Протягом 1245 р. Бату зосередив на Переяславщині під командою Курумиши військо, що складалося з шести туменів. Паралельно з цим Мауці вислав посольство до Данила Романовича з вимогою віддати Галичину.

Данило ж за час, що минув з "Батиєвої навали" встиг відновити частину колишньої потуги. Він рішуче запобіг сепаратизму всередині держави і успішно відбив зазіхання західних сусідів. Вінцем його здобутків стала битва під Ярославом 17 серпня 1245 р. У ній галицько- волинські полки завдали нищівної поразки об'єднаному війську Угорщини, Польщі і спільників Ростислава Михайловича (галицького князя у 1235-1238 рр.). Данило, не маючи можливості для дієвого опору монголам (як пише літопис, "ще не утвердив градів"), поїхав до Орди.

Цим швидко скористався Курумиши. Протягом зими 1245-46 рр., поки Дніпро було вкрите кригою, оглан перевів своє військо через річку. Так було зайнято не лише степи до Дністра, але й повернуто під владу імперії Болохівщину. Похід Курумиши вплинув і на зміни територіального устрою Улуса Джучи. Кордон був винесений на Дністер. В болохівські міста було введено баскаків. На Правобережній Україні, на землях, що колись належали Побузькій Орді і Чорним Клобукам (Поросся), було створено улус Курумиши^[8]. Мауці дісталася Переяславщина і, можливо, землі в районі сучасної Одещини. На Курумиши було покладено завдання стежити за сусідами. Через деякий час Бату знову запроваджує зміни в крилі Мувала. Його нащадків розселяють у володіннях Бату, а крило віддається синові Бату Сартаку. Кримський тумен забирається у Шибана і передається родичу Бату Скатаю. Саме такий стан речей застав 1253 р. згаданий вже нами Рубрук.

Такі внутрішні суперечності в середовищі Джучидів не могли не позначитися на їхньому впливі на сусідів. Болгарія, половці та волохи виходять з орбіти ординської влади, а з Романовичами врешті взагалі спалахує війна. Приводом для конфлікту послужило введення баскака до міста Бакоти у 1252 р.

Новий каан Менгу, продовжуючи лінію попередників на вдосконалення управління державою і економікою зокрема, наказав провести в імперії черговий перепис населення в т.ч. і в європейських володіннях. Виконавцями цього стали баскаки (або даруги). В тих місцях, де вони вже існували, мова йшла лише про уніфікацію існуючої системи. В землях, де баскаків ще не було, вони вводилися. Дуже ймовірно, що по відношенню до сусідів могло мати місце і бажання забрати собі більше, аніж звичайна данина васалів.

Саме така ситуація виникла на кордоні імперії і Галицько-Волинської держави.

Оскільки баскак відносився до імперської адміністрації, то Курумиши його діями був поставлений перед фактом. І незважаючи на те, був з формальної точки зору баскак "правим" чи ні, згідно закону Чингізидів будь хто, хто заподіяв йому шкоду, мав бути суворо покараний. Курумиши знову поставив у Бакоту імперських чиновників. Причому це сталося за допомоги того ж Мілея, який "передав татарам Бакоту". Після цього оглан рушив під Кременець з метою покарати галицько-волинських князів. Місцевий намісник Андрій за допомогою Батиєвої грамоти спробував відвернути загрозу, проте був убитий, а навколишня місцевість пограбованою. Самого міста Курумиши взяти не зміг: "воював біля Кременця... і не досягнувши нічого у Кременці, повернувся в стани свої".

Таке рішення було прийнято з огляду на загрозу наступу головних сил Данила. Недарма одразу після повернення Курумиши відмовив князю Ізяславу Чернігівському в допомозі захопити Галич, мовляв: "Бо Данило князь лютий є". Цією військовою операцією Курумиши в принципі і вичерпав свій бойовий ресурс. Головною причиною, не дуже вдалих дій оглана було те, що він мав під рукою лише власні підрозділи. Наявний неподалік керівник крила Мувала - Сартак в тому ж 1253 р. головну увагу приділяв іншому напряму - боротьбі з кавказькими аланами^[10] і розбійниками в степах України^[11].

Ізяслав, незважаючи на відмову в допомозі Курумиши, все ж "зібрав біля себе (прихильників) і йде на Галич".

У відповідь, по "раті же Кременецькій Куремсовій" Данило послав війська на "Побож'є" та за Случ "по Тетереву" проти "людей татарських". Це були землі все тих же болохівців, які відійшли до монгольської держави. Було захоплено десяток (!) міст, які "сидяша за татари". Курумиши навіть не зміг врятувати імперські землі від спустошення і втрат. Успіхи Данила справили неабияке враження на сусідів. Правитель Великого князівства Литовського Міндовг навіть запропонував організувати спільний наступ на Звягель (Взвягль) і Київ. В рамках русько-литовської угоди Данило Галицький захопив Звягель. Але розбіжності між союзниками припинили подальші спільні дії.

Через деякий час Курумиши почав новий наступ на Волинь. Розмах цієї акції вказує на те, що оглан нарешті отримав допомогу з сусідніх улусів, а можливо і з центру Золотої Орди. Також Курумиши тоді вдалося захопити Романовичів зненацька. Оглан з основними силами підійшов до Луцька, але річку Стир переходити не став. А надалі відправив частину війська під Володимир. Столичний гарнізон вийшов на зустріч, і відбулася битва, в якій ординці зазнали поразки і відступили до ставки. Після цього Курумиши спробував захопити Луцьк. Місто було слабо укріплене, проте місцевий гарнізон встиг зруйнувати міст через річку. Аби відігнати захисників від берега і перейти Стир, Курумиши виставив метальні машини, і почав обстріл. Але сильний буревій, згідно літопису, зруйнував метальні машини. Це приписали Божому чуду, що за тих часів справляло чимале психологічне враження.

На початку 1256 р. (за іншими даними наприкінці 1255 р.) помирає Бату. Його смерть призвела до першої міжусобиці в Улусі Джучи. Спочатку владу успадкував син Бату Сартак. Причому на це він отримав ярлик від каана. Але в тому ж році Сартак помирає. Вважається, що його смерть сталася внаслідок отруєння з боку його брата-конкурента Берке. В тому ж році від отрути помирає і Улагчи - син або онук Бату. Розчистивши собі дорогу до влади, Берке 1257 р. стає на чолі батьківського улусу. Новий хан повернув крило Мувала його нащадку Ногаю. Також було проведено черговий перепис, а в землях, які ще не мали постійної імперської адміністрації, було її запроваджено. Головним зовнішньополітичним завданням, яке поставив перед собою Берке, була організація нового "Західного походу". Ця акція відбувалася протягом 1257-1265 рр. Проте на відміну від попереднього походу Бату, дії Берке мали в очах сучасників вигляд не широкомасштабної навали, а окремих військових нападів.

Щодо війська, яке було спрямовано на захід за наказом Берке, то джерела дають таку його характеристику: "множество полков", "силу тяжку" і "силу велику" "величезне військо татарське". Мобілізація пройшла по всім областям Улуса Джучи, включаючи і Кок Орду. На чолі війська було поставлено старого досвідченого вояка Бурундая. Наприкінці 1257 р. "прийде Бурондай безбожний, злий, с множеством полков татарських, в силе тяжце, и ста на местах Куремсинех".

Місцем дислокації ординського війська став улус Курумиши. Бурундай діяв обережно. Прийшовши на Правобережну Україну, він не став одразу нападати на володіння Романовичів. Замість цього ординський полководець пояснював свої дії метою антилитовського походу. При цьому на Галицько-Волинське князівство було вчинено політичний тиск: "Іду на Литву; якщо мирен (мені) піди зі мною". Беручи до увагу емоційність літописця в зображенні монгольського війська, стає зрозумілим, що подальша боротьба Данила в очах сучасників була безперспективною. Адже одна справа воювати з противником, чиї землі, стоянки і людність були в зоні досяжності своїх військ, а інша - коли ворожі війська підходять з далеких недосяжних земель.

"Капітуляція" Романовичів дала можливість Бурундаю зосередити всі сили на литовському напрямку. Акція виходила масштабною, оскільки, окрім ординського війська проти Литви рушили дружини з Галицько- Волинського, Брянського, Смоленського князівств і, напевно, з Київської землі. З повідомлень про похід

видно, що в цілому військова операція перетворилася на звичайне спустошення теренів. При цьому завдати якоїсь вагомої поразки литовським військам або знищити місцеву еліту не вдалося. Литовці, як і в війнах з Данилом Галицьким, уникали прямого зіткнення і вміло використовували природні перешкоди свого краю - ліси і болота. В той же час з боку Романовичів, які в попередні роки вміло знаходили ставки литовських князів, в цей час чужої для них війни такої "спритності" вочевидь не спостерігалося. Як наслідок, Бурундаю так і не вдалося ввести чиновників на литовсько-білоруські терени, і в цілому "литовська" проблема залишилася для ординців так і невирішеною. Єдиним вагомим успіхом стало підпорядкування Улусу Джучи Турово-Пінщини.

1259 року татарське військо рушило на Волинь. Романовичі були захоплені зненацька, коли вони перебували на весіллі. Василько віддавав за Андрія Всеволодовича Брянського свою доньку Ольгу. Отже, дався взнаки полководницький досвід Бурундая. Темник надіслав ультиматум: "Якщо мирні мені, то зустріньте, хто не зустріне той ворог". Василько з Левом Даниловичем і холмським владикою Іваном поїхав на зустріч темнику, яка відбулася у Шумську.

Втім, Бурундай діяв доволі обережно, намагаючись не втягуватись в затяжні конфлікти. Причина була простою. На Кавказі все йшло до війни між Золотою Ордою і Хулаїуїдським Іраном. Відповідно, хану потрібні були основні сили саме там. Таким чином, ідея масштабного нового "Західного походу" була похованою на самому початку військових дій. Відповідно, метою Бурундая 1259 р. вже було просто повернути Романовичів до становища 1245-1252 рр. і послабити чи залякати Польщу. Часткова "поступливість" галицько- волинських князівств була зіпсована відсутністю Данила, який втік до Польщі, а потім до Угорщини. Адже саме він, а не Василько уособлював державу і її політику.

Після зустрічі у Шумську прийшов наступний ультиматум еміра: "Якщо мені мирні то розберіть міста (укріплення)". Було розібрано укріплення принаймні шести міст: Данилова, Істожська (Стожок?), Львова, Кременця, Луцьку і Володимира.

Найбільш драматично ситуація розвивалася у столиці Волині - Володимирі. Бурундай особисто прибув до міста і повторив наказ: "Василько! Розметай місто". За наказом князя укріплення були спалені. Емір, провівши добу в апартаментах князя, де "обідав і пив", наказав ще й розкопати вали. Що і було зроблено. Щоправда скоріше мова йде не про повне знесення валів, а їх символічне розкопування в знак покори. Літописець прямо пише: "на знаменуя образ перемоги".

Наступним містом, куди рушило татарське військо вже разом з волинським, був Холм - столиця Данила. Місто було укріплене за останнім словом техніки, мало міцний гарнізон: "бояри добрі і люди добрі", і чималу кількість метальної артилерії "пороки і самостріли". Бурундай спробував без бою оволодіти містом. На переговори було послано Василька з трьома татарськими послами. А щоб вони все чули з розмови князя з гарнізоном, то Бурундай відправив з Ними перекладача. Василько почав умовляти холмлян здатися, але при цьому перекидував в руках камінці, натякаючи на зворотнє. Тоді керівник гарнізону відмовився визнати князя і виконувати накази татар. Ще й пригрозив "камінням в чоло". І знову Бурундай не став провокувати військові дії. Він обійшов місто і рушив на Польщу. Причому з ним в похід йшли і руські та литовські (Слонимські і Волковийські) полки. Польська хроніка ще додає прусів і половців-куманів.

Джерела роблять наголос на швидкості, з якою Бурундай йшов на Польщу. Зима дала можливість легко долати річки, навіть Віслу. Ця оперативність дала змоіу татарам з ходу оволодіти Завихвостом і Любліном. Після чого наступила черга Сандомира. В місті зібралася чимала кількість людей з навколишніх теренів. Бурундай оточив місто, після чого укріплення цілодобово піддавалися обстрілу метальними машинами і стрільцями. На четвертий день завалилася частина заборол, і татари пішли на штурм. По драбинах вони увірвалися в місто і двома колонами рушили до дитинця. Спроби окремих груп захисників заховатися в костьолах зазнали невдачі. Ординці доволі швидко знищували ці вогнища опору. Джерела наголошують на тому, що місто горіло. Був здійснений і штурм дитинця, що тривав, за свідченням літопису Длугоша, "день і ніч". Проте гарнізон відбився. Тоді Бурундай знову спробував вдатися до "холмського" сценарію. До поляків звернувся від його імені Василько з іншими князями. Вони від імені татар і себе обіцяли збереження життя у випадку капітуляції, визнання залежності і виплати данини. Гарнізон погодився пристати на це. Ворота були відкриті, а до табору Бурундая прибули керівники оборони. їх було вбито, а фортеця захоплена і знищена. Частина полону була також знищена.

Покінчивши з Сандомиром, татари рушили на Краків. Князь краківський і сандомирський Болеслав V Сором'язливий від'їхав до Угорщини. Проте татари не стали атакувати місто, а розсипалися по країні для грабунку. В Польщі татарське військо перебувало два-три місяці, так що частину полону поляки встигли викупити. Було спустошено монастирі в Завихвості і на Лисій Горі. Потім з великим полоном Бурундай попрямував до себе через руські князівства. Василькові та іншим довелося охороняти похідні колони татар, що теж мало не стільки практичне військове значення, скільки мало суто політичний підтекст - показати залежність князів. Недарма літопис називає Бурундая "окаянним і проклятим". Вочевидь тут є відгомін приниження, завданого князям та й ще не самим ханом. Щоправда, в деяких європейських країнах взагалі присутність руських полків в татарському війську було сприйнято як військову допомогу татар Данилу проти його ворогів.

1260 р. татари нападають на Угорщину але були відбиті ще на кордоні. Продовження війни не відбулося, бо 1262 р. Берке підписав угоду з сином угорського короля Бели IV Іштваном. Останній вважався молодшим королем, правив Трансільванією і періодично конфліктував з батьком. Після цього на деякий час між державами відбулася стабілізація відносин.

Приблизно взимку 1265 р. 20-тисячне татарське військо з'являється на Балканах. Як і в попередніх походах, воно йде разом з військом залежної держави, - в даному випадку болгарами. Цей похід був останнім актом усієї "Західної акції" Берке. В цілому "балканська" кампанія повторює своїм сценарієм походи на Литву і Польщу. Як і тоді, ординці йдуть на терени, що відділені від них осілими улусами і васальними державами. Причому багато в чому для васалів монгольський похід міг і відповідати власним політичним потребам, як от у придніпровських князівств з литовцями, або у болгар з візантійцями. Час для вторгнення був обраний тоді, коли візантійський імператор Михаїл Палеолог розпустив військо. Тут бачимо схожість з ситуацією в Галицько- Волинскій і Польській державах, коли татари своїх жертв захоплюють непідготовленими.

В ході балканської кампанії ординці не вдавалися до серйозних облог. Більшість часу приділялося пограбуванню краю. Тому військо рухалося "облавою". По попереднім рокам видно, що масоване захоплення міст, які чинили опір, вже відходило в минуле. Єдиним виключенням стала облога міста Еней. В ньому в полоні перебував сельджукський султан Із-ед-дін. І хоча, за хронікою Пахімера, татари штурмували місто заради здобичі, проте та наполегливість, з якою вони це робили, і доволі мирний фінал, змушує підозрювати, що ця операція здійснювалася за безпосереднім наказом хана з метою лише забрати султана. Ординське військо оточило місто і цілодобово обстрілювало метальними машинами, намагаючись зруйнувати стіни. Потім по приставленим до стін драбинам татари пішли на штурм, але були відбиті. Нойони виставили ультиматум: видати султана і дали один день на роздуми. Коли візантійці вчасно не відповіли, то нападники поновили приступи. Бачачи, що падіння фортеці є лише питанням часу, керівники оборони видали татарам султана з його «почтом». Після чого ординське військо відступило.

Наслідком цих нових монгольських вторгнень стало повернення Галицько-Волинського князівства в орбіту ординської політики. Вже через два роки Переяславську єпархію було перенесено до Сарая - столиці Берке і перейменовано у Саранську. Також відбулося суттєве розширення кордонів імперії за рахунок Дунайсько- Дністровських степів і лісостепів. На цих землях створюється улус Ногая, - найзахідніша область Улусу Джучи. При цьому тумени на Лівобережжі України були забрані у Муваловичів. Що стосується султана Із-ед-діна, то йому на утримання було віддано землі неподалік Судака. Там же поселено його двір, але сам султан мав мешкати безпосередньо в Сараї. Зазнав змін і Улус Курумиши. Боротьба князів і монголів за Болохівшину призвела до розорення і політичного послаблення цього краю. Відповідно, він не міг вже самостійно виконувати роль буфера між монгольською імперією і Галицько-Волинською державою. Тому тепер землі болохівщв були включені до володінь Курумиши. Улус Ногая складався з чотирьох туменів. Для його заселення було переведено татар, аланів, русів, готів, зікхів, черкесів та "інших". Відповідно і центр крила Мувала було перенесено за Дністер. Столицею Ногая стало м.Ісакча на нижньому Дунаї.

1.3.