Україна в складі польських земель.

Вже згадувалось, що українська шляхта Добровільно погодилась на злиття з польськими землями Ягайлонської держави. Перші наслід­ки Люблинської унії були корисні. Насам­перед принесла вона вирішення у затяжній північній війні.

Ще більше скріплявся цей ЗВЯЗОК еконо­мічними умовами. В Европі XVI. століття в наслідок поступаючого розвитку фабрично: промисловости та припливу вільного гроша 8 нововідкритої Америки, зріс попит на продукті поживи. Постачити їх могли в першу черг}¹ землі хліборобського Сходу. На Україні сталей вигідно збільшувати посіви пшениці, розво-f дити худобу на мясо, розбудовувати пасіки/* Головні експортові шляхи вели через польські землі на Данціґ та Бресляв. Увага суспільства звернулася в бік порожніх просторів, sarpo-^ι жених татарськими нападами, але багатих па чорнозем та даючих значно більші урожаї, ніж піски та багна лісової України. Це дал стимул до поновного руху осілого населення на/ південь. Але ГОЛОВНИМ ініціятором ЦЬОГО руху/ була не як за часів Витовта держава: BOnaⁱ була до половини XVI. віку занадто ослаблена¹ привілеями розданими шляхті.

Зовсім виразно саме такий характер ма/ перше козацьке повстання Криштофа Kocul ського.

Рівночасно з наступом Низовиків по ліі Дніпра згуртувались на Волині інші козаці |ИЛИ під проводом Северина Наливайка, був­шого слуги князя Острожського. Його військо,рладалося з воєнних наємників, дезерту- ₍₍авіцих слуг зі збройних панських почотів т. п. Видимо з кінцем XVI. віку зайшла,jκacb соціяльна кріза у становищі цих колиш­ніх «бояр панцирних і путніх» залежного від іаґнатів збройного рицарського люду. Не малу (Олю відіграло посольство австрійського ці- (Ч?я Рудольфа II. на Запорожжя (1594), що ривезло козакам гроші й цісарські клейноди поміч у війні з Туреччиною. Запсрожська гаршина приняла службу Австрії, не журя- ись тим, що виступ під цісарською корогвою ^актувало суспільство як зраду Польщі. Геть- 0-н Григорій Лобода сполучився з Наливайком j восени 1594. погромив молдавського госпо- Ч?я Арона під Цецорою, здобув Яси і сильно щипців Молдавію.

Поділля, де разом із тамошнім міщанством зганяли старост із замків та заводили свою расну адміністрацію. В 1595. р. знову ви­ліпили Лобода з Наливайком на допомогу ^лдавському господареві, який у міжчасі визнав над собою зверхність цісаря та підняв ^встання проти Турків. Козаки допомогли ^олдаванам і Волохам здобути Ізмаїл та по­лювали південну Басарабію. Лобода вернувся

Україну, а Наливайко пішов на поміч ісареві аж до Угорщини. Ідучи назад через ^личину, обложив він контрибуцією Луцьк, потім плюндруючи по дорозі, рушив на Білорусь через Слуцьк та Бобруйськ. Особли( сильно знищив Наливайко Могилев і витрІ мавши там баталію з литовським військо; вернувся на Волинь. Підчас своїх грабунн козаки стояли на становищі, що вони призна^ офіційно військо і мають право на кварти} та харч від населення. Одначе скарги шлях} змусили нарешті правительство взятися · рішучі заходи. Польний гетьман Станисл} Жолкевський несподівано напав на розкида­ло Волині загони Наливайка (лютий 1596⅛ змусив їх з великими втратами відступів у степи. До Жолкевського зараз же приєд^ лися зі своїми почотамп українські паї) особливою люттю супроти козаків визначив^ державця Білої Церкви, князь Кирик Ружй ський. Лободі вдалось зєднатися з Налив», ком і притягти відділи Шаули з Білорусі. Ц Гострим Каменем дали битву та відбили ⅞ польські атаки на свій табор. Жолкевськ, міг продовжувати операції лише, отримаві₍ нову підмогу. Лобода спробував прикриті) лінією Дніпра, але київські міщани допомог коронному війську переправитись через річ і козаки мусіли відходити вглиб незаселеї) Полтавщини. Жолкевський наздогнав і oτo^,⅜ їх на урочищі Солониця під Лубнями. Cκκoκιy ватажків покарано смертю у Варшаві рі ж осени, тільки Наливайка стято аж у •вітні 1597. р.

■ Одначе Жолкевський і думати не міг про вхід на Січ і за кілька літ там знову зібра­вся достатня кількість вольнолюбивого еле- (енту, що не зміг ужитися в рамках існуючого ^аДу.

/ЯД першорядних політиків і вождів, які вступали цей напрям, свідчить, що він був ⅛ι∏6oκo закорінений в народі і відповідав Дальним потребам часу. Першим видатним '¹oro заступником був гетьман Самійло Кішка 4600—1602).

^r Польський сойм підчас війни 1596. вирік ⁱa козаків баніцію, себто проголосив їх поза ⅛kohom. Першою метою Кішки було добитися чюву урядового визнання Козаччини. Польща ⅛Me заплуталась у ряд воєн, потребувала 4йська і не оглядалась на те, хто міг дати Тужну поміч. В 1600. році мусіла вона боро­нити свого ставленика на молдавськім престолі, уремію Могилу, від володаря Волощини та Семигороду Михайла Хороброго. Канцлер 3 мойський звернувся до козаків і Кішка ∏¹ годився допомогти при умові повернення д») них прав. Спільно з коронним військом погр, мили козаки Михайла Хороброго коло Плоеі, ті. За це король зніс баніцію і визначив ί 4000 козаків платню в королівського скарб; Таке число їх отже, ставало реєстровим, ур добо визнанням і забезпеченим привілеяі військом. Слідом вирушили козаки на до D могу королеві до Ливонії проти Шведів. З мова кампанія була дуже тяжка, в ній належ) головою і сам Кішка (1602).

Незабаром зявились перед козаками ні перспективи: українські та польські пани в сунули претендента на московський престо, який видавав себе за сина Івана Ґрозног царевича Дмитра (1604). Польське правите/ ство нишком сприяло підприємству, поки 160 і само не встряло у війну з Московщино! Після загибелі першого Самозванця (16v зявився другий, а потім цілий ряд дальни дрібних претендентів і просто підприємчив! людей, що користаючися станом повної ан0 хії па Московщині, вбирали собі вояків ' грабували з ними країну.

Зріст торговлі зі заходом викликав збіль­шення добробуту на Україні. Наслідком було піднесене заінтересований до люксусового життя і до культурних питань. Польща, яка у своїм економічнім підйомі випередила Україну, скор­ше витворила своєрідний стиль пишного шля­хетського життя, який притягаюче ділав на Шляхетство українське. Відсіля почалася поло­нізація української привілейованої верстви, Переймання польської мови і звичаїв. Bnapi з Цим йшло поширення католицтва на Україні, Що належало до головних заслуг єзуїтів. В часах Баторія здобули вони право основувати в Польщі свої колєґії, які системою освіти найбільше підходили під барокові вимоги су­спільності!. На Україні особливо славилися (Єзуїтські заклади у Львові, Луцьку та Камян- ЦІ· Учень колегії набував не стільки глибоке Знання, скільки зовнішній польор, уміння блиснути та показатись у товаристві. Але Діти українських панів виходили в колєґій фанатичними католиками і захожувались за­раз же ширити нову віру серед власних під­даних. Так протягом кількох десятків літ сливе зовсім зникли православні маґнати і силі но порідшали ряди православної шляхти, ocoi ливо на північно-західних землях. Головни’ опікуном католицтва був упертий фанати король Жиґимонт III. (1588—1632).

Вже згадувалося про занепад православне церкви на протязі XVI. віку. Церковні достоІ ники трактували свої пости лише як засі наживи і часто не приймали навіть церковног свячення. Вони вели межи собою І ЗІ СВІГ ськими панами грабіжні війни та процеси* Владиці луцькому, Кирилові Терлецькому, за кидав суд знасилування жінки, архимапдрИ супрасльський, Тимофій Злоба, втратив apxfl' мандрію за убивство. Купуючи свої становища- єпископи в свою чергу торгували священнй чимп місцями. За поправлення відносин взяли# братства, до яких записувались міщани і шля* та. Вони ставили своєю первісною ціллю опік, над певною церквою, її зовнішнім виглядом внутрішнім урядженням та церковними пр4 цесіями. З часом, одначе, почали братств⁴ претендувати на контролю всього церковної¹ життя. Особливу ролю відіграла при цьоМ* подорож царгородського патріярха Єремії H Україну (1588). Патріярх згіршувався станої церкви, скинув за двоєженство митрополит Онисифора Дівочку (1578—1588) і поширП⁷ привілеї львівського братства. Зовсім вийня'і' зпід контролі єпископа, мало воно у всі- церковних справах керуватися власпою радої' та приписами патріярха. Інші братства мал* в спірних питаннях звертатися до львівського по вирок. Це занепокоїло єпископів — які відчули своє єрархічне становище загроженим і обурювались на вмішання грецького патріярха У їх компетенції. Тутже поруч мали вони при­клад католицьких єпископів — повних панів У своїх дієцезіях. Серед православних владик зродилася думка про піддання римському папі і Досягнення такою ціною більш незалежного становища. Від короля Жиґимонта III. та єзуїтських проповідників, особливо талано­витого Петра Cк aptи (1536—1612), дістали вони протекцію та заохоту. Головним ініція- гором справи унії виступив єпископ володи- мирський Inamiu Потій (1593—1613), єдиний в усіх владик, для якого зміна віри являлась дійсно наслідком внутрішнього переконання. Справа велася в тайні, але всеж чутки про затію владик просочились у суспільність і ви­кликали обурення. Під натиском суспільної і°пінії єпископ Ґедеон Балабан львівський та Михайло Копистенський перемишльський в останній хвилині виреклися участи в змові і залишилися вірними православю. Але решта єпископів на чолі з Потієм, Терлецьким та (Митрополитом Михайлом Рогозою (1588—1599) проголосили на соборі в Берестю 1596. унію з Римом. Визнаючи верховну владу папи, Уніятська церква зберігала давній ритуал, богослужбову мову та жонатих священиків. ’Зібрані рівночасно на собор у великім числі православні шляхтичі відмовилися, одначе, ко­ритися своїм владикам, оголошуючи їх від ступниками. На погрози правительства всі) ворогам унії відповів найбільший українській маґнат, князь Василь Острожський, рішучісті боронити православя зі зброєю в руках.

Так далеко вести справу король побоявся Але офіційне становище правительства липій лось незмінне: воно вважало, що єпископ міродатна інстанція для своєї пастви і Hf Берестейський акт має правне значіння. Вірнії православю трактовано як одщепенців «дизунй тів». Систематично й уперто провадив короЛ фаворизування католиків при роздаванні гі? ностей, при відбиранні на користь унії прав< славних церков, при розсуджуванні справ пр кривди, що їх чинили католики православний Проти такої послідовности українська шлях* не наважувалася виступити чинно і відповісґ на силу силою. Вона обмежувалась протестам у соймі та позвами до суду, які нічого не п< магали. Православні мали на парляментарні арені першорядних ораторів, як Лавренті Древинський (соймова промова 1620), пізніш Адам Кисіль (↑1653). їх заслугою мусіло пр* вительство перестати вважати православия за ворохобників і сойм багато разів ухвалювв свободу віри. Але все залежало від поодинокі шляхтичів та маґнатів, які мали у своїх має* ках повне право суверенности. Серед них M все зростало число вихованих єзуїтами φaκⁱ тиків і тому толєранційні ухвали на соймі Я виконувалися в практиці. Католики й унія* певні безкарності! і далі відбирали православні храми, нападали на братські процесії, нищили їхні школи. Дійсно спасенною була лише тактика архимандрита Київо-Печерського мо­настиря Никифора Тура (1593—1599), що узбро- ївши монахів та скликавши міщан, силою відбив спробу уніятів заволодіти святинею. Тут уже уніяти звернулися до безплодних процесів та протестів, але проявів такої рішу­чості! з боку православних було небагато. Черев постійні переслідування вже з кінцем XVI. віку стала неможливою діяльність братсь­кої школи у Львові. На деякий час знайшли собі культурні сили православних притулок в академії в Острові (існувала між 1580-—1620), але після смерти князя Василя Острожського (1608) його окатоличені нащадки розігнали схизматичну школу. Енерґійна діяльність на­ступника Никифора Тура на архимандрії Єлисея Плетенецького (1599—1624) поставила на-то мість до диспозиції культурним вимогам пра- вославя багаті засоби Київо-Печерського мо­настиря; 1615. року засновано в Києві братську школу. Але в умовах безправної шляхетської олігархії православні потребували фізичної сили, що стала б в їх обороні: польщіюча шляхта до цього не надавалась. В критичнім моменті, в другім десятилітті XVII. віку, цею силою стало козацтво.

Що козаки, покинувши свої виключно ста­нові інтереси, виступили як оборонці загально-

національної справи в рамках існуючої дер­жави, було заслугою гетьмана Петра Нона- шевича-Сагайдачного (біля 1614, з перервами до_; 1622). Внаслідок реформ XVI. століття погра- ничне міщанство щораз більше почало уважатЯ себе козаками. Вступаючи масово в кадри козаччини, мирне населення вносило зі собою свої культурні й національні інтереси, які концентрувались довкола релігійної боротьби Таким чином козацтво втягалося у ролю обо­ронців віри, байдужої степовим добичникаЯ XVI. століття. Уже врр. 1610—1614 допомогли козаки архимандритові Плетенецькому силою відібрати загарбані уніятами маєтки Печор­ського манастиря і перешкодили відпоручни- нові Іпатія Потія Грековичеві захоплювати київські церкви. Рішуча постава всесильної^ над Дніпром Війська Запорожського приму­сила уніятів обмежитись безплідними протеста ми. За нову спробу заволодіти Михайлівський манастирем утопили козаки Грековича в Дніпрі (1618). В Київі мусіла минути козакам цЯ справа безкарно, як минало католикам J Львові чи Луцьку безкарно стільки насильств Правительство саме потребувало збройної по­мочі: королевич Володислав вибрався з горст­кою війська походом на Москву, де його самого оточила велика московська армія. Сагайдач­ний з 20-тисячним військом вирушив па відсіч· здобув штурмом ряд ворожих фортець (Єлець· Лівни, Калуґу), розбив Москвинів при пере' праві через Оку біля Коломни та зєднавсЯ

з польською армією. Володислав міг завдяки цьому заключити вигідний мир; Сіверщина знову повернулась до польської держави. Але як тільки небезпека минула, коронне військо вирушило на Україну, щоб приборкати козач­чину, яка давно вже почувалась повним госпо­дарем на пограниччі. Біля Раставиці стрінули їх козаки, але Сагайдачний постановив не до­водити до оружної розправи. Після довгих переговорів ухвалено заборону козакам жити по панських маетностях, але натомість при­значено їм побільшену річну платню, себто піднесено число офіційно урядом визнаних реєстровиків. Ссновним пунктом було припи­нення козацьких морських походів на Туреч­чину. Приняв ці умови Сагайдачний, очевидно, рахуючи, що їх все одно не доведеться дотри­мувати.

Зокрема це стосувалося походів на море. Державний скарб не був у стані регулярно платити козакам і ці останні вважали, що ^b такім разі вільно їм відшкіднити себе по­громом Турків. Маси звичного до боя вояцтва, які залишились після московських воєн, на­дали цим погромам незвичайного розмаху. Перша чверть XVII. віку це правдива героїчна Доба воєнно-морської діяльности козаків. Вже 1606. р. козаки здобули і спалили Варну на бол­гарськім побережжі, а 1613. знищили турецьку флоту в Очаківськім порті. Далі слідував один похід за другим: знищено Синоп, Тра­пезунд (1614), попалено околиці Царгороду і розбито турецьку ескадру в гирлах Дунаї (1615); в слідуючім 1616. р. сам Сагайдачні зруйнував Кафу в Криму і погромив Турків у морськім бою в лимані Дніпра; 1620. — знов] напали козаки на передмістя Царгороду. Ha^, ляканих турецьких моряків треба було киямГ заганяти на кораблі. Султан слав до Варшаві протест за протестом, але Польща не могл® запобігти лихові. Остаточно постановила Tyⁱ реччина війною забезпечити собі спокій; ЖоЛ^? кевський необережно дав до цього привід. Ha¹ діючись на поміч Молдаван, вдерся він з не великим військом до Басарабії. Тут його по громили Турки біля Цецори і він сам поля у бою (1620).

На слідуючий рік сам султан готувався * великим військом продовжувати війну, і Жй ҐИМОНТОВІ III. знову ДОВОДИЛОСЯ звертатись Jlf козаків. Про виконання Раставицьких пост»¹ нов, очевидно, не могло бути й мови. Але Ca¹ гайдачпий мав уже важніші справи. Пере/ Цецорською битвою проїздив через Київ epy^, салимський патріярх Теофан. Під охороно^ козацького гетьмана посвятив він нового мй^г трополита Ioea Борецького (1620—1629) та пй^г тьох єпископів на спорожнені переходом вл» дик на унію православні катедри, так п^ українська гієрархія була в цілости відной¹ лена. Своє обурення з цього приводу правй' тельственні католицькі круги мусіли сховатй’ Саме потрібно було козаків до турецької війнй а Сагайдачний ставив свою допомогу в залеЖ¹

ЗО jfticτb від признання королем нової гіерархії. їЛише одержавши дотичні обіцянки, почав геть- іиан вбиратися в похід.

і Позицію його ослабив вибух добичницької Частини козацтва, що, зваблена королівськими Грішми та перспективою наживи, вибрала геть­маном Бородавку і вирушила на злуку з корон- ійим військом. Але в таборі під Хотином ви­явилося, що Бородавка не подбав про запро- ізіянтування війська, особливо бракувало кор­алу для коней. Козаки покарали його смертю, Λ булаву повернули Сагайдачному. Цілий ве­ресень 1621. облягали Турки козацько-поль­ське військо, але всі їх атаки були відбиті. Козакам належала головна заслуга дорого Купленої перемоги: від одержаної рани помер Десною 1622. гетьман Сагайдачний. Він зали­шив нарід спаяним реліґійно-національним мо­до літом з козацтвом, як боевою силою і з не­звичайно скріпленим престижем гетьманської рлади, але з його наступників вже ніхто не мав такого політичного хисту і широкого круго- ^3oPy. Козаччина в головному знову верну­лася до своїх станових інтересів. Нікому було долагоджувати тертя з урядовими кругами. J в Польщі теж змінилася провідна верства; Щімерали розважні політики, як коронний канцлер Ян Замойський (f 1605), або литов­ський Лев Canira (↑ 1633), що вміли підпоряд­кувати свої реліґійні переконання державній рації і розуміли, що спадщина Ягайлонів при Умові фанатичного переслідування православ­них існувати не може[*]). На сцену виступав все більше заїлі вихованці єзуїтів, частині· покатоличені нащадки українських родів, Я Ярема Виїпневецький (| 1651), що супрої схизматиків знали лише одну тактику найп стріших переслідувань. Ніякі присяги чи о (у цянки православним їх не зобовязували. Bk повідно тому і серед української суспільності зокрема серед козаччини мусів наростати р, дикальніший настрій. Над усею масою не s*j писаного в реєстр прикордонного населен^ висіло марево піддання їх під зпенавиджеі панські порядки. Серед цього екзистенцій^ загроженого дальшим рухом маґпатської KOJty нізації в степи козацтва почали пробуджу# тись неясні ідеї шукання царської протекці Вони знайшли відгук і в певних кругах пра# славного духовенства, яке все більше розчар вувалось у можливості! здобути собі в Pe, Посполитій право на існування. Особли», важко поділали жорстокі репресії над нас¹· ленням міста Витебську за убивство унія¹, ського архиепископа Йосафата Кунцеви\ (1623), який вславився насильствами над πp₁ вославними. Заступником москвофільсько} руху був наступник Борецького на митропол^ Ісая Копинсъкий, (1630—1632), що πocτitf⅛ ^аржився цареві на католицькі утиски. Вну­трішні справи почали відвертати увагу козац- ^a від турецьких походів, хоч безпосеред­ню причиною нового збройного зудару з равительством були таки ще морські екскур­сі· В 1623. і 1624. рр. козаки кілька разів (рюндрували околиці Царгороду. Туреччина резила новою війною і щоб прискромити ко­рків коронний гетьман Конецпольський в ^ени 1625. швидким маршем вирушив на по- )аниччя. Значна частина його війська скла­лася з почотів українських панів. Багато ^заків не встигло ще вернутись з морського /^Х0ДУ, де вони грабували околиці Трапезунду убилися в турецькою флотою під Каракерма- ∣>m; гетьман Марко Жмайло виступив назу- Д)іч з наспіх зібраними відділами. В ряді й’в довкола Курукового озера коронному Міську пощастило, але саме воно зазнало Ріьних втрат при невдалій спробі взяти турмом головний козацький табор, так що Шдві сторони мали підставу навязати перего-,'P¹¹ ■ В мирових статтях число реєстрових ізаків визначалось у 6.000; козаки мали /йти з панських маетностей. Гетьмана виби- *лось вільними голосами, але коронний геть- ₁^^h в імени короля мусів його затвердити, ісля великостилевих успіхів Сагайдачного ^rβ Куруківський мир невдачею для козацтва; ;е ECt Ж Конецпольський не міг погромити ^{iro τa}κ, як це сталось тридцять літ тому на Мониці. Зріст сили Козаччини засуджував

на нездійснимість постанови 1625. р. Коз£ ані не виселились із приватних маєтносту ані не хотіли виконувати на них панщш обовязки..

Гетьманом ще на полі бою вибрано засл ника лояльної старшини Михайла Дорогие* (1625—1628). Зовнішні політичні умови спри/ цьому енерґійному вождеві, що шляхом Car дачного наважився не допустити до даль# конфліктів з Польщею, а мусів знайти вЛ козацькій енерґії. Кримські хани, Магомет Шагін-Ґерай, підняли повстання проти реччини і попросили допомоги Запорожсьг Січи проти вірного султанові татарського & ронництва. Вмішання у кримську усобг дозволяло зректися походів на море, які T^ за собою непорозуміння з королівським K вительством. Але нарешті татарські пат помирилися між собою і разом обернулися P ти козаків. З тяжкими втратами мусіли H відступити з Криму. Дорошенко поляг у (ξ Конецпольський поспішив підтвердити маном реєстрових козаків відданого Грицька Чорного (1629), але цей останній міг втримати в карбах нереєстрове κosaiξ_i що купчилося на Січи і вимагало якої прожитку. Конецпольський вирішив здуН^ козацький непослух і весною 1630. знову шив на Україну. Але коли представники, яльного напрямку спустились до степени ∙∣ чайних креатур правительства, радикальні, зацькі елементи отримали здібного вожД¹

?°бі Тараса Трясила. Трясило несподівано увився на по граничні, скарав на смерть Чор- Г>го і з великим військом 8 повсталого скова­ного населення завдав Полякам, (з якими Чимала частина реєстрових козаків), у ряді їв під Переяславом тяжкі втрати. По мирному ^говору козацький реєстр збільшено до 8.000, _tflc в головнім Куруківські постанови зали­шились у силі.

,Тим самим залишилися і зародки дальших ^нфліктів, але смерть ворога православя Жи- Хмельницький (народився коло 1595.) влежав до реєстрового козацтва, вірного по-

літичним заповітам Сагайдачного. Без посеред причина, що пхнула його на повстання та саг з якої певно почався і перший козацький Косинського. Чигиринський підстароста Fⁱ нецпольського, Чаплипський, загарбав ху^ Богдана — Су ботів. Спроби знайти справеді вість перед судом закінчились тим, що Хме·; ницького самого посадили до вязниці. Втік^ звідтіля, він удався на Січ (кінець 1647.),. легко захопив, не тільки Запорожців, але^г реєстрову залогу думкою про боротьбу за / зацькі права. Нововибраний гетьманом не га^ про боротьбу зі законною власною державі якою в очах Українців лишалась Польй^ а хотів лише збільшити права КозаччинИ' можливо зміцнити королівську владу. В If зміцненні широкі ворожі маґнатам маси ’ чили ще своє спасіння. Гетьман посилався ’ мнимі королівські грамоти і леґалізував такі чином повстання козаків проти панів, що ( цім-то держать у полоні короля. Козаки м®і добрих агітаторів — тож і оповіданням ΐί королівські ласки для них вірили рівнож > кількасот літ пізніше. Відповідним ужптТ^ гасел про короля, віру, волю всіх під козаг кою шаблею, Хмельницький зумів потягти собою цілий нарід. В лютім 1648. йому вдал відділ Перекопського мурзи Тугай-бея —· ” грала великої мілітарної ролі, але вона πf_j носила запоруку, що в часі війни орда не πaιtf_j на козацьке запілля.

Весною 1648. Хмельницький вирушив на правобережжя. Головне польське військо ко­ронного гетьмана Потоцького та польного Ka- риновського вислало проти нього в степи ^ванґард під командою Стефана Потоцького i^a реєстрових козаків, що плили Дніпром. Одначе реєстровики збунтувались і зєднались /з Хмельницьким. Це рішило долю аванґарду, *кий після кількаденних боїв на урочищі,Жовті Води був зовсім знищений. Почувши PP⁰ невдачу, головне військо почало відступ, M^e Хмельницький наздогнав його і погромив ірід Корсунем. Обидва головнокомандуючі по­рали у полон. До козаків передавались навіть, рложені з Українців і вишколені на західно­європейський зразок, жовнірські полки. По­встання охопило всю країну. Скрізь твори­лись загони з селян та міщан, виганяли шляхту, різали Жидів, нищили уніятські й католицькі Деркви. Рух докотився аж до галицького Під- ?ірря, де на чолі його став дрібний шляхтич ^емен Височан. Головніші фортеці: Брацлав, p^ap, Винниця, Немирів перейшли при допо­мозі місцевих мешканців в козацькі руки. В Особливо антимаґнатсько настроєній Полтав­щині польська влада впала за одним махом дазавіпе. Велике приватне військо Яреми Виш- іевецького мусіло тікати аж через Білорусь. ♦'Пустившись знову на Правобережжя, Виш- девецький лютими карами до решти озлобив вселення і не добився нічого: найпопуляр- пший вождь повстанчих загонів, Максим Kpu-

вонос, розбив його під Махнівкою. Саме в U^f- час помер король Володислав; в додаток f всіх негод Польща дістала ще й бевкоролів* Хмельницький станув коло Білої Церкви! занявся адміністративною та воєнною орґа/ зацією новоздобутих земель. Польща стяг^ рушення посполите, але воно не могло рівй* тися з ліпше вишколеними полками yκpai^f ського гетьмана. Над річкою Пилявою пот4 піли Поляки повний розгром; весь багаті обоз дістався козакам. Після цього Хмельник кий рушив на Львів і Замостя та взяв з ц* міст окуп. Саме вибраний королем брат Bo/ » дислава, Ян-Казимир, обіцяв задовольнити / моги Хмельницького, скасувати унію, побі/ шити козацький реєстр та визначити велиі територію, куди не вільно буде вступати / ронному війську. На вістку про це Хмельний® кий повернув назад. ^f

Урочисте привітання, улаштоване в Киві причім не лише митрополит Сильвестр Кок (1647—1657), але й випадково перебуваю^ у місті єрусалимський патріярх Паїсій виїхав гетьманові назустріч, мало значіння зближ^ до коронації. Інтелектуально-провідна вере/ духовенство, вітало «Богом даного» вбавите/ від «лядської неволі». Перед Хмельницькі виринули перспективи станути на чолі са> стійної держави. Для цього треба було, одна^ напруження політичної мислі, створення 5 няття Богом вибраного володаря. УрочисГ вїзд був першим кроком у цьому Hanpfv Хмельницький і сам означав себе як людину, Що «з волі Божої стала самодержцем руським», Д його бажання «визволити в неволі нарід руський увесь по Люблин і Краків» виказу­вало зародки ідеї теоретичної спільности зе­мель, які мали разом творити оте свого, роду ^корона реґні» монархію руську. Ці землі були (Значно ширші, ніж які будь претензії Козач­чини. Правда, всі згадані думки були далекі ЩД того, щоб всмоктатися у плоть і кров шир­шим кругам суспільства. Але коли підноситься Значіння духовенства в розширенню політичних (Перспектив гетьмана Хмельницького, то не >южна забувати, що й серед кругів його воєн­них сподвижників, видатніших старшин, дале- Досяглі пляни мусі ли знайти зрозуміння. Тео­ретичним досягненням цих кругів було їхнє З^гірдливе відношення до шляхти. Бути коза­ком в їх очах значило більше, ніж шляхтичем; козацька шабля — більший арґумепт аристо­кратичности, аніж приналежність до герба. P бароковій Европі, де лише шляхта вважа­лась носієм всіх чеснот, всеї культури і вихо- Даности, як протилежність до «подлого» народу, (faκι ідеї являлися рідкістю.

·; При подібній зміні настроїв польське посоль­ство, яке прибуло до Хмельницького у Пере­делав, не могло нічого добитись. Голова посоль­ства, Адам Кисіль, щиро хотів замирення, Дле його становище — православного вірного (Течи Посполитій обивателя стало анахропіз- Aⁱ°^m∙ Та і да його особою стояв сойм і можно­владці, що ніяк не хотіли жадних поважй¹, ших уступок і були готові зламати кожне дай схизматикам приречення. В червні 1649. оточи Хмельницький польське військо під Збараже» а коли Ян-Казимир рушив на відсіч, то козаДі кий гетьман погромив його під Зборовом. Bi користати успіх перешкодив союзник κosaκ⅛ кримський хан Іслам III. Ґірей, якому не ві. гідно було допускати Україну занадто змії питися. Він спосередничив мир, згідно з якй реєстровим козакам, число яких визначено 40 тисяч, вільно було мешкати у воєводств* Чернигівськім, Київськім та Брацлавські’ Ці воєводства стояли під управлінням гетьмаї і коронне військо не сміло туди заходити, ∏pⁱ вославна церква мала на цій території bнелад. Тимчасом Хмельницькому вда- лось знову зібрати значні сили і стати укріпле­ним табором коло Білої Церкви. Поляки, хоч ¹ зєдналися з Литовцями, які посуваючись із півночі заняли були Київ, але воліли мирові пе­реговори. В Білоцерковськім трактаті обмежу­валось право мешкання козаків лише па київ­ське воєвідство. Хмельницький зобовязався зірвати союз is Кримом і не провадити самостій- вих закордонних зносин.

Та коли Зборовську умову годі було 8 ОГЛЯД; на опір населення перевести, то годі.було¹' думати переводити Білоцерковську; для Хмелі: ницького це була хвилева передишка, а пол»‘ ський сойм і її також не затвердив. На BecX_i 1652. гетьман погромив Поляків під Батогом^x сам головнокомандуючий Калиновський наЛ^с жив головою, а весь обоз і артилерія дістали^ в руки козакам. Правобережжя знову опші лось під владою Хмельницького. Після цьоГ міг відбутися шлюб Тимоша з Розандою. CeMi город і Волощина, налякані перевагою Україй¹ в Молдавії, виступили разом проти ЛюХ і обложили його в Сучаві. Тут, обороняю** фортецю, поляг Тиміш (1653). В осени ще р» рушив Ян-Казимир на Поділля, але Хмелі ницький з Татарами оточили його під Жваі цем. Полякам вже грозила голодова κaπiτj ляція, коли Іслам-Ґірей знову взявся за пос< редництво і довів до миру на умовах відновлені Зборовського договору.

Україна, яка під Хмельницьким мала πjo^, ником і Хмельницькому треба було πoπιyκa^li^, іншого. Після Жванецького миру це вдалосі На початку 1654. р. в Переяславі обговореі прелімінарі українсько-московського договорі який остаточно заключено кілька місяців ∏iⁱ ніше у Москві. Таким чином дійшло до ocτaτo*> ного розриву з Ягайдонською ідеєю, до po^j

риву з трохсотлітніми традиціями. Україна переходила під зверхність московського царя. M^e звільняло нарід від присяги на вірність *^ечи Посполитій. І в цім була слабина україн­ської політичної думки: не дивлячись на всю ненависть до Польщі, маса населення не спро- моглабя засвоїти собі поняття, що вже послух Ьогом даному гетьманові сам по собі звільняє ^В1Д підданства королеві. Провідні круги цю тезу χi6_a назначили, але не вщепили її сус­пільству. Але що цар може звільнити від по- ^СлУху королеві було масам відразу ясно. Ha- слідком того явилась теж мало не трохсотлітня авязь із Московщиною. По дальшим пунктам Договору гетьман мав право самостійно вести ^ак°РДонні справи і розпоряджати військом, якого реєстр визначався в 60 тисяч. Лише по­датки, збирані козацькими урядовцями, мали Доставлятися в Москву. Місто Київ діставало овелику московську залогу. Суд та адміні- трація залишалися виключно в руках геть- ана. Україна зберігала всі риси окремої дер- ави, особливо під таким енергійним волода­рем, як Хмельницький. Ледве чи можуть бути Гр-^^{Н1ВИ b т}*^м’ ^u*° ^{звязок 3} Москвою був для ” самою хвилевою політичною

такою ^к°мбіц_ац_іеЮї як ∙^lepTH IIOMiw

1651. протекція Туреччини.

---------------------- новими спільниками почалися _Кий^а.^o∙ Літом 1654. московська армія і козаць- _в ^віДДіл Василя Золотаренка (f 1655) разом HeQ^{llnijl11 lιa} Білорусь. Козаки здобули Гомель, ^еРськ та Новий Бихів, помогли Москвинам

взяти Смоленськ, а в слідуючім році Вільї/ Золоторенко заводив скрізь по захоплені містах козацький устрій та приєднував їх І Гетьманщини. Москва протестувала і хоті^ всю Білорусь забрати собі. Такі апетити мусіл тим більше викликати нехіть гетьмана, московське військо показало себе дуже слаб Татари па вістку про Переяславські пере говор змінили фронт і заключили союз з Польщен Польсько-татарське військо зявилося ociπfl^f 1654. па Поділлі і почало здобувати поодино», міста (геройською обороною вславилася пр цім Буша). Тільки Богун здержав ворога H¹_t валами Уманя, аж поки не надійшов ХмеЛ ницький. Битва під Охматовим була тактич^ нерішуча (1655), але всетаки змусила Поляку до відвороту. В свою чергу вирушило козаць^ військо на захід, вдруге стануло під Львові і нанесло Полякам поразку під Городні (1656). Але Хмельницький не хотів брати міс£ щоб не змушувати їх до присяги цареві, £ нього вже давно навязались дружні переговори з Прусією, Швецією та Семигородом, Ніс. довгих торгів Швеція погодилась призна^ гетьманові всі українські землі Речи ∏ocfl^f литої і козацький відділ полковника Ждаії вича поміг шведсько-семигородському військ заняти Варшаву (1657). Московщина тим часа’ вела зовсім іншу політичну лінію. ПолЯ^ манили її вибором царя Олексія Михайлові!⁴ королем. Коли в Вільні розпочалися mocko^, сько-польські переговори, то козацької деЛ⁽ /ації до них не допустили (1656). Це, очевидно, вирішило для гетьмана розрив 8 Московщиною. ^ін зовсім перестав вязатися своїм відношенням Царя і підписував універсали як «самодер­жець». На козацькій раді в присутності! геть- лана визначено його наступником молодшого Jf¹¹Ha Юрія — практикований у виборних мо- Л^архіях Европи засіб для зміцнення династії, рівидко після того, літом 1657. старий гетьман Ж^мер.

_t І титул самодержця і призначення сина Спадкоємцем високої гідности — все це вказує, j^° Хмельницькому і його окружению не бра­кувало зрозуміння потреби часу укіпталтувати < ^країну, як спадкову монархію зі суверенним С°лодарем на чолі. Але ці ідеї залишилися лише / зародку, як свого часу ідеї Іляріона або £^ляни замінити князівську шапку Литовсько- (У^ську королівською короною. І тоді і тепер J^e зуміло суспільство міцно вхопитися за них, {розуміти їх виїмкове значіння для забезпечення ріайбутности цілого народу. І народ знайшов С°бі чужу леґальну владу — на зміну вірности польським королям, прийшла відданість Po- лановим.

3.