"Велика замятня"
У 1359-1380 рр. Золоту Орду вразила затяжна політична криза, відома в джерелах як "Велика замятня". Спочатку вона виглядала як придворна інтрига, на які так багата була історія Джучидів і в попередні роки.
Проте поступово криза вийшла за межі палаців і столиці, та поширилася на всю державу у вигляді кривавих усобиць. В зовнішньополітичному напрямі Замятня призвела до втрати Золотою Ордою цілої низки областей, передусім на заході.По загибелі Бердибека хани на престолі Джучидів змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Спочатку трон посів Кулпа. Проте доволі швидко проти нього утворився заколот, очолений вдовою Джанібека Тайдулою. Вона зробила ставку на Хизра. Але потім змінила плани і на противагу Кулпі було висунуто кандидатуру Навруза. Той підступно захопив Кулпу з дітьми і вбив в січні 1360 р. Ставши ханом, Навруз одружується з Тайдулою, що мало символізувати примирення різних палацевих угруповань. Проте маховик протистояння в середовищі Джучидів було не зупинити. Хизр домовився з частиною сарайської аристократії і в травні-червні 1360р. підступив з військом до міста. Під Сараєм відбулася битва між протиборчими сторонами, в якій перемога дісталася Хизру, який і став ханом. Що стосується Навруза, то він загинув. Було страчено і Тайдулу. Воцаріння Хизра було неординарною подією, бо той походив з нащадків Шибана, рід якого правив в Кок Орді - на сході. Таким чином, якщо раніше представники Правого крила керували Ордовичами і Шибанідами, то тепер ситуація повернулася на сто вісімдесят градусів. Хизр і не підозрював, що своєю перемогою відкрив браму до престолу для інших вихідців з Кок Орди. Тукатимурович Ордумелик в серпні 1361 р. вбиває Хизра і захоплює престол. Проте вже в вересні того ж року Ордумелик гине від рук Тимур Ходжи і Мюрида, - брата і сина небіжчика Хизра.
Отже Сарай перетворився в "перехідний прапор" східної кок-ординської аристократії.
Це не могло не викликати невдоволення західних ак-ординських емірів. Адже за такої нової розстановки сил виникла реальна загроза втрати влади. Бо нові правителі зі східних теренів Золотої Орди приводили з собою своїх емірів. Починається втеча зі столиці на захід за Волгу "старого" нобілітету держави. Найвагомішим таким втікачем став родич Бердибека Мамай. Він забрав частину двору із царицями включно, і від'їхав з Сараю до своїх родових володінь, що розташовувалися неподалік сучасного Запоріжжя. Досить ймовірно, що частина державної скарбниці теж дісталася Мамаю. Незабаром ак- ординська аристократія висунула свого претендента на престол, Кельдибека. Доволі швидко він оволодів більшістю улусів західніше Волги і майже усім крилом Мувала. Його монети карбувалися в Сараї, Мокші і Азові. Ареал же їх знахідок на сьогодні охоплює землі від Волги до Дністра.Слабка джерельна база не дає поки можливості прояснити роль Мамая в виступі Кельдибека. З одного боку, Мамай за Бердибека очолював крило Мувала і, як беклярбек, відповідно збройні сили держави. Проте немає інформації, чи зберіг він ці посади за наступних ханів. Проте, що точно відомо, так це те, що Мамай був гургеном - родичем хана Бердибека, тримав при собі частину ханського двору і скарбниці. Отже, вплив еміра мав бути вельми значним. Тим більше, що за попередні півстоліття, багато в чому завдяки реформам Узбека, влада і вплив емірів фактично перевершували можливості Чингізидів.
На сьогодні в історіографії все ж підтримується думка, що Кельдибек був креатурою Мамая, хоча останній і не виставляв поки що своєї влади на показ. Головним же в виступі Кельдибека був той факт, що саме з його появою Золота Орда, зберігаючи формально всі атрибути єдиної держави, фактично розкололася на дві частини.
Основні противники, Кельдибек і Мюрид, будучи розділеними Волгою, усю весну 1362 р. готувалися до рішучого зіткнення за Сарай. Влітку, у червні - липні, на берегах Волги розігрувалася майбутня доля держави. Після запеклої битви, Кільдибека було розгромлено, а його військо зазнало великих втрат і розбіглося по степу.
Проте, Мюриду не вдалося поширити свою владу далі, аніж він володів перед битвою. Саме тепер еміри виступають в новій якості - самостійних правителів окремих областей держави. Фактично вони стають схожими на удільних руських князів. Ібн Хальдун так характеризує цю ситуацію: "Коли Бердибек помер і (верховної) влади не стало, а ці (еміри) правили самостійно в провінціях". Джерела повідомляють нам про Булат-Теміра в Булгарії на Волзі, в Мордовії Тогая, в цьому ж регіоні згадуються володіння Секіз-бея і Уруз Буги Бездєжського. На південному Подніпров'ї і в степовому Криму закріпився Мамай. На захід від Південного Бугу розкинулися володіння емірів нагаєвого улусу. Вочевидь, таких володінь було більше, аніж згадано. Згідно Ібн Халдуна, кілька емірів поділили округу Сарая і правили самостійно - Хаджичеркес в Астрахані, в інших місцях - Урусхан та Айбекхан.
Ми бачимо, що найбільшої самостійності набули саме володіння зі значною кількістю, якщо не перевагою, саме осілого населення. Більше того, деякі з них охоплювали територію раніше існуючих князівств (Мордовія) і царств (Булгарія). І це не дивно, бо саме на їх основі колись виникли ординські улуси. Крім того, нижча і середня ланка нобілітету старих часів, не говорячи вже про пересічне населення, залишилися незмінними.
Величезну роль відігравав економічний фактор. Адже відкритий степ не давав можливості протриматися у ньому в буремні роки окремим самостійним князям. Там дійсно важко було закріпитися та утриматися. Яскравим прикладом є історія з Тогаєм. Цей емір спочатку спробував закріпитися в містечку Бездєж, що лежало в степах неподалік Волги. Він навіть почав будувати укріплення навколо своєї ставки, проте не закінчивши фортифікаційних зусиль, відступив до Мордовії. І якщо вже навіть степові еміри наважилися на "самостійне" життя, то тим більше до цього мали хист правителі осілих регіонів. Причому чималі ресурси останніх давали можливість їхнім правителям поступово кидати виклик сусіднім степовим емірам.
Відсутність же в їхніх очах легітимної ханської влади знімала з правителів тієї чи іншої області всяку відповідальність по відношенню до сусідів.Наприклад, 1365 р. вже згадуваний Тогай здійснив напад на Рязанщину. Спочатку йому вдалося пограбувати князівство і навіть захопити місто Переяславль. Але вже на зворотному шляху рязанська дружина розгромила еміра. Причому Тогай був змушений залишити цей улус (князівство). Розкол політичний поглибився і кризою кліматичною, а за нею послідовно й економічною. Літом 1361 г. в Золотій Орді сталася посуха, а взимку вдарили великі морози. В результаті цього в степу стався "голод великий". Ситуація ще ускладнювалася й епідемією, скоріш за все чуми, котра пронеслася в тому ж році "в Орді, так по ряду і пішов і по руським містам в Новосилі, і в Коршеві і в Брянську і по іншим містам і на Коломні". Не виключено, що однією з причин голоду було порушення притоку товарів з осілих областей. Адже, якщо степові еміри спромоглися на створення власних незалежних князівств, то аналогічні осілі області мали до цього більше можливостей.
Отже, у західній частині Золотої Орди була відсутня легітимна ханська влада. Особливе значення це мало для осілих улусів: Київського і Чернігово-Сіверських князівств. Ми вже писали про особливості територіально-адміністративного устрою Улуса Джучи. Відповідно, з часів Менгу-Тимура, який після відокремлення від Монгольської імперії, перейняв на себе повноваження каана, всі осілі області, що на заході (руські, аланські, черкеські, болгарські та інші князівства), на сході (Хорезм), перейшли під владу саме столиці - Сарая. Ні Кок Орда (схід), ні крило Мувала (захід) не урядували цими землями. Єдиним виключенням були часи Ногая. Проте Меніу-Тимур, аби зняти напруження серед Джучидів і задовольнити по можливості завеликі апетити роду, віддав частину цих земель в управління родичів, але без вилучення зі свого крила (мається на увазі крило Бату).
Так, тоді на території України Київ і Кафа були віддані Тука-Тимуру, а грошовитий Судак взагалі розділений на чотири "долі" серед членів сім'ї: Батуїдам, Муваловичам, Ордовичам і Шибанідам.
Узбек цю ситуацію змінив. Всі адміністративні посади були віддані емірам, а Чингізиди були відсторонені від управління країною. Тому в Києві знову з'являється князь із Рюриковичів, а в крилі Мувала, як ми пам'ятаємо, було поставлено місцевого можновладця Мамая. І вплив хана на осілі області був настільки великим, що князю Василію Брянському 1356 р. достатньо було отримати ярлик від Джанібека, аби Ольгерд відступив зі своїми претензіями.Тепер же такої сили і влади не існувало. Це одразу позначилося на ситуації в осілих улусах, як на півдні так і на півночі України. 1362 р. маємо звістку про початок будівництва кам'яної фортеці у Мангупі. Отже, місцеве населення почувалося досить спокійно і самостійно щодо ординців. Те ж стосується і інших прибережних теренів в Криму. Вірменський хроніст відносить тут спроби відновлення татарської влади до 1365 р. Проте остаточне повернення Орди тут мало місце лише 1375 р. У тому ж 1362 р. сталося повстання і в Білгороді на Дністрі. Подібні усобиці в середині областей відбувалися і в Чернігово-Сіверщині: "сотворишася мятежи и тягота по всей земли". Відповідно у великого литовського князя Ольгерда стали розв'язані руки для наступу на українські землі.
Повернемося до Мамая. Той одразу по поразці Кельдибека намагається відновити єдину владу над втраченими областями. Так як Мамай не міг бути ханом, оскільки не належав до роду Чингізхана, то він проголошує ханом Абдуллаха, - вочевидь одного з нащадків Узбека. Влітку (можливо у серпні) 1362 р. Мамай і Абдуллах рушили в напрямку Сарая. Щоправда, цей рух являв собою поступовий процес визнання кожним еміром, володіння якого лежали на цьому шляху, підданим Абдуллаха. Так, повільно просуваючись на схід, Мамай вже восени захопив Азов і степи між Доном і Волгою. На кінець осені Мамай вже мав достатньо сил, аби розпочати відкриту боротьбу за Сарай. Між ним і Мюридом сталася битва, в якій перемога дісталася Мамаю, і він зайняв Сарай.
Проте закріпитися надовго в столиці Мамай не зміг.
Тому Мамай був змушений відступити на Правобережжя Волги. Проте і тут він не наважився створити свою столицю чи осередок і врешті повернувся на Дніпро. Емір засновує свою нову столицю під назвою Орда[17]. Однією з причин його відступу з Поволжя стала опозиція в середині крила Мувала. Проти цього еміра виступив інший емір Кутлуг- Тимур, і Мамаю довелося витрачати сили на придушення цього заколоту. Таке загалом успішне підпорядкування улусів в степу могло бути спричиненим не лише особистими якостями Мамая. Останні, звісно, вражають, бо в одній з мусульманських хронік він характеризується, як: "войовничий, підтримуючий, помічник, чимало піклуючийся, урядуючий, нойон, ессейффі слава іслама та мусульман... Симпатик воїтелів і борців, вождь ратей... меч володаря правовірних". Проте він мав і доволі достатній фінансовий ресурс. Тим більше, що Мамай почав карбувати і власну монету. Також він зміг забезпечити якісь надходження з інших джерел, якими могли бути лише осілі регіони. Так, Мамай уклав торгову угоду з венеціанцями, згідно якої було зменшено мито з п'яти відсотків до чотирьох. В подальшому Азов, де знаходилася колонія республіки Святого Марка, був залишений на кондомініумі - подвійному управлінні італійців і татар. Іншим джерелом надходження срібла мали бути українські князівства, щойно (див. далі) зайняті ВКЛ.В науковій історіографії існує припущення про існування союзу між Ольгердом і Мамаєм. Висувається також гіпотеза щодо видачі Мамаєм від імені Абдуллаха ярлику ВКЛ, яким формально Золота Орда віддавала Поділля, Київщину і Чернігово-Сіверщину Литовській державі. Але справа, скоріш за все, у тому, що під час літньо-весіннього походу Мамая, у нього просто не лишалося сил для захисту українських князівств. За таких умов, єдиним можливим способом зберегти їх хоча б частково в економічній системі Орди, було встановити над ними кондомініум, - за прикладом Азова.
Додатковими доказами щодо підтвердження вище вказаних історіографічних теорій можуть слугувати такі два факти. По-перше, джерела мовчать про якісь повстання в князівствах проти нової литовської влади. Отже, в очах населення Гедиміновичі виступали законними правителями. А це за часів Середньовіччя, коли легітимізація і сакральність верховної влади відігравали далеко не останню роль, було доволі красномовним фактом.
По-друге, Мамай розгорнув велику будівельну політику. В Криму він обносить стінами Солхат. На Дніпрі, як ми вже писали, будує місто Орда. Є дуже вірогідним, що і на місці сучасного Кременчука за часів Мамая була збудована фортеця. Це вже не кажучи про чимало інших ординських степових міст. Проте в самій Орді Мамай не мав ресурсів для такого будівництва. Так для створення Солхатських укріплень Мамай позичив гроші в генуезької Кафи. До того ж він підбив під свою владу вісімнадцять поселень під Судаком, населення яких спеціалізувалася на будівництві. Але це - у Криму. Що ж до Дніпровського регіону, то тут ресурси могли надати лише українські князівства.
Ще одним питанням, важливим перед очікуваним походом Ольгерда на Подніпров'я, є статус Поділля. Як ми пам’ятаємо, в Золотій Орді тут колись існував улус Курумиши. Він охоплював як степ між Південним Бугом і Дніпром, так і північні терени, заселені українцями - колишніми болохівцями. Після походу Джанібека 1352 р. улус занепадає. В одному листі польський король Казимир III вихвалявся, що купив допомогу семи татарських князів. Тут мова могла йти передусім про сусідніх подільських емірів. Отже, улус Курумиши, як і сусідній Ногая, хоча і зберіг свою цілісність як область, проте втратив власну правлячу родину і був розпорошений між феодалами.
На 1362 р. Улус Курумиши взагалі перебував під владою сусідніх ногаєвих емірів, які лише присилали баскаків за даниною. Коли і як це сталося, чи до Замятні, чи вже за неї - невідомо. Проте є всі підстави говорити про те, що Мамай і місцеві еміри перебували в конфлікті. Відповідно, Мамаю при його просуванні на схід було потрібно, щоб його тил був убезпечений. І, як це не парадоксально, саме Литва і стала цим західним щитом для еміра.
2.2.