Золотий спокій

Придушення виступу Тулуя і Таза, вбивство болгарського і українських монархів і, врешті-решт, вигідний союз з Візантією через успішну війну на Балканах перетворили Узбека на абсолютного правителя держави.

Степові феодали вочевидь пережили природний процес в переорієнтації доходів від військової здобичі на економічну експлуатацію. Саме цей бік життя бачать ті чи інші мандрівники, що проїжджали імперією Узбека. Політичне життя країни було стабільним. Принаймні про якісь збройні заворушення на території України джерела мовчать. Проте, ця стабільність була лише відносною. Адже ціною, яку Узбек заплатив за цей спокій, було розширення влади знаті. За відсутності великих війн, активному розвитку торгівлі і економіки в цілому, мало невдовзі відбутися перенаселення степу. А це, в свою чергу, несло загрозу кочовому господарству. Через кілька десятків років саме ця "феодалізація" управління підірве велику державу.

Розставлення в Болгарській і Галицько-Волинській державах залежних від себе правителів дало змогу Узбеку зняти загрозу внутрішнім областям. Проте ситуація вздовж кордону залишалася неспокійною. Візантія, волоські князівства, Угорщина, Польща і Литва становили потенційну небезпеку західним теренам Золотої Орди. В той же час Узбек намагався утриматись від великих війн, обмежуючись військовою допомогою союзникам. В 1331 р. під час наступу Візантії на Болгарію, цар останньої - Іван Олександр запросив допомоги у хана, оскільки його 5000-го війська було недостатньо для відбиття візантійців. Саме підхід трьохтисячного ординського корпусу на допомогу болгарам вирішив на їхню користь долю битви під Русокастро.

Так, приблизно у 1327-1328 рр. волохи здійснили спробу захопити Кілію. Це стало можливим завдяки тому, що після переселення ногаєвих алан, їхні землі не були зайняті ординськими підданими. Як наслідок, волоські племена з Карпат протягом двох декад XIV ст. просунулися на південь. їм вдалося відтіснити татар від Залізних Воріт і з Добруджи. Відповідно, намагання оволодіти Кілією було логічним закінченням їх руху. Узбеку за підтримки генуезщв вдалося відстояти місто, але відкинути волохів з Придунав'я Золота Орда вже не могла.

Зазнала територіальних втрат держава Узбека і на кордоні з Угорщиною. В 1345 р. угорці завдають поразки ординському війську. Так що татари були змушені відступити "до моря". Тут скоріш за все мова йде про нижньодунайські терени.

Вбивши галицько-волинських князів, Узбек, здавалось, убезпечив свої володіння на Правобережжі. Проте якщо подібні дії по відношенню до Болгарії дійсно принесли бажані результати, то в плані Прикарпаття вони з часом для ординців мали призвести до негативних результатів. Справа в тому, що зі знищенням Романовичів виник династичний вакуум. Юрій II зміг його закрити лише на деякий час. Головним же було те, що і він і, особливо Федір Київський могли правити лише за підтримки Орди. Проте на XIV ст. геополітична ситуація склалася так, що князі, залежні від Золотої Орди, все більше потребували її допомоги. Литовському правителю Гедиміну вдалося зібрати під свою руку значні землі.

Отже десь на 1330-ті рр. BKA вже контролювало Пінщину. Принаймні їхній єпископ Філофей правив не лише полоцькою але й турівською єпархіями. Тоді ж за допомогою Гедиміна зі Смоленського князівства було вигнано ординських чиновників і припинено сплачування данини. Узбек 1339 р. вислав військо, аби змусити місцевого князя платити данину і визнати себе васалом, як це було раніше. Місто витримало облоіу, поки військова допомога Гедиміна не змусила татар відступити. Також в Литві від татар переховувався тверський князь Олександр. Здобутком Золотої Орди в цьому протистоянні стало лише скасування окремої Галицької митрополії.

У 1340 р. помирає Юрій II. Це потягло за собою цілу низку подій, що безпосередньо вплинули на долю ординської влади на території сучасної України. Наступним правителем держави став Любарт Гедимінович. Вокняження в Галицько-Волинській державі представника ВКЛ, з яким Узбек якраз конфліктував, ніяк не могло бути вигідним ханові. Галицько-Волинська держава і самостійно періодично завдавала клопоту Орді, а в союзі з Литвою і тим більше ставала великою силою. Те, що татари тоді не завадили Любарту, можна пояснити лише тим, що у них просто не було можливості цього зробити. Фактично смерть Юрія застала сарайський двір зненацька. Причому це сталося в той момент, коли держава була просто не готовою до активної політики на західних кордонах.

В попередні роки країна пережила страшенну посуху. Причому її наслідки були настільки великими, що коли

1338 р. готувався великий похід на Кавказ, то татарам довелося масово продавати в рабство рідних (дітей) аби здобути засоби для війни - отже країна не мала в своєму розпорядженні резервів, достатніх аби звести втрати від природного катаклізму до мінімуму. І це могутня імперія, що простягалася від Дунаю до Арала... Боєздатні війська перебували на Кавказі. Саме там була зосереджена основна увага хана. Ще в середині 1335 р. Узбек розпочав підготовку до походу в Закавказзя. Отже військ на заході було недостатньо, що показали два невдалі походи на Смоленськ.

Іншою вагомою проблемою була внутрішньополітична криза, що насувала. Причиною її було здоров'я Узбека.

1339 р. було вчинено заколот проти хана. Заколотник спробували захопити палац і вбити Узбека, але невдало. Наприкінці 1341 р. хан. Узбек помирає. Ще за життя він готував в наступники старшого сина Тинібека. І той вже деякий час фактично був співправителем. Проте, 1342 р. внаслідок заколоту до влади в Золотій Орді приходить молодший син хана Узбека Джанібек. За такої ситуації новий хан мав зустріти в особі брата і частині аристократії сильну опозицію.

Репресивні дії бездумно торкнулися і тих організацій і громад, що мали забезпечувати великі фінансові вливання в бюджет. У 1344 р., під приводом загибелі в Азаці (Тані, суч. Азов) ординського чиновника від руки

венеціанця, хан вислав туди військо і захопив всі статки італійців. Причому постраждали не лише венеціанці, але і пізанці. В тому ж році татарські тумени підступили під генуезьку Кафу на Кримському півострові. Проте оборона виявилася досить потужною, і місто вистояло. У 1346-1347 рр. Джанібек здійснив новий похід на Кафу. Облога тривала кілька місяців. Татари обстрілювали місто з метальної артилерії. Причому, не маючи можливості розбити стіни, ординці як снаряди використовували трупи тварин аби спричинити серед обложених хвороби. У відповідь генуезці здійснили вдалу вилазку. їм вдалося понищити частину облогового парку і завдати відчутних втрат ординцям. Врешті-решт гарнізон залишив місто і на кораблях відступив до Константинополя. Розорення колоній в Криму і гирлі Дону призвело до здорожчання східних товарів в Італії "на 50 і навіть на 100 відсотків". Ще більших збитків зазнав Константинополь і його анатолійські володіння. Там внаслідок припинення надходження зерна і солі, що їх завозили з південної Русі та Криму генуезці, спалахнув голод. Найголовнішим же, хіба що не всесвітньо-історичним наслідком Джанібекових походів стало занесення зі сходу чуми. Останню генуезькі втікачі завезли до Західної Європи, що спричинило спалах пандемії, відомої під назвою "чорна смерть". Вона забрала життя від третини до половини населення континенту, спричинивши суттєві соціальні зміни.

Що ж стосується литовської загрози, то вона на деякий час зникла. Цьому сприяв той факт, що 1341 р. при облозі одного з пруських замків загинув Гедимін.

На початку весни 1340 р. ці два монархи уклали угоду про поділ галицько-волинських земель. Тоді ж було вислано військо. Проте у той час галичани і волинці змогли відбитися. Єдине, що вдалося полякам, так це зненацька оволодіти Львовом і ще кількома замками. Проте в грудні того ж року Дедько отримав військову допомогу з Золотої Орди. Хан на початку 1341 р. надіслав "велике" військо, яке, з'єднавшись з руськими полками, рушило на Польшу. Казимир встиг військом перекрити переправи через Віслу. Спроби форсувати річку протягом січня були поляками відбиті. Тоді від стріли загинув сандомирський воєвода Челей. Проте під час повернення татари змогли захопити Любельський замок. Так що Казимир був змушений до часу піти на мирну угоду з Дедьком. Підтримка галичан татарами тривала до 1349 р. Наприкінці ж цього року Казимир III організував дуже вдалий похід на Галичину, і татари не підтримали жодну з сторін. Повідомлення польської хроніки про приїзд напередодні татарського посольства до Казимира, змушує підозрювати ініціативу саме ординців.

Це, на перший погляд дивне рішення татар було викликане кількома чинниками. По-перше, мало місце політичне рішення Сараю. Поки ВКЛ було ослаблене, Джанібек саме в Казимирі вбачав більшу загрозу. Тому хан закрив очі на напади литовського князя Ольгерда на Можайськ 1342 р. і можливо інші терени Володимиро- Суздальщини. Щодо 1345 р. є досить ймовірним, що вищезгаданий князь Наримунт переховувався в ординських володіннях після того, як його брати Кейстут і Ольгерд відібрали у нього Пінськ. У 1349 р. Ольгерд надіслав посольство до Джанібека, очолюване його братом Коріатом. Литовський князь пропонував військовий союз,

Монгольські вояки в поході

Табір військ Чингізхана

Оборона міста від ординців

Битва між європейським і монгольським військами

Монголо-татарські шоломи 14 ст.

Кочове місто

Купецький караван на Великому Шовковому шляху

Татарське військо в поході

Тамерлан

Битва на Ворсклі 1399 р. на мініатюрі XVI ст.

направлений в першу чергу проти поляків. Ініціатива Ольгерда виявилася невдалою - хан наказав арештувати послів. Згідно офіційної версії - на прохання московського князя Симеона Гордого, який заявив, що Ольгерд воює "Царев улус і князя Володомирського отчизну". Насправді рішення було прийнято з огляду на зміни в BKA і його зовнішній політиці.

Ольгерд і Кейстут, з'єднавши свої зусилля, захопили владу в країні і відновили її цілісність. Це, в свою чергу, створювало потенційну небезпеку руським областям Золотої Орди. Врешті-решт в цілому політика Джанібека на заході зводилася до утримання рівноваги сил. Проте ця рівновага була порушена доволі швидко вже у 1350 р., коли Польща і Угорщина знову уклали союз, головною метою якого було захоплення галицько- волинських земель. Поява такої могутньої сили не могла не стурбувати Сарай. Недарма 1351 р. Папа видає буллу на підтримку Казимира проти татар, бо тому самому важко було впоратися. Отже, відбуваються якісь конфлікти чи їх потенційна загроза на західному кордоні. Таким чином, поряд з українськими улусами з'явилися дві потужні і агресивні сили - польсько- угорська і литовська. Останньою краплею, що спричинила невідворотність рішучих військових акцій з боку Золотої Орди, став антиханський виступ в улусі Курумиши.

Взимку 1352 р. Джанібек зібрав велике військо і вирушив на захід. На Поділлі сталася битва між ним і правителем місцевого улусу. Причому останньому допомагав угорський загін. Джерело так описує баталію: "тут же почали бій з татарами, і з них загинуло стільки, що духу не вистачало в людей, лез - у шабель, стріл - у луків. Але через надмірну кількість татар, не маючи змоги більше рубати, угорці й прослави покинули поле [бою] не без великих втрат із числа своїх народів." По перемозі Джанібек вислав своє військо в напрямку Польщі. Татарські підрозділи дійшли аж до Любліна. Один з загонів татар переслідував угорського короля Людовика до Карпат. У 1354 р. Людовик, згідно з Віллані, на чолі угорсько-польського війська спробував повернути улус своєму союзнику, проте похід закінчився невдало. Татари заманили угорсько-польське військо в глиб степу і там оточили. Лише ціною поступок, зміст яких до сьогодні невідомий, Людовик зміг купити собі вихід з оточення і повернення до дому.

Джанібек своїми перемогами зміг на деякий час забезпечити спокій своїм західним областям. Причому, крім війни мала місце і роздача привілеїв місцевим татарським і руським князям. Так вже фактично самостійно з цього часу порядкують в своїх володіннях еміри Улусу Ногая. В київському князівстві отаборився свій митрополит Феодорит, причому на митрополію його поставив не Константинополь, а болгарський Тирнов. Цей Феодорит спокійно проправив до 1356 р.^[15]

Після 1352 р. Джанібек цілком зосереджується на війні з Хулагуїдами^[16]. Що стосується ординської влади в правому крилі, то вона перші роки виглядала цілком міцною. Як ми бачили, 1354 р. була відбита спроба нав'язати угорсько-польську владу на Поділлі. В тому ж році і Ольгерд спробував поширити свій вплив на Київ. Його кандидат на митрополію Роман становив конкуренцію московському ставленику Олексію в Константинополі. І хоча грекам більше подобався саме Ольгердів протеже, вони все ж віддали перевагу Олексію. Напевно, не останню роль відіграв факт, що чимала кількість митрополичих володінь перебувала під Ордою. Натомість Роман отримав білоруські і галицько- волинські єпархії. Проте це його не засмутило, і він спробував на зворотному шляху зайняти Київ. Проте кияни "воспротивилися йому" і не пустили до міста. Отже, київський князь мав достатньо сил аби не пустити представника такого могутнього правителя, як Ольгерд і відстояти свого власного митрополита Феодорита. Хоча напевно, ця сила базувалася саме на побоюванні перед ординцями. Що й яскраво проявилося в 1356 р.

Тоді литовський правитель спробував захопити Сіверщину, і навіть зайняв Брянськ і інші міста. Але місцевий князь Василій поспішив отримати від Джанібека ярлик на володіння князівством. З ним, а також напевно у супроводі татарських загонів, князь повернувся до міста - цього було досить аби Ольгерд відступив. В той же час сама активність Ольгерда в намаганні поширити свій вплив і владу на землі Золотої Орди досить показова. Фактично це було лише питанням часу. Вже 1356 р. Роман, скориставшись зі смерті Феодорита, зміг вступити до Києва. Щоправда успіх литовців був недовгим, бо Роман в цьому ж році помирає. Саме ж його поява в місті каже про те, що литовський князь, якого літописець характеризує як "великорозумного" правителя, проводив чималу "роботу" серед місцевого населення, не покладаючись лише на військову силу. І вочевидь здобув чималий успіх. Так у 1358-1360 рр. митрополит Олексій при об'їзді своїх київських володінь був заарештований за наказом Ольгерда. З цього випливає, що Київщина вже перебувала під впливом влади литовського великого князя. Проте навряд чи князівство дійсно увійшло тоді до складу Литовської держави, говорити про повне домінування ВКЛ в Києві ще не маємо підстав.

Присутність Романа пояснювалася сучасниками силою. А Олексій навряд чи наважився б поїхати до Києва, якщо б місто перебувало під владою Литви. Поїздка митрополита базувалася в першу чергу на двох "китах": це право, надане патріархією і силою Орди.

Адже всі ці терени були частиною Джучидської держави. І саме тому, на нашу думку, Константинополь віддав перевагу саме Олексію. Що ж до позиції місцевого населення, то тут скоріш за все мав місце розкол в середині суспільства, що було відображено в джерелах. До речі, подібна смута фіксується і у Чернігово- Сіверщині в ці ж роки, після смерті князя Василія, котрий як і Олексій спирався на Золоту Орду. В обох випадках це передувало встановленню влади ВКЛ. Тут скоріш відображено якщо не боротьбу пролитовської і протатарської партій, то принаймні відповідних настроїв. Це було об'єктивним наслідком політики Узбека по вилученню з місцевої владної вертикалі Чингізидів, віддача влади на місцях регіональним елітам, на тлі зміцнення сусідів, і перенесення основного вектору активності Золотої Орди на Кавказ.

1358 р. литовські князі запропонували Папі переселити прусських (тевтонських) лицарів на Поділля задля боротьби з ординцями і захисту Русі: "щоб орден розташувався у степах між татарами і русинами для захисту їх від татарських нападів". З цієї пропозиції можна зробити декілька висновків. По-перше, видно, що в очах Гедиміновичів для переходу українських князівств під їхню зверхність від Золотої Орди достатньо лише надійно захистити їх від неї. По-друге, між кочовиками і осілими існує якийсь незаселений масив земель. Отже відбувся відтік степового населення на південь, вочевидь внаслідок спустошення Джанібека і, можливо, чуми. І по-третє, на кінець 1350-х рр. військові можливості ординців, принаймні в західних улусах, були досить обмеженими, якщо сил Ордену, на думку литовців, вистачило б для надійного закриття кордону.

Паралельно з цим 1359 р. виникає Молдавське князівство в північній частині улусу Ногая. Отже на додачу до старих противників, Золота Орда отримала на заході ще одного. Вочевидь, в державі Джучидів розуміли і бачили небезпеку, яка загрожувала їхнім володінням з боку західних сусідів. За хана Бердибека було послано до правого крила беклярбека Мамая. Однією з причин призначення Мамая на західні улуси і була необхідність захистити їх від зазіхання сусідів. А його "штаб-квартира" в Криму прямо вказує, що небезпеку передусім вбачали в Литві, Польщі і Угорщині. В той же час 1352 рік яскраво продемонстрував наскільки рішучою і ефективною могла бути реакція ординської влади. Поки Золота Орда була єдиною державою, навіть за кризової економіки, похитнути її міць ніхто із європейських сусідів не міг.

У 1356 р. Джанібек розпочав підготовку походу на Кавказ з метою завоювання Азербайджану. Внаслідок розпаду Хулагуїдського Ірану там конкурували кілька партій. Одна із них і покликала хана на допомогу. Джанібек вирішив скористатися зручною ситуацією. Періодичні посухи і важкі зими продовжували руйнувати кочову економіку. Згідно мусульманських літописів, татарське військо не було достатньо забезпеченим кінським складом внаслідок падежу коней, і тому в похід багато кочовиків пішли пішки. Проте успіх сприяв Джанібеку. 1357 р. його війська розбили противника і захопили Азербайджан. Сам хан не зміг насолодитися перемогою, бо захворів і змушений був повернутися додому, залишивши замість себе сина Бердибека. Як виявилося, це був фатальний крок. Син, спираючись на групу впливових придворних емірів, здійснив заколот і вбив батька. Після чого при дворі були здійснені масові страти всіх, кого запідозрювали у ворожості до нового хана. Причому було знищено передусім багато представників "золотого роду". Жорстокі кроки нового правителя Золотої Орди не принесли йому спокійного володарювання. В 1359 р. Бердибек гине від рук заколотників. Його загибель спричинила чергову династичну кризу, яка не лише затягнулася, але й вийшла за межі владної верхівки і поширилася на всю державу.