Улус Ногая

Ногай виявив себе енергійним володарем, який не буде пасивно чекати на зміну обставин. Вже 1271 р. він здійснює великий похід на Балкани. Як і шість років тому, формальним приводом для вторгнення стало запрошення монголів Андроніком Тарханіотом і правителем Фессалії Іоаном Сезастократором, котрі ворогували з імператором Михаїлом.

Саме в цей час Золота Орда відкололася від Монгольської імперії. Це відбулося, а точніше оформилося юридично, саме за Менгу-Тимура. Цей хан починає карбувати власну монету, роздає ярлики, і, що важливо, цей сарайський правитель, аби зміцнити свою владу в нових реаліях, починає роздавати колишні імперські землі своїм родичам. Ще Берке вже не особливо рахувався з Каракорумом. Цьому сприяв той факт, що після смерті Меніу в імперії спалахнула громадянська війна між його братами Аріг-Бугою і Хубілаєм. Тепер же Тука-Тимур отримав Київ і район Кафи (суч. Феодосія). А Ногай, окрім придунайських теренів, отримав третину Судака^[13].

Появу під боком нового центру впливу відчули не лише Болгари і Візантія. Збільшився тиск і на Галицько- Волинське князівство. І коли 1277 р. беклярбек нагадає Романовичам "Завжди (ви) мені скаржитеся на Литву", то він констатував реальні факти. Адже літопис нічого не говорить про ці "скарги", згідно нього допомоги русічи просили лише у хана. Також доказом тиску з боку правителя крила Мувала може бути і епітет, яким його нагородив літописець: "окаянний і беззаконний [Ногай] поганий", якраз і було тим відгомоном збільшення залежності князів.

Процес просування ординського впливу за Дунай було перервано 1277 р. у Добруджі. Саме там в цьому році спалахнуло велике селянське повстання на чолі з Івайлом. Повстанці завдали низку поразок урядовим болгарським і татарським військам. Як наслідок, ординці восени були вигнані за Дунай. Після цього на початку 1278 р. Івайло підступив під Тирново. Військо болгарського царя Костянтина було розбито, а сам він загинув. Провідник повстанців став новим царем (рідкісний випадок, коли селянин став царем). Ногай на деякий час перестав втручатися у болгарську війну, вичікуючи слушний момент. А поки події розвивалися, він наприкінці 1277 р. організував похід на Литву

Цьому передували складні колізії в стосунках Литви та Галицько-Волинської держави, втім, цілком, для них звичні як для сусідів: то війна з одного боку, то з іншого, то мир, то втручання інших "сил".

В квітні 1274 р. литовське військо нічним штурмом захопило Дорогочин, що належав Левові Даниловичу (і відомий нам ще тамтешньою перемогою Данила Галицького над німецькими хрестоносцями та його подальшою коронацією). Князь, в свою черіу, звернувся до Менгу- Тимура по допомогу. Хан на прохання Лева організовує широкомасштабний наступ на Литву. Викладемо подальші події за наявними відомостями і літописами.

У 1275р. Менгу-Тимур присилає "воєводу" Ягураїна з військом. Також хан наказав своїм васалам йти "задніпровським" князям на допомогу. Виступили, "бо в волі татарській": Роман Брянський^[14] з сином Олегом, Гліб Смоленський та й інших князів багато. Вся ця сила підійшла взимку.

Проте напередодні їх приходу Лев і татари, таємно від Володимира напали на місто і захопили його, окрім дитинця. Це викликало розлад у об'єднаному війську. Замість того, аби йти далі у литовську землю, руські князі повернули по домам. Незабаром відбулося замирення з Литвою, оскільки основні цілі походу були досягнуті.

1276 р. Романовичі замирилися з литовським князем Тройденом. Але тут в справу втрутився Ногай. Наступного 1277 р. він взимку прислав з грамотами до галицько-волинських князів своїх послів Тегічага, Котлубугу, Єшимута з тим, що: "Завжди мені скаржитеся на Литву, ось вам даю рать і воєводу Мамшея, ідить з ним на вороги свої". З цього моменту посилюється вплив Ногая на Романовичів.

Саме ж пояснення акції "Завжди мені скаржитеся на Литву", навряд чи є вигадкою. Скоріш за все князі в часи конфлікту з Литвою дійсно просили допомоги у Ногая, але він тоді відмовляв. Це могло бути спричинено, як і його зайнятістю балканськими справами, так і небажанням підтримувати сусідів. Під 1276 р. існує згадка в італійському джерелі, що чесько-австрійський правитель Пржемисл Оттокар запросив допомоги у "рутенів і невірних".

Цей похід, як і попередній, відбувався взимку. Галицько-волинські князі рушили на з'єднання з ординцями. Втім, ця війна в дечому відрізнялася від попередніх подій. По-перше, не було задніпровських князів. Це є доказом того, що акція була організована виключно Ногаєм, а Брянське, Смоленське князівства та інші руські князі підпорядковувалися саме Сараю. По- друге, татари рухалися доволі швидко. Не очікуючи на підхід руських полків, ногаєв полководець Мамшей вдерся в Новогрудську землю. Князі ж про це довідалися, перебуваючи ще під Берестям. Минулого ж разу Ягураін заглибився вглиб ворожих територій лише після об'єднання з галицько-волинськими полками.

Ця самостійність Мамшея є додатковим свідченням того, що похід був організований саме Ногаєм, а галицько-волинські князі, були потрібні лише як додаткова і виправдовуюча сила. До речі, з опису подій виходить, що татари пройшли повз галицько-волинські володіння. Отже ординці мали вийти з улусів Курумиши або взагалі через Переяславщину. Руське військо рушило тоді до Гродна. Отже, знову бачимо, що дії татар і русинів не виглядають як спільні і скоординовані. Мстислав і Юрій під Волковийськом відкололися від Володимира і самостійно почали нищити литовські володіння. Проте в одну з ночей прогавили нічний напад і зазнали відчутних втрат. Енських полонених відвели до Гродна.

Наприкінці 1278 р. Ногай знову втручається в балканські справи і висилає військо проти Івайла. Приводом для наступу на повстанців стало прохання візантійців, чиї війська рушили в Болгарію. Восени татари разом з греками оточили фортецю Доростол (Сілістрія), в який закрився Івайло (ми можемо її пам'ятати ще по балканському походу князя Святослава Ігоревича). Облога тривала три місяці, проте фортеця витримала. Тоді весною

1279 р. полки Ногая і Михаїла взяли в облогу болгарську столицю Тирново. Тамтешнє боярство відкрило ворота і царем було тепер поставлено Асєня IIL Цікаво, що татарського провідника Чавушбаши імператор нагородив титулом "протостратор". Фактично же ординський полководець став командувачем болгарських військ. Чергові заколоти бояр при дворі призвели до того, що Чавушбаши перейшов на бік Івайла, а царем Болгарії

1280 р. став Георгій Тертер. Що стосується Асєня, то він врятувався втечею. Розв'язка конфлікту настала в тому ж році при дворі Ногая. Саме сюди по його допомогу прибули і Івайло, і Асєн. На одному з банкетів Івайла разом з Чавушбашою було вбито.

Вже у тому ж 1280 р. Ногай посилає війська на Польщу. За літописом, ініціатива належала Левові Даниловичу. Він захотів зайняти прикордонні польські міста і звернувся до беклярбека по допомогу. Проте тоді не зрозуміло, чому у похід рушили волинські полки. Тим більше, що за тим же літописом Володимир на це пішов "неволею татарською". Отже отримав наказ від хана Менгу-Тимура чи Ногая.

Взагалі галицько-волинський літопис дає нам цінну можливість простежити хронологію і механізми розширення впливу крила Мувала на сусідів. Наприклад, князь Володимир з Волині аби утаємничити прихід свого війська на допомогу до Кондрата, розпускав дезінформацію, ніби йому забороняють татари. І цього було досить аби противник повірив і не прийняв захисних дій. Об'єднане військо рушило на Сандомир. Замерзла Вісла дозволила союзникам легко перейти перешкоду. Причому долали її вже в бойовому шикуванні: попереду Лев, за ним Мстислав, а наступні вже татари.

Тут бачимо той же порядок висування полків, що і 1274 р. Татари знову становлять правий фланг, який в поході є ар'єргардом. Волинці утворюють центр, а галицькі полки ліве крило. Відсутність в полі польського війська сприяла розпорошенню русько-татарських сил. Лев не став брати в облогу Сандомир, а рушив в напрямку Кракова. Його військо по дорозі розсипалося, грабуючи навколишні землі. Цим скористалися поляки і завдали галицьким полкам відчутних втрат: "вбили ляхи з його полку багатьох бояр і слуг добрих, і татар частину вбито". Згадка про татар наводить на думку, що вони теж не стали брати в облогу Сандомир, а разом з Левом рушили далі. Волинські же полки залишилися тримати місто в облозі. Тим більше, що до русічив приєдналися союзні сілезькі вояки. Самий Сандомир захоплено не було; судячи з усього і спроб не робилося до штурму. В той же час неподалік в лісі було знайдено "осеку" (укріплений табір) з товарами і чималою кількістю людей. Захоплення даного укріплення і стало основним призом союзників в цьому поході.

Паралельно з західним і південним напрямком активізується діяльність Ногая і щодо руських "задніпровських" князівств. Так 1281 р. він дав ярлик на Московське князівство Андрію Олександровичу (сину Олександра Невського). Його невдалий конкурент брат Дмитро Олександрович поїхав скаржитися не в Сарай, а саме до Ногая. Останній же прийняв його з почестями, як сам хан. Причому знову в літописах він названий "царем". У 1283-1284 рр. відбулися події в Курському князівстві, які показують спроби Ногая взяти під контроль осілі регіони, в даному випадку руські, в зоні їх кордону між його крилом і "царевим улусом". Курський баскак Ахмат без дозволу хана заснував слободи, куди переселяв мешканців Курського князівства. Причому тут мова йшла, як про ремісників, так і про сільське населення. Місцеві князі Олег та Святослав виступили проти. Один з них поїхав в Сарай і отримав дозвіл хана на знищення цих слобід, - що і було виконано. Проте Ахмат,' у свою чергу, звернувся до Ногая, і той прислав каральне військо, яке вбило одного з князів, а край розорило. Причому перед цим князь Олег виговорював Святославу, що той не їде ні до свого хана, ні до Ногая." Відповідно такі кроки беклярбека не могли не викликати незадоволення при сарайському дворі. Напруженість стосунків між Ісакчею і Сараєм проявилися і в наступних походах на захід.

1283 р. намічався похід татарського чотирьохтисячного корпусу в Фессалію на прохання імператора Михаїла. Але смерть останнього зупинила акцію ще на стадії підготовки. У 1285 р. Ногай планував похід на Балкани до Фракії і Македонії, проте новий хан Толебуга наказав рушити разом з ним до Угорщини. Похід очолив особисто Толебуга. Ординські війська у супроводі галицько-волинських полків, що були "у волі татарській" повоювали східні терени королівства. "Ногай пішов на Бряшев, а Толебуга пішов поперек гір". З цього видно, що війська двох крил діяли окремо. Акція закінчилася невдало. Сніжна зима з сильними морозами зробила Карпатські проходи важкодоступними. Султан, згідно літопису, заблукав і замість трьох днів ходив тридцять. Почався голод і падіж коней. Як наслідок Толебуга "вийшов пішим, зі своєю дружиною на одній кобилі, посрамлен від Бога". Можливо, що Ногай діяв окремо від хана і не допоміг йому, тому що цей похід не відповідав бажанням Ногая. Проте сама по собі демонстрація сили, дозволила Ногаю добитися успіху в Болгарії. Тамошній цар Григор Тертер прислав до нього в заручники свого сина Святослава, а доньку видав заміж за старшого сина Чаку. Так що, фактично, з 1285 р. Болгарія, разом з деспотією Відін і Браничево, потрапила в повну залежність від Ногая.

1287 р. Толебуга стає ханом юридично і організовує військовий похід вже на Польщу. Причому з ним в похід рушили і тумени з Кок Орди. До хана у поході приєдналися і руські полки з "задніпровських князів" (вочевидь Турово-Пінщина, Чернігово-Сіверщина тощо). Залишивши на Волині обоз і частину кінського парку, Тулабуга рушив під Завихвост. Проте стара переправа виявилася недоступною, бо тут Вісла не замерзла. Тоді хан повернув на північ і перейшов річку у Сандомира. Тут в повній мірі проявилися негаразди в середовищі Джучидів. Ногай не став приєднуватися до хана і самостійно рушив під Краків через Перемишль, де повоював землі. В той же час Толебуга не зміг захопити Сандомир і розіслав війська на нищення незахищених земель. Пробувши в польських землях десять днів, хан повернув назад. При поверненні хан розташував військо по Галицько-Волинським землям, чим завдав чималого клопоту і призвів до втрат населення. Лев Данилович не дорахувався у своїх володіннях 12500 чоловік. Якщо на Польшу хан йшов через Кременець і Володимир, то назад повз Львів. Літопис наголошує, що хан був незадоволений діями Ногая, який самостійно поперед нього пограбував Краківщину, а потім пішов в "свої вежи". В єгипетській хроніці сказано, що незгода між ханом і Ногаєм виникла внаслідок того, що при поверненні Ногай зі своїми десятками тисяч йшов шляхом, де не поніс втрат. А Толебуга йшов пустинними місцями і через сніг і холод зазнав великих втрат.

Провальні в цілому походи на Угорщину і Польшу, а також неврожайні роки плюс епідемії, що сталися якраз після останньої військової акції, знищили авторитет Толебуги. Це дало змогу Ногаю 1291 р. вбити Толебугу і на його місце посадити Тохту. А в 1292 р. Ногай садовить ще одного царя, цього разу болгарського, - Смілеця. Що ж до Тертера, то він втік до Візантії. В тому ж році васальну залежність від Ногая визнали Сербія і Македонія. Ногай підготовив військо для походу на сербського короля Стефана Мілутина. Сербський правитель не став спиратися на оборону і надіслав в заручники до Ісакчі свого сина Стефана з групою бояр. За іншими даними, ця подія мала місце 1296 р. Наступного, 1297 р. відбувся новий похід Ногая і болгар на Візантію.

На цей момент Ногай фактично став напівнезалежним правителем. Він став карбувати власну монету з подвійною тамгою - з одного боку стояв його знак, а з іншого - старшого сина Чаки. На цей момент влада правителя крила Мувала поширювалася на всю сучасну Україну. Зрозуміло, що за існуючих політичних умов так довго тривати не могло: мало відбутися або повне відокремлення Ногая від Золотої Орди, або каральна реакція правителів Сарая на дії занадто амбітного родича.

Приводами до конфлікту стали репресії Ногая проти придворної аристократії. У 1293 чи 1294 р. за його наказом навіть було вбито вдову Менгу-Тимура. Через кілька років від Токти до Ногая втекла група емірів. І на наказ хана видати їх правитель Ісакчи відповів відмовою. Після цього обидва правителі вдаються до "психічних" атак один на одного. Кожен з таких кроків стає все більш агресивним, наближуючи момент війни. В той же час сама наявність таких випадків показує, що кожна зі сторін все ж намагалася уникнути відкритого протистояння. Так не рідко буває в житті, коли сторони не хочуть бійки, але їхні кроки об'єктивно до неї приводять. Спочатку хан надсилає Ногаю дари "соху, пучок стріл і жменю землі" і послання, що це "вказівки і натяки". Ногай розцінив їх як виклик: "що стосується сохи, то він хоче сказати: якщо б ви пішли в саму глиб землі, все одно я викопаю вас (звідти) цією сохою; що стосується стріли, то він хоче сказати: якщо б ви піднялися під самі небеса, то я все рівно цією стрілою змушу вас спуститися (звідти); що ж стосується землі, то він каже: обирайте собі землю, на якій відбудеться наша зустріч".

Тепер вже Ногай переказує Токті, що "наші (вояків Ногая) коні хочуть пити і ми хочемо напоїти їх водою з Дону". Оскільки Дон слугував кордоном між крилами Мувала і Бату, то це вже була пряма погроза війни. Тепер вже Токта виступив з військом на захід. Він взимку 1298 р. прикочував до Дніпра. Формальною причиною, чому Токта не перейшов річку, був той факт, що вона не замерзла. Проте тут імовірно ми маємо відмовку. Скоріш за все даний крок був черговим психічним тиском. Тим більше, що як писав Рашид-ад-дін, Токта "на берегу ріки Узі (Дніпро) провів перегляд приблизно тридцяти туменам свого війська". Вочевидь хан хотів лише закріпити свою владу серед "українських" улусів в тому числі і вплинути знову ж таки на Ногая. Весною хан відступив до Дону де влаштував літні кочів'я. Спочатку з ним був лише двір. Досить ймовірно, що хан не очікував від місцевих емірів підтримки Ногая. Більше того, можливо також, що хан просто намагався за прикладом 1298 року своєю присутністю утримати підданих від бунту. Проте цього разу правитель Золотої Орди помилився.

Ногай зміг перетягнути на свій бік більшість улусів до Сіверського Дінця і Дону. Єдине, де він не знайшов підтримки, так це в Криму. Ногай зі своїми туменами рушив на Токту, приєднуючи попутно до себе інших емірів: "Таза, сина Мунджука, якого він одружив на своїй доньці, Тунгуза, сина Кажана, Абаджи, сина Курмиши (Курумиши - Abt.), і двох його братів Каранджина і Янджи, Маджи, Судуна, Аладжа, Сангая, Кушуба, Сангая, Кушуба, Салган, Ашика, Кунджука, Шубуткая, Теркерія, Кутлубугу, Могултая і з ними більше двохсот тисяч кіннотників". Хан, отримавши інформацію про виступ противника, також швидко почав підтягувати сили. Так що на момент зустрічі з ворогом він навіть мав невелику чисельну перевагу.

Щодо місця зустрічі противників, то джерела називають різні: "річка Яса (можливо сучасний Акай, притока Сіверського Дінця)", "місцевість Бахтіяр на березі річки Тан (Дону)". Хоча можливо, що мова йде про одне місце, яке різними авторами називалося згідно відомих їм топонімів. Це доволі поширене явище в історії, особливо коли задіяно багато військ, або бої відбуваються на великій площі. Відбулася битва, опис якої подав відомий італійський мандрівник Марко Поло. Спочатку обидва полководці виголосили підбадьорюючі промови своїм військам. Потім: "Стали вони на другий день готуватися і озброюватися. Цар Токта розбив своє військо на двадцять загонів і в кожен загін призначив доброго керівника і очільника. А цар Ногай розділив військо на п'ятнадцять загонів: в кожному було по десять тисяч кінних, і в кожен загін призначив доброго керівника і грамотного очільника.... Коли обидва царі добре озброїлися і приготували свої війська, обидва пустилися в путь, поскакали один на одного, і як були на відстані польоту стріли, зупинилися тут і стали очікувати.... як забив накар кинулися вони один на одного, пускаючи стріли. І видно було, як стріли літали з того і іншого боку.... Коні і люди падали на землю, мертві і смертельно поранені.... А як закінчилися стріли, і не було нічого пускати, схопилися за мечі і палиці, кинулися один на одного, роздаючи сильні удари. Почалася сутичка сильна і жорстока, відсікалися руки, різалися тіла, рубалися голови; видно було, як на землю валилися мертві вершники чи смертельно поранені."

Перемога дісталася Ногато, бо його вояки, на думку Марко Поло, були кращими. Це було не дивно, бо більшість війн Золотою Ордою велося на заході, і саме там знаходилися найбільш боєздатні частини. Токта зі своїм оточенням втік на Волгу. Причому, як стверджують арабські літописці, втеча ханського війська через Дон обійшлася йому доволі дорого. Сам Ногай не став переслідувати хана. Причина вочевидь лежить в складі ногаєвого війська. Більшість емірів підтримували його як союзника, а не як піддані. Адже одна справа підпорядковуватися правителю крила в зовнішніх війнах, а інша - виступати проти законного хана. Врешті-решт на зламі XIII-XIV ст. могутність емірів зросла настільки, що їм було вигідніше мати над собою слабкого хана. Тому й остаточна перемога беклярбека була аристократії не потрібного. Проте, і сам Ногай вчинив доволі лагідно щодо переможених. Він заборонив чіпати поранених, лише захопив обоз.

Після перемоги Ногай надіслав до Криму свого онука Актакджи (або Караджи) для збору податків. Онука супроводжував воєначальник Таз з 4000 вояками. Проте поїздка онука закінчилася трагічно. Він прибув до генуезької Кафи і почав вимагати гроші. Місцеві мешканці приспали його увагу, влаштувавши бенкет. Коли ж Актаджи "поїв, да випив вино, і одолело його оп'яніння", то його було вбито. Причин такого кроку могло бути дві. Або таким чином генуезці виражали підтримку Токті, або вони вважали, що Ногай не має сил і можливості їм відплатити.

Проте реакція Ногая була швидкою і жорстокою. Він відправив до півострова військо, яке захопило і спалило Кафу. Крім неї сплюндруванню було піддано весь Крим, включаючи гірські райони і Керченський півострів. Було захоплено в полой і чималу кількість аланських, мусульманських і європейських (франкських) купців. Один з корпусів ногаєва війська оточив Чуфут-Кале, на той момент столицю аланського князівства. Алани чинили запеклий опір, але після вдалої облоги були переможені. Частина їх загинула, інша була відведена до західних улусів. В Судаку Ногай наказав вийти тій частині населення, що була залежна від нього (третина). А всіх інших за наказом Ногая було віддано війську у полон.

Здавалося, перемога над ханом мала неабияк піднести владу Ногая в крилі Мувала. Проте цього не сталося. Як це часто буває після колективного успіху, не всі бувають задоволеними отриманим зиском. Першими невдоволення висловили діти Курумиши: Абаджи, Караджин і Янджи. Вони, як каже Бейбарс, завжди підтримували Ногая і погодилися виступити проти Токти. Проте після перемоги їх обійшли на користь дітей Ногая Чакі (Джекі), Текі і Турая. І це було тим образливіше, що Курумишевичі були Чингізидами більш старшої гілки і виставляли тридцять тисяч вояків. Вони стали міркувати про перехід на бік хана. Тоді Ногай, довідавшись про це, вислав на них військо на чолі з старшим Чакою. Відбулася битва, але безрезультативна. Щодо місця її проведення джерела мовчать. Скоріш за все, це мало бути десь в районі Південного Бугу. Під час відпочинку після баталії, від Курумишевичів втік тисячник Кутуїу. Це внесло переполох в рядах братів і вони не поновили битви. Тоді Ногаєвичі запросили їх на перемовини, покликаючись на родство і там двох старших вбили. Молодший же Янджи встиг втекти до Токти.

Цікава деталь - Ногаєвичі не залишилися в Улусі Курумиши, а погромивши його населення і забравши частково в полон, повернулися до своїх теренів. Наступного року п'ять емірів з лівобережжя "Маджи, Судун, Утрадж, Акбуга і Тайта, а з ними тридцять тисяч вершників", перейшли на бік Токти. І це виявилося неочікуваним для Ногая, бо, як писав Бейбарс, "на них він повністю покладався". Таким чином, протягом одного року Ногай втратив весь той масив земель, що відділяв його від володінь хана. Також він втратив і чималу кількість військ, що раніше були на його боці. Наслідки такої ситуації не змусили на себе чекати.

Влітку 1300 р. Токта, зібрав в своїх володіннях нове військо. Заради цього йому довелося навіть відкрити Кавказький кордон. Звідти з-під Дербента були викликані тумени. Згадка про руського вояка у арабських істориків, говорить про те, що мобілізовувалися і вояки з осілих регіонів. Проте, незважаючи на такі масштабні приготування, наступ на захід хан зміг розпочати лише після приєднання до нього лівобережних емірів і Курумишевича Янджи. Токта швидко і легко пройшов Дон (і можливо Сіверський Донець), Дніпро та Південний Буг і з'явився в старому улусі Ногая.

Ногай значно поступався чисельно. Арабські джерела називають у нього тридцять туменів, а у Токти - шістдесят. Зрозуміло, що мова ніяк не могла йти про армади в 300 і 600 тисяч вершників. Скоріш за все, тут відображено поступове нівелювання посади темника і самої тьми, які вже не відповідали своїм колишнім статусам і чисельності. В будь-якому разі видно, що у хана була чисельна перевага в два рази. Більше того, є підстави вважати, що Токта спромігся розвернути фронт паралельно морю і майже відрізати Ногая від Дністра. Це ми виводимо з того, що після битви ногаєвим воякам, аби дістатися річки довелося пробиватися крізь бойові порядки хана. Зрозуміло, що це могло бути і результатом поразки. Але вказівка про те, що перед зустріччю Ногай відправив сина через річку Тарку (Дністер), аби обійти противника, якраз, на нашу думку, вказує на те, що фронти перебували в західно-східній лінії.

Аби дати синові час для маневру, Ногай вдався до хитрощі. Він спробував затягнути Тохту на перемовини. Проте хан довідався про маневри Ногая, і сам напав на нього. Битва відбулася, згідно Бейбарса і Ібн Хальдуна, в місцевості Куканлик. В історіографії поширена думка, що тут малась на увазі річка Куяльник. Це, скоріш за все, відповідає дійсності, бо сучасні назви в цьому регіоні є дещо зіпсованими тюркськими, якими користувалися за часів Золотої Орди. Наприклад, той же Інгул і Інгулець в XIV ст. звалися "Енгел ве Онгул". Додамо лише, що місце битви мало перебувати в верхів'ях річки, інакше б ми мали повідомлення, що ногаєві тумени після поразки були скинуті в море. Проте цього немає. В той же час сказано, що вони втекли, була погоня. А вночі, перегрупувавшись, втікачі пішли за Дністер. Для всього цього потрібні були доволі великі простори. Ногай був розбитий і загинув. Причому його смерть арабські літописці пов'язували з руським вояком. За одними даними, Ногай був взятий ним в полон і помер від ран, а за іншою, назвав себе і був вбитий русичем. Але у будь-якому разі цього руського вояка за наказом Токти було скарано на горло. Хоча хан і здобув перемогу і отримав голову свого конкурента, проте цього було досягнуто переважно завдяки місцевої знаті. В той же час нобілітет безпосередньо ногаєвих володінь залишався в опозиції до сарайського двору. Тому Токта так і не наважився перейти Дністер і зайняти Ногаїв улус. Хан лише повернув Янджи його землі і землі покійних братів (Поділля), а сам повернувся на Волгу. Вочевидь, Токта не мав достатньо сил для подальшого походу, а військових сил у дітей Ногая, що залишилися живими, ще було досить. Крім того, того ж року сталася велика посуха, і хан був просто змушений відступити.

Ногаєвичі - Чака і Тека - швидко відновили владу в батьківських володіннях. Проте між ними відбувся власний конфлікт. Тека спробував заручитися підтримкою Токти, але не встиг, і був убитий братом. Чака, крім Теки, скарав ще чимало представників знаті і родини. Це, в свою чергу, викликало невдоволення емірів. Повстання проти Чаки відбулося в війську, що його напередодні репресій він відправив на "русовалахів" - населення майбутньої Молдавської держави, яке мешкало на схилах Карпат, у верхів'ях Пруту і Серету. Такий крок Чаки був викликаний, з одного боку, бажанням відправити частину емірів подалі, а по-друге, за рахунок грабунку підняти бойовий дух вояків, що трохи впав внаслідок поразки і посухи. В якійсь мірі він повторив крок батька, коли той після поразки від Івайла, відправив вояків на північ проти литовців 1277 р.

Військо очолювали старший емір Тунгуз і чоловік доньки Ногая - Таз. Ці два впливові можновладці вирішили скинути свого правителя. Арабські джерела говорять, що еміри побоювалися, що репресії торкнуться і їх. Можливо, що вони також були прибічниками Теки, і їх побоювання за своє життя були небезпідставні. Тунгуз з Тазом повернули тумени і напали на Чаку. Той був змушений тікати в західну частину улусу. Чака прибув до аланів, що їх свого часу Ногай привів з Кавказу на Дунай, і які становили окремий тумен і перебували в його безпосередньому підпорядкуванні. Заручившись військовою підтримкою аланів і зібравши до себе вірних йому емірів, Чака атакував заколотників і розбив їх. Як наслідок десь на 1301-1302 рр. він знову опанував Буджак і молдавські Кодри. Проте закріпити свій успіх Чака не зміг. Тунгуз з Тазом покликали на допомогу Токту. Хан прислав їм брата Булюка і сина Тукулбугу з військом. Ця поміч виявилося ефективною - Ногаєвич був розбитий і втік до Болгарії. За арабськими джерелами, Чака попросив у місцевого правителя захисту і допомоги, згідно ж досліджень болгарських вчених, Чака взагалі виголосив себе царем Болгарії. Але швидко Ногаєвич був вбитий за наказом Теодора Святослава, який і став новим болгарським монархом.

Загибель Чака припинила громадянську війну в Золотій Орді. Проте дезінтегруючі процеси серед Чингізидів не припинилися. Токта, вочевидь побоюючись залишати центр правого крила далеко на заході, помістив Бурлюка в районі Дону. А його братові Сарайбузі віддав не дунайські володіння Ногая, а яїцькі, доближче до себе. Що ж стосується земель на захід від Дністра, то їх хан надав власному синові Тукулбузі. Такий розподіл "здобичі" не залишив всіх задоволеними. Цим спробував скористатися молодший син Ногая Турай. Він разом зі своїм двором переховувався в степах від хана, а потім прикочував до Сарайбуги і отримав у нього притулок. Згодом Турай почав підбурювати Сарайбугу до повстання. Причому в планах заколотників головна роль знову відводилася крилу Мувала. Для цього вони зі своїми чамбулами перейшли Волгу і наблизилися до ставки Бурлюка. Спроба його вмовити закінчилася для заколотників трагічно. Бурлюк схопив Сайрайбугу і Турая та видав їх Тохті, а хан вже їх стратив. В той же час син Турая Каракісек зміг уникнути покарання і на чолі трьохтисячного загону втік до Польщі під Краків.

Війна коштувала Золотій Орді чимало сил. Кілька областей - Кримська тьма і улус Курумиши - зазнали планомірного розорення і терору проти населення. Через Лівобережну Україну пройшли три великі військові походи: Токти 1298 р., Ногая 1299 р. і знову Токти 1300 р.; не кажучи вже про битву на р.Ясі. Буджак став місцем протистояння в середині Улусу Ногая. Такі події плюс військові втрати в боях і битвах мали неабияк вплинути на кількість і стан населення. Проте, крім смертей мала місце і втеча за кордон. Ми маємо дві згадки про значну еміграцію ординців. По-перше, це алани, які чисельністю від десяти до шістнадцяти тисяч пішли до Візантії, причому більше половини з них вояки. По-друге, це втеча трьох тисяч Каракісека. Хоча дуже імовірно, що таких еміграцій було значно більше. Наприклад "Хроніка Литовська і Жмойтська" говорить про татар у складі литовського війська у його війні з тевтонцями. Так що повідомлення Ель Макрізі щодо наслідків війни Ногая і Токти, мовляв: "вбито багато монголів", "вбито із монголів багато народу", є визнанням наявного факту. Сталися зміни в кордонах як держави так і її областей.

Так, Токта був змушений віддати Болгарії прибережні землі до Білгорода на Дністрі включно. Крім того хан дав згоду на створення галицької митрополії 1303 р. Причому ця митрополія поширила свою владу на всю Правобережну Україну і вниз до Білгорода. Улус Ногая загубив внаслідок еміграції аланів один тумен. І дуже скоро на ці землі посунули валахи.

До втрат, спричинених війною слід віднести і кризу кочового господарювання. Худоба противника або уганялася або вирізалася. До того внаслідок військових дій мало місце порушення циклу кочування, що теж впливало на стан скотарства. Фіналом всіх цих негараздів стала кліматична криза, якої зазнав український степ: з 1300 р. протягом трьох років йшли посухи. Наслідком її стали, за літописом Ель Макрізі: "падіж коней і овець, дійшло до того, що в них не було чого їсти і вони продавали дітей і рідних своїх купцям, які привозили їх в Єгипет та інші місця".

Крім безпосередніх людських і матеріальних втрат мав місце і важливий політичний наслідок. Західний центр ординської влади в Ісакчі, створений Ногаєм, зник. Величезні паси впливу і залежності, що пов'язували ординську дунайську столицю з внутрішніми "українськими" улусами і сусідніми країнами, різко обірвалися. Багато в чому ситуація в Крилі Мувала повернулася до часів Курумиши. Щоправда, з тими важливими відмінностями, що за спиною місцевих татар стояла Монгольська імперія і велич ординців, що надавало неабияку психологічну підтримку. Тепер же не було ні того, ні іншого. Для того, щоб виправити ситуацію Токті слід було не лише посадити в західному крилі людину з наданими великими повноваженнями, але й повторити масові переселення народів з інших теренів держави, як це було за попередників. Але Токта вже не міг цього зробити навіть технічно. Що ж до влади в Крилі Мувала, то по-перше відновлення там центру було невигідним не лише хану, а й місцевій аристократії. Адже всі перемоги Токти над Ногаєм і його дітьми були досягнуті завдяки підтримці місцевих емірів. Взагалі кажучи, саме за часів цієї першої громадянської війни в Золотій Орді, на поверхні політики проступила влада нечингізидових родів.

Ще під час протистояння Токти і Ногая сталася важлива подія в житті приволзького Улусу Джучи. В крилі Орди розпочалася внутрішня війна. В ході її, хан крила Баян змушений був тікати до Токти. Спочатку правитель Сарая відмовився надати допомогу родичу, бо війська були зайняті на заході. Але вже по перемозі над Ногаєм Токта звернув свій погляд на схід. Баян отримав допомогу спочатку на дипломатичному рівні, а вже потім і двадцятитисячним військом. Цього вистачило, аби Баян повернув собі престол. Проте виявилося замало, аби він повністю розправився з ворогом. Як наслідок, в крилі Орди, ще довгий час тривали усобиці. Завдяки такий ситуації Кок Орда потрапляє в залежність від Сараю. Тому саме з часів Токти можна ставити знак рівності між поняттями "Золота Орда" і "Улус Джучи".

У 1308 р. війська Тохти здійснили напад на генуезькі колонії в Криму. Проте ординцям не вдалося захопити італійців зненацька. Коли військо надіслане ханом, вступило до півострова, то генуезці посідали на кораблі і втекли. Внаслідок татари лише пограбували статки тих, що мешкали в самому Сараї і поряд з ним. Це була перша велика акція Тохти, спрямована у бік західних володінь. По відношенню до генуезців хан в цілому поставився м'яко. Одразу по закінченні каральної акції 1308р. вони знову повертаються в Крим. А з нижнього Дунаю і Білгороду вони взагалі, судячи з усього, не уходили.

В 1312 р. в тридцятирічному віці помирає Токта. Вже сама смерть в річковій катастрофі - корабель з ханом перевернувся на Волзі, була підозрілою. Після його смерті в державі розпочалася чергова усобиця. Хоча Токта і не залишив офіційного політичного спадкоємця, він чимало державних завдань покладав на свого сина Ільбасара. Останньому, після смерті Бурлюка, було віддано посаду беклярбека. Проте ханському синові не вдалося захопити владу. Внаслідок змови, Ільбасара було вбито, і ханом став онук Менгу-Тимура Узбек.

З початком правління Узбека 1312 р. розпочинається активізація силової політики центральної влади. Вочевидь до цих років кочове господарство змогло відновити свої можливості. Ставши ханом, Узбек вдається до релігійної реформи, а саме запроваджує в державі серед її кочового населення єдину релігію - іслам. За цією реформою стоїть намагання знову централізувати владу. Зрозуміло, що за такими нововведенням слідувало невдоволення емірів і, як наслідок, подальші репресії влади. Чимало представників знаті було страчено. Не оминула лиха доля і ординських можновладців з крила Мувала. Тунгуз і Таз, володіння яких знаходилися на заході Золотої Орди, організували змову проти хана. Проте Узбек викрив змовників і вбив їх. Головним же нововведенням Узбека було відсторонення Чингізидів від управлінських посад в державі. Зрозуміло, що це супроводжувалося масовим покаранням невдоволених. Загалом джерела приписують Узбеку знищення 120 представників лише "золотого роду".

Покінчивши з внутрішньою опозицією, Узбек перейшов до збирання земель по флангам країни. Наприклад, в 1317-1327 він вдався до низки каральних акцій проти Тверського князівства і його правителів. На Кавказі 1319 р. ним було здійснено великий похід проти Ірану. В цьому поході приймали участь і вояки з крила Мувала. Проте найбільший військовий і політичний тиск в перші десятиліття правління мав місце в західних володіннях держави. Смерть князя Юрія І Львовича не позначилася на слабкості Галицько-Волинської держави. Більше того по мірі відновлення сили Золотої Орди зростав і опір. У 1316 р. його сини Андрій і Лев підписали союзну угоду з Тевтонським Орденом. В ній князі обіцяли у випадку, якщо довідаються про ворожі плани татар, боронити від них Орден. В подальшому галицько-волинські правителі спромоглися навіть підбити під свою владу Київ.

У 1323 р. польський король Владислав І сповіщав Папу про смерть цих князів, причому мова прямо йшла про загибель від рук татар. Більше того побоювання польського короля, що татари швидко можуть зайняти їх володіння, каже про існування неподалік великої військової сили. Цією силою було військо, яке Узбек зосередив в правому крилі на початку 1323 р. Про цей факт впевнено говорять як єгипетські джерела так і візантійські. Вони вказують, що хан на чолі 120- тисячного війська вдерся у Фракію, дійшовши Костантинополя. Можливо, чисельність війська і перебільшена, але сам розмах походу і його повторення наступного року показують, що відбувались потужні військові операції масштабу усієї Орди. Та й сама присутність Узбека - красномовна. Вочевидь, хан прийшовши за Дніпро, вирішив одним ударом покінчити з планами як русинів так і болгар - бо саме тоді ж помирає болгарський цар Святослав II, а Білгород і навколишні землі повертаються до Орди.

Що стосується Андрія і Лева, то це могла бути або битва, або інтрига з підступним вбивством, як з болгарським царем Святославом II. Узбек не тільки знищує монархів, він ще й приймає участь в поставлені нових. Так, в Болгарії царем стає Шишман І, який з самого початку свого правління спирався на татар. У Галицько-Волинській державі до влади приходить Юрій II Болеслав, онук Юрія І. Новий правитель, згідно західних хронік був залежним від татар і до того ж не мав всієї повноти влади будучи залежним від бояр. При ньому знову платилася данина. Принаймні Ян з Чарнкова в своїй хроніці пише за 1340-1341 рр., що русини з давнини платять харадж в Орду.

1.4.